З усієї родини донни Бенти найбільший гультяй був маркіз де Рабіко. Він знав напам’ять усі навколишні ліси й переліски і встигнув сунути своє рильце навіть у бамбукові зарості, хоча донна Бента якнайсуворіше заборонила там гуляти, адже бамбук розрісся так густо й високо, що і вдень там було майже поночі.
І от саме коли Рабіко вирушив у похід до бамбукового лісу поласувати «древесними вушками», які виростають на гнилих стовбурах, щось, видно, припало там йому не до смаку, бо він примчав звідти, мов баский кінь.
— Що сталося? — запитав Педріньйо, побачивши, що у маркіза очі от-от вистрибнуть з орбіт. — У тебе такий вигляд, як у маркіза, що бачив ягуара…
— Не бачив, та майже бачив! — пророхкав маркіз, тихенько повискуючи і відсапуючись. — Я почув досить дивне нявчання, а потім побачив дуже дивні сліди. Я ніколи не бачив ягуара, та, кажуть, це величезний кіт — з ціле теля. Так от нявчання, яке я чув, було котяче, тільки багато голосніше, а сліди також котячі, тільки куди більші. Значить, це був ягуар.
Педріньйо замислився над розповіддю Рабіко. Може, це й правда? Він згадав, як сусіда днями розповідав, що поблизу почала зникати худоба… Він побіг шукати Кирпу.
— Знаєш що? Рабіко зробив відкриття: у бамбукових заростях бродить ягуар!..
— Ягуар? Та що ти! Піду скажу бабусі…
— Не роби дурниць, — попередив хлопчик: — Бабуся такий страхополох, вона або помре з переляку, або сьогодні ж відвезе нас до міста. Краще нічого нікому не казатимемо і самі спіймаємо ягуара.
Кирпа витріщила очі:
— Чи ти не збожеволів, Педріньйо? Ти не знаєш хіба, що ягуар — це дикий звір, він полює на людей?
— Атож, знаю і ще знаю, що люди полюють на ягуара.
— Так то ж дорослі люди, дурненький!
— «Дорослі люди»… — повторив хлопчик, посміхнувшись. — Бабуся і тітонька Настасія дорослі люди, а як побачать таргана, то чимдуж утікають. Важливо бути не дорослим, а хоробрим, і я…
— Я знаю, що ти хоробрий, як войовничий півник, та ягуар — це ягуар. Однією лапою першого-ліпшого мисливця уб’є, каже тітонька Настасія.
Педріньйо хвацько ударив себе в груди:
— Побачимо! Я влаштую облаву і, даю слово, притягну цього ягуара за вуха до нас на подвір’я. Хто боїться, може залишитися вдома. Я піду сам.
Кирпа аж затремтіла від захоплення, бачивши таку хоробрість, і відстати від брата не захотіла.
— Я також піду! — заявила вона. — Той, у кого кирпатий ніс, не повинен боятися… Ходім збирати народ…
І вони пішли розшукувати своїх товаришів. Першим на очі потрапив маркіз де Рабіко; він стояв біля кухонних дверей і, як завжди, був дуже зайнятий: їв гарбузову лушпайку.
— Поспішай, маркізе, ти візьмеш участь в експедиції до лісу — ми маємо полювати на ягуара.
Почувши таке повідомлення, бідне порося подавилося гарбузом.»
— Полювати на ягуара? Я? Борони боже!..
Педріньйо був невблаганний:
— Ти підеш хоча б як принада, зрозуміло?.. Боягуз!
Рабіко тремтів, як желе на блюдечку.
— Шляхтич! — сказав Педріньйо презирливо. — Син вельможного сеньйора — і так тремтіти! Ганьба….
Рабіко не відповідав. Він ковтнув води, щоб заспокоїти нерви, і знову взявся за свою гарбузову лушпайку, думаючи в цей час: «В критичний момент я щось придумаю. Чи не вважають вони, що я дозволю ягуарові з’їсти мене в сирому вигляді?»
Другим було запрошено графа де Кукурудзо, що прийняв пропозицію з простотою і благородством, притаманним справжньому вченому: він піде, щоб перемогти або померти; такі, як він, виявляють себе саме в хвилини небезпеки…
Потім запросили Емілію. Вона заплескала в долоні і радісно зацокотіла:
— Блискуча думка! Можна навіть подумати, що це я вигадала! Нарешті у нас буде справжня пригода! Життя тут та-ке н-у-у-дне… Так, звичайно, я піду і клянуся: коли вже хто подужає ягуара, то це буду я…
Два дні пішло на приготування. Педріньйо постановив узяти мисливську рушницю, яку він сам зробив потай від бабусі з парасольки; її було набито справжніми сліпими набоями, а курок спускався гумкою.
— Піду з рушницею напереваги! — сказав він.
Граф озброївся шпагою, зробленою з обруча бочки; вона вийшла досить гостра, тільки як удариш, то зразу зігнеться. Та, попри цю хибу в озброєнні, граф повинен був відігравати важливу роль в експедиції — як вчений.
— А ти, Еміліє, яку візьмеш зброю? — запитала Кирпа.
— Я візьму рожен, щоб смажити курчат. Для полювання на ягуара це найпридатніше!
Залишався маркіз. Він був великий боягуз, тому вирішено було замість зброї надіти на нього в]жки: Рабіко повезе маленьку гармату, зроблену з пічної труби, прив’язаної до тачки. Куля в гарматі була одна, та добра — круглий камінь, знайдений на березі ріки. Оскільки благородний маркіз буде в упряжі, втекти він вже не зможе.
У призначений день випили ранкову каву з кукурудзяною кашкою й вийшли з дому навшпиньки, щоб старші не помітили. Вийшли задніми дверима, перейшли через перелісок, населений носатими червоноперими туканами, і вступили у густу хащу — ягуарову маєтність.
Рабіко не збрехав: сліди ягуара виразно відбилися на вогкій землі. Серця п’ятьох героїв заколотилися швидше. П’ятьох? Ні, чотирьох. Емілія залишилася зовсім спокійна.
— Що це, Педріньйо? — запитала вона, помітивши, як зблід відважний вождь. — Боїшся?
— Я не боюся, Еміліє! Я…
— Ти… побоюєшся, знаю… — в’їдливо докинула лялька.
— Не жартуй зі мною, Еміліє! — крикнув Педріньйо, червоний від гніву. — Всі знають, що я нічого на світі не боюся, крім ос! Зрозуміло?
Граф теж йшов «напереваги», тільки не з рушницею, а з бабусиним біноклем, який він тут же зняв з плечей і приклав до очей, щоб поглянути на сліди «науково».
— Це сліди ягуара, правда, — сказав він. — Ягуар плямистий, ссавець з родини котячих, латиною «Felis onza», найбільший і найлютіший хижак бразільської фауни, тобто тваринного світу.
— Коротше, графе! — перервав Педріньйо. — А звідки відомо, що плямистий?
— Я знайшов на землі дві волосини — одна жовта, друга чорна.
Це наукове відкриття надзвичайно засмутило Рабіко. Краплини холодного поту зросили йому голову й вуха. Йому кортіло звільнитися з упряжі і накивати п’ятами: утримала його від цього вчинку тільки думка, що Педріньйо розгнівається і тоді куля, призначена для ягуара, буде витрачена на нього, Рабіко. І він вирішив: а, однаково, що буде, те й буде!
Ідучи слідами ягуара, мисливці вже не могли збитися з дороги: чи хочеш, чи не хочеш, а натрапиш на цю неприємну тварину…
— Вперед, лицарі! — крикнув Педріньйо, простромлюючи повітря мисливською рушницею так, начебто це була шпага.
— Вперед! — повторили хором всі… крім Рабіко, якому відібрало мову.
І наші маленькі герої з величезним натхненням рушили вперед. І йшли півгодини. Раптово граф, що був р авангарді, тримаючи бінокль «напоготові», крикнув твердим голосом:
— Я-гу-ар!
— Де? — стрепенулися мисливці.
— Ось там, у кущах… Онде, онде…
Справді, кущі заворушилися, і незабаром показалася серед листя величезна голова ягуара і почала дивитися саме туди, де були п’ятеро героїв.
Педріньйо скомандував: «В атаку!» — націлив на кущ гарматку і наказав гармашеві Рабіко, розпрягаючи його:
— Залишайся в цій позиції. Як почуєш команду «вогонь!», чиркни сірник, запали гніт, і… кулею!
— Кулею додому? — запитав гармаш, тремтячи, як молочний кисіль.
— Кулею по ягуару, лобуряко! — заревів Педріньйо.
Тим часом ягуар вийшов з-за кущів і м’яким котячим кроком, пригинаючись до землі, попрямував у їхній бік. Настала грізна хвилина. Граф підняв шпагу і рішучим голосом подав команду:
— Вогонь!
Рабіко зуб з зубом не міг звести, отож він не спромігся навіть сірник запалити. Педріньйо довелося прийти йому на допомогу. Нарешті пощастило запалити гніт. Почувся скрип, і відразу ж пролунав постріл: бум!.. Та це був не постріл, а саме неподобство: кам’яна куля упала за два кроки від гармати, уявіть собі! Провалилась артилерія, ось що, а всі так на неї покладалися…
Тоді Педріньйо вистрілив із своєї рушниці: ну і постріл… не кращий, ніж перший. Тільки розлютив ягуара… Звір вискалив зуби і ще швидше пішов назустріч мисливцям.
Становище складалося серйозне, і Педріньйо, поставлений в безвихідь своєю вогнепальною зброєю, кинув бойовий клич:
— Рятуйся, хто може!
Зчинився переполох… Кожен уявив себе мавпою і почав шукати порятунку на деревах. На щастя, тут росло одне велике дерево, і на ньому розмістилися всі мисливці. Педріньйо, Кирпа й Емілія видерлись зовсім легко, але старий граф зачепився ногою за шпагу і з усією своєю наукою осоромився. Ну нічого, трішки він полежав на землі, а потім Педріньйо зачепив його сухим сучком, як гачком.
Рабіко всіх просто вразив. Такої прудкості від нього не чекав ніхто: він зліз на дерево, як кицька, і вдало повиснув на першому суку. Педріньйо й Кирпі, що сиділи на вищих гілках, пощастило схопити його за вухо і підняти вище, щоб ягуар до нього не добрався. Коли ягуар наблизився, то всі вже сиділи зручно в безпеці.
Ягуар страшенно засмутився і сів під деревом. Сів на задні лапи і почав дивитися на мисливців, які так пошили його в дурні. Схоже було, що він має намір так сидіти, поки вони зійдуть.
— Підожди, я тебе нарозумлю! — сказав Педріньйо, пригадавши, що у нього в кишені залишилося трошки пороху від сліпих куль.
Він взяв щіпку і, звісившись з своєї гілки, яка була саме над головою ягуара, кинув йому в очі пороху.
Це була вдала вигадка. Зовсім засліплений, ягуар засовався на місці і почав терти собі лапами очі з такою силою, начебто хотів їх вирвати.
— Година настала! Вперед, мавпочки! — крикнув Педріньйо і сповз униз по стовбуру.
Всі наслідували його приклад. З войовничими вигуками кинулися на звіра в шаленому пориві, спритно діючи кожен своєю зброєю. Навіть Рабіко осмілився: підняв з землі камінь-кулю і без допомоги гармати вистрілив у ягуара впритул.
Коли на нього так з усіх боків накинулися, ягуар зовсім заплутався, і йому нічого іншого не залишалося робити, тільки вмерти.
Мисливці в несамовитому захопленні оточили поваленого хижака, обговорюючи подробиці чудової пригоди. Емілія, природно, весь успіх справи приписала собі.
— Якби не мій рожен, щоб смажити курчат, то ми б ще подивилися…
— Ні, кінець справи вирішив мій удар, — заперечила Кирпа.
— Та що ви! Це мій гарматний постріл його убив, клянуся, — сказав Рабіко.
— Вигадаєш! — розсердився Педріньйо. — Та твоя куля навіть не подряпала йому шкіри!
Побачивши, що від цієї суперечки недалеко і до сварки, граф переконливо промовив:
— Всі сприяли успіхові полювання, і всі заслуговують похвали. Та, якби Педріньйо не кинув ягуарові пороху, ми б усі загинули, отож Педріньйо відіграв найважливішу роль у нашій перемозі. Взагалі кожен зробив, що міг. Досить дискусій. Тепер ми повинні подумати про те, як доставити ягуара додому.
Герої погодилися з ученим. Педріньйо заглибився в ліс — нарізати ліан, бо вірьовку забули взяти. Незабаром він повернувся з клубком ліан на плечах.
— Придержи тут!.. Штовхни там!.. Разом! Поїхали!..
Педріньйо блискуче зв’язав ягуара, і всі йому допомагали, крім Емілії, яка відійшла вбік і про щось схвильовано шепталася з двома жуками, випадковими свідками всіх подій.
Ну, ягуар був зв’язаний, тепер його треба додому дотягти. Виявилося, це найважче. Тягли, тягли… Посеред дороги Рабіко, обливаючись потом, зупинився перевести дух.
