Останнім часом Емілія дуже багато говорила про те, що вона, мовляв, здорожилася після мандрівок і пригод, хоче посидіти вдома і збирається писати записки.
— Та зрештою, маленька дивачко, — сказала донна Бента, — що ти розумієш під словом «записки»?
— Записки — це історія життя людини і всього, що з нею трапляється від дня її народження до дня її смерті.
— В такому разі,— засміялася донна Бента, — людина може писати записки тільки після того, як помре.
— Зачекайте, — сказала Емілія, — письменник пише записки, аж поки відчує, що день смерті близький. Тоді кидає. Залишає незакінчений кінчик записок і помирає спокійно.
— І твої записки також будуть такі?
— Ні, тому що я не збираюся помирати взагалі. Прикинусь, що помираю, і годі. Останні слова моїх записок будуть такі: «І тоді я померла…», з крапками. Та це самі казки. Я напишу цю фразу і сховаюся за шафу, щоб Кирпа подумала, що я і справді померла. Але це буде неправда. Я потім вийду з-за шафи. А все останнє буде щира правда — найщиріша, як каже Педріньйо.
Донна Бента усміхнулася:
— Щира правда! Бути правдивою — це дуже добре, та не завжди легко, Еміліє.
— Я це прекрасно знаю, — відповіла лялька. — І знаю, що люди багато брешуть, а особливо в своїх записках. Письменник записок усе описує так, щоб читач був про нього найкращої думки. А якщо він напише щиру правду, то читач побачить, що він така ж людина, як і всі. Та він, коли бреше, пильнує, щоб було схоже на правду.
Донна Бента замовкла, замислившись: проста ганчір’яна лялька, а як міркує! Тим часом Емілія спішно побігла розшукувати графа де Кукурудзо. Їй не хотілося мазати пальчики в чорнило, і вона вирішила писати свої записки не своєю рукою, а графовою.
— Графе, — сказала вона, — ви будете моїм секретарем. Дістаньте папір, перо й чорнило. Я починаю писати записки.
Вчений посміхнувся:
— Записки? Та хіба у створіння, що так мало прожило на світі, може бути матеріал на записки? Така робота підходить людям літнім, що їхнє життя наближається краю.
— Робіть, що кажу, і не заперечуйте. Дістаньте папір, перо і чорнило.
Граф приніс папір, перо й чорнило. Сів. Емілія приготувалася диктувати. Кашлянула. Ковтнула повітря…
Річ у тому, що вона не знала, як почати, і, щоб виграти час, почала вередувати.
— Цей папір не годиться, шановний сеньйоре! Я хочу папір кольору неба з усіма його зірочками. Чорнило також не годиться. Я хочу чорнило кольору моря з усіма його рибками. І хочу перо гуски з усіма її гусенятками!
Граф звів очі до стелі з похмурою покірливістю. Потім спробував пояснити Емілії, що її примхи вволити не можна: по-перше, у донни Бенти нема гусей, а потім, такого паперу і такого чорнила взагалі не існує.
— Тоді я не писатиму записки! — сказала Емілія.
— Як хочете… — промурмотів граф, — хто ж вас неволить? Мені ж краще. Подумаєш!..
Та Емілія все ж вирішила писати — поки що на тому папері, який є, і тим чорнилом, яке є, а там подивимося.
— Може, коли піде до друку, — сказала вона з надією в голосі,— то знайдуться і папір із зірочками, і чорнило морського кольору, і гусячі пера…
Граф голосно зареготав:
— Друкувати гусячими перами! Сказала!.. Друкують літерами, такими брусочками з зображенням літер.
— Ну, хай, — примирливо відгукнулася Емілія, — я надрукую гусячими брусочками.
Граф у відповідь лише зітхнув і знову звів очі до стелі.
Вони розташувалися в комірчинці, захаращеній всіляким мотлохом. За сидіння правила складена купкою черепиця, за стіл — перевернутий ящик. Емілія ходила туди й сюди, заклавши руки за спину.
— Ну, давайте! — нарешті сказала вона. — Напишіть на самому верху: «Записки маркізи де Рабіко». Найбільшими літерами:
ЗАПИСКИ МАРКІЗИ ДЕ РАБІКО
Тепер пишіть: «Розділ перший».
