Незабаром після конкурсу на проект брата Буратіно в Будиночку Жовтого Дятла було оголошено новий конкурс: «Хто придумає найцікавіше?» Перемогла… ви не догадуєтеся?.. Ну, безперечно, Емілія. Поблискуючи новими очима з блакитного шовку, вишитими напередодні, вона висунула прекрасну пропозицію: влаштувати свято, на якому виступатиме «Бродящий циркуль». Донна Бента, призначена суддею конкурсу, вважала, що думка прегарна, але дуже сміялася з Емілиного виразу.
— Не «бродящий», а «бродячий», Еміліє. І не «циркуль», а «цирк». Циркуль — це прилад креслити.
— А мені так більше подобається, — відказала Емілія.
— Дуже шкода, що у тебе все завжди не так, як у людей.
Емілія опиралась, опиралась і нарешті погодилася тільки на половину поправки:
— Якщо ви, сеньйоро, надаєте таке призначення, то добре — хай буде «цирк», але неодмінно «бродящий».
Донна Бента пояснила, що не «призначення», а значення, і сказала, що «бродящий цирк» — такої назви нема.
— Немає, то буде! — заперечила Емілія. — Звучніше; невже вам однієї літери шкода, чи що?
Донна Бента не погоджувалася, та Педріньйо визнав, що насправді якось звучніше, і вирішив так і писати афішу. Почали обговорювати план вистави і розподіляти ролі. Емілія буде гарцівниця і стрибатиме через обручі верхи на коні. Жоан Уяви Собі буде штукар — йому доведеться ковтати шпаги і жерти вогонь. А клоун? Головного ж і немає, здається. Який же це буде цирк без клоуна?
— Граф буде хорошим клоуном, тільки хай не говорить по-вченому, — сказала Емілія.
Пішли до графа. Будиночок графа був на книжковій полиці: стіни його складали два грубих томи «Словника португальської мови». За стіл правила палітурка якогось старогрецького трактату, за ліжко — «Енциклопедія сміху», чудовий снотворний засіб. Інші меблі — шафи, крісла, полиці — теж були з книжок у шкіряних оправах; їх донна Бента одержала в спадщину ще від свого дядька Агапіто Заприкозу де Олівейра…
В цьому будиночку граф проводив майже весь свій час за читанням.
— Як ти гадаєш, Еміліє, навіщо він читає всі ці старі книжки? — пошепки запитала Кирпа, підходячи до будиночка графа. — По-моєму, це дуже небезпечно, правда?
Емілія кивнула.
— Хороші книжки, — вела далі Кирпа, — це ті, де розповідається правда — як люди живуть, розмовляють… І де є з чого посміятися… Так?
Емілія кивнула і, задерши голову, гукнула:
— Виходьте, графе! Залиште ваші старі книжки, ви потрібні для нової справи.
Граф, зітхаючи, спустився з полиці: він ні в чому не міг відмовити знаменитій ляльці…
Репетиції почалися того ж дня. Педріньйо був задоволений своїм учнем.
— З графа буде прекрасний клоун, — сказав він. — Навіть кращий, ніж той такий знаменитий, якого тітонька Настасія дуже вихваляє. Кирпо, ти повинна пошити йому який-небудь дуже кумедний костюм.
— Я гадаю, треба пошити костюм, як у справжнього клоуна: з великим жовтим сонцем на спині.
— Гаразд, ти візьмися за сонце, а я писатиму афішу.
Афіша незабаром була готова. І яка афіша! Перегорніть хутчій сторінку і прочитайте!
— Все луже гарно, — схвалила Кирпа, — тільки що це за прізвище «Пустикозу»?
— Це моя пропозиція, — зараз же відгукнулася Емілія, — ти на мене, звичайно, не ображайся, але ваше прізвище Заприкозу якесь немилозвучне. Навіщо її замикати, справді. Нехай собі гуляє!
Кирпа визнала, що міркування ляльки слушні, і в нагороду за те, що вона така розумна, послала її погуляти по садку.
— А як же буде з музикою? — запитав Педріньйо, коли вони лишились удвох. — Ти не можеш займатися музикою, тому що зустрічатимеш гостей. Тітонька Настасія також не може, бо роздаватиме гостинці. Хто ж тоді?