— Відверто кажучи, — сказав він, — я волію вбити десять ягуарів, аніж тягти одного! Упарився…
Всі зупинилися — вони заслужили відпочинок! — і посідали перепочити на оксамитну шкуру ягуара. Сонце вже стояло високо, і Кирпа сказала:
— Бідна бабуся! Скільки їй через нас доводиться терпіти! Вона, мабуть, вже страшенно турбується і повсюди нас шукає…
— Ну, вона заспокоїться, побачивши, якого ми звіра подолали, — сказав Педріньйо.
«Подолали, скажіть ласкаво! — подумав Рабіко. — Я подолав, це так. Якби не моя куля…»
Та він тільки так подумав: уголос висловити свою думку він не наважився, тому що не хотілося дістати стусана від Педріньйо.
Відпочили й пішли далі. Не минуло й двох годин, як удалині показався Будиночок Жовтого Дятла, і вони побачили, як донна Бента і тітонька Настасія шукають їх по всьому садку. Педріньйо засунув два пальці в рот і засвистів своїм знаменитим свистом: ніхто інший не вмів так свистіти. Бабусі обернулися на свист, і тітонька Настасія, яка краще бачила, помітила їх.
— Та онде вони, сеньйоро! Тягнуть щось… Начебто як свинка лісова, пака… На полювання ходили, чи що?
Герої наближалися. Відчинили хвіртку. Кирпа здалеку закричала:
— Бабусю, відгадай, на кого ми полювали!..
Донна Бента відповідала:
— Та ви у мене хоробрі, мабуть, це свинка пака, так? Дівчинка засміялася:
— Проте це не пака! Щось більше.
— Ну, значить, оленятко, — почала дивуватися донна Бента.
— Більше, бабусю!
— Невже маленький кабан?
— Більше, більше, бабусю!
Донна Бента рот роззявила:
— Тоді водяна свинка, капібара?..
— Ще більше, бабусю!
Добра жінка не уявляла собі, що може бути більше за свинку капібару, — це, на її думку, була найбільша тварина з усіх, які водилися в тутешніх місцях. Тоді Кирпа підійшла до неї впритул і, зробивши страшне лице, сказала:
— Ягуар, бабусю!
Донна Бента так перелякалась, що сіла прямо на траву і, задихаючись, промовила:
— Матір божа! Ці діти мене з розуму зведуть! Негритянка була хоробріша за свою хазяйку і підійшла ближче.
— Кінець світу, сеньйоро! — сказала вона тихо і покірливо склала руки на грудях. — Це, слово честі, ягуар…
Ніщо не залишається таємницею. Сумний кінець ягуара бачили деякі звірі, що були в той час поблизу, і серед цих звірів було всюдисуще маленьке мавпеня сагуї. Воно так було вражене картиною полювання, що довго сиділо нерухомо на гілці і швидко-швидко кліпало — знак, що воно обмірковувало щось важливе. Нарешті воно, видимо, щось вирішило і, стрибаючи з гілки на гілку, пішло до свинки капібару, що жила поблизу на річковому березі.
— Послухайте, донно капібаро, ви не знаєте, що сталося з ягуаром з Великої Ріки? Уявіть собі, помер!.. — І сагуї так захитала головою, що білі китиці у неї за вухами настовбурчилися, наче віяло.
— А як він помер, сагуї? — запитала свинка капібара. — Своєю смертю чи чужою?
— Чужою. Забили чужі діти, внуки цієї донни Бенти, що живе поблизу від лісу… Убили, зв’язали ліанами і затягли до себе додому…
І мавпеня сагуї, часто кліпаючи, описало всю сцену. Капібара на відповідь лише безгучно ворушила розщепленою, як у зайця, губою. Подумати тільки! Цей ягуар був грозою навколишніх лісів, повсюди він славився своєю силою та лютістю, і не було звіра, який би його не боявся… Скільки разів мисливці влаштовували на нього облави — і ніякого наслідку: він тікав… І раптом якісь діти, внуки якоїсь донни Бенти… Неймовірно!.. І вже якщо ці діти убили ягуара, то вони легко можуть першого-ліпшого звіра лісового порішити, чи то оленя, свинку пака, панцерника, чи — не хочеться навіть думати — водяну свинку капібара!..
— Прикре становище, — сказала нарешті капібара і знову змовкла, ворушачи губою. — Ці діти, я бачу, дуже небезпечні для нас усіх. Я зберу раду звірів, великих і малих, ми обговоримо цю подію і вживемо заходів…
Цієї хвилини над їх головами пролетів у синьому небі яструб, якого гнали дві пташки бемтеві.
— Подумайте тільки, — по секрету сказала капібара мавпеняті сагуї,— така маленька пташка, а всіх жене, хоч то яструб, хоч сокіл… Не дає до гнізда наблизитися: думає, що всім на світі потрібні її пташенята! — І, задерши догори голову, крикнула: — Годі вам сваритися, не час! Спускайтеся, мені треба з вами порадиться. Ситуація серйозна…
Коли в лісі неспокійно, всі старі чвари забуваються. Довгошия куниця гірара не зачіпає зайців. Видра забуває про голод і навіть інколи люб’язно розмовляє з тими самими рибами, яких звичайно їсть. Вовк і лисиця спокійно проходять повз їжатця, а він навіть не вистромлює свої голки… Ось тому, почувши слова капібари, яструб і обидві бемтеві забули про свою сварку і, спустившись на землю, сіли рядочком на траву, ніби поміж ними ніколи нічого не сталося.
— Діти донни Бенти убили ягуара з Великої Річки, — почала капібара. — Ну, якщо вони убили ягуара, ватажка звірів, то вже напевно можуть убити всякого іншого звіра, не такого дужого, як ягуар. Отож-бо нашому життю загрожує велика небезпека, і нам треба негайно вжити заходів. Я вирішила скликати раду. Запрошуються всі звірі. Ви вмієте літати, і тому призначаєтеся кур’єрами. Облетіть ліс і повідомте всіх, щоб прийшли сюди завтра ввечері; місце сходки — під старим фіговим деревом. Не баріться!
Яструб і обидві бемтеві не стали баритися. Вони полетіли з гілки на гілку з особливим криком, що означав: «Завтра під фіговим деревом великі збори».
Це фігове дерево росло тут з давніх-давен; здавалось, йому років з тисячу, не менше. Це було найбільше дерево у всій окрузі. В його стовбурі час видовбав величезне дупло, в якому вільно могли сховатися чоловік десять. Жодна травинка не росла під ним, тому що трава не росте там, де нема сонця, а крізь величезну крону старого дерева вже протягом віків не проходив жоден промінь.
На другий день, надвечір, почали збиратися звірі. Прибула свинка пака, відома боягузка; примчав олень, стрункий і лякливий; притупав тапір, ледачий і незграбний; пришкутильгала носуха-коаті, весела й добродушна; прибігли вовки і лисиці — «лісові щенята»; нечутно підкралася гірара, гнучка, із злими очима; легко ступаючи м’якими лапами, прийшла хижа чорна кішка ягуарунді. Повільно підкотилися панцерники, закуті в броню; з’явилися видри в м’яких оксамитних шубках; причвалала добродушна морська свинка апареа. І приповзли змії: величезна жибойя, здатна повністю проковтнути живе теля; гримуча змія з брязкальцем на хвості; красуня коралова з ясно-червоною спинкою; мусурана, яка їсть інших змій, не боячись отруїтися. І прискакали жаби з ропухами: кректуха-коваль, квакання якої нагадує удари молота по ковадлу; маленька крякуша, що цілісінький день сперечається із своїми подругами. І прилетіли птахи всі-всі: від чорного смердючого урубу, що живиться падлом, до малесенької пернатої квіточки колібрі. І злетілися метелики з різнобарвними узорами на крилах; і примчали хрущі в блискучих коробочках, і приповз діловитий жук-скрипун з миленьким сонечком; і прискакали коники, і наспіли мурашки.
Мавпи влаштувалися на гілках фігового дерева і посідали в дуплі. Поки нарада ще не розпочалася, вони розважалися тим, що перекидались і викривлялися.
Коли всі зібралися, капібара взяла слово і розказала, яке становище створилося і яка небезпека всім загрожує.
— Біда висить над головою, — сказала вона. — Ці діти вбили ягуара, і тепер від них можна ждати всього: вони як занадяться до лісу, то всім нам не минути лиха. Випадок серйозний!
— Прошу слова, — сказала мавпа-ревун, що висіла на хвості донизу головою серед зелені гілок. — Я вважаю, що найкращий засіб урятуватися від цих хижих звірів — це переселитися всім вам на дерева: ось ми, наприклад, живемо на деревах, і з землі нас не дістати.
— Дурень! — пробурчала капібара, з досадою поглянувши на речника. — Реве сам не знає чого. Мавпи вічно говорять дурниці. Цю нараду ми зібрали, щоб усе обговорити серйозно, бо подія, повторюю, серйозна. Ті, у кого є міркування розумніші, ніж у цього підвісного дурня, хай висловляться.
Черепаха виповзла наперед і сказала:
— Мені здається, найкраще перебратися на інші землі.
— Які землі? — сіпнула носом капібара. — Навколо зовсім нема житлової площі, самі міста й селища… Самі знаєте, люди вирубують ліси, випалюють їх, перетворюють на пасовиська для корів. За мого дитинства можна було йти не зупиняючись сім днів і сім ночей підряд, і навколо все ліс та ліс. Тепер і двох днів не пройдеш, хоч би в яку сторону, в який бік подався, ліс закінчується — будь ласка: селище! Люди зіпсували всю країну. Черепашин план, на жаль, нездійсненний. Ми не можемо піти в інші землі, тому що таких земель немає.
— Що посієш, те й збереш, — сказала ягуарунді.— Ці діти убили нашого ватажка і тим самим оголосили нам війну. Відплатимо їм тією ж монетою: оголосимо війну їм. Зберемо всіх звірів з чіпким пазуром і гострим зубом і нападемо на Будиночок Жовтого Дятла.
Капібара замислилася. Нападати — це було їй не до вподоби. Це справа ягуарів та їх родин…
— Думка добра, — сказала вона вголос, — та воюватимете ви: ягуари, ягуарунді, вовки й лисиці — «лісові щенята». Це ваш фах. Я, наприклад, і пака, і олень, і видра, а також метелики, мурашки і навіть жук-скрипун у війні нічого не розуміємо.
— Ну що ж, ми будемо відповідальні за цей похід, — сказала ягуарунді.— Я особисто зберу всіх ягуарів, гірар, «лісових щенят» нашої хащі для атаки на Будиночок Жовтого Дятла. Головне завдання — перемогти цих дітей, а також з’їсти всіх у будиночку, не поминаючи обох бабів.
Асамблея схвалила включення бабів, і взагалі слова ягуарунді були всім до смаку. Дуже добре, думали звірі, ягуари хай воюють, а ми посидимо в нірках. Чудово!
— Схвалено одностайно, — сказала капібара. — Сеньйора ягуарунді візьме на себе обов’язок домовитися з своїми подругами, а також з ягуарами, з гірарами і з «лісовими щенятами». А ми звірі мирні, травоїди. Ми братимемо участь у кампанії як уболівальники.
Збори розійшлися. Кожен пішов тихенько додому, і незабаром запала тиша… Тільки ягуарунді, як тонка гнучка стріла, носилася по лісу, збираючи хижаків на небачений похід.
З тварин, що готувалися до нападу на Будиночок Жовтого Дятла, двоє стали перекинчиками. Це були шпигуни Емілії. Невгамовна лялька вже давно заприятелювала з парочкою жуків, братом і сестрою, що відзначалися блискучою зовнішністю і великим лицемірством: вони прикидалися, ніби цілий день сплять, а самі не пропускали повз вуха нічого з того, що діялося в лісі. На зборах звірів вони також були присутні і з свого затишного кутка все бачили і чули. Вони зразу ж побігли розповісти своїй улюбленій ляльці про те, що сталося.
— Він скликав збори… — таємниче пошепки сказав жук.
— …і вони вирішили напасти на ваш будинок і всіх з’їсти… — додала жучиха.
— Хто він? — запитала Емілія.
— Капібара.
— Значить, вона, — поправила Емілія, вимоглива в питаннях граматики. — А хто вони?
— Ягуари, гірари і «лісові щенята».
— Вирішили напасти, так? Ну, хай приходять. Їх тут жде добра зустріч. У мене є підхожий рожен; як тикну я цих ягуарів, гірар і «лісових щенят», то їм ще доведеться повертітися…
Та, коли жуки докладно розказували все, що чули на нараді звірів, Емілія зрозуміла, що справа серйозна, і вирішила негайно попередити Педріньйо. Та перед своїми шпигунами вона не хотіла показуватися стурбованою.
— Подивимося! — сказала вона, звертаючись до жуків, приголомшених таким спокоєм. — Подивимося! Ми недавно вбили плямистого ягуара, величезний екземпляр, і така ж доля чекає всіх, навіть левів та гіпопотамів, якщо вони з’являться. Ця звірина ще переконається, що з нами жарти погані. Напасти на будинок!.. Нахаби… А коли бій?
— День ще не призначено. Ягуарунді бігає лісом і збирає військо.
— Чудово! — гукнула Емілія, не змелькнувши оком. — Шпигуйте й далі і доповідайте мені про все, що побачите. Я переговорю з Педріньйо.