Граф написав і ждав, що буде далі.
Емілія, зморщивши чоло, мовчала…
Почати — це зовсім не так легко. Куди легше закінчити. Капнете чорнильну крапку, і все, або напишете: «Кінець». Але починати — це жах. Емілія думала, думала і нарешті сказала:
— Поставте знак запитання чи краще кілька… Поставте шість.
Граф навіть рота роззявив від подиву.
— Ну, давайте, графе! Поставте шість знаків питання, — наполягала лялька. — Хіба не бачите, що я не знаю, що писати, і сама себе запитую?
Таким чином «Записки маркізи де Рабіко» починалися досить дивно:
Розділ перший???????
Емілія полічила знаки запитання, виявилося, сім.
— Зріжте один, — звеліла вона.
Граф зітхнув і викреслив останній знак запитання, залишивши тільки ті шість, які були йому замовлені.
— Добре, — сказала Емілія, — тепер напишіть один… один… один…
Граф написав три одиниці… 1, 1, 1.
Емілія образилася:
— Зовсім нерозумно! Я нічого такого не веліла писати. Я просто думаю вголос. Я хотіла лише сказати, щоб ви написали один знак оклику після шести знаків питання.
Граф почав віддихуватися і обмахуватися аркушем паперу, як віялом. Нарешті він сказав:
— Знаєте що, Еміліє? Краще посидіть поки що на самоті і вирішіть остаточно, що саме ви хочете писати. Коли у вас в голові буде план, покличте мене. Інакше нічого не вийде.
— Так, адже почати дуже важко, графе. В книжках буває стільки різних початків. Не знаю, який обрати. Ви б що запропонували?
— Я б запропонував дуже просту річ; починайте так, як починаються майже всі записки: розкажіть, хто пише, коли цей «хто» народився, в якому місті тощо. «Пригоди Робінзона Крузо», наприклад, починаються так: «Я народився року 1632, в місті Йорку, в сім’ї з достатком», і так далі.
— Чудово! — вигукнула Емілія. — Годиться. Пишіть: я народилася в році… (три зірочки), в місті… (три зірочки), в сім’ї з нестатками…
— Навіщо стільки зірочок?
— Щоб було гарно. Пишіть далі: я народилася з старої спідниці тітоньки Настасії. І народилася порожня. Вже після того, як я народилася, мене набили такими сухими стеблинками золотого кольору, якими набивають сінники.
— Скажіть просто — соломою, щоб усім було зрозуміло.
— Гаразд. Мене набили соломою, щоб всім було зрозуміло, і я почала жити дурна-дурна, як всі ляльки. І була дуже негарна. Очі мені тітонька Настасія вишила чорними нитками, і навіть не шовком, а просто котковими. Ходила я, широко розставляючи ноги, як хлопчик-прода-вець у крамниці. Знаєте, чому вони завжди так широко розставляють ноги?
— Будова тіла, — відповів граф.
— Ніяка надбудова. Це від звички змалку стояти за прилавком, продаючи крам. Доводиться ширше розставляти ноги, щоб міцніше спертися на прилавок, а то спробуй-но простояти так з ранку до вечора!.. Так і звикають, а надбудова тіла тут ні до чого. Ось я і ходила, широко розставляючи ноги. Потім я виправилася. Тепер я ноги ставлю вузько. В іншому я також виправилася. Тітонька Настасія мене багато виправляла і голкою, і вихованням. Кирпа також, але більше вихованням… Я народилася німа як риба. Одного чудового дня я навчилася говорити.
— Я давно хотів знати цю історію, — сказав граф. — Ви проковтнули язик папуги, чи що?
— Нічого подібного. Я торохтіла спочатку, як папуга, це правда, але язика я ніякого не ковтала. Навіщо така гидота? Я просто проковтнула розмовну пілюлю, яку мені дав лікар Слимак, чудовий лікар. Кирпа каже, що в пілюлі була дуже велика доза, тому я спочатку говорила так багато, що тільки-но відкрию рота, то всі затуляють вуха. Потім я набалакалася і тепер розмовляю на загальному рівні.
