— Бідна бабуся! — сказав якось Педріньйо. — Вона вже нам усі казки розповіла. Ми її вичавили, як достиглий плід кажу.
І то була правда, така правда, що добра сеньйора написала до книгарні в Сан-Паулу, щоб їй висилали всі дитячі книжки, які видаються. І їй надіслали одну книжку, потім другу, потім ще одну і потім ще італійську — про дерев’яного чоловічка Буратіно…
— Ура! — вигукнув Педріньйо, розпечатавши пакет, що приніс листоноша. — Давно хотів почитати. Сяду в затінку під деревом, ось хоч під великою жабутикабою, й проглину цю книжку протягом дня.
— Ні! — заперечила донна Бента. — Читатиму я та ще й уголос, щоб усі чули. І не більше трьох розділів щодня, щоб читання тривало якнайдовше і наша втіха також. Така мудрість життя.
— Яка шкода! — надувся Педріньйо. — Через якусь мудрість я повинен терпіти, замість того, щоб сьогодні ж довідатися про всі пригоди цього Буратіно. Тепер будемо тарганитись, як віз, запряжений волами, в спеку — торох-торох-торох…
Проте досадував він недовго, і, коли настав вечір і тітонька Настасія засвітила лампу і сказала: «Пора, любі!» — Педріньйо прийшов перший.
— Ти, бабусю, читай своїм способом, — попросила Кирпа.
Бабусин спосіб читання був дуже хороший. Вона читала «про всіх по-різному», і виходило, ніби герої книжки самі розповідають про себе. Цього разу дійові особи були італійці, тому, читаючи про столяра, який вирізав з куска дерева дерев’яного чоловічка, донна Бента наслідувала голос старого італійця — торгівця птицею, що інколи приходив до них у двір, а для Буратіно вона вигадала такий скрипучий голосок, начебто це рипить надтріснуте стебло бамбука, — безумовно, дерев’яний чоловічок міг говорити саме так. Перші розділи не справили особливого враження. А втім, Педріньйо сказав, що герой книжки симпатичний.
— А по-моєму, ні! — заперечила Кирпа.
— Він ще себе покаже, ось побачите! А ти, Еміліє, що думаєш?
Лялька сиділа тихо, спираючись на руку своїм гостреньким підборіддям.
— Я думаю, — сказала вона повільно, — що я вигадала дивну річ.
— Скажи!
— Не можу. Це не така річ, щоб так ось просто взяти й розказати. Можу розказати з однією умовою: якщо Педріньйо дасть мені дерев’яного безхвостого коника, який лежить у нього в шухляді. Тоді скажу.
Емілія завжди була прохачкою, але відколи надумала влаштувати у себе музей усяких дивних речей, вона уже зовсім втратила сором і просто нічого не хотіла робити дурно.
— Може й дам, — сказав Педріньйо, — якщо вигадка корисна…
— Клянешся, що даси?
— Не сумнівайся. Адже ти знаєш, що я свого слова завжди дотримую.
— Так ось: якщо Буратіно був зроблений з куска розмовного дерева, то, може, на світі ще таке дерево є.
— Ну, і при чому тут я?
— При тому, що, коли таке дерево є, ти можеш знайти його, вирізати кусочок і зробити з нього брата Буратіно.
Всі перезирнулися: хитра, нічого не скажеш. Педріньйо захопився вигадкою Емілії.
— Здорово! — скрикнув він, і очі його радісно заблищали. — Це так здорово, що просто дивно, як ніхто до цього не додумався раніше. Можеш піти в кімнату і взяти безхвостого коника… Зараз-таки…
Педріньйо втратив спокій. Чудова вигадка Емілії не виходила у нього з голови. Він тільки і мріяв про те, Щоб поїхати до Італії: може, у дворі того столяра знайдеться ще кусочок цього дерева… Але як поїхати, от біда? Пішки занадто далеко. Та ще й через океан як переберешся? Пароплавом не пощастить, тому що бабуся страшенно боїться корабельної аварії і зроду його не пустить-Що робити?
На допомогу прийшов граф…
Останнім часом він зробився розумніший і тепер висловлювався тільки науково, тобто такими словами, які тітонька Настасія зовсім відмовлялася розуміти.
— Я вважаю, — промовив він, одкашлявшись, — що зовсім немає потреби мандрувати до Італії, щоб виявити дерево, яке має «Буратінові властивості». Природа повсюди однакова. Отож, коли ви присвятите себе старанним пошукам, то цілком імовірно, що знайдете і на нашій землі який-небудь «єдиний екземпляр екстраординарної субстанції».
Тітонька Настасія, яка цієї хвилини проходила з клунком білизни на голові, постояла, послухала і пішла далі, мурмочучи собі під ніс: «Тепер йому спало на думку розмовляти по-англійськи! Господи!» Коли добра негритянка щось не розуміла, вона вважала, що це «по-англійськи». Але Педріньйо все зрозумів і захопився вченою мовою графа:
— Безперечно, чудова думка! Нагострю сокиру і завтра зранку піду шукати.