— Я гадаю, Рабіко, — підказала Кирпа. — Слух у нього поганенький, та нічого, якось буде.
— Ні, ні в якому разі! Рабіко мені потрібен на інше. — І Педріньйо щось зашепотів на вухо сестрі.
— Чудово! — вигукнула Кирпа, плескаючи в долоні.— Нічого кращого ти ще зроду не придумав, Педріньйо!
— Тільки нікому жодного слова! І Емілії теж, зрозуміла? А то весь інтерес втратиться.
І вони ще кілька хвилин шепталися і тихенько реготали, затуляючи рот рукою…
Педріньйо переписав програму кілька разів і до кожного аркушика приклав запрошення, щоб надіслати їх своїм приятелям і Кирпиним подругам.
Але кому доручити листи? Безперечно ж, сеньйорам Конвертам. Та сеньйори Конверти не працюють самі, їм завжди допомагають сеньйорити Марки. І Педріньйо роздобув багато цих помічниць і просив їх супроводити сеньйорів Конвертів. І всі поводились чудово, ніхто не бешкетував і не збився в дорозі, отож всі листи незабаром потрапили прямісінько в руки тим, до кого були надіслані.
— Прекрасно! — сказала Кирпа, коли сеньйори Конверти було вже надіслано. — Тепер тільки залишається запросити наших гостей із Країни Казок. Вони ніколи не були в цирку, і їм, я вважаю, повинно сподобатися…
— Я от що гадаю, — сказав Педріньйо, — чи не краще написати їм усім загальне запрошення і попросити сеньйора Вітра рознести за адресами?
Так і зробили. Педріньйо написав запрошення на доброму атласному папері, розірвав його на безліч клаптиків і виліз на найвищу гілку старої пітанги, що росла у них в садку, щоб кинути їх на вітер. І він навіть їх у віршах кинув, бо до Вітру, Повітря, Вогню й інших сил природи в^рто завжди звертатися у віршах — з поваги.
Кирпа стояла під деревом, задерши ніс догори, і реготала. Потім раптом збентежилася:
— Ми зробили страшенно по-дурному, Педріньйо! Надіслали запрошення всім без розбору! Яка необережність! Тепер Синя Борода притарганиться обов’язково, от побачиш!
— А ти не бійся, якщо він прийде, я на нього випущу такого лютого собаку…
— Собаку? Але ж у нас немає собаки!
— Немає, то буде. Я попрошу дядечка Барнаберо дати мені на тиждень Крихітку. Старий негр такий добряга, він дасть обов’язково. Собака мені потрібен, по-перше, щоб вартувати лаштунки — а то часом хто-небудь зайде за завісу і розкриє всі наші таємниці, а по-друге, щоб кусати Синю Бороду, коли він надумає прийти на виставу. Ти не вважаєш, що це блискуча думка?
— Підхожа.
— Тоді тримай свій фартух, я кидатиму звідси пітанги, вони зовсім стиглі…
Побудувати цирк не так-то й легко. Педріньйо довелося робити все самому. Спочатку він нарізав у лісі гілок і ліан — це ще нічого, робота приємна. А ось копати ями, щоб поставити підпірки й жердину, — це страшенно важка праця. Ви знаєте, скільки ям? Понад тридцять. Подумайте тільки! Педріньйо просто потом обливався; навіть мозолі на руках натер. Емілія, яка час від часу приходила «наглядати», дала йому блискучу пораду:
— Я б на твоєму місці найняла в лісі броненосця, щоб рити ями. Броненосець — найкращий звір на земляні роботи, він завжди риє нірки, такі кругленькі…
— Я б на твоєму місці,— відповів Педріньйо — він був у дуже поганому настрої,— з’їв банан і полічив мавп.
Емілія показала йому язика і побігла до кімнат — скаржитися Кирпі.
— Справжній дурень! — сказала вона, закопилюючи губу. — Я йому підказала такий чудовий вихід, а він послав мене лічити мавп. Дурень!
— Але ти ж знаєш, що Педріньйо, коли працює, не любить, щоб йому заважали.
— Та я…
— Припни свого язичка і краще допоможи мені шити. Я ось закінчую сонце і зараз розпочну тобі балетну спідницю для коня, тобто для тебе.
— От гарно! І в мене також буде на спині сонечко, правда ж?