Емілія щодуху побігла додому і ще здалеку почала кликати Педріньйо. Він був на веранді і робив сильце на птахів з листя імбауби.
— Кинь! — крикнула Емілія, збігаючи на ганок. — У нас великі новини: на наш будинок збираються напасти ягуари та їхні родичі!
Педріньйо спантеличено поглянув на ляльку.
— Що за нісенітниця, Еміліє? Напасти? Чому?
Емілія переказала свою розмову з жуками.
— Нам оголосили війну, ось що, — зробила висновок вона. — Ми вбили ягуара, і тепер вся ягуарова рідня хоче з нами поквитатися.
Педріньйо подумав кілька секунд. Потім попередив Емілію:
— Бабусі жодного слова, тітоньці Настасії теж, вони помруть з переляку. Я обдумаю становище і організую оборону. Біжи швидше до Кирпи й до графа і скажи їм, що я їх жду під великою жабутикабою. Тут, на веранді, не можна розмовляти — бабуся почує.
І ось під великою жабутикабою відбулася нова нарада. На ній було, правда, менше присутніх, ніж на недавній нараді звірів, але зібралися всі члени Ордену Жовтого Дятла, навіть маркіз де Рабіко. Коли всі посідали на траву, Педріньйо попросив Емілію розповісти свою розмову з жуками. Емілія розповіла і закінчила так:
— Війна серйозна. Ягуари мають з’їсти всіх двоногих у будинку.
Маркіз де Рабіко посміхнувся. Якщо ягуари збираються їсти двоногих, то він, чотириногий та ще й з титулом, напевно, поза небезпекою. «Добре бути чотириногим!» — подумав Маркіз і рохнув…
Педріньйо почав обдумувати план оборони.
—:; Знаєте що? — сказав він. — Я викопаю рів навколо будинку.
— Даремно, Педріньйо, — сказала Кирпа. — Ягуари здорово стрибають. Хоч який рів перестрибнуть.
Педріньйо визнав, що сестра має рацію, і почав думати далі. Потім сказав:
— В такому разі будинок треба обгородити парканом з гострих палиць. Зробити частокіл, як робили індіанці.
— Неможливо, — знову заперечила Кирпа. — Щоб зробити частокіл, треба людей наймати: хіба ми можемо самі стільки палиць нарубати і в землю встромити? Не вииде з частоколом. Треба придумати щось інше.
І, повернувшись до графа, який ще не промовив жодного слова, запитала:
— А яка ваша думка, графе?
А що граф був рослиною, то він зовсім не почував страху перед ягуарами та іншими м’ясоїдами. Корови, коні — це інша справа, їх він боявся… Тому він відповів ущипливо:
— Напад ягуарів? Оце така небезпека! Що таке ягуари? Якби на нас мали напасти корови, тоді ще зрозуміло… Але ягуари…
— А ти, Рабіко, що думаєш? — запитали маркіза.
Маркіз ніколи нічого не думав. А якщо й думав, то хіба тільки про їстівне… Коли його питали, що він думає про гарбузи, шкірку банана, коріння маніоки, то він охоче розповідав. Але щодо ягуарів…
— Я вважаю, що… що… що… — пророхкав маркіз і поперхнувся.
— Щощощощникіі.т Для такої відповіді не варто і рота роззявляти, — сказав Педріньйо. — Ми повинні щось надумати. Вирішити. Випадок серйозний. Дуже. Наші життя в небезпеці, і бабусине життя, і тітоньки Настасії. Ну-бо! Де ваші думки? Варять у вас казанки чи ні?!
— У мене думка! — вигукнула Кирпа, радісно плескаючи в долоні.
— Яка? — хором запитали всі, заглядаючи їй у рот.
— Залишити все до завтра. Важливі речі треба завжди обдумувати гарненько, не можна вирішувати так раптом, спохвату. Адже бій не зараз, бо ягуарунді ще не домовилась із знайомими. Поки вона домовиться і вони розроблять план атаки, мине ще кілька днів. А зараз у мене для вас є сюрприз. Пішли…
З цими словами Кирпа підвелась і побігла до струмка. Там, на березі, тітонька Настасія вчора щось сховала за великим каменем, у купі сухого листя…
— Ну, що, Кирпо, що там?
Кирпа розгребла листя, і перед очима всієї компанії виникло чудове гроно кокосів сорту «брежаува».
— У-ра! — крикнув Педріньйо — він дуже любив кокоси. — Де ти дістала?
— Учора ввечері бабусин приятель дядько Теодоріко прислав нам у подарунок. Тітонька Настасія сховала, щоб ми не взялися відразу ж їсти на веранді і не забруднили підлогу, як того разу…
Всі сіли на траву навколо кокосів і почали їх розбивати об камінь.
— Розкіш! — сказав Педріньйо, коли покуштував чудесний білий м’якуш достиглого кокоса. — Дядько Теодо-ріко дуже добре зробив, що прислав. Еміліє, покуштуй кусочок…
Через кілька хвилин усе навколо було всіяне кокосовою шкаралупою, і рильце маркіза де Рабіко тикалося в кожен шматочок: чи не залишилося трошки соку? А тим часом ягуари в лісі домовлялися між собою і призначили атаку на завтра. На щастя, наша знайома пара жуків усе підслухала, сховавшись за сухим сучком…
— Вони вбили мого чоловіка! — рикала тремтячим від люті голосом величезна гладка ягуариха. — Я овдовіла через цих гидких дітей! Убили мого любимого чоловіка та ще зв’язали ліанами і потягли по землі, ось що образливо… Я вимагаю помсти за цей злочин!
— Помста! Помста! — замуркотіли пуми й гірари.
— Помста! Помста! — загавкали вовки й лисиці — «лісові щенята».
— Помста! Помста! — рикала ягуарова вдова.
Ягуарунді забрала слово:
— Пропоную: завтра на світанку будинок оточити. Гірари й «лісові щенята» заляжуть на правому й лівому флангах… Ягуари розпочнуть атаку…
— Браво! Браво! Згодні! — хором зарикали звірі.
— Нападемо на-Л$удинок, — сказала ягуарова вдова, — і з’їмо всіх.
— З’ї-мо всіх! — відгукнувся звіриний хор.
— Одного по одному… — вела далі ягуарова вдова.
— Од-но-го по од-но-му! — відгукнувся звіриний хор, блискаючи лютими очима, вишкіряючи зуби і висуваючи червоні язики.
Асамблея розійшлася, і всі поховалися у своїх лігвах — сьогодні полювання нікому не йшло на думку. Треба було зголодніти до завтрашнього бенкету з людського м’яса…
Жуки-шпигуни все чули з-за свого сучка і майнули, гудучи, розповісти Емілії про важливі події. Лялька чекала їх нетерпляче.
— Ну? — запитала вона, коли хитруни зовсім звичайно вповзли на веранду, прикидаючись, що вони жуки, як всі, і приповзли на світло лампи.
— Завтра атака, — відповідали одночасно жуки, які були близнюками і тому часто говорили водночас, а інколи по черзі: одне слово — жук, друге — жучиха. — Вони зараз збираються під старим фіговим деревом… «Лісові щенята» і гірари заляжуть із боків. Ягуари нападуть, на чолі — вдова… Клянуться, що всіх з’їдять.
Емілія не зблідла і не затремтіла, як зробила б на її місці будь-яка дівчинка. Емілія була лялька. Тому вона тільки сказала:
— Сказати «нападемо,? їмо» — це просто. Важко напасти і з’їсти. Ми боронитимемося. Хай ця плямиста вдова поткнеться… Хай…
Близнюки були просто приголомшені таким спокоєм.
— Але? — запитав жук.
— Як? — запитала жучиха.
— Ви? — запитав жук.
— Думаєте? — запитала жучиха.
— Боронитися? — запитав жук.
— Не знаю, — відповіла Емілія. — Нами Педріньйо командує, він знає. Він вивчає питання… Я також вивчаю. Не знаю, що він вирішив, та знаю, що вирішила я. Я думала, думала, думала і придумала таке… У мене план — як золото…
— Який? — запитав жук.
— У вас? — запитала жучиха.
— План? — запитав жук.
— Га? — запитала жучиха.
— Не можу сказати вголос, — відповіла Емілія, — тільки на вухо…
І, підійшовши до близнюків, Емілія повідомила їм на вухо свій план за тією ж системою, тобто перше слово — жуку, друге — жучисі, третє — жуку, четверте — жучисі і так далі.
Близнюки, приголомшені ляльчиним розумом, відповіли тільки «ж-ж-ж» і, розгорнувши жорсткі крильця, полетіли виконувати наказ.
Як тільки вони зникли з очей, Емілія побігла розповісти Педріньйо все, що узнала від своїх шпигунів у чорних курточках.
Виявляється, Педріньйо вже все вирішив.
— Через те що у нас немає зброї,— сказав він, — то я подумав: треба зробити хідлі для всіх, навіть для маркіза і для курей. Тільки Радника вирядимо до сусідів, його вже раз мало не з’їли, скільки можна? Якщо ягуари нападуть, то побачать, що всі в будинку і на дворі — на високих ногах. Спробуйте дістаньте!..
— А якщо вони злізуть, по хідлях нагору? — запитала Кирпа.
— Ніяк не можна, — пояснив Педріньйо. — Хідлі будуть дуже довгі, з бамбука, і ми їх намастимо салом, щоб були слизькі. Знаєш, як на сільських святах: ставлять жердину, намащують салом, а на верхівці прив’язують монету або якийсь приз — хто зуміє видертися, тому й дістанеться…
План Педріньйо схвалили всі. Пішли по серп і пилку. Серпом Педріньйо зрізав у бамбукових заростях довгі палиці, а пилкою відпиляв занадто довгі кінці і зробив хідлі для всіх однакові. Потім просвердлив дірки і засунув у кожну дірку поперечку, щоб було куди ставити ноги.
Коли хідлі були готові, влаштували маленьку репетицію. Ходити на хідлях неважко, але потрібна деяка практика.
Педріньйо показав приклад: виліз приставною драбиною і став на хідлі. Потім зробив кілька непевних кроків по землі, мало не втратив рівновагу, але якось утримався… Через кілька хвилин він навчився так чудово ходити на хідлях, начебто ніколи в житті не ходив інакше.
Кирпа також навчилася зразу і майже побігла на своїх довжелезних бамбукових ногах.
Граф і Емілія не відставали від старших… Залишався Рабіко.
— Зараз почнуться ускладнення, — казала Кирпа, коли черга дійшла до знаменитого маркіза.
І наче у воду глянула — ускладнення почалися негайно. По-перше, виявилося дуже незручно, що у Рабіко чотири ноги, а, не дві, як у всіх порядних людей. Третя і четверта були зовсім ні до чого і просто заважали: якщо можна чудово жити з двома, то навіщо їх чотири?!
Цілісіньку годину прив’язували чотири хідлі до чотирьох ніг нещасного поросяти. Потім ще годину вчили його зберігати рівновагу. Як він верещав, брикався, жалівся! Можна було подумати, що його ріжуть… Привернута цим зойком, на порозі кухні показалася тітонька Настасія і мало не зомліла з переляку, побачивши, як вся компанія ходить «десь на щолопку».
Біжіть скоріше сюди, сеньйоро! — закричала вона в кімнати. — Погляньте, який феломен скоївся з дітворою… Всі довгоногі, навіть порося!
Донна Бента висунулась у вікно і дуже здивувалася, побачивши, що внуки бігають на таких високих хідлях.
— Обережніше! — крикнула вона. — Якщо упадете, то залишитеся з кривим носом на все життя/ І що це за безумна витівка?
Довелося все їй пояснити, тим більше, що і їй, і тітоньці Настасії також належало стати на хідлі, коли прийдуть ягуари.
— Завтра на нас нападуть ягуари, бабусю, штук п’ятдесят, — сказав Педріньйо, — і через те що у нас нема зброї, то я придумав ось такий спосіб.
— Ягуари? П’ятдесят? — повторювала донна Бента, цілком розгублена. — Та хто це сказав?
— Жуки-близнюки, приятелі Емілії, бабусю, — сказала Кирпа. — Вони повідомили, що ягуари хочуть по-мститися за убитого. Завтра.
Обидві бабусі, природно, дуже засмутилися: ці діти зрештою в могилу заженуть, от що. Тітонька Настасія так злякалася, що у неї очі стали завбільшки з чайні чашки, а язик просто прилип піднебіння. Вона тільки хрестилася дрібно-дрібно і навіть не зітхала.
— Та що ж це таке, Педріньйо! — розсердилася донна Бента. — Ви мене з розуму зведете! Ягуари, аж п’ятдесят, а ми тут з тітонькою Настасією внизу… самі…
— Єдиний засіб, бабусю, це вам обом також навчитися ходити на хідлях. Твої вже майже готові, а для тітоньки Настасії — онде ті…
Обидві бабусі ще більше зажурилися. Спочатку вони злякалися тільки ягуарів, а тепер ще боялися упасти… Та що ж робити? Залишатися внизу, щоб тебе спокійнісінько з’їли?!