Сказано — зроблено. На другий день відразу після ранкової кави Педріньйо завдав свою сокирку на плече і пішов до лісу, готуючись рубати кожен сучок, аж поки знайде хоч один розмовний.
Цілий тиждень він рубав: жодного дерева не обминув, здається. Ударить сокирою — і зразу ж притулить вухо до стовбура: може, застогне? Але дерева не стогнали — плакали смолистими слізьми, це правда, але стогнати не стогнали.
— Блукаю тут, наче дурень, — сказав Педріньйо на сьомий день. — «Буратінове дерево», мабуть, тільки в Італії росте. У цього графа сама лузга в голові, ось що…
Та Емілія вже була тут, як уродилася. Почувши ці слова, вона так і сіпнулася, наче її блоха вкусила: адже коли Педріньйо не знайде розмовне дерево, то він, мабуть, здатний і безхвостого коника відняти — це ж вона, Емілія, затіяла все! І почала Емілія думати. Думала, думала, думала і нарешті придумала…
Розшукавши графа, вона сказала:
— Облиште читати вашу бридку алгебру і відповідайте на запитання: ви вмієте стогнати?
— Я ніколи не стогнав, — відповів учений, здивований таким запитанням, — та гадаю, що це не так вже важко.
— Тоді постогніть, будь ласка, трошки, я перевірю.
Граф зморщив ніс і дуже старанно простогнав кілька разів на різні тони.
— Чудово, — схвалила лялька. — Ви стогнете непогано і можете зробити мені велику послугу. Згода?
Граф зітхнув:
— Сеньйора Емілія завжди наказує, а не просить…
— Я не наказую, але ви негайно підете зі мною, — і Емілія без довгих короводів потягнула графа за ворота, де біля дороги лежала стара колода. Тут Емілія зупинилася і сказала:
— Педріньйо тут завжди проходить, коли повертається з лісу. А оскільки він не може пройти спокійно повз кусок дерева… Та я просто немов бачу: підійде, зупиниться і — торох! — по цій колоді!.. Отже, ви лізьте сюди в дупло, а як тільки він ударить, стогніть, гарненько стогніть, щоб голос був як у старого дерева. Зрозуміло?
— То навіщо ж? — насмілився запитати вчений.
— Не ваше діло, сеньйоре. Робіть, що кажу, і не роздумуйте!
Цієї хвилі вдалині показався Педріньйо з сокирою на плечі.
— Швидше, графе, швидше! — квапила Емілія, заштовхуючи вченого в дупло. — Він іде!..
Граф шурхнув у дупло, а вона задріботіла додому так швидко, що Педріньйо її навіть не бачив.
Емілія наче у воду дивилася: Педріньйо наштовхнувся на колоду і — торох! — ударив по ній сокирою. Та він так просто ударив, за звичкою, бо давно вже втратив усяку надію знайти розмовне дерево. І раптом — що за чудо?! — колода зойкнула: ой-ой-ой! Педріньйо підстрибнув, начебто на змію наступив.
— Якого дідька! — вигукнув він, вирячивши очі з подиву. — Ця колода стогне? Чи мені ввижається?
Щоб упевнитися, він знову вдарив, але легенько так, несерйозно.
— Ой! Ой! — відповіла колода.
Дарма що Педріньйо вже цілий тиждень саме цього і домагався, він все ж був глибоко вражений і схвильований. Йому навіть довелося спуститися до струмка і ковтнути води, щоб хоч трошки заспокоїтися. Вода допомогла. Педріньйо набрався духу і, хоч колода стогнала не вгаваючи, відрубав від неї кусочок і прожогом кинувся бігти, задихаючись від захоплення.
Вбігши до двору, він мало не наскочив на Емілію. Лялька сиділа на ганочку, дригаючи ногами і насвистуючи «Пливи, мій човнику» із зовсім невинним виглядом.
— Я знайшов, Еміліє! — крикнув хлопчик ще здалеку.
Вона відповіла, удавши на лиці повну байдужість:
— Що, власне, ти знайшов, Педріньйо?
— Розмовне дерево, що ж ще! Що я міг інше знайти, коли я тільки це й шукаю!
— Ну, що ж, бажаю успіху! — знизала плечем маленька лисиця, дивлячись на нього і колупаючи паличкою землю.
Педріньйо образився, нагрубив їй і втік. Він влетів у дім вітром — йому кортіло розповісти всім, як колода стогнала.
— Ви навіть не уявляєте собі, який це жах! — кричав він, не зводячи подиху. — Колода стогнала, слово честі, як людина, стогнала: «Ой, ой, ой!» Ще навіть голос схожий був на графів. У мене аж дух перехопило, справді! Ніколи б не повірив, якби сам не чув! Чудасія!..
