Їх було семеро. Авжеж, ми всі знаємо, що «сім» — число чарівне, воно повторюється в казках та в прислів’ях, — тільки їх і справді було семеро, і всі руденькі, з біленькими плямами. Коли мати водила їх на прогулянку, то всі семеро чвалали за нею статечно, один за одним — хро, хро, хро…
Дні минали, поросятка росли, а як виростали, то потрапляли…
— До школи, я знаю!
— До школи, та тільки до пічної…
— Ой, яка шкода!
Ну безперечно. Життя поросяти незавидне… Бавиться собі на лужку, веселе, кругле, мов кулька. Донна Бента подивиться і скаже:
— Настасіє, наша сусідка Додока сьогодні з нами обідатиме. Я гадаю, ось той підійде! — і вкаже на бідолаху.
Негритянка прийде з коритом:
— Паць-паць-паць!
Дурненькі подивляться, прибіжать — і нумо жвакати. Тут вона саме нахилиться і хап за ногу «ось того»…
Та ви гадаєте, всі семеро братів так і потрапили до печі?
Помиляєтесь: один залишився…
Ну, хто, ви думаєте?.. Ви вгадали. Рабіко! Він уцілів, бо вважався за Кирпиного друга, вона з ним бавилася, коли він був ще зовсім маленький.
— Ти не хвилюйся, «вона» тебе не займе, — сказала якось Кирпа своєму другові, розуміючи під «нею» тітоньку Настасію. І сказала один раз назавжди.
Відтоді Рабіко перестав звертати увагу на буркотливі погрози тітоньки Настасії: «Засмажу ось тебе, якщо будеш тут вештатися під ногами», — і гуляв по всьому садку із зухвалим виглядом. Він підходив навіть просто до дверей кухні і бабрався у покидьках під самим носом у тітоньки Настасії, наїдаючись всілякими смачними речами, аж навіть живіт у нього ставав круглий, як м’ячик, і тоді засинав на сонечку так солодко, як уміють засинати тільки свині — хро-о! Уві сні він здебільшого нічого не бачив, а коли-не-коли бачив Емілію в новому червоному платті.
Якось Кирпа сказала Емілії:
— Еміліє, хочеш вийти заміж?
— Не дуже, — відповіла лялька, — та й женихів тут путящих нема.
— Як — нема! — розгнівалася Кирпа. — А Рабіко? Чим не жених?
Емілія затупотіла ногами і заявила, що за такого ледацюгу не вийде нізащо в світі.
Кирпа посміхнулася:
— Ти помиляєшся, Еміліє! Він і ледащо, і свиня лише на вигляд, а взагалі він маркіз. Його одна зла фея заворожила і перетворила на свиню, а свинею він залишиться, доки знайде чарівного персня, який міститься у череві в одного черв’ячка. Тому Рабіко все риє землю рильцем: це він полює на того черв’ячка…
Емілія замислилася:
— А ти певна, Кирпо, що він, коли розворожиться, буде не така свиня?
— Ну, звичайно, цілком певна! Це ж мені все його батько розповів, граф де Кукурудзо, дуже поважна особа… Він до нас у гості збирається: просити твоєї руки для свого сина.
Емілія думала, думала, думала і сказала:
— Ну гаразд, я згодна, хай цей батько приїде. Я вийду за Рабіко, але тільки залишуся жити тут, у домі, і не переїду до нього в свинарник, поки він не перетвориться на маркіза. Добре?
— Прекрасно! — сказала Кирпа. — Тоді піди переодягнися, а то граф де Кукурудзо скоро буде тут. Він уже вийшов з дому. Одягни своє нове плаття, червоне горошком, чуєш?
Поки лялька переодягалася, Кирпа побігла в садок шукати Педріньйо. Він був зайнятий — їв цитрини.
— Хутчіш, Педріньйо! — гукнула Кирпа. — Зроби мені ловкенького графа з кукурудзяного качана — щоб був показний і в капелюсі. Я сказала Емілії, що зараз приїде батько нашого Рабіко просити її руки для сина, що Рабіко фея заворожила, що він розворожиться, коли знайде перстень у череві черв’ячка…
— І ця дурненька повірила?
Атож, і сказала, що гаразд, вийде заміж, але тільки не піде до свинарника, а житиме тим часом у нас…
Педріньйо зробив усе, що просила сестра, — взяв товстенький качан, з якого вже вийняли зернята, але зверху ще залишилося кілька сухих лусочок, що дуже добре заміняли комір, приробив йому ручки, ніжки, голову з очима, носом, ротом і капелюхом. І пішов сватати Емілію.
Тук-тук-тук!
— Хто там? — відгукнувся з-за дверей Кирпин голос.
— Це знаменитий граф де Кукурудзо завітав у гості до сеньйори Емілії,— повідомив Педріньйо.
— Зачекайте хвилинку, зараз відчиню, — відповідала Кирпа.
Граф увійшов.
Кирпа зустріла його вельми люб’язно:
— Дуже рада, дуже рада, сеньйоре графе! Беріть, стільця, будь ласка, сідайте. Я щаслива познайомитися з татом маркіза де Рабіко! А як поживає його мама графиня?
