Педріньйо сидів на найвищій гілці гойаби, їв добрі плоди, а червиві кидав Рабіко, що стояв під деревом.
— Ось виросту, то не можна буде лазити по деревах, — сказав він вголос сам до себе. — Ну до чого б мені хотілось залишитися назавжди хлопчиком… Це ж так цікаво!
— Є на світі дещо цікавіше, — відповів десь за його плечима незнайомий голос.
Педріньйо дуже злякався. Подивився праворуч — нікого, ліворуч — нікого… Що за чудасія?
— Хто тут? — запитав він тремтячи.
Той же голос відповів:
— Я.
— Хто «я»? «Я» — це не ім’я.
Мовчанка…
— А який ти на зріст?
— Приблизно як ти.
— А скільки тобі років?
— Приблизно як тобі.
Якщо такий же на зріст і стільки ж років, значить «голос» також хлопчик… Педріньйо дуже зрадів і запитав:
— А чого ти сюди прийшов?
— Щоб розповісти одну важливу таємницю.
Педріньйо ще більше зрадів.
— Ану, покажися! — крикнув він. — Ти такий же хлопчик, як я, мене не обдуриш!
«Голос» прикинувся, ніби не чує.
Педріньйо трохи розгубився, але не визнав себе переможеним.
— Та я знаю, що ти хлопчик! Яку ж ти можеш знати таємницю? Орден Жовтого Дятла знає всі таємниці.
«Голос» іронічно посміхнувся:
— Ти гадаєш, що знаєш все, а насправді не знаєш нічого. Я прийшов розповісти дуже важливу таємницю: я знаю, як зробити людину такою ж невидимкою, як я.
Ці дивні слова справили на Педріньйо таке враження, що він зачепився ногою за сучок і гупнув униз головою на землю. На щастя, дерево було не дуже високе, отож він не боляче забився. Педріньйо підвівся, змахнув сухе листя, що прилипло до сорочки, і сердито запитав у «голоса»:
— Де ти там, хулігане?
— Праворуч, ліворуч, попереду і позаду, — була відповідь.
Найогидніше у світі — це говорити з невидимкою. Не знаєш, куди повернутися. А «голос», як навмисно, забігав то з правого боку, то з лівого, то спереду, то ззаду, начебто дражнився.
— Це, напевно, дуже приємно бути невидимкою, — сказав Педріньйо кудись у простір. — Ми скільки про це розмовляли з Кирпою!..
— А хто це?
— Це моя двоюрідна сестра Лусія, дівчинка з кирпатим носом. Вона також хоче стати невидимкою. Ти їй покажеш, як це робиться?
— Покажу обом, якщо заслужите.
— А що треба робити, щоб заслужити?
— По-перше, не називати мене хуліганом. А по-друге, поїхати зі мною у Світ Чудес. Подивимось, як ви там поводитиметеся. Поки що єдиний хлопчик-невидимка на світі — це я. Та я почуваю себе дуже самотнім, мені потрібні товариші. Тому я й прийшов сюди.
— Спасибі, що згадав. А де цей Світ Чудес?
— Повсюди. Ось поглянь, у мене є карта, — сказав «голос», простягаючи складений аркушик.
Педріньйо дуже здивувався, побачивши, як карта сама собою розгортається в повітрі. Він простягнув руку, взяв карту і почав розглядати.
— Прекрасна карта, — сказав він, читаючи назви земель і морів. — Навіть Будиночок Жовтого Дятла тут помічено. І свинарник маркіза де Рабіко видно дуже добре. Де ти взяв цю карту?
— Сам склав, мандруючи з олівцем у руках. Світ Чудес дуже стародавній. Він з’явився, коли народилася перша дитина на землі, і існуватиме, поки помре останній дід.
— А легко дістатися туди?
— Дуже легко або неможливо. Залежить від людини. Людині з уявою дуже легко.
Педріньйо не зовсім зрозумів останні слова… «Голос» інколи казав дивовижні речі.
— Багато мандрівників побувало у Світі Чудес, — вів далі «голос». — Серед них були брати Грімм і Андерсен, ти знаєш їх? Вони там довго прожили, багато чого побачили і потім розповіли про все достеменно так, як бачили. Брати Грімм перші розповіли історію про Кагляночку, повністю — все як було. До них ця історія вже гуляла по світу, але кожен розповідав її по-різному…
— Як цікаво! Ну, а карту я можу взяти собі?
— Візьми. Я її напам’ять знаю. Тільки не загуби — іншої такої карти на світі нема.
— Не турбуйся, все буде гаразд, — сказав Педріньйо, ховаючи карту до кишені.— Тепер тільки треба з’ясувати, як туди їхати.
— Не думай про це. Я все знаю. Я поведу вас туди.
— Коли?
— Коли хочете. Завтра, наприклад.
— Чудово! — зрадів Педріньйо. — Завтра і поїдемо. Вранці я прийду на це саме місце з моєю двоюрідною сестрою Лусією. Згода?
— Кукуріку! — відповів таємничий голос і змовк.
Педріньйо постояв, послухав. Тиша. Видно, той, кому належав голос, пішов собі.
Педріньйо довго ще стояв на тому ж місці, задумливо дивлячись перед себе.
Додому Педріньйо біг бігом, поспішаючи розповісти Кирпі про дивну пригоду. Він виклав усе одним духом, збиваючись і хвилюючись.
Кирпа аж рот роззявила від захоплення.
— Та який же в нього вигляд? — запитала вона, паленіючи з цікавості.
— Звідки ж я знаю, який у нього вигляд, коли він невидимка! Голос такий хлоп’ячий. Каже, що на зріст такни, як я, і стільки років, як мені. Співає півнем.
— Чудасія! — похитала головою Кирпа, розглядаючи карту, розстелену на землі.— Еміліє, іди-но сюди, поглянь…
Лялька, що гралася з графом у схованки, підвела голову і швидко застукотіла каблучками — стук-стук-стук… Подивилася на карту, висловила свої критичні зауваження і, побачивши зображення свинарника Рабіко, скрикнула:
— Графе, йдіть сюди, подивіться-но! — Але граф не зразу відгукнувся, тому Емілія побігла за ним і ткнула його в карту так необережно, що графський ніс прорвав якесь море.