Педріньйо довелося кілька раз повторити свою розповідь. Кусок дерева переходив з рук в руки: його обмацували, нюхали, лизали… Лише тітонька Настасія не наважувалася підійти: дивилася здалеку і хрестилася…
Всі обговорювали незвичайну подію. Всі? Не зовсім: граф і Емілія утрималися від обговорення. Граф удав, що захоплений читанням підручника з алгебри, хоч крадькома, краєчком ока, уважно спостерігав всю сцену, тихенько посміхаючись. А Емілія підглядала з-за дверей. Потім вона пішла, затуляючи рот рукою, щоб не розсміятися. Прийшовши до себе, вона вийняла безхвостого коника, посадовила на коліна і зашепотіла йому на вухо:
— Педріньйо спіймався на гачок і тепер вже, певне, тебе не відбере. Ура! Ура! Ти мій, мій, мій, і тепер я буду Цілий день з тобою гратися! І от що, Ваша Милість: передусім ми вам хвіст приробимо. Де ж це видано — коник без хвоста? Я для вас, шановний коничку, роздобуду розкішний хвіст з півнячого пір’я. Зрозуміли? Це набагато модніше, ніж ота ваша кінська косиця, яка тільки на сінники й придатна. Зрозуміли, сеньйоре Конику, Коничку де Конику?
Авжеж, рот нарозхрист, язик на плече, — почала вже верзти наша Емілія! І цілий вечір, поки вона бродила по подвір’ї, шукаючи пірце для свого коника, вона все говорила, говорила…
Тепер, коли розмовне дерево було знайдено, залишалося тільки зробити з нього ляльку, — і брат Буратіно появиться! Та що за диво: хоч скільки Педріньйо колов складаним ножиком свою знахідку, хоч як тряс, кусок колоди залишався німий, мов риба.
— От тобі й маєш! — вигукнув Педріньйо. — Колода так стогнала, аж серце краялося, а ця палиця і не писне! Нісенітниця!..
Емілія, злякавшись, що її хитрість можуть викрити, зразу ж відгукнулася:
— Донна Бента днями казала, що справжнє горе завжди німе. Бідна палиця, мабуть, дуже страждає, що її розлучили з рідною колодою, і тому мовчить, — вишитий ніс Емілії сіпнувся, удаючи співчуття палиці,— ось побачиш, вона заспокоїться і так заголосить, що доведеться вуха затуляти! Ось побачиш!
Граф кашлянув і крадькома кинув захоплений погляд на Емілію: до чого ж хитра!
Промова Емілії вплинула на Педріньйо, і він вирішив все ж зробити з німої палиці ляльку: може, і справді згодом оживе. Але як зробити? Кожен уявляв собі брата Буратіно по-своєму… Отож розпалилася така суперечка, що Педріньйо надумав влаштувати конкурс. Хай всі намалюють проект, і чий проект переможе, по тому і вирізатимуть.
— Оголошую малювальний конкурс! — крикнув Педріньйо. — Увага, всі! Припиняються всі роботи! Бабусю, кинь шиття і візьми в руки олівець! Тітонько Настасіє, відійди від печі! Всі малюйте!
Конкурс розпочався. Півгодини весь будинок малював. Коли всі шість малюнків були готові, Педріньйо розвішав їх на стіні. Яка кумедна виставка! Тітонька Настасія намалювала не людину, а казна-що: потвору якусь. Всі сміялися. Кирпа намалювала гарненького малюка, та у нього була та вада, що вельми вже він був схожий на Буратіно. «Так це я навмисно, — пояснила дівчинка, — я хочу, щоб вони були близнюки». Проект донни Бенти був схожий, мабуть, чи не на чорта. Малюнок Педріньйо був точним портретом сусідського хлопчика, який приходив до них гратися і про якого бабуся казала, що у нього глисти. Проект графа був такий науковий, що нічого не можна було зрозуміти: самі суцільні трикутники, перемальовані з підручника геометрії. Проект Емілії був якийсь плутаний: вона хотіла, щоб у брата Буратіно було все, і тому намалювала йому горб, як у Петрушки, рот, як у жаби, хвіст, як у крокодила, вуха, як у кажана, ноги, як у козла, а ніс ще довший, ніж у Буратіно. Про всяк випадок намалювала вона і третє око на спині. «Це щоб ніхто не зміг схопити його з-за рогу», — так вона пояснила, дуже горда з того, що ніхто інший не догадався про таку небезпеку.
Тричі Педріньйо примусив усіх підносити руки — і даремно: кожен голосував за свій власний проект.
— Голосуванням не вийде, — сказав Педріньйо, — краще тягти жеребок.
Всі погодилися, що краще. Педріньйо написав імена змагальників на папірцях, згорнув папірці і кинув у шапку. Донну Бенту він попросив витягти першою, як найстаршу. Емілія, проте, запротестувала і простягла до шапки свою маленьку ручку — ліву… Праву вона чогось весь час тримала в кишені.