Кирпа зареготала:
— Аж ніяк не можна, що ти вигадуєш, Еміліє! Сонце носять лише клоуни. Найбільше, що тобі можна, — це місяць.
— Повний місяць чи підповня?
— Я гадаю, краще за все місяць.
Емілія тупнула ногою:
— Не хочу місяць! Хочу рік!
Кирпа знову засміялася і обняла свою ляльку:
— Еміліє, Еміліє! Ось така ти мені подобаєшся — дурненька. А то, диви, поважна, вчена ходиш! Лялька обов’язково має бути дурненька…
А Педріньйо тим часом все рив та рив. Ось уже останні ямки готові, час і підпірки ставити. Встромляй-забивай, тримай-в’яжи — три дні морочився Педріньйо із своїми палицями…
— Спітнів, як шибка, коли на вулиці студено, — казала Емілія.
Проте цирк дедалі більше ставав схожий на справжній, а коли Педріньйо обтягнув його ситцем, то й зовсім став точнісінько як цирк Спінеллі, куди вони минулої зими ходили.
Педріньйо був у цілковитому захваті. Заклавши руки в кишені, він кілька разів пройшовся навколо своєї будови, знемагаючи від гордощів. І гукнув:
— Народе, сюди!
Всі зібралися на майданчику, де був побудований цирк, захопились і почали плескати у долоні.
— Чудово! — сказала донна Бента тітоньці Настасії.— Мій внук, коли виросте, буде видатна людина. Це безперечно.
— Ось і я завжди кажу, сеньйоро, — хутко підхопила стара негритянка, — цей хлопчик, Педріньйо, значить, подає надії. На мою думку, він закінчить інспектором.
«Інспектор», на думку тітоньки Настасії, була найвища посада, про яку може мріяти людина. «Бо ж він ловить злодіїв», — пояснювала вона.
Коли цирк був побудований, розпочалися репетиції. Педріньйо і Кирпа замкнулися з своїми артистами, суворо-пресуворо заборонивши всім підглядати. Крихітка прибула навіть у нашийнику, і їй доручили службу охорони біля дверей цирку. Їй було дано наказ у разі потреби гавкати, але не кусати.
Коли репетиції першої частини програми було начорно закінчено, Педріньйо взявся до пантоміми. Ну й важка ж робота, я вам скажу! Цю пантоміму було задумано за певним планом, але всі вважали за обов’язок пхати свого носа, тому виходила суцільна плутанина. Емілія взялася написати плакат і написала щось зовсім не те: «СОНВ СОДУ».
— По-перше, «в» окремо, Еміліє,— поправила Кирпа, — а потім «садку», а не «соду». Одна справа «сода», інша — «садок».
— Я це знаю не гірше за тебе, — сказала Емілія, — але я хочу, щоб було «соду», інакше я залишу трупу і мій кінь також.
— Та й уперта ж! Коли людині чого-небудь заманеться, то вона повинна пояснити причину, а не казати «я хочу!»
— У мене є причина, — заперечила Емілія. — Сонв — це зовсім не сон, а такий звір, якого я вигадала. У нього очі на ногах, ноги на носі, ніс на животі, живіт на п’ятах, п’яти на ліктях, лікті на боках, боки на…
— Годі! — вигукнула Кирпа, затуляючи вуха. — Зовсім не треба описувати всього звіра… Та чому ж усе-таки «соду»?
— Це я не можу пояснити, але так мені більше подобається. Якщо ви обидва правитимете своєї, то можна скоротити і буде «Сонв со». Більше я нічого не можу для вас зробити…
Брат і сестра переглянулися:
— Мені здається, вона божеволіє,— шепнув Педріньйо на вухо Кирпі…
Бум! Бум! Бум! Великий день нарешті прийшов. Майданчик перед цирком було прикрашено прапорцями і бамбуковими арками. Директор цирку сів біля входу і почав ждати гостей. Першими з’явилися сусідські діти — Жукінья з маленькою сестричкою Кондокою і кілька хлопчаків з тих, яких Емілія колись перетворювала. Незабаром хвіртка у дворі знову рипнула і з’явився лікар Слимак, дуже поважний, одягнений у нову мушлю, із своїм медичним чемоданчиком під пахвою. Він сказав, що багато водяного народу збирається на свято, тільки Принц Срібна Рибка не приїде.