— Я вдівець… — відповів граф і зітхнув.
— О, щиро співчуваю! А як ваша мама почуває себе?
Граф знову зітхнув:
— 3 нею скоїлося нещастя…
— Яке? Розкажіть, прошу.
— Її з’їла ваша безрога корова, — пояснив граф, витираючи лусочками свого коміра дві сльозинки, по одній в кожному оці.
— Сердешна! — зажурено сказала Кирпа.
Цієї хвилини у дверях показалася Емілія у червоному платті.
— Сеньйоре графе, — сказала Кирпа, — дозвольте мені відрекомендувати вам вашу майбутню невістку, сеньйору Емілію. Подивіться, вона вам подобається?
Граф підвівся, зняв капелюха і вклонився Емілії.
— Я буду щасливий прийняти в лоно своєї родини таку благородну сеньйориту, — сказав він, — відразу видно, що вона прекрасна дівчина. І дуже вродлива. Мені здається, що вона навіть красивіша за рябу курочку з вашого двору, улюбленицю тітоньки Настасії…
Емілія вклонилась і подякувала за люб’язність, хоча, сказати правду, це порівняння з рябою курочкою припало їй не зовсім до душі.
— Та що там краса! — втрутилася Кирпа. — Вона працьовита аж-аж. Уміє все робити. Добре варить, пере, читає, мов той професор. Емілія — це винятковий розум, запевняю вас.
— Чудово! Чудово! — вигукував граф.
— Вона ще вміє грати на патефоні, нявкати, як кицька, і непогано шиє. Це плаття, наприклад, вона шила сама.
Емілія, яка зовсім не вміла брехати, перебила Кирпу:
— Неправда, це плаття шила тітонька Настасія.
Кирпа непомітно смикнула її за рукав.
— Не звертайте уваги, графе. Емілія дуже скромна. Це плаття вона шила сама, навіть ні з ким не радилася, правда! Сама матерію вибирала, сама кроїла… І погляньте, наче влите. Еміліє, підведись і повернися!
Емілія підвелася зі свого стільця і кілька разів повернулася.
— Це, безумовно, не вихідне плаття, але цілком пристойне, — провадила далі Кирпа. — Емілія виросла на селі, ніколи навіть у місті не бувала, і ніхто її шити не вчив. Добрий покрій, як ви вважаєте?
Граф дивився, дивився і сказав:
— Сказати правду, я в цьому нічого не розумію. Але визнаю, що покрій гарний. Коротеньке, може…
— Ось і я те ж саме кажу, — жваво підхопила Кирпа, — я їй кажу: «Еміліє, може, короткувато…» Ну, а Рабіко, який у нього характер?
— Характер прекрасний, — відповідав граф. — Не б’ється, не лається. Хлопець ^.агідний. Любить спати на сонечку і шпортатися в землі…
Нараз Кирпа підморгнула ляльці, натякаючи на історію з чарівним перснем, якого шукає Рабіко, і Емілія остаточно повірила, що Рабіко — свиня не звичайна, а заворожена.
— У нього є лише одна вада, — вів далі граф: — Він їсть усе, що побачить. Коли що-небудь назорить, то і з’їсть не замислюючись.
Емілія поморщилась і втрутилася в розмову:
— Якщо ми поберемося, то він їстиме лише смачні потрави. Я не допущу, щоб мій чоловік їв усяку гидоту.
— Ти міркуєш дуже розумно, — сказала Кирпа, — а зараз вирішуй остаточно і сама. Ти хочеш піти заміж за маркіза де Рабіко чи ні?
Емілія засмутилася, що треба вирішувати остаточно і самій таке важливе питання.
Вона думала, думала, думала і неохоче сказала:
— Ну, хочу.
Кирпа заплескала в долоні:
— Браво! Все вирішено! Сеньйоре графе, обнімаю вашу невістку, майбутню маркізу де Рабіко…
Граф підвівся, схвильований. Він обняв Емілію і поцілував у чоло.
Емілія зажурилась і втекла. А втім, батько жениха їй нічого, сподобався. І не тільки їй. Граф де Кукурудзо взагалі прийшовся під масть у Будиночку Жовтого Дятла. Він був, як виявилося, вельми вчений: відразу ж захопився книжками донни Бенти і почав студіювати різні науки. Незабаром він уже був своєю людиною в компанії. Педріньйо, Кирпа, Емілія дуже його полюбили. І графа одностайно прийняли до Ордену Жовтого Дятла як вченого мудреця.
Ось уже тиждень, як Емілія наречена. Щовечора маркіз де Рабіко приходить відвідати її. Правда, Педріньйо раз у раз приводить цього шановного сеньйора за вухо, але все ж маркіз сидить не менш як півгодини і розповідає бувальщину зі свого життя…
Сказати по щирості, Рабіко, ставши женихом, зовсім не подумав змінити свій давній спосіб життя. Тільки-но зійшовши на поріг, він уже починав винюхувати по кутках — чи нема чого попоїсти. В загальну розмову він рідко заходив: подумаєш, ще етикету дотримуй! Ні, він для цього не годен!