— Я перша витягатиму! Донна Бента не вміє!
— Ні, не ти! Бабуся! — обурився Педріньйо.
— Ні, я! Ні, я! — наполягала лялька, тупаючи ногами і не витягаючи правої руки з кишені.
Кирпі оця сама рука здалася підозрілою.
— Покажи-но руку, Еміліє.
— Не покажу! — відповідала лялька, почервонівши по саме волосся.
Кирпа силоміць витягнула її руку з кишені — і всі побачили затиснутий в маленькому кулачку папірець такого ж розміру, як ті, що лежали в шапці.
Страшенний був скандал! Всі накинулися на Емілію, казали, як їй не соромно!
— Та мені так кортіло виграти конкурс, — призналась Емілія.
Педріньйо гнівно розгорнув папірець Емілії, але тут всі розсміялися: замість написати своє ім’я, Емілія написала «я»…
— Тьху, який сором! — сказала тітонька Настасія. — Сором який! Та я б на місці донни Бенти цю справу так не залишила, я б відлупцювала її добре, щоб не пустувала більше, ось що! Чи ви бачили, вибрики які! Людей обдурювати! Хай бог милує!
Емілія розгнівалася і показала всім язика.
— Тітонька Настасія цілком має рацію, — зауважила донна Бента, — твій вчинок, Еміліє, дуже поганий. Я тільки тому тобі прощаю, що ти ще дурненька і не розумієш, що добре, що погано. Якби це хтось із моїх онуків зробив, ніколи в світі не пробачила б.
Це була перша догана, яку Емілія чула від донни Бенти. Хотіла було вона і тут висолопити язика, та зрозуміла, що краще вже втриматися, і обмежилася тим, що вийшла з кімнати, тупаючи навмисно гучно.
— До чого ж розпустилася! — промовила стара негритянка.
Коли все заспокоїлося, почали знову тягнути жеребок. Донна Бента сунула руку в шапку, витягнула один папірець, розгорнула його й прочитала: «Тітонька Настасія».
Всі були розчаровані. Ніхто не гадав, що доля може бути така сліпа, щоб обрати найпотворніший проект. Та що вдієш? Старій негритянці доручено було надати куску дерева форму людини, явивши, таким чином, світові брата Буратіно.
Кирпа пішла поглянути, що робить Емілія. Вона знайшла її в кутку їдальні, в іграшковій кімнаті. Лялька була дуже заклопотана: вона квапливо складала свої плаття й іграшки в картонні коробочки, що правили їй за чемодани. Кирпа помітила, проте, що вона кладе у чемодани тільки її, Кирпині, подарунки: іграшки і плаття, подаровані тітонькою Настасією, були розкидані по підлозі, поламані та порвані.
Очевидно, Емілія була дуже ображена й готувалася до від’їзду. Але куди? Пакуючи чемодани, вона казала своєму безхвостому коникові:
— Ти гадаєш, вона добра?
— ?
— Глибоко помиляєшся: просто ти недавно живеш в цьому домі і не знаєш. Вона нікого не шкодує, розумієш? Візьме гарненького півника — і на сковорідку! Індиків не жаліє, мишей навіть… На різдво засмажила, між іншим, молодшого братуся Рабіко, дуже симпатичне порося.
— ?
— Ах, не подобається? Ну, ото ж бо воно! Між іншим, це ще одна причина, чому я хочу поїхати з цього дому. Може, вона з дерев’яний коників також уміє печеню робити, хіба ми знаємо, правда ж? Вона яких тільки страв не приготує!
— !
— Я теж так вважаю. Шкода, що ти не вмієш хвицатися, ми б її разом…
В цьому місці розмови Кирпа, яка слухала, сховавшись за завіскою, вийшла.
— Що це таке, Еміліє? Ти збожеволіла?..
— Ні, я просто пакую чемодани, бо збираюся переїхати з цього дому. Тут мене ображають всякі баби…
— Та куди ж ти збираєшся, дивачко? Гадаєш, так легко влаштуватися десь?
— Я переїду до Хлопчика-Мізинчика. Коли я йому тоді подарувала зламану люльку, він сказав: «Сердечно вам вдячний, донно Еміліє. Мій дім завжди відчинений для вас. Буду щасливий вас бачити». Прийшов час скористатися його запрошенням. Я переїжджаю до нього.
— І ти гадаєш, що вмістишся в його убогому домку?
Хіба ти забула, що він ось такий малесенький, твій Мізинчик?
Емілія притулила палець до чола, поринувши в глибокі роздуми. Так, справді, вона мало не зробила величезну дурницю: якби вона переїхала до Мізинчика, то їй, можливо, довелося б спати надворі, просто неба, наражаючись на небезпеку — можуть напасти дикі звірі, такі, як сови й кажани… А що вона панічно боялася кажанів та сов, то і вирішила залишитися.