— Чому не приїде? — спитала Кирпа.
— Тому що його більше нема на світі,— тихо промовив лікар, опускаючи додолу очі.
— Як це немає на світі? Що сталося? Та кажіть-бо!..
— Я не знаю, що сталося. Але після мандрівки в Будиночок Жовтого Дятла наш милий Принц ніколи не повертався до Країни Прозорих Вод.
Кирпа пригадала все: як кіт Фелікс-самозванець прийшов повідомити їх, що «Принц тоне, бо розучився плавати», як вона побігла на берег рятувати Принца, але нікого там не знайшла. Невже він справді утопився?
— Ви гадаєте, він утопився на смерть, лікарю?
— Яка нісенітниця, дитино моя. Риба ніколи не може утопитися. О ні, сталося дещо інше…
— Але що ж саме?
— Вважаю, що його з’їв самозванець.
Кирпа мало не знепритомніла: вона тільки тому не зомліла, що зараз очікували ще на гостей і не можна було псувати свято. А проте вона вийняла хустинку і витерла цілих три великих сльозини…
Цієї миті знову рипнула хвіртка: то прибула сеньйора Павучиха з своїми шістьма дочками. Кирпа зустріла її дуже люб’язно і розповіла, що познайомилася з Білосніжною й іншими принцесами, яким сеньйора Павучиха шила сукні.
Потім прийшли два Раки-Самітники і майор Жаба з своїми солдатами-жабенятами.
І раптом звідкись здалека виразно почулося довге «няв».
— Невже самозванця лиха година принесла? — задихнувся спересердя Педріньйо. — Та якщо цей нахаба… то мій батіг…
Але Педріньйо дарма лютував: нявчав, виявилося, не хто інший, як сам Кіт у Чоботях! Яка радість!
Педріньйо-директор зустрічав усіх лагідно, поспішав перезнайомити і посадовити по місцях. Всі наввипередки запитували, де Рабіко, граф та Уяви Собі. Відповідь директора була завжди однакова: «Вони тепер артисти цирку і гримуються до вистави».
— А чи справді є кокосові коржики? — допевнявся Кіт у Чоботях.
— Кокосові коржики будуть в антракті,— пояснила Емілія. — І будуть трьох сортів: одні снігово-білі, як білий сніг, другі рожеві, як рожева троянда, а треті брунатні, як палений цукор. Тітонька Настасія справжній мастак. Тому так багато сортів. Вона виробляє чу-до-во всякі рід-кос-ті! От тільки дерев’яних чоловічків вона виробляє поганенько. Уяви Собі вийшов такий негарний, що він, бідолаха, просто боїться показатися публіці! Самі побачите!
І всі справді побачили.
Коли настав час засвічувати ліхтарики, на арені з’явився «однострій» у зеленій лівреї. То був бідолаха Уяви Собі із своїм кривим цвяхом на спині. Кінець цвяха витикався з новенької лівреї, що її пошила Кирпа, його освистали.
— Папуга! — нявкнув Кіт у Чоботях.
— Хоч би цвях витягнув! — квакнув майор Жаба.
Бідний дерев’яний чоловічок мав дуже добродушну вдачу і тому на відповідь на ці образливі слова тільки зітхнув і почав робити своє діло. Він розвісив ліхтарики дуже добре, отож в цирку стало видно, наче вдень. Проте гості вже нетерпеливились:
Жукінья крикнув:
— Клоуна! Клоуна сюди!
Усі підхопили, і такий зчинився вереск, що просто хоч затуляй вуха і тікай геть. Педріньйо вийшов на арену і пояснив, що вистава затримується, бо не приїхали ще гості з Країни Казок. Це всіх заспокоїло і навіть обрадувало: їх не сподівалися побачити. Радість заступив подив, коли з’явився перший посланець цієї чарівної країни — Аладдін з своєю лампою в руках. Прийшов — і почав дертися на хори так впевнено, начебто все життя не робив нічого іншого, як тільки ходив до цирку. Сів поруч з сусідськими хлопчаками і почав вихвалятися своєю лампою.