— Ох, Еміліє,— сказав граф, — ви ще не дійшли до загального рівня: ніхто на світі не говорить стільки, як ви.
— Так, але у мене язик не без кісток. У мене язик з кістками. Я вмію говорити речі розумні і дотепні.
У цей момент у садку почулося ревіння, і Емілія з графом повернули разом голови до вікна. Це Киндим кликав свою приятельку трошки побалакати.
— Послухайте, графе, — сказала Емілія, — нам з Киндимом треба обговорити деякі важливі питання. Ви тут попишіть без мене, гаразд? Уявіть собі, ніби я диктую, і пишіть. Описуйте випадки з мого життя.
— А що ж писати? — покірливо запитав учений.
— А що хочете. Описуйте й описуйте…
— Але такі записки будуть мої, а не ваші, Еміліє!
— А ви не хвилюйтеся. Я підпишу в кінці… — сказала Емілія.
Сказала і побігла в садок.
Граф завмер з пером у повітрі, думаючи, думаючи.
Нарешті граф почав от як:
«Безхвостий коник був зовсім неписьменний, неосвічений і нічого ні про що не знав. Емілія почала давати йому уроки.
— Що таке дерево? — запитала вчителька на першому уроці.— Не знаєш?
Коник не знав.
— Дерево, — сказала Емілія, — це істота, яка не вміє розмовляти і живе, стоячи завжди на одному і тому ж місці. Замість рук у неї гілля, замість ніг — листя. До чужих справ не втручається, а навпаки, дає плоди. Одне дерево дає червоні пітанги — вони надто смачні, коли вже зовсім темно-червоні; зелені, жовті чи трохи червоні ніхто не хоче їсти. Друге дає жовті помаранчі, солодкі й кислі; з кислих тітонька Настасія варить солодке варення. Третє — ось як те величезне (уроки завжди відбувалися в садку) — дає чорні кульки під назвою «жабутикаба» — жа-бу-ти-каба. Не треба казати «жа-ти-бу-ка-ба», тому що всі сміятимуться. Бразільські овочі мають взагалі дуже довгі назви. Можна подумати, що жабутикаба завбільшки з кавун. А проте це найменший з наших овочів. Чорненький і ось такий малесенький. Є запитання?
— ??
— Ну певна річ, є. Чому дерева ніколи не йдуть з свого місця? Тому що у них коріння. Коріння — це криві ноги, якими дерева йдуть у землю. І земля заважає їм перейти в інше місце. Вони йдуть кудись тільки тоді, коли приходить сокира.
—. Сокира — це лютий звір, який змінює форму дерева і його назву. Воно потім зветься «поліно». По-лі-но. Сокира складається з леза і ручки.
— ?
— Так, у сокири також є ручка, за яку її тримають. У сокири одна ручка, у кошика також. У мене дві, у тебе зовсім нема, тільки ніжки. Є запитання?
— ?
Коник дуже дивувався, і було чого…
Емілія взагалі дивно висловлюється. Вона завжди каже дурниці. Але часто це дуже розумні дурниці. Вона про все думає по-своєму. Ось, наприклад, як вона пояснила коникові, що таке овочі:
— Овочі — це такі кульки, які дерева вішають на свої гілки, щоб принести втіху пташкам і людям. Всередині — сік чи м’якуш. В яблуках — м’якуш, у помаранчах — сік. А перець взагалі не овоч, а городина. Він пече язик, але вогню в ньому нема, а це тільки так кажуть — «пече». Про вогонь кажуть «пече» і про перець «пече». В мові багато слів означають різне. І слово «язик» означає різне і для різного служить. Наприклад, язик, що надсилають в баночках з Ріо-Гранде, дуже добре служить на обід, на вечерю і навіть на сніданок. А ось португальський, французький, англійський і різні інші язики служать, щоб розмовляти. Хоча тітонька Настасія по-англійському вміє кепсько. Вона знає тільки «олл райт», що в Нью-Йорку означає «дуже добре», та у тіточки Настасії замість «олл райт» виходить «досить брехати, сеньйоро». Я сама чула, що вона казала донні Бенті так: «Досить брехати, сеньйоро. Ну де ж там дуже добре, коли люди кажуть, що в тому Нью-Йорку сама поліція, свистить-гуде, і лепортьори у всіх беруть нінформацію; всіх знімають моментально? А ще будинки називаються «хмарочоси», бо хмари чешуть, і поїзди плазують під землею, немов черв’яки якісь! Справа рук дияволових, сеньйоро, ви вже мені повірте!» Так і сказала.