— Гаразд, я залишаюсь, але тобі доведеться подарувати мені нове плаття з бантом і навіть, можливо, з оборками. Подаруєш?
— Подарую, бісеня, подарую, тільки з однією умовою.
— З якою?
— Що ти попросиш пробачення у тітоньки Настасії. Я зараз у кухні була — вона дуже засмучена: у неї ж таке добре серце — ні з ким сваритися не любить.
Примирення відбулося негайно, причому Емілія умудрилася тут же випросити у тітоньки Настасії її улюблену шпильку — синю з голубкою. У тітоньки Настасії було три таких, з голубками: одна синя, друга зелена, а третя якась пістрява. Емілія вже давно мріяла про таку шпильку, так сильно мріяла, як тільки може мріяти лялька, — занадто вже їй ці голубки подобалися, такі ніжні, милі!..
Після перемир’я тітонька Настасія зачинилася у кухні, щоб спокійно і не поспішаючи вирізати брата Буратіно. Приблизно за годину вона з’явилася на веранді зі своїм шедевром.
— Готово! Не такий вже дуже гарний, але, по-моєму, показний! — сказала вона, неприховано милуючись своїм мистецьким витвором.
Почулося загальне розчароване «ах!». Ні, просто неможливо було уявити собі щось потворніше, ніж цей нещасний дерев’яний чоловічок: руки росли у нього звідкись з середини тулуба; ноги якось не стояли і роз’їжджа-лися в різні боки; ніс скидався на сірник, а голова — о! — голова була схожа на зім’ятий плід кажу і прироблена до тулуба кривим цвяхом, який ще до того ж вилазив із спини — обов’язково наштрикнешся!
Педріньйо засмутився:
— Який жах, тітонько Настасіє! Таж ти якогось виродка зробила! Ганьба для нашої родини!
— А дерево дуже стогнало, коли ти робила чоловічка? — запитала Кирпа.
— Ай зовсім мовчало… — сказала тітонька Настасія засмучено.
— Нічого не розумію! — хвилювався Педріньйо. — Адже колода так стогнала, коли я її рубав, а цей кусок дерева мовчить, наче мертвий! Тут щось криється.
Граф, що читав свою «Алгебру» в кутку, почувши такі слова, закліпав і втрутився в розмову, висловивши такий науковий погляд:
— Я дотримуюся такої думки: для того, щоб брат Буратіно ожив і заговорив, треба на нього дмухати. В стародавніх переказах індіанців Бразілії часто зустрічається такий мотив: якщо дмухнеш на мертве тіло, то воно оживає. Я дотримуюся тієї ж думки, що…
— Я також дотримуюся… — підхопила Емілія, яка цієї хвилини ввійшла, — по-моєму, якщо дужче дмухнути, то Жоан Уяви Собі обов’язково оживе.
Всі повернулися до неї вкрай здивовані:
— Що це за такий Жоан Уяви Собі? Що ти ще вигадала, Еміліє?
— Жоан Уяви Собі — найкраще ім’я для брата Буратіно, — впевнено відповіла лялька.
— Чому?
— Жоан — тому, що так у нас в Бразілії звуть багатьох хлопчиків. А Уяви Собі — тому, що все вже тут доведеться собі уявляти… Уяви собі, що він зовсім не виродок. Уяви собі, що у нього на спині нема цвяха. Уяви собі…
— Досить, Еміліє. Ім’я дуже підходяще, — сказала Кирпа, скоса позираючи на брата Буратіно, — ти маєш рацію. Краще ім’я і не вигадати.
Всі погодилися, що так воно і є і що Емілія — краща «вигадниця імен» у всьому домі.
— В такому разі… — почала Емілія.
— Я знаю, — урвала Кирпа, — ти хочеш, щоб тітонька Настасія зразу ж дала тобі шпильку, яку ти у неї випросила.
Стара негритянка сумно зітхнула і витягнула шпильку з свого фартуха.
— Бери, розбійнице… І до чого ж ти розбійниця стала, жах! Колись попросиш окуляри і зуби донни Бенти, господи, помилуй нас!..
Емілія заплескала в долоні і побігла показати шпильку своєму улюбленцеві — безхвостому коникові. А втім, коник тепер тільки так звався «безхвостим», а взагалі у нього вже був шикарний хвіст з півнячого пір’я… Емілія дуже його любила і цілий день з ним гралася в схованки, в коники, у квача… І все ж на серці в Емілії було неспокійно: вона боялася, що обман зрештою буде розкрито і Педріньйо відбере коника.
Єдиний спосіб запобігти цьому нещастю — це оживити Уяви Собі. Але дерев’яний чоловічок уперто не бажав оживати. Педріньйо, за порадою вченого графа, три дні поспіль на нього дмухав, аж щоки заболіли, і надаремно. Емілія теж старалася зарадити лиху: вона якось підійшла до Уяви Собі, коли поруч нікого не було, і сказала йому:
— Оживай, дурненький! Я тобі кажу, краще оживи, а то Педріньйо тебе викине. Ну, хочеш, я тобі подарую свій червоний фартух з кишенькою? Хочеш?