Ну, карту розглядали-розглядали, вивчали-вивчали, і нарешті Педріньйо сказав, що досить — час готуватися до від’їзду.
— Треба все вирішити сьогодні, бо завтра вранці їдемо. По-перше, давайте подумаємо, хто поїде, а хто залишиться вдома.
— По-моєму, можна їхати всім, окрім Рабіко, — сказала Кирпа. — Маркіз дуже зле вихований. Поїде Емілія, поїде Уяви Собі, поїде граф…
— Уяви Собі не поїде! — аж кинулась Емілія. — Яка користь від такого виродка? А граф — нехай, він мені буде потрібен.
Хоча всі пожаліли дерев’яного чоловічка, та з Емілією краще не зв’язуватися. Ухвалили — їде граф.
— А речі? — згадала Кирпа. — Взяти що-небудь з одягу чи не треба?
— Я гадаю, не треба, — сказав Педріньйо. — Хлоп-чик-невидимка, мабуть, людина бувала: він завжди зуміє добути те, що нам знадобиться.
Постановили речей не брати.
— Ну, ось і добре, — сказав Педріньйо. — Тоді ходімо спати, а то завтра вставати дуже рано.
Донну Бенту здивувало, що діти так покірливо, раніше призначеної години, пішли спати, і вона сказала тітоньці Настасії:
— Завтра нас жде яка-небудь несподіванка!..
Та Емілія не лягала. У ляльки була своя особлива думка про все, і вона завжди звикла робити не так, як інші. Тому вона вирішила речі взяти і провести решту вечора, укладаючи свої дрібні речі в маленький кошичок, подарунок донни Бенти. Поклала папужине перо, половинку зламаних ножиць, знамениту шпильку з голубкою та інші пожитки.
— Всякому своє любе, — повторювала вона, стоячи руки в боки посеред кімнати, улюблене прислів’я тітоньки Настасії. І, перевіривши, що нічого не забула, спробувала закрити кошик… Чом не так! Забагато напхала…
— Гра-афе! — покликала Емілія. — Йдіть сюди, допоможіть стиснути цю капость!
Бідний де Кукурудзо, крекчучи, вийшов зі свого закутка.
— Сядьте на кошик і тисніть, аж поки лопнете… — люб’язно попросила Емілія.
На щастя для графа, до такої крайності вдаватися не довелося. Кошик, видно, змилувався над бідним мудрецем… і закрився.
Ранесенько-вранці діти схопились, одяглися й тихо-тихо, навшпиньки, пішли в садок; донна Бента нічого не помітила. Емілія ішла за ними, задерши голову, навшпиньки, як балерина. Позаду йшов граф з кошиком на плечах. Скоро відчинили хвіртку, як відразу почули спів півня. Він долинав з-за дерева гойаби:
— Кукуріку!
Педріньйо впізнав «голос».
— Це він! Він чекає нас в умовленому місці.
Всі побігли туди, але нічого не побачили і розгублено зупинилися, не знаючи, що робити далі. Та в цю мить друге «кукуріку» розляглося звідкись з верховіття гойаби. Хлопчик-невидимка був, видно, ласун і даремно часу не гаяв…
— Ти там нагорі? — запитав Педріньйо, задираючи голову.
— А ти не «бачиш»? — відповів «голос». — Навчися знати, де я, не бачачи мене.
І «голос» дав свій перший урок — кинув шкурку гойаби просто в ніс Педріньйо і запитав:
— Метикуєш?..
Педріньйо розсміявся:
— Метикую. А тепер злізай, я тебе познайомлю з моєю двоюрідною сестрою Лусією та іншими членами Ордену Жовтого Дятла.
— Не треба. Я розумію, що ця дівчинка з кирпатим носом і є Лусія. А лялька — Емілія, маркіза де Рабіко. Я тільки не збагну, хто цей сеньйор в капелюсі і з кошиком на плечах.
— Це знаменитий граф де Кукурудзо, вчений, який усе знає.
В Будиночку Жовтого Дятла всім було відомо, що граф усе знає, та ніхто, по суті, не знав, що ж, власне, граф знає… Проте «голос» задовольнився такою відповіддю, і всі почули — геп! — як він стрибнув з дерева. Тепер «голос» стояв десь посеред них.
— Пора, — сказав він. — Ми повинні вирушити в дорогу раніше, ніж зійде сонце. А карта жива, не загубили?
Педріньйо витягнув карту з кишені. «Голос» схопив її і розгорнув.
Кирпа не йняла віри своїм очам: карта сама собою розкривається і залишається висіти у повітрі — от чудасія! Таємничий хлопчик був невидимий, але предмети, яких він торкався, не ставали невидимими. Це наштовхнуло Педріньйо на думку спробувати одне удосконалення.
— Ось що, — сказав він, — загалом дуже незручно мати справу з товаришем, якого не бачиш. Ти б начепив на свій капелюх перо, га? По перу ми відразу побачимо, де ти.
— Твоя думка чудова, — відповів «голос», — але я без капелюха. І взагалі на мені нічого нема. Якби на мені що-небудь було, то всі б це побачили — і тоді який же я невидимка?
— Ой, сором який! — скрикнула Емілія, затуляючи лице руками. — Що б сказала донна Бента, якби довідалася, що ми дружимо з хлопчиком, який ходить голий!
— Облиш, Еміліє! — суворо спинила її Кирпа. — Ти нічого не тямиш в невидимках!
Ну, якщо не можна приколоти перо до капелюха, то, може, прив’язати його до волосся? Всі схвалили нову думку Педріньйо. Та де взяти перо і мотузочок якийсь або хоч нитку?
— У мене в кошику папужине перо! — крикнула Емілія. — Графе, скиньте кошик з плечей і розкрийте його.
Граф спустив кошик на землю, відкрив кришку і простягнув ляльці папужине перо і коток ниток.
Хлопчик-невидимка прив’язав перо до волосся, і відтоді домовлятися з ним стало значно простіше. Перо, колихаючися у повітрі, вказувало, де він.
— Хай живе Пірце! — крикнула Емілія, миттю охрестивши нового друга.
І з цієї хвилини всі почали звати хлопчика-невидидмку тільки так — Пірце.