Потім приїхав Хлопчик-Мізинчик, його зустріли оплесками. Слідом за ним прийшла Червона Шапочка, — і всі здивовано зашепотіли: вона підстриглася, уявіть собі! Щоправда, це модно, та все ж…
Ну, пора було починати виставу: шановна публіка явно хвилювалася.
— Клоуна! — кілька разів вигукнув Хлопчик-Мі-зинчик.
Цієї хвилі Крихітка коло входу загавкала так завзято, ніби на неї хтось нападає. Глядачі завмерли, насторожилися. Аладдін виліз на лаву останнього ряду і зазирнув у шпарку.
— Що там, Алику? — запитав Педріньйо, якому Аладдін дав потримати свою лампу.
— Вона гавкає на якогось типа з синьою бородою.
— Синя Борода! — скрикнули перелякані принцеси. — Щоразу, коли ми приїжджаємо в Будиночок Жовтого Дятла, цей бешкетник також приходить. Не пускайте його.
Зчинилася паніка. Аладдін схопив лампу, щоб викликати джінна. Та виявилося, що це непотрібно: Педріньйо відразу ж вийшов на арену, одягнутий вже як директор цирку, і сказав:
— Тихше! Тихше! Не лякайтеся! Чудовисько вже далеко звідси. Крихітка так вкусила його за бороду, що тільки синій дим пішов, — і він показав публіці жмут бороди Синьої Бороди.
Всі обдивилися жмут, і кожен взяв собі синю волосинку на згадку.
— Клоуна! — знову крикнув Хлопчик-Мізинчик.
— Кокосові коржики! — пронявчав Кіт у Чоботях.
Сусідські хлопчаки тупотіли ногами.
Педріньйо не став відкладати виставу і подав гасло, стукнувши молотком по старій лопатці, підвішеній на мотузочку, — блум-м, блум-м, блум…
В цирку було весело. Навіть якби вистава вийшла невдала, глядачі не шкодували б хоч би й тому, що зібралися разом. Гості з Країни Прозорих Вод були в захваті від присутності жителів Країни Казок, яких знали досі лише з книг. А цим останнім вже давно не доводилося бути серед справжніх живих дітей, і вони просто очей з них не зводили.
Вже втретє ударив молоточок, а вистава ще не починалася. Кирпа, правда, вважала, що найкраще розпочати негайно і більше не готуватися — перед смертю не надихаєшся! Та Педріньйо заперечував:
— Не можна починати, поки не прийде бабуся. Вона ще вдягається. Бабуся прасує своє шовкове плаття, яке їй пошили на початку нашого століття. Тітонька Настасія не знаю, чи прийде, вона соромиться…
— Хай не вигадує і приходить. Я її сама всім відрекомендую, — сказала Кирпа.
Нарешті обидві бабусі прийшли: донна Бента — в шовковому платті, а тітонька Настасія — в білому фартусі. Кирпа вважала, що треба обох відрекомендувати публіці, адже багато хто з присутніх тут їх не знали. Через те вона стала на стілець і урочисто промовила:
— Шановні гості, я маю честь познайомити вас із бабусею, донною Бентою де Олівейра, небогою знаменитого каноніка Агапіто Заприкозу де Олівейра, який вже помер. А це тітонька Настасія, чорна фея, — у неї душа добра, а руки золоті.
Оплески не вщухали, — поки обидві бабусі гордо сідали на місця, залишені спеціально для них у ложі дирекції.
— Можна починати, — сказав Педріньйо сестрі, — піди підготуй Емілію; а я візьму на себе клоуна.
Першим номером програми була гарцівниця, тому Кирпа поспішила до Емілії: вона востаннє обсмикнула на своїй вихованці спідничку і дала їй останні поради. Вперше в житті знаменита лялька нервувалася… «Блум-м, блум-м, блум-м…» — продзвеніла лопатка. Завіса розкрилася, і лялька граційно вилетіла на арену верхи на своєму конику з хвостом із півнячого пера. Її зустріли громом оплесків. Легким нахилом голови Емілія привітала публіку, помахала їй рукою і поскакала. Вона зробила кілька кругів навколо арени, то сидячи боком у сідлі, наче амазонка, то стоячи на одній ніжці, наче балерина.
— Гарна! — вигукнула донна Бента. — Ніколи б я не подумала, що номер Емілії буде такий вдалий.
Тітонька Настасія тільки пробурмотіла: «Господи!»— і перехрестилася.