Але Уяви Собі залишався холодний і байдужий. Ні погрози, ні обіцянки — ніщо не могло вивести його з цієї тупої байдужості…
Одного чудового дня у Педріньйо урвався терпець:
— Годі! Годі! У мене скоро лице розпухне від цього дуття, а ти хоч би писнув, опудало нещасне! Йди ти до дідька! — і, схопивши дерев’яного чоловічка за ногу, жбурнув його на шафу.
Емілія бачила цю сцену і зрозуміла, що починаються ускладнення… І насправді, ввечері того ж дня Педріньйо запитав у неї:
— Де кінь?
Емілія вся напружилась, як воїн, готовий до битви:
— А тобі яке діло?! — Це був відвертий виклик.
— Давай сюди мого коня! — грізно сказав Педріньйо, і лице у нього стало, як у Синьої Бороди.
— З «твоїм» конем я, вибач, не знайома, а до «мого», кажу, тобі діла нема.
— Я обіцяв коня, коли виявиться, що твоя вигадка геніальна, а з неї нічого не вийшло. Отож неси коня.
— Не принесу!
Педріньйо скипів. Він назвав її кажаном (ну чи ж є гірша образа) і ляснув кілька разів куди слід.
О! Що тут скоїлося! Емілія закричала: «Рятуйте! Синя Борода хоче мене убити!» — і так заревла, що всі збіглися, гадаючи, що сталось якесь нещастя.
— Цей Синюща Бородище мене побив і обізвав кажаном! — плакала Емілія.
Всі були на боці Емілії, навіть донна Бента:
— Такий великий хлопчик, справжній мужчина, — і — бити маленьку ганчір’яну ляльку! Ну де це видано? Якщо ти так поводитимешся, я відвезу тебе у дитячий будинок, чуєш?
Педріньйо надувся й замовк, а Емілія, почуваючи себе переможницею, пішла до свого коника і довго шепотіла йому щось на вухо.
Через деякий час противники випадково зіткнулися, і Педріньйо сказав:
— Ну, ти за це поплатишся, негіднице!
— Людожер!
— Кажан!..
— Краще не повторюй, а то я як закричу, то бабуся зразу відправить тебе в дитячий будинок.
Педріньйо подумав, що вона і справді здатна кричати, і пішов надвір, дуже лихий, не знаючи, чим би зайнятись, щоб заспокоїтися. Спочатку хотів іти на рибалку, та потім передумав і, завдавши на плече свою сокиру, пішов до лісу. Найкраще в лісі… Скільки різних, несхожих одне на одне дерев у бразільському лісі! Поглянеш на цю красу — і весь твій гнів десь дінеться! Педріньйо поблукав у лісі півгодини і вже повертався додому, коли раптом натрапив біля дороги, за будинком, на розмовну колоду. Цікаво, чи застогне вона знову, чи ні? Або, може, скаже, чому Уяви Собі мовчить так уперто… Педріньйо змахнув сокирою і прислухався. Ні звуку. Ударив знову — колода мовчала, мов убита… Ще раз, і ще, і ще — навіть не писне!..
«Та як це може бути? — подумав хлопчик. — Якщо вона тепер мовчить, то чому ж тоді стогнала? Тут щось нечисте…»
Він кілька разів обійшов круг колоди, уважно її вивчаючи. Ага, ось дупло якесь… Він зазирнув у дупло і знайшов там дуже дивний предмет, що нагадував бриль з крисами. Він витягнув зігнутим сучком той предмет, і — от чудасія! — це справді був капелюх, та ще й графів капелюх!
— Ух! — вигукнув Педріньйо похнюпившись. — Я ж казав, що тут діло нечисте… У дуплі був граф, це ясно. Але навіщо? Дивно… Зрештою, нічого дивного: це ж він і стогнав, а зовсім не колода. То ж то мені здалося, що голос був схожий на графів. Але навіщо він це зробив? Яка йому користь обдурювати мене? А-а, я знаю! Це Емілія його підмовила. Вона боялася, що я у неї коника заберу, ось і змовилися з цим ученим. Теж мені вчений! Йолоп! А я ж дурний, розставили мені, бісенята, пастку, а я й спіймався…
Педріньйо був скоріш розгублений, ніж ображений. Подумати тільки: він найхоробріший хлопчик у всій окрузі та й книжок читав більше, ніж його товариші,— а раптом якась ганчір’яна лялька і якийсь кукурудзяний граф його кругом пальця обкрутили! Як вам це?
— Я цього так не залишу! — сказав він голосно. — Я їх виведу на слизьке!
Поки там, біля дороги, Педріньйо обдумував план помсти підступній ляльці, Кирпа вирішила прогулятися в садку: вона часто гуляла там погожими літніми вечорами, і завжди з своєю маленькою подругою. Сьогодні, однак, Емілія чогось завередувала.