Тепер можна було рушати в дорогу. Для цього невидимий хлопчак витягнув з мішечка, схованого під деревом, особливий порошок і сказав, що це «порошок пирлімпим-пим». Він дав кожному дрібок і наказав нюхати. Всі понюхали і не чхнули. Тільки Емілія чхнула, та вона взагалі від усього чхала. Як тільки вони понюхали цей чарівний порошок (а це був дуже чарівний порошок), так зразу ж відчули себе легкими, як пух, і у вухах у них задзвеніло. Дерева почали розмірено кружляти навколо них, наче балерини у спідничках з зеленого листя, все далі й далі відходячи в сизий туман, і потім зовсім зникли з очей. Всі начебто поринули в якийсь дивний сон (чи це був не сон?) і пливли повітрям, як на хвилях якогось невідомого моря, а вітер незвичайної сили і швидкості ніс їх, начебто вони були мильні бульбашки, все далі й далі. Нікому не хотілося говорити, та ніхто і не міг би говорити, і тільки Емілія раптом слабо писнула:
— Дай мені понюхати ще того порошку, Пірце! Я почуваю, що падаю!
— Ні, просто ми наближаємося до мети, — відповів «голос».
І справді. Туман почав розвіюватися, і знову стали вирізнятися дерева. Ще кілька секунд — і всі відчули під ногами тверду землю. Приїхали! Всі розплющили очі і роздивились навколо. Річка, прозоріша за кришталь, тихо котилася оксамитно-зеленою долиною. Берегом ішло біле ягнятко, прямуючи до води: видно, напитися. Там, у глибині, висока синя гора велично поривалася у висоту, а поміж річкою і горою стояв ліс.
— Ми в Країні Байок; вона ще зветься Край Говорящих Звірів, — пояснив Пірце. — Звідси ми розпочнемо нашу мандрівку у Світ Чудес.
— Як гарно! — вигукнув Педріньйо. — Добре було б перенести сюди Будиночок Жовтого Дятла.
Кирпа також була захоплена.
— А звірі в цьому краю і справді говорять, чи вони тільки прикидаються? — спитала вона.
— Базіки невгамовні! — відповів Пірце. — Якби вони не говорили, то й байок не було б. Ходімо берегом, ми скоро зустрінемо кого-небудь з тутешніх звірів.
— Та онде баранець, — сказала Емілія.
Але цієї хвилини назустріч їм з лісу вийшов чоловік з довгим, круто завитим волоссям, одягнутий за старовинною французькою модою. На ньому були короткі облиплі панталони до колін і курточка в талію. На ногах — черевики з великими пряжками, а на голові — триріжний капелюх. Мереживо білою піною скипало навколо його шиї і на зап’ястях. Він ішов, спираючись на товсту палицю, розміреним кроком людини, що поринула в роздуми.
— Це баранців хазяїн? — запитала Емілія.
— Ні! — поспішив запевнити її Пірце. — Це сеньйор Лафонтен, дуже розумний француз. В книжках пишуть, що він народився 1621 і помер 1695 року. Та він зовсім не помер, а просто оселився тут, у Країні Байок. Він живе тут, щоб спостерігати життя тварин.
— Я знаю його добре, — сказав Педріньйо. — Він дуже знаменитий, написав багато байок. У нас дома його книжка є.
Тим часом сеньйор Лафонтен підійшов до річки і, сховавшись за кущиком, почав ждати. Баранця, видно, дуже морила спрага. Він вже зовсім підійшов до води, витягнув шийку і — глю-глю-глю — почав був пити, коли раптом інший звір, з лютою мордою і взагалі мало симпатичний, вийшов з лісу, понюхав навіщось повітря і рушив у той бік, де було ягнятко. Йшов і облизувався.
— Це вовк! — прошепотів Пірце. — Він з’їсть ягнятко з байки…
— Яке свинство! — з болем сказала Кирпа. — Не давай йому, Педріньйо, шпурни в нього камінь!
— Ось ще! — відгукнувся Педріньйо. — Не стану я байки псувати. Бачиш, сеньйор Лафонтен узяв олівець і записує.
Вовк близенько підійшов до ягнятка і сказав з суто вовчою зухвалістю:
— Що це за неподобство, грубошерста тварюко! Як ти смієш каламутити воду, яку я збираюся пити, га? Хіба не розумієш, що я не можу вдовольнятися недопитками якогось жалюгідного ягнятка?
Бідолаха весь затремтів. Він знав вовка за чутками: ні один, кажуть, баранець від нього не врятувався. І голосом, уриваним від страху, він відповідав:
— Пробачте, будь ласка, Ваша Вовкість, але ж ви стоїте вгорі за течією, а я, вибачте, внизу, отож, з вашого дозволу, насмілюся сказати, я ніяк не можу скаламутити воду, яку ви збираєтеся пити, сеньйоре.
— І справді розмовляють, га! — вигукнула Емілія. — Просто як люди!
Вовк немовби не чекав від ягнятка подібної відповіді, бо осікся і зо три рази нерішуче кашлянув. Та потім сказав:
— Та і взагалі, справа не тільки в цьому. У нас з тобою старі рахунки. Торік ти, мій любий, тут просторікував, начебто я схожий на злодійкуватого пса. Забув, га?
— Це неправда, Ваша Вовкість, бо мені лише три місяці, торік мене і на світі не було. Запитайте маму.
— Ось тобі, вовче! — тихенько сказала Кирпа. — Не чекав, певно! Подивимося, що ж ти тепер скажеш!
А сеньйор Лафонтен за кущиком все писав, усе писав…
Ця відповідь завела в безвихідь вовка, який був не тільки лютий, але й недорікуватий, або, кажучи відверто, дурний. Він знову покашляв і ніби замислився.
— Авжеж, — буркнув він нарешті.— Але якщо то був не ти, так, значить, твій брат, а це однаково.
— Як же це могло статися, Ваша Вовкість, коли я — єдина дитина?
Побачивши, що словами ягнятка не проймеш, вовк вирішив діяти силою.
— Ну, а якщо це був не твій брат, то, значить, твій дядько, зрозуміло? — І вовк ступив до ягнятка, вищиривши зуби.
Він вже зовсім приготувався зробити «кр-рак» і з’їсти бідолаху, коли раптом сеньйор Лафонтен вискочив з-за свого куща та як вдарить його палицею по носі!