Наступний урок був про квіти.
— Квітка, — пояснювала Емілія, — це яскравий і запашний сон, який рослини своїми коріннями витягують з темряви землі і розкривають у повітрі.
Коник мовчав, може, через те, що був схвильований високомовним стилем Емілії, а може, через те, що не вмів говорити».
Граф саме дійшов до того місця записок, на якому закінчується попередній розділ, коли Емілія впурхнула в комірчинку.
— Ну, як йде робота, Маїсе? — поцікавилася вона. — Написали що-небудь? (Останнім часом у Емілії з’явилася звичка називати графа де Кукурудзо запанібрата — «Маїс»).
— Та вже чимало, Еміліє… Я описав, як ви давали уроки безхвостому коникові.
— І ви розповіли, як я розумно пояснювала, і всі мої думки виклали, так?
— Все як є.
— Тоді прочитайте вголос.
Граф прочитав написане. Емілії сподобалося.
— Ну, я бачу, мої записки йдуть швидко, — сказала вона. — Дуже добре! Я хочу довести всім, що я все вмію: гратися, полювати, писати записки…
— Ах, ви вмієте писати записки? — ущипливо промовив граф. — Значить, писати записки чужою рукою і чужою головою — це значить вміти писати записки?
— А що ви думаєте, графе? Хіба мало є на світі людей, які роблять справи чужими руками і одержують гроші за чужу роботу, а славу — за чужі ідеї? І ще називають це «вміти влаштовуватися»… А я ж тільки хочу, щоб мої записки були якнайкращі.
Граф зітхнув:
— Та це ж недобре, Еміліє… А якщо я відмовлюсь і кину ваші записки, що ви тоді робитимете?
Емілія зареготала:
— Дурненький! Гадаєте, розгублюся? Я попрошу Киндима, це дуже грамотний носоріг, він мені і закінчить книгу. Він мене дуже слухається, не так, як дехто… Отож краще працюйте далі і, головне, пишіть правду.
Бідний граф знову зітхнув.
— Так про що ж тепер писати? — запитав він. — Хоч тему підкажіть!
— А ви опишіть, як ми познайомилися з Пірцем, як він раптом зник, коли ми повернулися з Країни Байок, і як ми йому надіслали листа, пам’ятаєте? Педріньйо написав листа і послав Рабіко наздоганяти Пірце. В листі говорилося: «Друже Пірце! Напиши, коли ти знову приїдеш? І куди повезеш? І взагалі ми тут усі маємо сумнів, як тебе звуть по-справжньому? Напиши. Тільки не бреши. Напиши серйозно. Твій друг Педріньйо». Того листа Педріньйо написав похапцем на папері, в який раніше було загорнуто бутерброди з шинкою. Я це добре пам ятаю, бо я сама підібрала цей папір із землі і дала Педріньйо, щоб він написав листа. Педріньйо написав, склав листа дуже акуратно і сказав Рабіко: «Біжи швидше за ним, віддай і підожди відповідь».
Нараз граф урвав Емілію.
— Пам’ятаю, пам’ятаю, все було саме так. Далі я розповім сам. Рабіко побіг, та скоро зупинився і сховався за мурашником. Лист смачно пахнув… Ну, одне слово, запах шинки запаморочив Рабіко голову, і він з’їв лист разом з усіма запитаннями, навіть не догадавшись спочатку прочитати, щоб хоча знати зміст і передати словами. І за півгодини…
Емілія заткнула графові рот:
— Я сама, я сама! Через півгодини Рабіко повернувся, прикидаючись, ніби страшенно втомився, із злодійкуватим таким виразом, який у нього завжди буває, коли він устругне якусь штуку.
«Готово! — сказав він Педріньйо. — Я віддав листа».
«А відповідь?» — запитав Педріньйо.