— Сьогодні я не можу, — сказала вона: — Я даю уроки коникові, бідолаха навіть абетки не знає, зовсім неписьменний, жах!
Кирпа не любила гуляти сама і почала шукати собі компанію. Але нікого поблизу не було. Єдиний, хто потрапив їй на очі, коли вона сумно обвела поглядом кімнату, був злощасний брат Буратіно, якого Педріньйо спересердя жбурнув на шафу.
— Сердешний! — зітхнула Кирпа. — Через те, що він такий виродок і неживий зовсім, то ніхто з ним не грається. Візьму його погуляти. Може, річкове повітря буде йому корисне для здоров’я.
І, скинувши недоладного чоловічка мітлою з шафи, Кирпа підхопила його за скорчене рученятко і пішла з ним у садок, до берега струмка, де росло її улюблене старе дерево інга, з корінням, що вилізало з землі. Вона сіла на «свій корінь» (був ще «корінь Педріньйо» і «корінь графа»), притулила голову до стовбура і заплющила очі, бо коли заплющиш очі, то все навкруги здається таким чарівно-прекрасним! З усіх місць в окрузі це місце подобалося їй найбільше. Тут вона любила сидіти, думати про майбуття, будувати плани…
Сонце тихенько сідало за обрій («обрієм» звався горбик, за яким вечорами любило ховатися сонце), і останні його промінці спустилися на берег побавитися перед сном в «засвітись-погасни» із струминками ручаю. Час від часу рибка ламбарі, виплигнувши з води, срібною спинкою розтинала тихе повітря.
І раптом Кирпі здалося, що хтось позіхнув, солодко так: «А-а-а». Вона поглянула… Це Уяви Собі повільно потягався, розкинувши коротенькі ручки, як істота, що прокидається з глибокого сну.
Вважаючи, що це цілком природно, Кирпа лише сказала:
— Ну, нарешті! Я була впевнена, що річкове повітря тобі допоможе і ти змінишся.
— Я завжди той самий, — відповів дерев’яний чоловічок, — я ніколи не змінюся. Це ви, люди, змінюєтеся. Це ти сама змінилася, Кирпо!
— Хіба? — нахмурилася дівчинка. — Я така ж, як завжди…
— Це тобі тільки так здається. Ти так змінилася, що розумієш мою мову і зараз побачиш те, що завжди існувало на цьому місці і чого ти ніколи не бачила… Поглянь туди…
Дівчинка подивилася в тому напрямку, куди вказував її новий друг, і справді побачила цілу юрбу крихітних милих істот у тонесеньких легких плащиках, що танцювали поміж деревами садка.
— Це душі листя, — сказав Уяви Собі,— і, коли всі засинають, вони виходять ось так танцювати під місяцем…
Цієї миті почулася тиха весела пісенька.
— Поглянь ось туди! — сказав Уяви Собі.
Кирпа подивилась і завмерла: там, поблизу, на кругленькій галявинці, маленька черепаха грала на дудочці, хвацько притупуючи в такт музиці.
— Як гарно! — тихенько сказала Кирпа.
Вона сказала це дуже тихенько, але музикантка її все ж почула і — ба! — гайнула в кущі. Вона так злякалася, що навіть упустила дудочку.
Кирпа підняла дудочку. Це була тоненька глиняна трубочка, з яких роблять свої гнізда лісові оси, що називаються в народі «сеньйори Інасиньї». На задній стіні будинку донни Бенти теж було таке осине гніздо.
— От здорово! — скрикнула Кирпа. — Тепер дудочка буде моя!
Але який жаль! — вона так міцно стиснула дудочку, що та переломилася і з неї вилетіли «сеньйори Інасиньї» і розлетілися в різні боки. Тільки одна залишилася: Кирпа встигла затиснути її поміж пальців.
— Яка дивна оса! — сказала вона, уважно розглядаючи полонянку. — Схожа на нашу сусідку Інасинью. Така ж лиха, мабуть…
Уяви Собі наблизився і подивився.
— Я пізнаю цю осу, — сказав він, — коли та колода, з якої мене зробили, була ще живим деревом і кожного вересня, під час нашої бразільської весни, вкривалася запашними квітами, я часто бачив цю осу на наших гілках. Вона тоді була зовсім молоденька.
— А тепер вона скидається на лиху стару бабу, — сказала Кирпа.