Ну, кум вовк цього не чекав. Він підібгав хвіст та й гайнув до лісу.
Всі страшенно зраділи. Емілія побігла погратися з ягнятком, а всі інші підійшли до сеньйора Лафонтена.
Кирпа знала два слова по-французьки: «бон жур», що означає «добридень», і «о ревуар», що означає «до побачення». Інші не знали жодного. Зважаючи на це, її на правили до байкаря на переговори. Кирпа все наплутала вже з самого початку і замість «бон жур» сказала:
— О ревуар, сеньйоре Лафонтене. Ми тільки що приїхали з Будиночка Жовтого Дятла і побачили, як здорово ви вдарили палицею по носі цього гидкого вовка. Дуже правильно зробили. Прийміть, будь ласка, наші поздоровлення. Бон жур.
Байкареві дуже сподобалася Кирпина промова. Він трохи підняв її, поцілував у голову і сказав:
— Ти даремно стараєшся розмовляти зі мною по-французьки, дівчинко. Я розумію мову всіх людей і всіх звірів.
Всі оточили байкаря. Емілія теж підійшла, вирішивши, що з ягнятком можна погратися й пізніше. Її дуже дивував костюм байкаря: чоловік — і раптом мереживо! Ну де це видано? І ця довга чуприна з кучериками, як у жінки. «Хто його зна, може, у бідолахи нема ножиць?» — подумала жаліслива лялька.
Побачивши Емілію, Лафонтен здивувався:
— Ой, лялька! От тільки ляльки тут у нас і не вистачало. І ходити вміє! Може, вона говорить?
— Певна річ. У Емілії язик без кісток, — відповіла Кирпа.
Лафонтен був дуже вражений: дарма що вже старий, він ніколи в житті не бачив ляльки, яка вміла б говорити.
— Чудасія! — сказав він. — Я бачив чимало ляльок у нас у Франції, та всі вони були німі як риби. Світ іде до поступу безперечно. Як тебе звуть, лялечко?
— Емілія де Рабіко до ваших послуг, сеньйоре.
— Гарне ім’я. А хто тебе навчив говорити?
— Ніхто, — відповіла Емілія не замислюючись, — я так і народилася. Коли лікар Слимак дав мені розмовні пілюлі, я відразу ж заговорила.
— Емілія розмовляє дуже добре, — пояснила Кирпа, — шкода тільки, що вона меле стільки дурниць.
Француз посміхнувся:
— Ану, лялечко, скажи яку-небудь дурницю, старий Лафонтен хоче послухати.
Емілія засмутилася і, бгаючи кінчик своєї ситцевої хустинки, відповіла дуже до речі:
— Так, з наказу, я не вмію…
Сеньйор Лафонтен побалакав з усіма дуже люб’язно і сказав, що місце, де вони зараз перебувають, подобається йому більше за всі інші місця на світі. Тут він слухає розмови тварин, і тут він навчився багато чого, про що потім розповів у своїх байках.
— Я вже читав деякі ваші байки, — сказав Педріньйо, — ви дуже добре пишете, сеньйоре.
— Ти так уважаєш? — запитав Лафонтен, усміхаючись скромною усмішкою. — Я дуже радий, Педріньйо. Твоя думка для мене дуже цінна, бо вона щира.
А Емілія тим часом не відводила очей з чуприни байкаря. Бідолаха живе самотньо в цьому закутку, і, напевно, у нього немає ножиць, гадала вона. І раптом Емілію осяяло: вона відкрила свого кошика і, витягнувши з нього половинку зламаних ножиць, простягнула французові з словами:
— Прийміть, будь ласка, цей подарунок, сеньйоре.
Байкар витріщив очі, не розуміючи, чого вона від нього хоче.
— Та навіщо мені це, лялечко?
— Щоб обстригти волосся.
— Ах, от що! — засміявся байкар. — А хіба можна стригти волосся половинкою ножиць?
Та Емілія ніколи не губилася і через те відповіла:
— А ви обстрижіть з одного боку!
Кирпа втрутилася і, відтягнувши ляльку вбік, сказала байкареві, щоб не звертав уваги, бо Емілія, на жаль, несповна розуму. Та байкар добродушно засміявся і сказав, що, навпаки, «у ляльки жвава і самобутня особистість». Кирпа не зовсім зрозуміла, що значить «самобутня особистість», та з цієї хвилини почала обходитися з Емілією поважніше.
Цієї хвилини хлопчик-невидимка, якого весь час не було, підійшов до них. Побачивши перо, що пливло в повітрі, сеньйор Лафонтен здивувався. Він дивився, дивився, аж чоло зморщив, а все ніяк не міг збагнути, що ж це таке.
Емілія глумливо захихикала:
— Дивно, сеньйоре, такий мудрець — і дивуєтесь!
А ось відгадайте загадку: «Що таке папужине перо без папуги?» Здогадуєтеся?
Байкар розумів дедалі менше.
— Не догадаюся, — признався він нарешті.
— А я знаю! — дражнила Емілія. — Я знаю! Це значок хлопчика-невидимки.
Байкар розумів не більше, ніж раніше. Педріньйо довелося розповісти йому всю історію від початку і до кінця. І все ж навіть після цього пояснення сеньйор Лафонтен стояв з розкритим ротом і витріщеними очима… Зрозуміло, адже він у житті не бачив хлопчика-невидимки!
— Ой, Педріньйо! Ви всі розповідаєте про речі, занадто нові для такої старовинної людини, як я.
І, побачивши, що сонце вже високо, він запропонував:
— Не гаймо часу. Давайте подивимося ще одну байку.
Він пішов, і всі за ним. Педріньйо йшов поруч з сеньйором Лафонтеном. Він вивчав кожний його рух, бо хотів також навчитися писати байки. Він навіть навмисно подивився, яким олівцем писав знаменитий француз, щоб купити такий самий. А Емілія всю дорогу набиралася духу і, нарешті, відійшовши якнайдалі від Кирпи, щоб уникнути її шпильок, сказала байкареві:
— Навзамін на мою половинку ножиць я хочу попросити у вас одну річ, сеньйоре Лафонтене.
— Яку, лялечко? Скажи.