Коли настав момент стрибати через обручі, з-за лаштунків вийшов Уяви Собі, несучи три обручі. Бідолаха! У своєму ковбойському вбранні, яке з таким смаком пошила Кирпа, він був ще потворніший. Аладдін обернувся до Кота у Чоботях і промовив: «Такий уві сні привидітися може!», а Хлопчик-Мізинчик загорлав: «Витягни цвях, опудало!».
Той цвях на спині в Уяви Собі, головка якого з’являлася щоразу, коли він знімав капелюх, і вістря якого простромлювало всі куртки, завжди приводив до розбрату в Будиночку Жовтого Дятла. Педріньйо вважав, що треба запросити лікаря Слимака, щоб він оперував дерев’яного чоловічка, спилявши своєю медичною пилочкою кінчик цвяха. Та сестра була іншої думки і вважала, що цей цвях — єдина заслона нещасного чоловічка. І потім, це була зручна вішалка на час прогулянок: нічого не могло бути зручнішого, щоб вішати легкі речі, як-от: шапочку чи Еміліїну парасольку. І з цих практичних міркувань краєчок цвяха стирчав і далі на спині у бідолахи.
Проте сам Уяви Собі не звернув уваги на глузування публіки. Він діловито і скромно виліз на ослінчик і дуже впевнено тримав обруч, затягнутий червоним папером, через який Емілія повинна була стрибати. Лялька пустила свого коника вчвал, зробила два повних кола по арені і під час третього — у-рр-а! — стрибнула через обруч. Зал вибухнув шаленою овацією. Другий обруч був з голубого паперу, а третій — із зеленого. Емілія так само спритно стрибнула через голубий, прорвавши папір, що обвиснув фестонами; та під час стрибка через зелений обруч стався нещасний випадок. Подумайте тільки, коник вирішив, що йому теж треба стрибати! Він стрибнув, і дуже спритно, але його хвіст з півнячого пера зачепився за цвях Уяви Собі і залишився там висіти. Коли публіка побачила, що хвіст з пера перейшов від коника на вішалку дерев’яного чоловічка, вона зайшлася громовим реготом, який не вщухав весь час, поки Уяви Собі, що й гадки не мав, йшов собі геть за лаштунки з розмаяним на спині пір’ям. Емілія теж не помітила, що сталось, і, вважаючи, що це її так осміяли, зупинилася, червона як рак, висолопила глядачам язик і розлючена пішла собі геть.
— Я більше не граю! — сказала вона за лаштунками, зриваючи з себе і роздираючи на шматки балетну тюлеву спідничку. — Я не клоун, чого вони надриваються!
Кирпі довелося поморочитися, поки втовкмачила їй, що публіка реготала зовсім не з гарцівниці, а з коня і килимного. Тоді Емілія накинулася на бідного Уяви Собі.
— От йолоп! Де це видано, щоб доросла дерев’яна людина ходила з гачком на спині, як вудочка?
— Чим же я винен? — сумно прошепотів виродок. — Я так народився.
— То не треба було народжуватися! — відрубала лялька, за звичкою вішаючи на кінчик цвяха на його спині розірвану спідничку.
Педріньйо був страшенно засмучений: публіка все наполегливіше вимагала клоуна, а граф раптом таємниче зник кудись. Директор морочив голову і нічого не міг зрозуміти: він залишив графа за лаштунками вже одягнутого і загримованого — після Емілії був його вихід. Та Емілія давно закінчила свій номер, а графа так і не було, начебто його лизень злизав. Це примусило змінити порядок вистави.
— Іди, Уяви Собі,— сказав Педріньйо дерев’яному чоловічкові,— поковтай шпаги, поки я організую пошуки графа. — І виштовхнув бідолаху на арену.
Уяви Собі вийшов з низкою шпаг під пахвою, несучи бляшанку з жаром. Він розташувався саме в центрі арени, на маленькому килимку, і почав ковтати шпаги. Він так спритно працював, що публіка зовсім забула про його потворність і бурхливо плескала в долоні. Проковтнувши останню шпагу, він почав ковтати вогонь і — хрусь, хрусь, хрусь! — зжував усі жаринки.
Проте, дожовуючи останню жаринку, він зачепився за неї носом (а ви, очевидячки, пам’ятаєте, що ніс у нього був із сірника) і загорівся.