Ох, попри свої шістдесят років і ревматизм, бідна бабуся вилізла приставною драбинкою і стала на хідлі, люб’язно підставлені її внуком. Це далося нелегко («М’язи не ті…» — пояснив Педріньйо сестрі). Кілька разів бабуся хотіла відмовитися, та Педріньйо щоразу казав: «Ну, якщо ти хочеш, щоб тебе з’їли, як бабусю Червоної Шапочки…» — і сердешна сеньйора лізла далі. Нарешті вона стала на хідлі і навіть зробила кілька непевних кроків подвір’ям.
— Ну, гаразд, — сказав Педріньйо, що командував парадом. — Тітонько Настасіє, тепер ти…
Нічого не вийшло. Стара негритянка була ще незграбніша, ніж її хазяйка і Рабіко разом взяті. Після незліченних спроб вона стала на хідлі, зразу ж втратила рівновагу і з зойком полетіла донизу. На щастя, вона упала на дріт до сушіння білизни і не забилася.
— Не полізу на риштовання! — кричала вона, ще не відчепившись від дроту. — Хай мене краще ягуари живцем зжеруть! Не стану соромитися на старості літ! Шибеники, бешкетники!..
Та казати, начебто краще бути з’їденою живцем, — це пусті балачки. Як покажеться ягуар, то будь-який каліка злізе на будь-яку жердину, навіть змащену салом. На другий день тітоньці Настасії довелося в цьому переконатися…
Увечері обговорювали, як буде завтра. Донна Бента сказала:
— Ну добре, на хідлях вони нас не злапають. А потім? А якщо вони вирішать не йти, поки ми стомимося зійдемо вниз?
Це не спадало Педріньйо на думку: справді, а якщо ягуари не підуть, то що робити, га?
— Вони самі втомляться і підуть, — сказала Кирпа. — Зголодніють, і, ось побачите, жодного не залишиться, всі підуть обідати.
— А якщо вони змінятимуться, — припустила донна Бента, — половина піде на полювання, а друга половина залишиться на варті?
Ні Педріньйо, ні Кирпа, ні граф не здобулися на відповідь. Всі похнюпились. Та Емілія підморгнула всім по черзі з таким переможним виглядом, начебто вона вже виграла бій з ягуарами.
— Не бійтеся нічого, — сказала вона, — у мене є чудові ручні гранати якраз проти ягуарів.
— Ручні гранати? — здивувався Педріньйо: — Що це за штука?
— Сюрприз. Мені допомогли жуки. Ми з ними приготували п’ять гранат, вистачить проти ста ягуарів.
— Та де вони?
— На даху.
— Чому на даху?
— Щоб краще дістати, коли ми будемо на хідлях. Там ще хліб, масло, парасолька та інші необхідні речі. Може, їсти закортить. Чи дощик піде…
Кирпа аж палала з цікавості:
— Та що за гранати, Еміліє! Поясни!
— Поки що таємниця. Скажу тільки, що вони з воску і завбільшки з помаранчу, велику помаранчу з тих, що ростуть в районі Баії.
Гранати з воску завбільшки з помаранчу! Чи лялька зовсім з глузду з’їхала, чи… У кожному разі через те, що Емілія була справжній чорт і на все здатна, і діти і бабусі трошки заспокоїлися.
Якщо сказати по щирості, то тітонька Настасія відмовилася від хідлів, власне, тому, що не дуже вірила в напад ягуарів. «Ці діти все вигадують, — думала вона. — Пустуни, гарячі голови, ось і лякають людей літніх. Справді-бо…»
Донна Бента також спочатку не повірила, та пригадавши всі випадки, що траплялись останнім часом, почала сумніватися.
— Та куди там, сеньйоро! — наполягала негритянка. — Де це видано, щоб ягуари, та ще цілою бандою, проти людей йшли і на житло нападали? Скоро сімдесят років живу на світі, а такого ні сном ні духом не відала.
— Це правда. Та згадайте, Настасіє, хіба ви коли-небудь чули, щоб лялька вміла розмовляти? А ось вам Емілія…
— Так то воно так… — сказала тітонька Настасія і похитала головою.
— А якщо ягуари все ж прийдуть, то як же ви без хідлів, га?
— Як я? — повторила тітонька Настасія і почухала голову. — А я не знаю. Ранок покаже…
Перед сном Педріньйо сказав сестрі:
— Якщо завтра вранці постукають у двері, ти зразу не відчиняй, а спочатку подивися. А то подумаєш, що це Кандока прийшла гратися чи дядько Теодоріко до бабусі, а то ягуар. І якщо Кандока, впусти її і негайно двері на засувку: коли вовк за Червоною Шапочкою ішов, то також не зразу було видно…
Вночі кожен бачив уві сні принаймні одного ягуара. Тільки Емілія спала безтурботно і посміхалася…
На другий день усі прокинулися раніше ніж звичайно і ранкову каву пили якось поспіхом. Доївши солодку кукурудзяну кашу, Педріньйо повісив графа на найвищу гілку найближчого дерева і дав йому бінокль донни Бенти — стежити за дорогою. Проте благородний сеньйор звик прокидатися пізно, годині о десятій. Тому він любесенько ліг на своїй гілочці, вважаючи, що раніше десятої ягуари навряд чи прийдуть. І він тут же заснув, і тому не міг попередити, що прийшли ягуари. А тим часом вони були вже зовсім близько… Хто помітив їхнє наближення? Ну хто ж, як не Емілія! У неї був нюх, як у мисливського собаки.
— Трошки пахне ягуаром… — раптом сказала вона.
Під впливом Емілії чи тому, що справді в повітрі відчувався якийсь незвичайний запах, але всі, як тільки підняли носи і принюхалися, то переконалися: справді, пахне ягуаром, і навіть не трошки, а досить-таки міцно. Що ж граф? Педріньйо побіг до «вартового дерева» і крикнув:
— Оголошуй-бо, ледацюго! Хіба не бачиш, що ягуари вже йдуть?
Бідолашний вчений скрикнув, прокинувся і схопився за бінокль. Та спросоння не розібрався і глянув з протилежного боку, тому побачив ягуарів маленьких-маленьких і дуже далеко.
— Ідуть, так, — сказав він, — але так далеко і такі малесенькі, що, поки вони виростуть і наблизяться, мине достатньо часу, щоб…
Він не доказав, тому що оступився, сковзнув з гілки і гепнувся на землю сторч головою.
Проте піднімати графа вже не було часу, хоча попав він просто в грязюку головою і стирчав ногами догори… Часу вистачило тільки на те, щоб негайно стати на хідлі. Метушня… Кожен шукає свої хідлі… лізе нагору… Не минуло й трьох хвилин, як на дворі не залишилося нікого, крім якихось дивовижних звірів на довжелезних ногах.
А тітонька Настасія? Вона залишилася внизу і, звичайно ж, хрестилася часто-часто… Хоча вона не вірила в атаку ягуарів, та все ж… Начебто і справді пахне чимось дивним…
І несподівано: «Няв-няв!» — страхітливе нявчання пролунало над дворам, над садком, над лукою… Це ягуарова вдова подала гасло. І відразу ж розсунулися гілки всіх кущів, і в зелені листя виникли морди: морди ягуарів, морди гірар, морди ягуарунді, морди вовків і лисиць— «лісових щенят»… І все це блискало очима і вищиряло зуби.
Аж тоді бідна негритянка збагнула, що помилилася. Вона кинулася до хідлів, що стояли біля стіни, та виявилося, що там лише одна, другу спохвату десь заділи. Що робити? І тут, забувши про свій ревматизм, старенька злізла по стіні, як досвідчений пожежник, і забралася на край даху.
І вчасно: ягуарова рідня була вже на дворі…
Спочатку нападники піймалися на гачок — штука, вигадана Педріньйо, здавалося, вдалася. Чотириногі рідко дивляться вгору, а власники хідлів принишкли, тому звірам на думку не спало, що там, над цими голими, тонкими бамбуковими стовбурами, хтось є.
Ягуарунді пішла в будинок, все оглянула‘і обнюхала, нікого не знайшла і повернулася до своїх зовсім збентежена.
— Втекли, боягузи! — завила, гнівно блиснувши очима, ягуарова вдова. — Хтось їх попередив, і вони дременули…
Тут Емілія плюнула їй просто в ніс. Вдова глянула вгору і посміхнулась, облизуючись.
— Наш сніданок не втік, ні! — замуркотіла вона, дуже задоволена. — Он там усі страви на рожнах…
Вся ягуарова рідня подивилась вгору, і у всіх слина покотилася. Адже вони вчора навмисне нічого не їли, щоб не псувати апетиту, а тут такі ласощі: хлопчик, дівчинка, порося, лялька, баба біла, баба чорна… розкіш!
— Чудовий сніданок! — промуркотіла гірара.
— Справжній бенкет!
Так, але як цей сніданок з’їсти, якщо його не дістати? Вдова, дуже міцна і спритна, спробувала підстрибнути. Зробила три-чотири зразкових стрибки, — мабуть, їй ніколи в житті не доводилося стрибати так пружно і гарно, — але даремно. Хідлі були завбільшки чотири метри, а найбільша висота вдовиного стрибка досягала трьох метрів дев’яноста п’яти сантиметрів.
— Стрибок не підходить, — сказала вона, — треба придумати щось інше. Думайте.
Звірі почали думати.
— Я придумав! — прогавкало одне талановите «лісове щеня». — Вони не можуть усе життя на палицях стовбичити. Захочуть їсти і зійдуть на землю. Моя думка така, що треба тут сидіти, поки вони спустяться вниз.
— Воно то так, — буркнула вдова, — вона була дурнувата, — та якщо вони захочуть їсти, то й ми захочемо. Що ж робити?
— Установимо чергування, — поклало «лісове щеня». — Половина банди піде полювати, а друга половина залишиться на варті. Так ми зможемо тут усе життя просидіти, якщо треба буде.
— Хіба я не казала? — прошепотіла там, нагорі, донна Бента. — Тепер ми загинули.
Становище було скрутне… Всі втомилися, а у тітоньки Настасії затерпли ноги, і вона дуже турбувалася, що сьогодні ще кімнати не прибирала і нічого варити не поставила…
— Більше не можу, — раптом крикнула вона, — я вже на самий край даху сповзла, зараз упаду…
— Бачили! — замурчала внизу ягуарова вдова і облизнулася. — Наш бенкет починається з солодкого: палений цукор каже, що більше не може і зараз упаде…
— Еміліє! — крикнув Педріньйо. — Ну що ж ти? Де твої гранати? Кидай же!
Практична лялька постаралася використати своє становище.
— Гаразд, кину. Але з трьома умовами.
— Кажи скоріше!
— Перша: щоб усі визнали, що в Ордені Жовтого Дятла я найрозумніша. Друга: щоб донна Бента дала мені поливальницю, зелену, іншого кольору я не хочу. Третя…
— Рятуйте! — крикнула несамовитим голосом тітонька Настасія. — Падаю!
Емілія не стала говорити третю умову. Наблизилася до даху, схопила гранати і тор-рох! — кинула їх простісінько в гущу звіриної банди. Гранати, влучивши в ціль, розбилися, і з них вилетів цілий рій найстрашніших ос, з родини касунунга.
Що це була за сцена! Оси жалили в морди, в очі, у вуха… Ягуари, гірари, «лісові щенята» з дикими зойками кидалися врозтіч. За кілька хвилин і двір, і садок, і вся околиця були зовсім очищені від усякої звірини.
І вчасно: тітонька Настасія була вже на землі…
— Хай живе Емілія! Хай живе найрозумніша лялька у світі! — кричали всі безтямно.
Після цієї пригоди Педріньйо почав достоту марити полюванням. Бразільських звірів йому вже. було замало…
— Бабусю, ну що це таке, в Бразілії нема ні левів, ні тигрів, ні носорогів! — казав він з докором, начебто донна Бента була в цьому винна. — От в Африці ж вони є… Давай, бабусю, продамо будинок і поїдемо мандрувати, га? Як, мабуть, цікаво полювати на левів… А тут, крім ягуара, які живуть хижаки? Майже ніяких немає. Тільки пака, олень і тапір — бідолашні травоїди, які людей бояться. От якби мені з носорогом зустрітися, я б з ним помірявся силами!
Донна Бента жахалася, слухаючи ці розмови. Вона багато читала про звірів, що живуть у лісах Африки, і знала, що нема нікого лютішого і шаленішого від носорога. Бідна стара сеньйора холонула з ніг до голови від самої думки про те, з якою силою можна битися таким рогом.
— Ви тільки подумайте, Настасіє, до чого доходить Педріньйо, — казала вона. — Хоче полювати на носорога… Не знаю, в кого він вдався. Ні за його батьком, ні за дідом нічого такого не помічалося…
Тітонька Настасія хрестилася. Вона не знала, який такий носоріг, ніколи його не бачила ні в кіно, ні вві сні. Та саме слово було страшне. «Носоріг, хай бог милує!»
— І найгірше те, — ремствувала донна Бента, — що коли ці діти щось втовкмачать, то вони вже обов’язково доб’ються тим, що вони і насправді спіймають якогось носорога, от побачите.