Кінець кінцем Педріньйо розгнівався і почастував жениха стусаном:
— Іди-но погуляй, ось що!
Рабіко почухався, тричі сказав «хро!» — і відтоді вже не ходив у гості до нареченої, а просто копав рилом землю в садку, шукаючи чарівний перстень або черв’яків — то йому одному було відомо.
Емілію це дуже засмутило, вона зморщила ніс і сказала:
— Свиня ваш маркіз!
Та Кирпа насупилася:
— Еміліє, навчись шануватися. Так до жениха не ставляться… Скоро твоє весілля.
І ось нарешті настав день весілля. На стіл було подано кокосові коржики, солодке печиво, палений цукор — загалом, чи не забагато пригощення для товариства, в якому майже всі тільки удаватимуть, ніби їдять.
Педріньйо заслав святковий стіл під помаранчевим деревом у садку і розсадив гостей: тут були донна Бента, тітонька Настасія і кревні Емілії, представлені різними камінцями, уламками черепиці і шматочками хліба. Запросили і старого родича донни Бенти, який інколи приїжджав з міста, але тому що сьогодні він не приїхав, то замість нього на стілець посадили палицю.
Ось і жених з нареченою. На Емілії біле плаття і тюлева фата; Рабіко в капелюсі і з шовковим бантом навколо шиї. Він спершу був поважний, але коли підійшов до столу і побачив, що тут є що попоїсти, то дуже нервувався.
Кирпа обняла Емілію і подарувала їй каблучку, а Педріньио надів маркізові на ногу обручку з помаранчевої шкаралупи, яку Рабіко двічі намагався з’їсти.
— Принаймні сьогодні шануйтеся! — сказав Педріньио, спересердя називаючи Рабіко на «ви».
Знайомі Рабіко з сусідніх дворів — кози, кури і свині — також дивилися на свято, тільки здалеку. Дивилися, дивилися, та так нічого й не зрозуміли.
Коли свято закінчилося, Кирпа запитала у брата:
— Педріньйо, а що тепер?
— Тепер треба б весільну подорож, — запропонував був Педріньйо, та Кирпа стомилась і не хотіла.
Почали обговорювати це питання і зовсім забули про весільний стіл. Рабіко скористався нагодою: підійшов і — хап зі столу кокосовий коржик.
— Він їсть! — закричала Кирпа. — Сховай хутчій ласощі, Педріньйо!
Педріньйо обернувся і, побачивши, що жених поводиться як пірат, люто накинувся на нього. Він схопив давнього знайомого донни Бенти і ну лупцювати ним по спині жениха.
— Злодій! Розбійник! Свинство!
Тут Рабіко заверещав і кинувся щодуху тікати, не випускаючи, однак, з рота коржик.
Свято було зіпсовано. Емілія плакала і розпачливо тупотіла ногами:
— Я ж не хотіла, я ж не хотіла з ним одружуватися! Мугиряка, дружину не поважає!
Кирпа постаралась її втішити:
— Нічого, все владнається. Рабіко погано вихований, це правда. Та він виправиться і, ось побачиш, ще буде добрим чоловіком. Потім не забувай, що він заворожений і одного прекрасного дня перекинеться…
— Ні на що він не перекинеться, — урвав Педріньйо, який остаточно розгнівався на Рабіко, — так свинею і залишиться. Кирпа тебе обдурила, Еміліє, знай!
Почувши ці слова, Емілія зомліла…
— Що ти наробив! — сполохано зойкнула Кирпа.
— Так їй і треба! — огризнувся Педріньйо. — Вдруге не виходитиме заміж ради вигоди. «Маркіз», подумаєш! Порося воно, а не маркіз!
Проте незабаром усім довелося помиритися з маркізом, бо йому загрожувала небезпека. Наближався Новий рік.
А тому, що бразільський Новий рік буває не взимку, а влітку, то на Новий рік завжди буває гарно і зустрічати його можна в садку. Так було і цього разу: погода була чудова, настрій у всіх також, і тітонька Настасія смажила курчат, фарширувала індика, пекла солодкий пиріг! Годилося подавати на Новий рік і порося з крутим яйцем в роті і скибочками цитрини на спинці…
І ось напередодні Нового року якась незнайома бабка сіла на кущик біля Кирпи і подала їй якогось згорнутого папірця. Дівчинка розгорнула папірець. То був лист, і в ньому написано:
«Пробачте мині за мою повидінку на весілі тітонка Настася хочит мене зарізат на нови рік. Зжалтис над нищасним вашим другом яки вас ценуї поважаї вас залишаюс із превітом Раббіко».
— Помилка на помилці,— сказала Кирпа. — І стиль, і письмо — все суцільне свинство; в цьому листі — уся вдача Рабіко! Та ще й підписується через два «б» — Раббіко! Де цей нероба?
— За повіткою, — відповіла бабка, — в ямі. Він боїться вийти: просив мене листа передати…
Кирпа кинулася шукати тітоньку Настасію…
Так знаменитий маркіз де Рабіко був врятований, а коли небезпека зовсім минула, вийшов із своєї схованки і знову зажив розкошуючи.