Що тут зчинилося! Публіка з ревінням посхоплювалася з місць.
— Носова пожежа! — кричав Хлопчик-Мізинчик. — Пожежників кличте, пожежників!
Аладдін, Кіт у Чоботях і Жукінья кинулися на арену, щоб допомогти потерпілому. Та це було даремно. Ніс Уяви Собі згорів дотла, перетворившись на малесенький чорний недогарок…
Дивно, проте, що це зовсім не зіпсувало дерев’яного чоловічка, навпаки — він навіть покращав: очевидно, основне його потворство створював отой сірниковий ніс… Потерпілого вивели, і публіка, підбурювана Хлопчиком-Мізинчиком, знову почала гучно викликати клоуна.
Але Педріньйо ніяк не міг знайти графа, і йому довелося виступити з поясненнями.
— Шановна публіко! — сказав він. — Скоїлася біда. Наш знаменитий клоун Куку Кукурудзо раптово і таємниче зник. Очевидно, його викрали розбійники, отож клоуна, на наш превеликий жаль, не буде. Пантоміми також не буде. Зірка манежу Емілія, яка мала виконувати в ній головну роль, уперлася, мов осел, і відмовляється виступати. Зважаючи на ці сумні і непередбачені обставини, нашу виставу ми закінчимо Сюрпризом!
Одні глядачі плескали, інші свистіли, а Кіт у Чоботях крикнув:
— Хоч подайте кокосові коржики!
І тут з’явився Сюрприз. Це був — спробуйте-но відгадайте! — слон та й до того ж найменший з усіх, що коли-небудь існували на світі — так пояснив Педріньйо, розставляючи на арені пляшки, по яких слоник повинен був пройти. Цей сюрприз насправді мав успіх! То був такий досконалий слоник, що навіть здавався справжнім — з хоботом, іклами слонової кістки і великими вислими вухами. Він гуляв по арені неквапливою ходою великого слона і потім почав ходити, тремтячи від остраху, по пляшках, розставлених узором.
— Посурми, слонику! — крикнув Хлопчик-Мізинчик.
Слон послухався і тричі просурмив дуже голосно і виразно. Тільки голос його злегка скидався на поросячий. Крихітка песик, який там, біля входу, охороняв цирк, почув цей сурмовий голос і значуще підняв одне вухо. Потім, тихенько відкинувши головою полу намету, увійшов усередину подивитися, хто все ж таки це сурмить. Побачивши якогось дивного звіра, він істерично загавкав і, вищиривши зуби, почав на нього наступати. Слон так страшно злякався, що затремтів і, певна річ, упав з пляшок на землю. Песик учепився в нього зубами і, міцно закусивши, почав трясти, і так він тряс, що слонова шкіра тріснула саме посередині, і з неї вилупився — хро-хро-хро — якийсь собі, появи якого ніхто тут не чекав, — сам маркіз де Рабіко! Ну й веремія знялася! Цирк мало не звалився від галасу та свисту. Маленька Кандока заплакала. Директор Педріньйо розлютувався і так стусонув Крихітку, що песик аж заскавучав. Маркіз, жалібно рохкаючи, втік у двір. Щоб врятувати становище, Кирпа вийшла на арену з держаком від мітли в руках: на оголошенні, прикріпленому до держака великими літерами, значилося: «АНТРАКТ».
Всі рушили до виходу, поспішаючи і штовхаючись, бо кожен боявся, що йому не вистачить кокосових коржиків. Тітонька Настасія у своєму платті старовинного крою і в крохмальному фартусі обережно зняла з таці серветку і почала роздавати гостинці.
— Я хочу один білий, два рожевих і один з паленого цукру, — попросив Кіт у Чоботях.
А Педріньйо тим часом розгублено думав: що ж скоїлося з графом? Може, його насправді викрали розбійники?
Проте сталося зовсім інше. Просто граф натрапив на стару «Геометрію», що належала ще покійному канонікові Заприкозу, нею Педріньйо підпер одну з палиць намету, щоб той не хитався. Граф так зрадів, що витягнув книгу і, взявши її під пахву, пішов з нею погуляти по околицях. Там вони й гуляли до наступного дня, розглядаючи різні «теореми»…