— Я хочу попросити байку.
— Половинку байки? — пожартував Лафонтен.
— Ні, цілу, де б діяли ягнятко, і ганчір’яна лялька, і…
Кирпа підбігла, схопила Емілію і засунула до себе в кишеню, сказавши:
— Це вже занадто! Здається, тутешнє повітря зовсім зіпсувало її нерви.
Тим часом хлопчик-невидимка відстав од усієї компанії, задивившись на мавп, що пустували на узліссі. Наздоганяючи своїх супутників, він гукнув до них звичним «кукуріку». Сеньйор Лафонтен знову здивувався.
— Півень співає,— сказав він наївно.
Всім дуже схотілося засміятися, коли почули, що така розумна людина сказала таку дурницю. Та всі стрималися, пригадавши, як донна Бента вчила поважати старших. Всі, крім Емілії. Маленька насмішниця відповіла на слова мудреця своїм звичним коротким смішком і, перш ніж Кирпа встигла їй перешкодити, промовила:
— Сеньйоре Лафонтене, ви пошилися в дурні! То зовсім не півень і навіть не курка. То Пірце.
Кирпа, паленіючи з сорому, затулила їй рот рукою.
— Як ти розмовляєш з такою мудрою людиною, Еміліє? Бабуся, коли довідається, буде дуже гніватися!..
Тієї миті папужине перо підпливло зовсім близько до них і зупинилося.
— В лісі куди більше звірів, ніж тут, — сказав «голос», — там леви, тигри, мавпи, ведмеді… Ну, словом, всі важливі звірі.
— Я хочу бачити лева… — сказав Педріньйо.
І вся компанія, прямуючи за папужиним пером, що пливло у повітрі, пішла до лісу.
А ось і гора, де міститься печера царя звіріа. Тепер треба було йти, пильнуючи, навшпиньки, щоб не потрапити на очі якому-небудь хижакові. Нарешті дійшли до входу в печеру. Кістки з’їдених тварин, розкидані по землі, і сморід падла не залишали ніякого сумніву — лев’яче лігво було саме тут.
— Я знаю розколину в скелі, — сказав Пірце. — Звідти ми можемо побачити лева так, що він нас не побачить. Ідіть за мною і не робіть ані найменшого шелесту.
Всі рушили за Пірцем, ступаючи м’яко, як кіт. Піднялися скелястим узгір’ям і незабаром досягли розколини якраз на вершині скелі, отож коли б навіть звірі їх помітили, то однаково не змогли б до них дострибнути. Звідси можна було все побачити, не наражаючись на найменшу небезпеку. Всі розмістилися як хто міг і почали дивитися крізь розколину.
— Ось він! — сказав Педріньйо, що перший побачив лева. — Ось він, лев з байки, на своєму троні з кісток, оточений усім своїм двором…
Так, справді, то був лев з байки, що зібрав свою звірину на раду, щоб розв’язати важливі питання: як зупинити страшну моровицю, що лютувала у звіриній державі. Раніше ніж що-небудь ухвалити, володарі звичайно радяться з мудрецями, астрологами, придворними блазнями й іншими видатними особами. Так зробив і цар звірів. Спочатку він звернувся за порадою до старої мавпи, зовсім сивої, вже такої вченої, що просто далі нікуди.
— Що ви думаєте, сеньйоро мавпо, про цю моровицю, яка нас усіх губить?
Мавпа тричі кашлянула і сказала:
— Хай буде вам відомо, Ваша Величність, що ця моровиця — кара, послана нам з неба. Ми образили небесні власті, от у чому річ. І тепер єдиний засіб пом’якшити гнів богів — це принести їм в жертву когось із нас.
— Дуже добре, — сказав лев, — але кого?
— Того, хто більше за всіх обтяжений злочинами, — відповіла мавпа.
Лев заплющив очі і поринув у роздуми. Згадав своє минуле життя, своє свавілля і свою жорстокість, згадав невинних зебр, газелей, оленів, баранів і навіть людей, яких він убив. І надумав зробити красивий жест: віддати на жертву себе, як найбільш обтяженого злочинами.
Ніхто із звірів, звичайно, не насмілиться підтримати його, отже, це буде й красиво й зовсім безпечно. Так звичайно робили володарі, які хотіли залишитися знаменитими в історії.
— Друзі! — сказав лев, зробивши зажурене лице. — У мене не залишається ніяких сумнівів: саме мене слід офірувати. Ніхто не вчинив тяжчих злочинів, ніж ваш цар, друзі мої! Хто забив найбільшу кількість оленів, баранів, зебр і людей? Я! Значить, я і повинен стати жертвою. Як ви вважаєте?
Сказав і обвів очима придворних з таким виглядом, начебто думав: «Цікаво глянути, у кого вистачить зухвалості погодитися». Всі були твердо переконані, що лев насправді найбільший злочинець на весь ліс, але ніхто не насмілився заявити про це вголос.
Тоді лисиця вийшла вперед і сказала маленьку складненьку промову.
— Дурниці, Ваша Величність! — сказала лисиця. — Якщо є на світі істота з чистою совістю, то це саме наш добрий цар лев. Ви убивали оленів, і баранів, і зебр, і людей? О, але ж це не тільки не злочин, а навпаки — акт благородного милосердя. Для чого потрібні ці тварюки? Яке їхнє місце у світі? Це ж нижчі тварюки, тож Ваша Величність зволила зробити прекрасний вчинок, очищаючи від них землю. Хай ніхто не зрозуміє мої слова як лестощі, бо лестощі я зневажаю, але ви, Ваша Величність, на мою думку, не злочинець, а святий!
Грім оплесків був відповіддю на слова лисиці. Лев повів вусами і облизнувся від задоволення, милостиво кивнувши в бік речниці. Тут підвівся тигр і говорив так само, як раніше лев: звинуватив себе у великих злочинах і заявив, що кари заслуговує саме він, і ніхто інший. Лисиця виголосила нову промову, ще складнішу, ніж перша, доводячи, що тигр — святий номер два. Та ж сцена повторилася з усіма, наділенимй кігтями й зубами. Виявилося, всі святі. Нарешті черга дійшла до осла.