Так воно і сталсося. Це здається казкою, байкою, вигадкою, а проте це щира правда: внуки донни Бенти спіймали справжнього носорога! Як саме? Зачекайте, не все зразу…
Невдовзі після нападу ягуарів до Ріо-де-Жанейро приїхав цирк. Та ще який цирк! Там такого багато було: шість левів, три жирафи, чотири тигри, зебри, гієни, тюлені, пантери, кенгуру, удави і… величезний носоріг. Коли Педріньйо прочитав в газеті повідомлення про таку разючу подію, він зовсім позбувся спокою. Негайно треба їхати в Ріо, не гаючи жодної хвилини, поки звірі не поїхали… Він навіть написав листа мамі, донні Тоніці, просив прислати гроші на дорогу. Проте раніше ніж від мами надійшла відповідь, в Ріо сталася сенсація: якось уночі, коли завивала буря, носоріг виламав залізні прути своєї клітки і втік. Утік за місто, в ліси Тижукі, дальший напрямок невідомий.
Ця подія сколихнула всю Бразілію. Газети ні про що інше не писали. Навіть один державний переворот, призначений на кінець тижня, було відкладено: змовники так зацікавилися носорогом, що вирішили дати спокій ворожій партії, що мало, зрештою, відрізнялася від їхньої власної.
«НОСОРІГ ЗАГЛИБЛЮЄТЬСЯ В БРАЗІЛЬСЬКІ ХАЩІ» — під таким заголовком, складеним великим шрифтом, сенсаційне повідомлення з’явилось у всіх газетах. Протягом цілого місяця тільки й було розмов про збіглого носорога. На розшуки тварини було кинуто цілі загони шпигунів і поліцаїв. Найдосвідченіші шпиги Ріо-де-Жанейро докладали всю свою спритність і будували плани «кампанії», мудріші один за одного. Поліція залишила всі чергові справи і в повному складі віддалася новому спортові — полюванню на таємниче чудовисько.
Та де воно, чудовисько? В диких хащах ріки Амазонки? У незайманих лісах штату Еспіріту Санту? Ніхто не знав. З усіх кінців країни дощем лилися телеграми від «людей, що натрапили на слід». З міста Манауса писали: «В лісі на віддаленні дев’яти з половиною миль від міста, в бамбукових заростях, помічено чудовисько чорного кольору, яке, мабуть, є носорогом. Пришліть підмогу».
П’ятеро шпигів і сила поліцаїв було негайно відряджено літаком у зазначений район розслідувати. Розслідування показало, що поміченим чудовиськом була чорна корова, яка заплуталася серед кількох бамбукових дерев.
Друга така ж телеграма надійшла з міста Кошоейру в штаті Еспіріту Санту: «В районі навколишніх лісів чутно завивання, що йде явно не від ягуара чи іншої тварини, відомої у нас. Пришліть термінову підмогу…»
Літак з шпигами негайно злетів у повітря. Розслідування показало: «завивала» папуга, що втекла з зоологічного саду, де навчилася наслідувати голоси всіх тварин.
Де подівся носоріг? Це запитання багато хто ставив собі вранці, встаючи з ліжка, і ввечері, лягаючи в ліжко. Де, насправді, міг сховатися цей страшенний звір?
Ні у кого не було матеріалу для відповіді на це запитання. Ні у кого, крім… Емілії! Так, так, ви правильно прочитали. Та ні, ви не помилилися, саме так: лялька з Ордену Жовтого Дятла знала, де перебуває чудовисько!
Як це сталося? Дуже просто. Утікши під час грози з клітки і попрямувавши в ліси Тижукі, носоріг побрів світ за очі і так швидко тюпав усе вперед, усе вперед, аж поки опинився, вже над ранок, у лісових заростях поблизу Будиночка Жовтого Дятла. Місце йому сподобалося, і він надумав залишитися тут попастися, поласувати соковитими травами, що так буйно розрослися.
Лісові мешканці переполошилися. Капібара, що може жити як на суходолі, так і у воді, кинулася в ріку і боялася ніс угору висунути. Ягуари розбіглися. Мавпи видряпалися на найвищі дерева. Ніхто з звірів не розумів, хто такии цей зайда і чому він такий чудний. Побачивши, яке в лісі склалося становище, Еміліїні жуки вирішили, що треба все довести до її відома.
Розшукали ляльку.
— В лісі,— сказав жук.
— З’явився, — сказала жучиха.
— Звір, — сказав жук.
— Зовсім, — сказала жучиха.
— Невідомий, — сказали жук і жучиха разом, бо дуже хвилювалися.
— Великий? — запитала лялька.
— З маленьку сільську хату, — відповіли жук і жучиха знову разом.
Емілія спочатку подумала, що це, мабуть, якийсь бик, що відбився від череди, та за описом близнюків виходило, що ні, не бик. І раптом вона збагнула.
— Послухайте, цей звір чорний?
— Чорний.
— Шкіра в зморшках?
— У зморшках.
— Ріг на носі є?
— Є.
— Він їсть людей?
— Ні, він їсть траву й листя.
Емілія підперла рукою підборіддя і поринула у роздуми. Поступово пригадавши все, що чула від Педріньйо про втеклого із цирку носорога, вона вирішила: це ніхто інший бути не може.
— Це він! — скрикнула вона голосно.
— Хто — він? — поцікавилися жуки.
— Він! — повторила Емілія, зробивши таке страшне лице, що жуки затремтіли. — Він — це ВІН, зрозуміло?
Емілії було ліньки пояснювати жукам, що таке носоріг. Тому вона обмежилася тим, що зробила страшне лице і повторила хрипким шепотом:
— ВІН!
Жуки попадали непритомні.
— Як ти вважаєш, Педріньйо, скільки коштує у нас в Бразілії носоріг? Як ти гадаєш?
Педріньйо образився: безглуздіше запитання годі було й придумати.
— То ти не дала мені читати газету, щоб сказати ще одну дурницю? Так? Ось що… З’їж банан і полічи мавп. Ясно?
— Не знаєш, — ущипливо посміхнулася Емілія, — навіть приблизно… Ну що ж, хлопчикові, який ніколи не виїжджав з Бразілії і навіть не був у Ріо, це простимо…
— Нісенітниця! — запалився Педріньйо. — Зовсім ні до чого виїжджати… Можна і так відповісти.
— То відповідай.
— Ну, дорого коштує. Бабуся каже, що рідкісні речі коштують дорого. Там, де багато носорогів, він, напевно, не дорожче корови чи бика. Коли б у мене були гроші…
— Але в тебе грошей нема. Міняємося: даєш новий візок — одержуєш носорога. Згода?
Педріньйо навіть не здивувала ця пропозиція, тому що думки його зразу звернулися до візка. Цей новий візок подарував Педріньйо тесляр, який недавно лагодив у них підлогу. Він кілька днів лагодив, Педріньйо з ним дуже подружив, і тесляр зробив йому візок. Педріньйо цінив цей візок більше, ніж усі королівські золочені карети, бо вони були королівські, а візок був його власний. Та носоріг — це носоріг…
— Я згоден, — сказав Педріньйо.
І тільки аж тепер догадався здивуватися:
— Та звідки ти візьмеш носорога, Еміліє?
— З лісу. Мої близнюки просто молодці. Все, що в лісі трапляється, розповідають мені. Вони розповіли, що з’явився новий звір з рогом на носі, і я зразу догадалася, що це носоріг…
У Педріньйо шалено закалатало серце. Носоріг! Справжній носоріг! Чудасія!..
— Та що ми з ним робитимемо, — сказав він. — Повернемо циркові?
— Я думаю, треба його прийняти в Орден Жовтого Дятла, — сказала Емілія. — Носорога нам дуже бракує.
— Що ти кажеш, Еміліє, це ж неможливо! Носоріг — дикий, лютий і незручний. Він такий великий, що ніде не вміститься. І потім, бабуся з тітонькою Настасією помруть з переляку. Якщо ми приведемо носорога в садок, то вони зачиняться в будинку і ніколи не вийдуть… А якщо в будинок… Ну подумай сама: наприклад, бабуся на веранді розповідає казку чи щось там з історії з географією, і раптом входить носоріг, послухати… Та він і на веранду не влізе…
Сперечатися з Емілією було даремно, та й ніколи. Треба було діяти. Поспіхом зібрали членів Ордену Жовтого Дятла (не всіх: Рабіко не знайшли, він, певно, що-небудь десь їв) і на чолі з Емілією вирушили шукати жуків-близнюків. Їх знайшли напівнепритомних.
— Де носоріг? — запитав Педріньйо у близнюків, не давши їм опам’ятатися.
Ще не зовсім отямившись і зовсім не уявляючи собі, що таке «носоріг», бідолашні жуки тупо дивилися на Педріньйо. Емілія втрутилася в розмову і сказала, що тільки вона може порозумітися з цими комахами.
— Послухайте, — звернулася вона до близнюків, — ми хочемо знати, де зараз ВІН.
Жуки отямились і сказали, що ВІН у бамбукових заростях. Діставши точні вказівки, Педріньйо, Емілія і Кирпа пішли до лісу.
За півгодини подорожі вони дійшли до того місця, де ліс ставав дедалі обрідкуватіший і звідки відкривалася велика галявина; край неї росло те саме старе фігове дерево, під яким звірі збиралися на раду, а по той бік починалися бамбукові зарості. Носорога чогось не було видно.
— Он там величезний чорний камінь, — сказала Кирпа, вказуючи на якусь брилу з округлою поверхнею, що виступала з високої трави. — Давайте зліземо нагору, може, звідти побачимо це чудовисько.
Всі побігли до округлого каменя, злізли нагору і потали роздивлятися на всі боки; ні, поміж деревами нічого не було.
— Еміліє, — засмутився Педріньйо, — ніякого носорога тут нема. Жодної тіні носорога. Даремно ти так вихваляла своїх близнюків: «мої жуки, мої жуки» — шахраї вони, а не жуки! їм треба всі лапки обірвати. На твоєму місці я б…
Педріньйо не зміг договорити, що він зробив би на місці Емілії: камінь заворушився! Таж це був зовсім і не камінь — це був сам носоріг, що приліг тут відпочити!..
Ну, як уся компанія стрибала вниз, можете собі уявити самі. Шкода, що не було кінооператора, — такий стрибок варто відбити на екрані як найшвидший і найспритні-ший у світі стрибок. Але носоріг був вайлуватий, тому, поки він підводився, наші мисливці встигли злізти на найвищу гілку старого фігового дерева і звідти могли спостерігати дивовижного звіра, не наражаючи себе на небезпеку.
— Справді,— сказав Педріньйо, — він з свого сідала міг дуже добре розглянути чудовисько, — справжній носоріг, чудовий зразок. Погляньте, який величезний ріг на голові! А шкура — як панцир…
— Я гадаю, треба надіслати телеграму в Ріо-де-Жанейро, — сказала Кирпа, — повідомити тамошні власті, що носоріг знайшовся. Як ти вважаєш, Еміліє?
Емілія зморщила чоло: це означало, що в її голові дозрівала «геніальна думка».
— Я вважаю, — відповіла вона, — що ніякої телеграми надсилати не треба і взагалі нікому нічого не можна казати. Інакше зразу ж натовпиться до нас у будинок ціла юрма дорослих, і тоді все загинуло. Дорослі завжди все псують. Не терплю дорослих!
Педріньйо замислився: так, воно б краще без дорослих, але справа особлива, по щирості сказати, серйозна справа, отож доведеться просити допомоги в дорослих, іншого виходу нема. У кожному разі, бабусі сказати треба: будинок зрештою бабусин, і якщо туди прийде хтось без дозволу… тим більше носоріг… Було вирішено розповісти донні Бенті про незвичайну пригоду.
Так, але як зійти з дерева, коли тут ця рогата небезпека? Носоріг стояв спокійно, нічим не виявляючи наміру йти звідси. Він ламав гілки навколишніх кущів і жував соковите листя мирно і статечно, немов яремний віл…
Становище врятувала Емілія.
— Ну, ось що, — сказала вона, — не можна пішки, то підемо порошком. У мене в кишені фартуха є трошки порошку пирлімпимпиму. Якщо він не видихнувся, то допоможе нам дістатися додому.
Педріньйо був вражений: порошок пирлімпимпим у Емілії? Та звідки? Вкрала, чи що?
— Нічого я не вкрала, — запротестувала Емілія, вгадавши думки Педріньйо, — просто, коли ми залишали Країну Байок і ти мені дав цього порошку, я використала тільки половину, а половину сховала про всяк випадок. Ось саме він і придасться.
Всі страшенно зраділи. До будинку недалеко, отож порошку Емілії цілком вистачить, щоб відвести додому всіх трьох.
Так і сталося… Опам’ятавшись у дворі Будиночка Жовтого Дятла, вони зразу ж почули голосну розмову на веранді. Донна Бента і тітонька Настасія розмовляли на сільськогосподарську тему: про те, що Рабіко з’їв на городі цілий качан капусти.
— Цього маркіза давно пора в піч! — сказала негритянка, що ніколи не мала симпатії до титулованих осіб. — І яка з нього користь? Вештається цілий день і тикає повсюди рильце своє погане, господи прости! Тільки прибирай за ним. А спробуйте що-небудь сказати Кирпі — будинок повалиться…
Цієї миті тітонька Настасія повернула голову і побачила, що Педріньйо, Кирпа й Емілія, про щось перешіптуючись, ідуть до веранди.