Осу, видно, дуже образило таке зауваження, і, вирвавшись із рук Кирпи, вона почала кружляти навколо її лиця, явно цілячись у кінчик знаменитого кирпатого носа…
— Рятуй, Уяви Собі! — гукнула Кирпа і заплющила очі: вона знала, що кращий спосіб уникнути небезпеки — це заплющити очі, дуже щільно, як треба робити уві сні, коли тобі сниться, що ти летиш у прірву…
Миттю Уяви Собі опинився між Кирпою і осою, ладен головою накласти, щоб захистити свою подругу. А що зброї у нього не було, то він витягнув із своєї спини кривий цвях, яким його голову було прикріплено до тулуба, і кинувся на осу. Та — ой жах! — при цьому голова його впала з пліч, покотилася донизу по горбу і — б-бух — упала в воду. Оса дуже злякалася, побачивши, що на неї насувається хтось зовсім без голови і з мечем в руці. Злякалася, загула — дзумм! — і полетіла кудись у повітря.
— Готово? — запитала Кирпа, все ще не наважуючись розплющити очі.
Ніхто не відповів.
— Вона ще тут? — знову запитала Кирпа.
Ніхто не відповів.
Тоді вона трохи розплющила очі, хоч все ще дуже боялася, і нарешті розплющила зовсім. І так і скрикнула з жаху: дерев’яний чоловічок стояв у войовничій позі, з цвяхом у руці, але без голови.
— Що ж це, Уяви Собі? Куди ж ти подів голову?
Він не відповідав, звичайно: як же він міг відповісти, коли вуха та рот залишилися на голові?..
— Що ж тепер буде? — сказала сама собі Кирпа, — Саме в такому місці, де водяться злі оси… Тепер, коли мій захисник загубив голову… Та я просто в небезпеці…
І раптом вона побачила, що за водою вниз пливе щось подібне до круглого плода кажу.
— Ох, онде вона, голова! — сказала Кирпа радісно. — Тепер вже я тебе полагоджу, Жоане, мій рідненький…
І вона побігла вниз горбом. Борючись із хвилями, вона витягла голову дерев’яного чоловічка і знову спритно приладнала до тулуба; тепер Уяви Собі міг спокійно розповісти про свою битву з осою.
Та в найцікавішому місці розповіді кущі знову заворушилися, і…
— Заплющ мерщій очі! — скрикнув Уяви Собі. — Хтозна, може, це знову оси або ще якісь дикі звірі…
Кирпа міцно-міцно заплющила очі, щоб урятуватись…
І врятувалася…
Коли вона знову розплющила очі, то побачила, що сидить у садку на «своєму корені», а на колінах у неї — Уяви Собі, такий же неживий і німий, як і перше… Вона струснула його, як струшують годинник, що раптово зупинився, але дерев’яний чоловічок не пішов…начебто в ньому лопнула пружинка.
— Яка шкода! — промурмотіла Кирпа. — Я знову змінилася. Тепер я така ж, як звичайно, і не бачу навколо нічого особливого…
І вона побігла додому, бо вже схилялося надвечір.
— Бабусю! — кричала вона, забігаючи на ганок. — Уяви Собі був живий цілу годину, розмовляв зі мною і показав багато чудесного! І я бачила душі листя, і як черепаха грала на дудці, і я зламала її дудку, і з неї вилетіли оси, і одна оса не…
— Зупинися, зупинися, дитинко! — вигукнула донна Бента, затикаючи вуха. — Ти мене просто приголомшила, і я зовсім нічого не розумію.
— …не полетіла і хотіла мене ужалити, і я заплющила очі міцно-міцно, і Уяви Собі витягнув цвях і вбив її, і вона полетіла, гидота ця, і Уяви Собі загубив голову, і вона покотилася по горбу, і я…
— Годі, чуєш-бо! — розгнівалася бабуся. — Піди розкажи цю історію Педріньйо, а мені дай, будь ласка, спокій.
Педріньйо саме повертався з лісу, похмурий, надутий… Обдурили, кругом пальця обкрутили… І хто?.. Педріньйо обдумував план помсти.
Кирпа побігла йому назустріч, надзвичайно збуджена:
— Важлива новина, Педріньйо! Уяви Собі був живий понад годину, поводився дуже благородно, знаєш? У нього вдача набагато краща, ніж у Буратіно, не порівняти. Розумніший, по-перше, і потім — який хоробрий, справжній друг!
Педріньйо зовсім розгубився: як міг Уяви Собі прожити цілу годину, коли був зроблений з несправжнього розмовного дерева?
— Та жив-бо, я тобі кажу! — наполягала Кирпа. — Але, щоб побачити його живого, треба обов’язково змінитися.
— Як це змінитися?
— Та я сама не знаю, як тобі це пояснити. Я знаю тільки, що інколи люди змінюються, і тоді вони бачать тисячу чудесних речей, які завжди навколо нас, але ми їх не помічаємо…
Емілія, що стояла у дверях веранди, слухала розповідь Кирпи і дивувалася. Дивувалась дедалі більше і чимраз ширше розплющувала свої очі — розплющувала, розплющувала, аж поки вони — трр-рр — і лопнули.
Очі в Емілії були вишиті шовковими нитками, і, коли вона вже занадто дивувалася, з ними завжди траплялося одне й те саме — лопались…