— Поклавши руку на серце, я не почуваю себе винним ні в якому злочині,— сказав він як сущий осел, — я їм лише траву. Ніколи й мухи не вбив. Якщо мене гедзь ужалить, то я його хвостом змахну та й усе. Ніколи не крав. Навіть не хвицався, тому що у мене ноги болять. Нічого я такого не пригадаю. От як воно.
Коли осел закінчив, звірі перезирнулись. Ця сповідь справила на них тяжке враження. Лисиця вийшла наперед і виголосила промову як виразник загальної думки.
— Ось найстрашніший злочинець! — сказала вона, вказуючи на бідного осла. — Це через нього небеса наслали на нас цю пошесть, його й варто пожертвувати. Подумайте тільки, він признався, що не хвицався, бо в нього ноги болять. Значить, якби не боліли, то він би всіх нас зовсім затоптав. Смерть норовистому!
— Смерть! Смерть! — закричали звірі.
Побачивши, як обернулася справа, цар лев теж обурився.
— Жалюгідний биндюжнику! — заревів він. — Це через тебе, значить, гине моя держава! Засуджую тебе до страти: тебе негайно розірве на шматки придворний кат. Тигре, виконай наказ твого володаря!
Очі тигра-ката блиснули. Роздирати на шматки тварин була для нього найбільша втіха. Він облизнувся і присів, щоб ринутися на тремтячого осла. Та так і залишився… Величезний камінь упав з верху печери прямісінько йому на голову — тор-р-рох! Страшний переполох… Всі розбігаються… Дами знепритомніли… Хто це зробив? Хто? Ну, звичайно, Пірце.
— Браво! — крикнули разом Кирпа і Педріньйо. — Оце називається влучна стрільба!
Біжімо! — крикнув Пірце. — Скоріше! А то лев нас зачув і вже облизується.
Гукати ще раз не довелося: всі, як горох, скотилися вниз узгір’ям.
На бігу Пірце зіткнувся з ослом, який теж виносив ноги, і стрибнув йому на спину. Тому своїх супутників він залишив далеко позаду, і вони заблудилися в лісі. Без Пірця вони не знали дороги і чвалали, чвалали навмання, аж поки причвалали, самі того не відаючи, до Мавпячої країни. Не встигли вони перейти кордон цього королівства, як вартові накинулися на них і зв’язали ліанами. І миттю ж бранців було доправлено до двору, щоб стати перед Макаком XIV, королем Мавпії, якого при дворі звали Король-Сонце: коли Макак з’являвся, усмішка, наче сонце, осявала мавпячі лиця.
— Ваша Величність! — сказав один вартовий. — Осмілюся запропонувати вашій вельможній увазі цих чотирьох мандрівників, що перейшли кордони вашого королівства без візи.
— Брехня, сеньйоре король! — закричала Емілія. — У мене є віза. Погляньте-но! — І, розкривши кошик, навіть не знімаючи його з плечей бідного графа, Емілія вийняла свою знамениту шпильку з голубкою. — Ось моя віза!
Король-Сонце оглянув з великою увагою цей невідомий йому предмет, бо ніколи не бачив навіть звичайної шпильки, а з голубкою — і поготів. Потім сказав:
— Ухваленою формою візи на в’їзд до мого королівства є вищий сорт банана — «золотий банан», але я гадаю, що в інших державах можуть бути й інші форми візи, тому можна вважати дійсною візу, яку показала ця сеньйора. Відпустіть її.
Вартові почали розв’язувати Емілію, а тим часом Педріньйо знайшов засіб сказати їй мовою «кі», яку мавпи не розуміють:
— Рокозкакожикі Пікорцекіку, щоко мики покотрапилико в лакопикі до кіцихко гикодких маковкоп (розкажи Пірцеві, що ми потрапили в лапи до цих гидких мавп).
— Гакораздка (гаразд), — відповіла непомітно Емілія і, як тільки з неї упали останні ліани, дременула стрімголов, навіть не озирнувшись.
Тепер перед високим достойником королівського роду Банановичів стала Кирпа.
— Сеньйорито, — сказав король з мавпячими манерами, — хоча вступати в межі мого королівства без візи — це великий злочин, та я охоче вислухаю ваші пояснення. Я король великодушний, і мені більше до душі нагороджувати, аніж карати. Скажіть мені, яке у вас враження від мого двору?
Кирпа поглянула навколо себе і побачила тільки мавп, що були одна за одну кудлатіша і страшніша. Та вона була не дурна і зрозуміла, що коли скаже правду, то їй за неї доведеться дорого заплатити. Краще прикидатися захопленою і казати тільки те, що може бути приємне всій цій огидній мавпячій публіці. І Кирпа відповіла королю таке:
— Я захоплена, Ваша Величність, пишністю цього двору! Я бачила різних королів — Короля Чирви, Короля Бубни, Короля Вина, Короля Жиру. Та, повірте, жоден з них за красою і благородством не зрівняється з Вашою Величністю! До того, я ніколи не бачила придворних дам прекрасніших, ніж при Вашому дворі! Я так захоплена Вашим королівством, що я б тут залишилася на все життя, якби Ви, Ваша Величність, дозволили і бабуся погодилась.
Макак XIV навіть облизнувся. Хоча він і звик слухати самі похвали, та йому ніколи ще не доводилося зазнати насолоди від такого високого стилю.
— Відпустіть її негайно, — наказав він, — і дайте цій чарівній гості найвище дерево для проживання і найприємнішу мавпу за чоловіка! Її заповітне бажання буде вволено: вона залишиться жити в нашому королівстві. Я пошлю гінців до її бабусі, яка буде, безперечно, в захваті, коли довідається, яку високу честь Король-Сонце зробив онучці.
Кирпа не ждала такої високої честі, вона поморщилася, та вирішила примиритись і терпляче ждати, поки Пірце з’явиться рятувати. Її було негайно доправлено на «її» дерево, в той час як вартові вже тягнули до короля бідолаху графа з кошиком Емілії на плечах.
— А ви, сеньйоре мандрівник у капелюсі і з кошиком, яка ваша думка?
Бідний мудрець спустив на землю кошик, сів на нього й витер долонею піт з чола.
— Моя думка? — перепитав він відхекуючись. — Моя думка, що цей кошик дуже тяжкий для такого хворого діда, як я.