— Щось накоїли, — пробурчала стара негритянка. — Педріньйо йде руки в кишенях, а Емілія он як кирпу гне. Щодня пустують, боже!
Педріньйо збіг на ганок і без всякої передмови сказав донні Бенті, що носоріг знайшовся.
— Що? Носо… — Бабуся не могла від хвилювання закінчити це слово.
— …ріг, бабусю, спражній, на носі один ріг і більше нема, шкіра товста, як повинно бути. Він біля старого фігового дерева.
Донна Бента глянула на тітоньку Настасію так, начебто просила пощади.
— Носоріг! — простогнала вона. — Боже! Цього тільки ще бракувало! Що тепер буде?..
Негритянка, — вона ж ніколи не бачила носорогів, — запропонувала, що піде до лісу з мітлою і прожене цю погань. Та, коли Кирпа показала їй портрет одного з цих товстошкірих у книзі «Життя тварин» і розповіла, які вони величезні і який у них страшний ріг на носі, бідна жінка почала тремтіти з голови до п’ят.
— Ох, сеньйоро, що ж робити? Ох, сеньйоро, що ж робити? — мурмотіла вона, дрібно-дрібно хрестячись, роблячи руками магічні знаки і виголошуючи стародавні таємничі заклинання проти нечистої сили.
— Що робити? — задумано повторила донна Бента. — Що ж, треба негайно повідомити в Ріо, поліцію, щоб ужили термінових заходів, а поки прийде поліція, хай ніхто не виходить з дому. Носоріг — найлютіший і найнебезпечніший звір. Він може напасти на будь-кого з нас!
Емілія поспішила докинути й собі слівце:
— Донно Бенто, я думаю, що…
Та її зразу ж урвали:
— Ради бога, Еміліє, нічого більше не думай. Через твої видумки мені скоро доведеться тікати з власного дому. То на мене ягуари нападають, то носороги…
Емілія розгубилась і вперше в житті не знайшла, що сказати… Вона, правда, висолопила язика в спину донні Бенті, але якось мляво…
Донна Бента надіслала в Ріо-де-Жанейро таку телеграму: «Мої внуки повідомили мене, що знаменитий носоріг, якого шукають по всій країні, перебуває в лісі поблизу мого будинку. Настійливо прошу вжити негайних заходів. Бента де Олівейра».
Кирпа додала, що краще підписатися докладніше: «донна Бента де Олівейра, бабуся Кирпина й Педріньйо, хазяйка Будиночка Жовтого Дятла», а то, може, в Бразілії знайдеться ще яка-небудь Бента де Олівейра і «моїх будинків» виявиться декілька.
Донна Бента погодилася.
— Робіть, що хочете, але надішліть скоріше. Підіть до кума Теодоріко, запитайте, може, у них хто-небудь їде до міста…
Телеграму надіслали того ж дня. На другий ранок прийшла відповідь: «Послано озброєний загін поліції під командою агента ікс-ве-два (Х-В2)».
Уже протягом двох місяців уряд розглядав справу про втеклого носорога і навіть організував «Державний Департамент Ловіння Носорога», що складався з головного керівника, його дванадцяти заступників (всі на добрій платні), а також з друкарок і різних прихвоснів. Коли б носоріг раптом знайшовся, всі ці люди втратили б роботу, отож, як ви самі розумієте, телеграма донни Бенти нікого не обрадувала. Але автори інших телеграм з інших місцевостей звичайно вказували неправильний слід, тому службовці Департаменту сподівалися, що і цього разу ніякого носорога, дасть бог, не буде. Через те й поїхали. Коли б вони знали, що носоріг справді там, то нізащо не поїхали б!
Одного разу, прокинувшись рано, тітонька Настасія пішла відчиняти надвірні двері і раптом побачила, що чорний велетень стоїть кроків за двадцять від ганку і дивиться просто на неї своїми маленькими оченятами… Бідна негритянка навіть не скрикнула і впала непритомна на підлогу. Почувши, що гупнуло щось важке, всі схопилися з ліжок. Насилу вдалося привести до пам’яті бідолашну жінку. Нарешті вона розплющила очі і кволим, тоненьким голосом запитала:
— Нечистий уже пішов?
Ніхто не зрозумів, що вона говорить, бо всі були стурбовані непритомністю тітоньки Настасії і дивилися на неї, а у вікно ніхто ще не глянув.
— Який нечистий, що ви, Настасіє? — запитала донна Бента.
— Та той, у кого ріг на голові. Я відчинила двері, а він дивиться…
Але тоді діти подивились у вікно і побачили носорога. Він стояв посеред двору, але стояв спокійно, наче і на думці не мав ні на кого нападати, та і фізіономія у нього була якась добродушна. Він дивився на будинок дуже уважно, наче цікавився архітектурою і хотів зрозуміти, як будуються позаміські будинки. Потім тихенько пішов до хвіртки і ліг, загородивши вхід своїм величезним тілом.
— Поздоровляю! — сказала Кирпа. — Він ліг біля хвіртки, і тепер не ввійдеш і не вийдеш. Ми в засідці…
Донна Бента дуже засмутилася: і справді, поки цей страхітливий звір лежить біля хвіртки, вони зовсім відірвані від зовнішнього світу. А проте звір, очевидно, не мав ані найменшого бажання йти звідси.
І цієї хвилини на дорозі показалася група людей.
— Це вони! — вигукнула Кирпа. — Агенти таємної поліції…
— Атож, — погодилася тітонька Настасія, — поліція, по мордах впізнати.
Так, то були вони. То був знаменитий загін «Мисливці на носорога», який сформувався зразу ж після втечі звіра і гасав по всій країні, розшукуючи того бунтівника.
На чолі загону стояв найдосвідченіший шпиг — агент Х-В2, що прочитав усі випуски «Пригод Шерлока Холмса», які тільки можна було дістати в книгарнях.
Загін мав зброю і спеціальні прилади, щоб ловити носорогів: «пастка розбірна», капкан типу «мишоловка-ве-летень», сталеві ланцюги, старомодна гармата зразка «гармата-револьвер» і кулемет. Єдине, чого загін не мав — це бажання таки спіймати носорога.
Досягнувши лужка перед будинком донни Бенти і побачивши, що розшукувана товстошкіра тварина мирно лежить біля хвіртки, члени загону влаштували нараду: ловити чи не ловити? І якщо ловити, то яким способом? Один пропонував «пастку розбірну», інший — «мишо-ловку-велетня». Нарешті агент Х-В2 вирішив застосувати «гармату-револьвер».
— Стріляйте, — сказав він, — але так влучно, щоб це не пошкодило нашому службовому становищу…
І підморгнув. Усі зрозуміли, бо у всіх була одна і та сама мрія: все життя ловити цього ссавця і за його рахунок харчуватися.
Та це підступне підморгування побачили не лише поліцаї. Його бачили ще одні очі. О, який пронизливий погляд був у цих очей, вишитих новенькими нитками муліне! Так, Емілія бачила, як агент Х-В2 підморгнув своїм поліцаям, і зразу ж збагнула, який вони задумали маневр.
— Вистрілять і не влучать! — вигукнула вона захоплено, бо в глибині душі вже встигла полюбити «свого носорога» і не хотіла, щоб йому зробили дірку в шкурі: хочуть ловити, хай ловлять живцем, а не вміють, хай дадуть спокій.
Почувши слова Емілії, донна Бента запротестувала:
— Ні, це не годиться! Якщо ці люди не вміють стріляти, то куля може пролетіти мимо цілі, і тоді нам усі шибки переб’ють. Так не можна!
І, повернувшись до Кирпи, сказала:
— Треба написати лист начальникові цих мисливців і повідомити його, що я не згодна, щоб стріляли по нашому будинку. Граф хай віднесе. Він такий малесенький, що може пройти крізь яку-небудь щілинку в огорожі і носоріг не помітить.
Та вельможний сеньйор не захотів утруднювати себе і навіть не поривався знайти щілинку: він просто зліз на спину носорога, як люди піднімаються на гору, і спустився з другого боку, причому велетень навіть не прокинувся. Потім кинувся бігти і віддав лист саме в той момент, коли гармаш набивав гармату.
— Стій! — крикнув агент Х-В2.— Дай мені спочатку лист прочитати.
Прочитав лист і сказав:
— Хазяйка не хоче, щоб стріляли. Шибки, боїться, поб’ємо. Я вважаю, що вона має рацію.
— Так що ж робитимемо? — запитав гармаш.
— Треба перейти на той бік. Можна встановити гармату і кулемет на ганку веранди. Тоді, якщо куля і піде мимо цілі, то найбільше хіба якусь мавпу в лісі вб’є.
Добре, а як же перейти на той бік, та ще з гарматою і кулеметом, коли єдиний шлях — через хвіртку, а там заліг ворог? Завдання нерозв’язне. Треба обдумати й обговорити. Агент Х-В2 зморщив чоло і поринув у роздуми. Думав, думав і потім сказав своїм поліцаям:
— Передусім слід побудувати телефонну лінію і встановити постійний зв’язок з мешканцями будинку, для того щоб я міг обговорити ряд питань з цією донною Бентою і членами її родини. Так, листовно, не з руки: треба занадто багато часу. Для термінових повідомлень не може бути нічого кращого за телефон. Я надішлю телеграму в Ріо-де-Жанейро з просьбою прислати потрібний матеріал на будівництво телефонної лінії.
Надумавши це, загін у повному складі вирушив до найближчого селища і, розважаючись грою на гітарі та розповідаючи анекдоти, залишався там увесь час, поки прибув замовлений матеріал. А матеріал прибув тільки за місяць. Та все ж прибув… Що ж робити? Агент Х-В2 віддав наказ розпочати роботи наступного дня.
Ранком мешканці Будиночка Жовтого Дятла побачили на моріжку урядових мисливців, за якими йшла ціла юрба людей, що несли телефонний кабель, стовпи й різні інші пристрої. Та цього дня носоріг чогось не прийшов відпочити біля хвіртки, хоча це стало йому звичкою і він жодного дня не пропустив. Отож дорога була вільна.
— Ось тобі й маєш! — вигукнув з подивом агент Х-В2.— Куди ж заподівся цей бісів носоріг?
І вони пішли в будинок перемовитися з донною Бентою.
— Ну що ж це таке, донно Бенто? — сказав він, заходячи на ганок. — Я залишив носорога, коли він лежав біля хвіртки, а тепер за цим гадом і слід запав!
Донна Бента розповіла про все, що сталося за той місяць, поки поліція грала на гітарі. Носоріг призвичаївся лежати до обіду під великим фіговим деревом, а відпочивати біля хвіртки він тепер приходив годині так о третій.
Приходить завжди в ту саму пору, лягає і дрімає до вечора, — пояснила добра сеньйора. — Педантичний звір.
— Гаразд! — сказав шпиг. — В такому разі, весь ранок ми вільні і можемо будувати телефонну лінію.
Донна Бента вилупила очі:
— Яка ще телефонна лінія?
— Як то яка, сеньйоро? Лінія, яку ми вирішили побудувати, щоб зв’язати цей будинок з нашим похідним табором. Ми ж коли прибули, то носоріг лежав у нас поперек дороги, і я не міг обговорити з вами деякі важливі питання. Тоді у мене виникла блискуча думка побудувати цю лінію, щоб кабель проходив понад перепоною.
Донна Бента здивувалася такому ускладненню.
Ну добре, — сказала вона, — таж тепер носорога нема, вхід вільний, значить, лінія не потрібна.
На лиці шпига з’явилася поблажлива посмішка. Сеньйора міркує трохи наївно, пояснив він: адже матеріал прибув, значить, лінія має бути побудована. І, примруживши червоні після місяця «розваг» очі, заявив:
— Державний Департамент Ловіння Носорога знає, що робити, дорога сеньйоро…
— Ну, робіть як знаєте, — сказала донна Бента. — Я на цьому ніяк не розуміюсь і розумітися не хочу. Я хочу тільки одного: щоб якнайшвидше забрали з-перед очей моїх цього дикого звіра. Але, відверто кажучи, дорогий сеньйоре, вся ця справа здається мені несерйозною…
Шпиг знову поблажливо посміхнувся і відповів:
— Річ у тому, сеньйоро, що ви не знаєте умов нашої служби. Для нас ця справа надто серйозна, тому що вона годує нас…
Телефонна лінія була побудована з пишнотою, властивою всім бразільським урядовим справам. Навіть стовпи пофарбували! Це була найкоротша у світі телефонна лінія: сто метрів завдовжки і два стовпи: один — у дворі будинку, а другий — біля похідного намету «мисливців». Один стовп пофарбували в зелений колір, другий — у жовтий. Коли відкривали нову лінію, сталося дещо непередбачене: носоріг не з’явився в звичний час відпочити біля хвіртки. Не показався він і на другий день і взагалі не приходив цілий тиждень. «Мисливцям» довелося побудувати бараки і сидіти там, терпляче дожидаючи противника.
Чому? Бо ж недоцільно користуватися телефонною лінією, коли носоріг не лежить біля хвіртки. Без носорога можна просто зайти в будинок і побалакати з хазяйкою. Але ж «мисливцям» треба було довести, що телефонну лінію вони побудували не марно, тому вони і надумали чекати, поки чудовисько повернеться.