— Я не питаю ні про який кошик, йолопе ви такий! Як вам моє королівство? — насупився король.
Граф нічого не відповів: він був зовсім змучений, адже він всю дорогу тягнув на плечах важкий вантаж. Де вже йому було звертати увагу на те, що робиться навколо!
— Пробачте мені, Ваша Величність, — сказав він, — але я ще нічого не робив, бо здорожився. Дозвольте мені спочатку перепочити і виспатися. Завтра я прокинуся з свіжою головою і тоді скажу свою думку.
Королю зовсім не сподобалася така відповідь, та він постановив не сперечатись і розпорядився, щоб графа поклали спати і привели останнього полоненого.
Вартові приволокли Педріньйо. Хлопчик був розлючений тим, що сталося. Ах, коли б у нього був з собою нагай, він би тоді добре відповів цій великій мавпі! Та нагая не було. І руки у Педріньйо були зв’язані. Ну що ж, однаково він скаже те, що думає, бо він людина з твердою вдачею і завжди говорить правду… І, коли король звернувся до нього з тим же запитанням, з яким раніше звертався до інших, Педріньйо відповів:
— Як мені ваше королівство? Нема тут ніякого королівства. Не бачу ніякого короля. Мавпа як мавпа, сидить на гілці, а гадає, що це трон. Придворні дами? Мавпи. Мавпячі морди. Манери? Мавпячі манери. Суцільне мавпування! І взагалі все це величезний мавпятник, що у всіх лісах є.
— Геть з-перед очей моїх, підлий наклепнику! — заревів Макак XIV, задихаючись від гніву. — Хапайте його, вартові! Прив’яжіть його до стовбура дерева, хай мурашки-людожери зжеруть його живцем!
І тут сотні рук схопили бідолашного Педріньйо і поволокли по землі, наче це було гроно бананів.
Кирпу допровадили на вершину дерева, де вона мусила тепер жити все життя в товаристві свого чоловіка-мавпи. Педріньйо прив’язали до стовбура, чекаючи мурашок, які його повинні були з’їсти. Графа поклали спати на гілці. Оцей був справді щасливий. Він побачив чудовий сон: начебто Емілія десь поділась і кошик теж взяла з собою.
Ось і ніч. Мавпяче плем’я обляглося, — і незабаром на всій ділянці лісу не чутно було нічого, крім хропіння. З свого дерева Кирпа бачила Педріньйо, прив’язаного до стовбура.
— Покотекарпикі котрошкокі, Пікорцекі обов’язково-ко накас знайде! — гукнула вона йому.
І не встигла вона докінчити своєї фрази мовою «кі», як почула здалеку знайоме «кукуріку».
— Цеко вікон! — скрикнула дівчинка, плескаючи в долоні.
Так, це був він… Папужине перо швидко пливло в повітрі над осликом, що мчав учвал. Пірце стрибнув на землю і допоміг Кирпі злізти з дерева. Мавпи, поставлені під деревом на варту, спали так міцно, що нічого не помітили.
— Дивно, як вони сплять! — сказала Кирпа. — Ми так гомонимо, а вони всі сплять.
— Зрозуміло! — вигукнув Пірце. — Я їм підсипав стільки снотворної трави у водоймище, де вони п’ють, що вони прокинуться не раніше ніж завтра після полудня. А що з Педріньйо?
— Ось він, його до стовбура прив’язали!
Пірце побіг розв’язувати хлопчика. Потім збудив графа, який дуже зажурився, що йому не довелося доглянути сон і треба було знову брати на плечі кошик.
— І Емілія тут? — запитав він розчаровано.
— Жде за заворотом. Тепер сідайте всі верхи на осла і рушаймо!
— Зачекайте! — сказав Педріньйо. — Я ще з цим мавпячим королем не поквитався!
Він розшукав серед придворних, що хропли, Макака XIV, який також хропів.
«Щоб йому таке зробити? А, знаю!»
Він витягнув свій складаний ножик і обстриг Королю бороду і шерсть на кінчику хвоста, примовляючи:
— Ось завтра прокинуться мавпенятка, і ніхто не пізнає свого короля Макака Банановича! І проженуть твою мавпячу величність палицями!..
І, завершивши свою помсту, Педріньйо прожогом кинувся бігти і приєднався до своєї компанії.
— Поїхали! — крикнув Пірце ослові.
Осел помчав учвал, і не минуло й півгодини, як вони знову опинилися на тому місці, де розлучилися з сеньйором Лафонтеном. Вони побачили його ще здалеку: він сидів на тому ж камені, що й давніше, глибоко замислившись.
Кирпа, що стомилася від пригод цього дня, хотіла скоріше повернутися додому. Не злізаючи з осла, вона швидко й плутано розповіла байкареві про все, що сталося.
— Іншим разом я все розповім до ладу. А зараз не можу. До побачення, сеньйоре Лафонтене! Ми ще якось заїдемо!
— Куди ви так поспішаєте?
— Обідати! — крикнув Педріньйо.
— Сеньйоре Лафонтене, — сказала Емілія, — майте на увазі, що ви нам дуже сподобалися. Приїжджайте до нас на чашку кави. Гаразд? Тільки надягніть довгі штани і піджак, а то тітонька Настасія злякається. Та ви не соромтеся! Донна Бента любить гостей, вона добра…
Байкар обіцяв приїхати.
— О ревуар! — крикнула здаля Кирпа.
— О ревуар! — відгукнувся сеньйор Лафонтен і помахав на прощання рукою.
Він довго ще дивився їм услід, сидячи на своєму камені на березі ріки, а коли ослик зник вдалині за хмарою куряви, зітхнув:
— Щастя, ім’я твоє — молодість!
А тим часом донна Бента в кухні розмовляла з тітонькою Настасією:
— Що це означає? — казала вона. — Діти вчора пішли спати раніше ніж звичайно, я зразу подумала, що недарма. А сьогодні вранці, коли я прокинулася, їх вже й сліду не було. Навіть кави не пили! І де їх, бісенят, носить?!
Стара негритянка смажила рибу і відповіла, не обертаючись:
— Ці діти ще такого накоять, що й не відхрестишся… Мабуть, знову якісь казки, королі та принцеси… А ви не засмучуйтеся, сеньйоро: зголодніють, то всіх королів забудуть, і як прибіжать, то їм хоч ціле відро риби насмаж, ще попросять!.. А ця ламбарі — рибка річкова, ніжна… Отож не турбуйтеся, прийдуть.
— Авжеж, — погодилася донна Бента, — тільки голод і може їх додому загнати…
Годинник пробив шосту…
— Ой, як пізно, Настасіє! — сказала донна Бента перелякано. — Боюсь, чи не сталося з ними що-небудь…
І вона пішла на веранду, сіла і почала дивитися на дорогу.
За кілька хвилин вдалині знялася хмара куряви.
— Там якийсь вершник! — сказала донна Бента, приглядаючись. — Настасіє, йдіть-но сюди, ви краще бачите, погляньте… Ви не бачите, хто там їде?
Негритянка прийшла з кухні з дерев’яною ложкою в руках і також почала вдивлятися.
— Це вони, сеньйоро. Геть усі на ослі на якомусь… Їй-богу! Справжнє чаклунство, господи прости…
Осел примчав чвалом і зупинився. На ньому гроном сиділи: посередині — Пірце, тримаючи за руку графа; позаду нього — Кирпа з Емілією в кишені; а попереду всіх — Педріньйо.
Всі стрибнули на землю і рушили до веранди.
— От чудасія! — промурмотіла тітонька Настасія. — Погляньте, сеньйоро, граф висить у повітрі, а над ним — папужине перо… Примітили?
— Добрий вечір, бабусю! — закричала Кирпа ще на першій сходинці ганку. — Ось і ми! А які у нас пригоди!..
— Бачу, бачу, — пробурчала донна Бента, силкуючись говорити сердито, хоча була страшенно рада, що нічого не сталося. — Але що у вас з графом, чому він у повітрі висить і над ним перо якесь?
Діти розсміялись:
— Можеш хоч цілий вік думати, бабусю, і однаково не відгадаєш… Ану спробуй, відгадай…
Донна Бента дивилася-дивилася, думала-думала… Поглянула на тітоньку Настасію…
— Не можу, — сказала вона, — краще самі скажіть.
— Це Пірце несе графа! — ще голосніше заверещала Емілія.
Донна Бента поглянула на тітоньку Настасію, але та стояла, роззявивши рота… Обидві бабусі нічогісінько не могли зрозуміти. Тут Кирпа над ними змилувалася і розповіла всю історію хлопчика-невидимки і про те, як він возив їх до Країни Байок.
— Він несе графа, але через те що він невидимий, то ви бачите тільки графа… Зрозуміло?
Обидві бабусі тільки ще ширше роззявили роти, невідривно дивлячись на пірце. І раптом пірце плавно спустилося і лягло на землю.
— Візьми моє перо, Еміліє,— почувся голос. — До побачення, всі. Я ще повернуся…
— Пірце, куди ж ти? — вигукнули разом Педріньйо, Емілія і Кирпа.
— Будьте щасливі… — почулося здалеку.
Кирпа та Емілія, мабуть, заплакали б, та цієї хвилини на подвір’ї закричав осел. Усі повернули голови.
— Чий це осел? — запитала тітонька Настасія.
— Нічий, — відповідав Педріньйо. — Наш. Ми його від тигра врятували, і він тепер наш друг. Він сюди жити приїхав. Назавжди.
— Він витривалий? — запитала донна Бента.
— Це що, бабусю! Він говорити вміє!..
Очі тітоньки Настасії, і без того широко розкриті, розкрилися ще ширше, а рот зробився такий, що помаранча повністю вмістилася б. Осел уміє говорити! Ні, знаєте, це вже занадто…
— Та чи так воно, сеньйоро? Ви вірите?
— Та це ж радник! — вигукнула Емілія. — Він на раді звірів таку промову виголосив — заслухаєшся!
— Ну, дайте радникові води і нагодуйте його, Настасіє,— сказала донна Бента. — Ми так його і зватимемо — Радник.
Стара негритянка послухалася. Вона принесла поїсти, налила в мисочку води з глечика, та підійти до осла ніяк не наважувалася.
— Та я боюсь, сеньйоро! — сказала вона, глянувши на донну Бенту. — Якщо він мені щось скаже, то я упаду з переляку…
— Ну, не кажіть дурниць! Здається, у нього хороша вдача, — тільки й почула вона на відповідь.
Тоді стара негритянка зійшла з ганку, ступила два кроки і зупинилася. Вона поставила тарілку тут же біля ганку, на підстилочку, поряд — мисочку з водою, сказала:
— Ну, як хочете, далі я не піду. Він, коли хоче, може підійти сюди… — відступила кілька кроків і завмерла: що тепер буде?
Осел вважав цілком природним, що бабуся боїться. Він повільно наблизився, все з’їв, випив усю воду — смачна вода, холодна… Та він був добре вихований і тому, облизнувшись, повернувся до тітоньки Настасії:
— Спасибі, тьотю! Бог вам за це заплатить, — сказав осел, правда тихо, та зовсім виразно.
— На допомогу, сеньйоро! — зарепетувала бідна негритянка. — І справді говорить, нечиста сило!
І прожогом майнула до кухні, перехрестившись разів, напевно, з двадцять, не менше.
Проте таке становище тривало недовго. Тітонька Настасія незабаром утратила всякий страх і дуже подружила з ослом. Вона його доглядала, давала йому маїс і воду, щотижня чистила його скреблом. А ослик усе дякував. Він узагалі був тихий, добре вихований. Коли діти на ньому каталися, то якщо комусь важко було відразу сідати, він казав своїм мирним голосом:
— Зачекайте, онде пеньок, він правитиме за стілець.
Кирпа часто, засунувши Емілію в кишеню, каталася на ослику. Педріньйо з графом теж інколи каталися: Педріньйо верхи, а графа прив’язували до гриви.
Донна Бента з великою цікавістю вислухала розповідь. Особливо її зацікавив сеньйор Лафонтен, що його байки вона читала французькою мовою. Вона завжди була велика прихильниця знаменитого байкаря і вважала його чудовим письменником.
— Просто шкодую, що не поїхала з вами, — сказала вона. — Розмова з сеньйором Лафонтеном була б втіхою моєї старості.