Побачивши, як обертається справа, Емілія вирішила, що настав час втрутитися. І вона пішла до старого фігового дерева просити носорога, щоб він не порушував урядовий захід і знову приходив спати біля хвіртки. Невідомо, які докази лялька наводила; відомо лише, що на другий день після їхньої зустрічі, точно о третій годині дня, носоріг знову з’явився, повільною ходою підійшов до хвіртки і ліг на своє місце.
Табір «мисливців» вибухнув бурхливим «ура». Можна було налагоджувати телефонний зв’язок.
Дзелень! Дзелень!.. — задзвонив телефон на веранді Будиночка Жовтого Дятла.
— Підійдіть, — сказала донна Бента графові, що куняв носом у кутку.
— Я підійду, — сказала Кирпа і ясним, дзвінким голосом вимовила: — Алло! Хто говорить?
— Говорить агент Х-В2, уповноважений Державного Департаменту Ловіння Носорога, — відповів грубий чоловічий голос. — А хто біля апарата?
— Говорить Кирпа, за дорученням хазяйки будинку донни Бенти де Олівейра, бабусі саме моєї і ще Педріньйо і маркіза де Рабіко. А що ви хочете, Ваша Носорожність?
— Я хочу, — відповів шпиг, поклавши не реагувати на дивний титул, оце зараз йому наданий, — сповістити хазяйку будинку, що телефонну лінію закінчено і тепер можна обговорити заходи, які варто вжити, щоб спіймати носорога, маючи на увазі, що наші слова пливуть, так би мовити, над ним, не бувши йому зрозумілі… Ха-ха-ха!
— А чому ви не обговорили, поки носорога не було? — сказала Кирпа. — Вхід був вільний. Ви, Ваша Но~ сорожність, марно час прогаяли.
— Дитино, — відповів з образою в голосі агент Х-В2,— не втручайтеся в чужі справи. Уряд знає, що робить. І покличте до телефону господиню.
Кирпа заткнула трубку рукою і обернулася до донни Бенти:
— Бабусю, він кличе тебе.
Та у доброї сеньйори не було настрою вести розмови з поліцією, з «цією зграєю бандитів і до того ж ідіотів», як вона визначила загін «Мисливців на носорога».
— Лусіє,— вимовила вона з гідністю, називаючи Кирпу повним ім’ям у зв’язку з офіційністю обстановки, — скажи їм, щоб вони дали мені спокій. Я надто стара, щоб правити за знаряддя для піратів. Так і перекажи. Хай уряд ображається.
Кирпа так і переказала, не турбуючись про те, чи образиться уряд, і тоді агент Х-В2 заявив, що йому потрібна згода донни Бенти, щоб побудувати ще одну лінію.
— Знову телефонну? — здивувалася Кирпа.
— Не задавайте нетактовні запитання, дитино. Тепер потрібна лінія повітряного транспорту, линвова дорога… Щоб привезти зброю на вашу територію. Тоді ми зможемо встановити кулемет і «гармату-револьвер» на ганку веранди і відкрити по ворогові гуртовий вогонь, не наражаючи на небезпеку ваші вікна.
Кирпа знову заткнула трубку рукою:
— Бабусю, вони хочуть побудувати до нас линвову дорогу, як на гору Пан-де-Асукар…
Донна Бента відповіла, що хай роблять, що хочуть, і дадуть їй спокій.
Педріньйо був просто вражений: будувати линвову дорогу, щоб поставити свою гарматочку і свій кулемет на ганок!.. Відколи стоїть світ, було, напевно, спіймано не одного носорога, та жодного разу полювання ще не коштувало так дорого і не потребувало таких хитромудрих заходів, як у цьому випадку! В Африці, наприклад, мис-ливці-негри ловлять носорогів за один день… Ось подивилися б на «вправність» цих бразільських поліцаїв… Ото б посміялися!..
Линвову дорогу будували довго. А тим часом носоріг все більше призвичаювався до обстановки і звик не тільки до мешканців Будиночка Жовтого Дятла, а й до збройного загону «мисливців». Кілька разів він підходив зовсім близько до їхнього табору і з цікавістю обнюхував «гармату-револьвер» і кулемет, не розуміючи, що це таке і навіщо це потрібно. Одного разу навіть допоміг будівникам лінії вирвати з землі стовп, який увігнали криво, і працював так старанно, наче він був якийсь свійський слон.
А Емілія, та просто заприятелювала з носорогом. Щодня ходила вона до старого фігового дерева, сідала на траву і цілими годинами дивилась, як він пасеться. А носоріг, об’їдаючи гілки з кущів, з задоволенням розповідав своїй новій подрузі про життя в лісах Африки. Емілії дуже подобалися ці розповіді: про битви звірів, про мисливців у пробкових капелюхах, дослідників непрохідних африканських лісів. Вона дуже любила розмовляти з носорогом. Тим більше, що він, виявилося, був звір мирний, вже літній, і якщо коли-небудь замолоду він і мав люту вдачу, як належить носорогові, то довгі роки примусової праці в цирку зовсім змінили його вдачу. Тепер він хотів тільки одного: спокою. Тому він і втік з цирку і вирішив сховатися тут, у тиші бамбукових заростей.
Якось, повернувшись додому, Емілія сказала графові:
— Він дуже милий, цей Киндим…
«Киндим»? Граф здивувався. Це слово означає «краса», «грація», а ще так у Бразілії називають солодке, виготовлене з кокоса, яєчного жовтка і цукру. То кого ж Емілія називає «Киндим»?
— Хто це Киндим? — запитав граф.
— Носоріг, — мрійливо відповідала Емілія, — я його так охрестила. Гарне ім’я, правда?
Сперечатися з Емілією було безнадійно, і з цього дня весь Орден Жовтого Дятла почав називати носорога ніжним ім’ям «Киндим».
А носоріг дедалі більше прихилявся до своєї нової подруги. Їй він ладен був розповідати хоч цілий день і знов і знов повторювати одну й ту саму розповідь. Отож коли Емілія, сівши під старим фіговим деревом і обнявши руками гострі коліна, в сотий раз просила: «Киндиме, розкажіть, будь ласка, знову, як билися лев із крокодилом…», то він покірливо розповідав знову.
Якось уранці Емілія сказала:
— Я не хотіла вас засмучувати, Киндиме, та час вам знати, що ці люди хочуть вас убити. Для того вони і привезли цю гармату з кулеметом.
Носоріг затремтів із ніг до голови. Він і гадки не мав, що всі ці будови і вся ця плутанина з лініями мали стосуватись його…
— Та за що? — запитав він сумно. — Що я зробив поганого цим людям?
— Ви — дичина, а вони — мисливці, — авторитетно пояснила Емілія. — Мисливці мусять полювати. Коли люди бачать зайця, чи морську свинку, чи дику курку інамбу, чи дику качку, вони зразу ж починають полювати, бо все це дичина. Зрозуміло? Та ви не бійтеся. Вас ці «мисливці» не спіймають. Я щось придумаю.
— Що придумаєте?
— Ще сама не знаю. Побачимо. Та ви не хвилюйтеся. Я така вигадниця. Я цю поліцію прожену, це вже напевно. А ви залишитеся жити з нами. В нашій компанії вже є один чотириногий, маркіз де Рабіко. Він порося. Ви з ним не знайомі?
— Не маю честі.
— Так це ж дуже поважний сеньйорі Ви не дивіться, що він боягуз і ненажера. Ви з ним зійдетеся, я впевнена. По-перше, у нього також чотири ноги. Хоча рога нема, навіть маленького. І взагалі ми вас приймемо в Орден Жовтого Дятла. «Орден» — це значить «компанія». А «Жовтого Дятла» — так наш будинок зветься. Знаєте, якщо у нас буде новий товариш, та ще з таким рогом, як у вас, то вже нас ніхто не подолає…
Емілія була в захваті: вона вже вбачала в носорогові члена родини. А тітонька Настасія як злякається! Емілія була в захваті…
— А що я повинен в цьому Ордені робити? — запитав носоріг, схвильований словами своєї товаришки.
— Поки що нічого. Згодом побачимо. Ці «мисливці» вже закінчують лінію. Скоро перевезуть свої гармати-кулемети на ганок веранди.
— То мені лягати біля хвіртки чи ні?
— Авжеж, лягати. Вони ж не зможуть користуватися цими своїми лініями, якщо ви не ляжете їм поперек дороги.
Носоріг не розумів:
— Та чому ж вони не перевезли гармату, поки я не ходив до хвіртки і пасся тут?
Не знаю, — відповіла Емілія; вона і справді не знала. — І донна Бента не знає, і Кирпа не знає, хоча вона розмовляла телефоном з агентом Х-В2, ні Педріньйо, ні граф не знають — ніхто не знає. Агент сказав, що це «розпорядження бразільського уряду». Я сама нічого не розумію.
Носоріг замислився. Яке ж, справді, незрозуміле створіння цей «бразільський уряд», якщо навіть така розумниця, як Емілія, нічого не розуміє!..
На другий день, о третій годині після полудня, величезний звір з’явився на лужку біля хвіртки і ліг на своє звичне місце. Захоплення і радість серед «мисливців»… Нарешті можна перевозити зброю, інші вантажі і самих себе, використовуючи для цього линвову дорогу. Негайно була надіслана радісна телеграма в Ріо: «Роботи лінії повітряного транспорту блискуче закінчено крапка починаємо перевозити зброю вантажу крапка успіх забезпечено крапка привіт усім всіх».
Газети опублікували це повідомлення під великими заголовками, додавши до нього захоплені похвали на адресу відважних мисливців на носорога, що так героїчно долають всі перепони на своєму важкому шляху, щоб врятувати вітчизну від такого лютого хижака. Агента Х-В2 було нагороджено епітетом «безстрашний» та іншими гучними прикметниками, які бразільська преса витрачає тільки на людей неабияких чи на героїв найвищого гатунку. На похідний табір «мисливців» дощем полилися вітальні телеграми.
О третій годині дня, коли носоріг ліг біля хвіртки, линвова дорога стала до ладу. Першою на лебідці було піднято «гармату-револьвер». Потім кулемет. Потім боєприпаси й інший бойовий вантаж, потім гітари, а потім саму поліцію.
Донна Бента з досадою дивилася з вікна, як усі ці речі і всі ці люди наповнювали двір. Це все їй так набридло, що коли тітонька Настасія спитала поради: «Може, дати їм кави з пампушками», то вона не погодилася.
— Ніяких пампушок. А то ці безстрашні герої ніколи не підуть з нашого будинку.
— Та й правда, сеньйоро, — погодилася негритянка — моя кава наче клей: хто покуштує, не відчепиться.
Поки поліція відпочивала, трохи здивована тим, що нема ніякої кави і навіть ніяких булок, Емілія тихенько’ підкралася до скриньки з набоями і замінила порох маніоковим борошном. Потім вона написала довгого листа носорогові і надіслала з графом. Лист закінчувався так: «…і коли я свисну, ви підведіться і вбийте цих людей, як дикий носоріг».
— А якщо носоріг помилиться і вб’є кого-небудь із нас? — дуже слушно зауважив граф. — Адже він з усієї сім’ї нікого, крім вас, не знає, Еміліє, подумайте про це.
Емілія подумала. Потім сказала:
— Скажіть йому, що нехай б’є тільки тих, у кого на грудях не буде приколото кружальце з помаранчевої шкірки.
Поки граф носив листа, Емілія пішла в садок з фруктовим ножиком і скоро повернулася, несучи з півдванадцятко кружалець, вирізаних з помаранчевої шкірки; їх зразу ж прикололи на груди всім мешканцям будиночка, не гаючи часу на пояснення. Тільки тітонька Настасія не погодилася приколоти кружальце, якщо не скажуть навіщо.
— Ах, не хочете? — сказала Емілія. — Ну, нарікайте на себе. Потім не жалійтеся…
Тут почувся голос агента Х-В2, що звертався до своїх людей.
— Готові?
— Готові! — відповідали люди.
— Тоді вогонь!
— Зачекайте! Зачекайте! — зарепетувала з кухні тітонька Настасія. — Дайте нам з донною Бентою заткати вуха ватою і тоді вже стріляйте. Де ж це видано, щоб гармату — та на ганок і так от відразу стріляли?! Цур вам і пек!
Гармаші почекали, поки обидві бабусі позатикали собі вуха цілими оберемками вати. Потім, почувши слова команди: «Вогонь!» — заплющили очі і шарпонули за шнур.
Замість страшенного «бум-м-м-м!», що примусило б здригнутися саме небо, з гарматки посипалася каша з маніокового борошна. Велика операція провалилася найганебніше. І тієї ж миті Емілія засунула два пальці в рот, зовсім як Педріньйо, і пронизливо свиснула.
Носоріг здалеку почув цей свист. Він неохоче підвівся, прибрав поважної міни і кинувся на своїх переслідувачів.
Зчинилася паніка. В гомоні і вереску можна було розпізнати тільки голос агента Х-В2, що чітко подав команду: «Рятуйся, хто може!» Всі могли, бо всі врятувалися: всі втекли швидше оленів і безстрашно поховалися по кутках. Якби вони завжди так бігали, то за одну годину могли б добігти до Ріо-де-Жанейро.
Коли носоріг наблизився до ганку, він не зустрів жодного ворога, тобто жодної людини без помаранчевого кружальця на грудях. Вірніше, одну він зустрів, а саме тітоньку Настасію, і, побачивши її без кружальця, подумав, що це, певно, кухарка якогось з членів бразільського уряду. Він нахилив голову і кинувся її колоти. Сердешна негритянка ледве добігла до комори, засунулася на засувку і так там в темряві заголосила, як, певно, їй зроду ще не доводилося голосити.
— От і сиди, — ущипливо прорипіла Емілія, — хотіла бути розумнішою за всіх, так? От і сиди…
Життя Ордену Жовтого Дятла різко змінилося, коли до нього ввійшов носоріг. Спочатку Кирпа і Педріньйо все ж трішки боялися. Ну, а донна Бента і тітонька Настасія, то самі розумієте… Обидві бабусі просто тремтіли від переляку, коли вечорами, додержуючись своєї звички, ця тварина приходила поговорити з своєю приятелькою Емілією. Навіть у вікно боялися підглядати, бідолахи. Та діти підглядали. Їм дуже подобалося підглядати.
Носоріг приходив і мукав. Емілія і граф негарно кидали все, що вони на той час робили, і радісно летіли йому назустріч — послухати розповіді про життя лісів Африки. Потім вони гралися з ним у схованки та в квача. Емілія скоро навчилася вилізати йому на спину і сідати верхи на самий ніс, тримаючись за ріг. Так вони гуляли по двору. А граф смикав величезну тварину за мотузок, прив’язаний до його вуха.
— От бісеня ця Емілія! — казала, дивлячись у вікно, томлена заздрістю Кирпа. — Нічого ж вона не боїться…
— Подумаєш, чудо! — презирливо посміхався Педріньйо, що потай також заздрив Емілії.— Якби я був з ганчір’я, як вона, то я б на трьох носорогах зразу верхи їздив.
— Та як тобі сказати… — задумливо відповідала Кирпа, — все ж вона має слушність, коли каже про себе «я лялька ганчір’яна, та незвичайна». Справді, з усякого становища вона вихід знайде. Ну, хоча б з носорогом: вона його відкрила, вона його приручила, вона мисливцям помстилася, примусила їх тікати…
— Ну досить, досить, набридла ти мені з своєю улюбленою Емілією, — пробурчав Педріньйо…
…І ось якось тітонька Настасія набралася сміливості, трохи-трохи прочинила віконце і виглянула.
— Пресвята діво! — вигукнула вона, вражена. — Та ви тільки гляньте, сеньйоро! Емілія любісінько їде верхи на бугаї цьому однорогому. Цур вам і пек!..
Донна Бента глянула і також здивувалася:
— Справді! Я інколи гадаю, що Емілія — це маленька добра фея з огидним характером, яка навмисне перетворилася на ганчір’яну ляльку. Їздити верхи на носорогові! Таж коли про це написати в книзі, не повірять, скажуть — вигадка…
— А кукурудзяник отой, сеньйоро, погляньте, наче пастух, який тягне собі бика за мотузок…
— Це не бик, Настасіє, це но-со-ріг, — поправила донна Бента.
— Про мене, то він бик, сеньйоро, — твердо заперечила негритянка. — Я таку назву ніколи не скажу, навіть ніяково. Я вже стара, щоб нові слова вчити, чужі… А як їдуть вони, погляньте, чудасія та й годі…
— Та-ак… — сказала донна Бента.
І обидві бабусі зажурено похитали головами.
Якось Кирпа гукнула з свого вікна:
— Еміліє, я хочу перестати боятись і також поїхати верхи. Га?
— Ну й гаразд! От дивачка! Киндим такий спокійний! В «Житті тварин» сказано неправильно… Бачили, я його ганяю, як солоного зайця…
— Таж тобі добре, бо ти з ганчір’я, а. я ж з м’яса.
— Та це ж лише зсередини, а зовні ти також з ганчір’я. Уяви собі, що ти вся з тієї ж матерії, як твоє плаття, і йди до нас. І скажи Педріньйо, щоб ішов. Киндим вже про вас питав: ображається, чого боїтесь.
Кирпа і Педріньйо перезирнулися: їм страшенно кортіло погодитися.
— Підемо? — запитала Кирпа нерішуче.
— Підемо! — відважно озвався Педріньйо.
Не минуло й кількох хвилин, як обоє вже видерлися на спину носорогові і посідали досить зручно.
— Тепер бракує тільки Рабіко! — скрикнула Емілія і заходилася голосно кликати: — Рабіко, Рабіко, йди до нас, не будь свинею справді!..
Та Рабіко відсиджувався за мурашником, метрів за дванадцять від них, не менше. Аякже, йти до них! Цього ще бракувало! Йому і з-за мурашника все чудово видко… «Ця вся наука не для мене. Я народився, щоб їсти, і цікавлюсь тільки їжею», — думав він.
Тепер діти цілими днями гралися зі своїм носорогом. Гуляли, і не просто гуляли, а вигадали дещо нове, а саме: запрягали його у візок, той самий, що його подарував тесляр Педріньйо. І ось носоріг віз візок, а у візку сидів один пасажир — більше не влазило. Інколи Кирпа, інколи Педріньйо. Емілія — ніколи, вона завжди їхала верхи на носі Киндима, позаду рога. Це було її місце, і вона б нікому не поступилася.
Якось тітонька Настасія не втерпіла і вийшла на двір подивитися ближче, як дітлахи «пустують з биком оцим». Вийшла, обернулась, а донна Бента також іде — теж, видно, не втерпіла.
Діти зустріли бабусь бурхливими вигуками.
— Оце ось культура! — крикнув Педріньйо. — Хай живе бабуся! Хай живе тітонька Настасія!
І, звернувшись до донни Бенти, додав:
— Бабусю, твоя черга кататись у візочку…
Донна Бента хотіла розгніватись і відповісти, що шановній людині її віку… що це може накласти пляму на її репутацію до кінця життя… що… Ні, спокуса була занадто велика: ласкава сеньйора підсмикнула поділ своєї довгої спідниці і, стараючись не дивитися на тітоньку Настасію (сміятиметься…), залізла у візок.
— Ура! Хай живе бабуся! — радісно закричали діти з свого горища на спині носорога. — Поганяй, Еміліє, тягни, Кукурудзо!
Емілія цьвохнула своїм батіжком, а граф потягнув за мотузок, прив’язаний до Киндимового вуха. Проїхали до хвіртки і назад чотири рази. До чого шкода, що не було кіноапарата! Який фільм можна було б накрутити! Всі, хто проходив мимо вулицею, зупинялися подивитись… Навіть черепаха, що поспішала кудись у своїх справах, довго сиділа біля хвіртки і хитала головою.
І раптом всю розвагу було зіпсовано. На завороті дороги показалися якісь два вершники. Вони, безсумнівно, прямували до Будиночка Жовтого Дятла. Донна Бента моторно виплигнула з візка і побігла на веранду.
Вершники зупинилися біля хвіртки і попросили дозволу заїхати. Заїхали. Злізли з коней. Пішли до веранди. Сказали:
— Ми хочемо розмовляти з хазяйкою будинку.
Донна Бента вийшла наперед:
— Я хазяйка будинку. Чого ви бажаєте, шановні сеньйори?
Один прибулець був американець. Другий — бразілець. Він і заговорив.
— Дорога сеньйоро, — сказав він, — дозвольте представити вам містера Брауна, директора цирку, що виступає тепер у Ріо-де-Жанейро. Містер Браун — власник носорога, що втік кілька місяців тому. Після тривалих пошуків він виявив, що тварина живе тут, і приїхав забрати її. Я адвокат містера Брауна.
Носоріг пізнав містера Брауна і стояв нудний, похнюпившись, гратися йому вже не хотілось.
— Ти чого, Киндиме? — шепнула йому Емілія.
— Цей білявий — мій хазяїн, — відповіла бідолашна товстошкіра тварина, — він приїхав по мене. А мені тут набагато більше подобається, ніж у цирку…
Емілія вся затремтіла від гніву і кинула спопеляючий погляд на непрошених гостей. Мить яку замислилась і сказала своєму другові:
— Не хвилюйся, я що-небудь придумаю. Ці пірати витрусяться звідси ще швидше, ніж «мисливці».
Сказала і, скочивши вниз, поспішила на веранду, де сховалася за стілець, щоб не пропустити нічого з розмови гостей з господинею.
— Ну що я вам можу відповісти? — казала донна Бента. — Якщо тварина ваша, то ви можете її забрати, хоча, казати правду, вона тут прижилася і анітрохи нам не заважає.
— Гаразд, — сказав американець. — Я її заберу.
Почувши такі слова, Емілія вже не могла стриматися.
Вискочила з-за свого стільця, стала перед американцем, взявшись у боки, і відрубала:
— Так не вий-де, мій до-ро-гий се-ньйоре! Мало сказати, що носоріг ваш. Треба довести, що він ваш! Ясно?
Американець був приголомшений чудом, що виникло перед його очима: лялька розмовляє, та ще як сміливо розмовляє, га?!
— Хто ця сеньйорита? — запитав він донну Бенту.
— Так це ж Емілія, маркіза де Рабіко, хіба ви ніколи про неї не чули? Це вона знайшла носорога в бамбукових заростях. Вона його і приручила і ось тепер цілими днями з ним грається.
Американець дедалі більше дивувався. Хоча він немало країн об’їздив із своїм цирком, та ніколи не бачив нічого подібного. Він роззявив рота, хотів щось сказати і поперхнувся. З цього моменту він вже рота не роззявляв і дальші переговори вів його адвокат.
— Так, так, моя маленька маркізо, — сказав адвокат, — носоріг належить моєму другові містерові Брауну, який і приїхав по нього. Бачу, що всі тут звикли до цього товстошкірого звіра. Дуже шкодую, що доведеться засмутити вас і вивезти його, — він повинен виступати в цирку.
Емілія гордо випросталася.
— Давайте не все зразу, — сказала вона. — Передусім я вимагаю, щоб ви, сеньйоре адвокате, довели мені, що сеньйор Браун справді хазяїн цього носорога. Я вимагаю доказів, ви мене розумієте? Я не ношу, як дехто, на пальці перстень, що є знаком адвокатської професії, та вважаю, що у всякому позові найважливіше — докази.
Адвокатові мало не відібрало мову, як раніше директорові: лялька міркувала, як найдосвідченіший сутяжник.
— Всі навколо знають, що носоріг належить містерові Брауну, — сказав він. — В газетах було надруковано повідомлення про те, що носоріг утік і що загін поліції під проводом таємного агента Х-В2 розшукує його по всій Бразілії. Це загальновідомий факт.
— Прекрасно, — відповіла Емілія. — Я не заперечую, що цей білявий…
— Еміліє! — суворо зупинила її донна Бента. — Обережніше висловлюйся!
— …є хазяїном носорога. Та я хочу, щоб ви мені довели, що йому належить саме цей носоріг. Як ви доведете?
Адвокат нещиро засміявся:
— Це дуже легко довести, лялечко. Носороги не живуть у Бразілії. Містер Браун перший привіз у Бразілію носорога. Цей носоріг утік, і зразу ж у ваших місцях з’явився носоріг. Значить, цей носоріг і є той, якого привіз містер Браун.
— Це не доказ, а казна-що, — відповіла Емілія. — Я вимагаю правдивого доказу: ну назвіть якусь прикмету, родимку яку-небудь.
— Прикмета — ріг на носі,— сказав адвокат, підморгнувши директорові, начебто Емілія не знала, що у всіх носорогів є ріг на носі!
Емілія не відповіла. Якщо її вважають за дурну… Сказала лише:
— Ждіть.
Адвокат почав, посміхаючись, ждати, впевнений, що переміг її своїми доказами, ждав і обмінювався хитрими поглядами з директором.
Емілія пішла до кімнати Педріньйо, висунула шухляду його столу, взяла трошечки порошку пирлимпимпим і принесла у мисочці на веранду.
— Розв’яжемо суперечку по-іншому, — сказала вона адвокатові. — Ось тут у мене табака, я її поділю на дві порції. Ви, сеньйоре, візьмете щіпку, а цей білявий…
— Еміліє! — знову зупинила її донна Бента.
— …візьме другу. Якщо жоден з вас не чхне, значить носоріг і справді ваш.
Адвоката і директора дуже розсмішила ця пропозиція, і вони вирішили взяти щіпку табаки, впевнені, що не чхнуть. Як може вплинути така малесенька жменька на двох величезних чоловіків, запеклих курців? Вони взяли свою табаку, посміхаючись, потягнули носом, і — фі-і-ть! — ніхто ніколи так і не дізнався, де вони поділися! Розтанули в повітрі…
Перемога Емілії була зустрінута бурхливими оплесками і радісними вигуками. Навіть носоріг виявив голосним ревінням своє повне схвалення з приводу щасливої розв’язки.
Донна Бента полегшено зітхнула і повернулася у двір. Вона хотіла продовжити свою перервану прогулянку у візку. Та не змогла: тітонька Настасія вже вигідно сіла там.
— Потерпіть, — сказала добра негритянка, — тепер моя черга. Куховарка також людина, сеньйоро…