Рабіко зніяковів і почав запинатися.
«Відповідь? — перепитав він. — Відповідь… відповідь так-ка… що він дя-ку-є за твій прощ-щ-щальний при-віт-т-т і каже, що коли повернеться додому, то зраз-зу-зу ж-ж… зраз-з-зу ж-ж…»
Педріньйо скипів:
«Прощальний привіт? Я йому написав прощальний привіт?! Я в цьому листі тільки запитував, як його по-справжньому звуть і…»
«Ах, ну звичайно! — вигукнув Рабіко. — Просто не знаю, де моя голова! Атож. Коли я віддав Пірцеві лист, він його прочитав, подумав хвилинку і… і… і… сказав таке: «Скажіть сеньйорові Педріньйо, що… що, може, так, а може, ні». От як…»
«Що ж це за відповідь! — вигукнув Педріньйо і образився. — Пірце мене за ніс водить!»
Та я, тобто Емілія, яка, ви самі знаєте, не дурна, зразу запідозріла, що тут щось не те. Підійшла ближче до Рабіко, непомітно потягнула носом і відчула, що пахне з’їденим листом, тобто шинкою.
«Ти зжер листа, Рабіко! — закричала я. — Від тебе і зараз листом тхне!»
«Я не жер, Еміліє! Слово честі, не жер!..» — поклявся присягопорушник.
«Зжер! Зжер! Зжер!..»
Ви саме цієї миті увійшли, графе, пам’ятаєте? І я сказала:
«Графе, ви вчений шпиг. Шерлока Холмса читали, розслідуйте цю справу. Прикладіть вашу науку до рильця Рабіко і дайте відповідь, з’їв він чи не з’їв лист, написаний на папері від бутербродів з шинкою».
Ви, графе, пішли шукати збільшувальне скло і дослідили всі щетинки на морді Рабіко. І сказали:
«Видно сліди листа».
Рабіко почав боронитися:
«Природно, адже ж я ніс листа в роті…»
Ви, графе, досліджували далі, оглядали зуби і виявили, що між ними застряли сліди злочину. І крикнули:
«Видно в зубах даної чотириногої тварини шматочки жованого паперу!»
Адже так було, графе, га?
Тут вже Педріньйо не схотів слухати далі і дав маркізові такого стусана, що той відлетів метрів на п’ять, вимовляючи: «Хро, хро, хро-о-о!» — та й утік.
Ось опишіть цей випадок, графе. А потім можете розказати про Киндима, який…
— Бу-у-у-у-у!.. — розітнувся у вікні могутній бас, що перервав настанови Емілії.
Граф обернувся. Це був сам Киндим: про вовка про-мовка, а вовк тут. Носоріг просунув ніс і ріг у вікно. Емілія хутко скочила на підвіконня, сіла верхи на ніс, тримаючись за ріг.
— Ну, працюйте, графе! — крикнула вона весело. — Ми скоро повернемося!
Граф написав пригоду із з’їденим листом і враз згадав, що у нього також є руки, і зупинився, щоб їх потерти. Потер і перечитав останній розділ, йому сподобалося. Він навіть засміявся і подумав: «А я таки мастак писати! Та однаково, хоч би скільки я писав, мене письменником не назвуть, ні. Емілія не допустить. Ця нахаба всі мої твори підпише сама…» Граф поступово запалювався і раптом скипів:
— Я їй покажу! — сказав він уголос. — Я таке напишу! А коли вона прийде і примусить мене читати, я це місце пропущу. От що!..
І він почав писати:
«Портрет Емілії. Емілія — безсердечна тиранка Нікого їй не шкода. Коли тітонька Настасія ріже курей, всі тікають і затуляють вуха. Емілія, навпаки, допомагає, дає поради. Крім того, вона страшенна егоїстка. Думає тільки про себе і про свої плани. Тому вона така багата. У мене, наприклад, нема нічого, крім капелюха, а ви зайдіть коли-небудь у ляльчину кімнату Емілії: там такого багато всячини! Цілий музей! Це тому, що вона з біса допитлива, все хоче знати, все її цікавить; що знайде — нічого не кидає, все, каже, в господарстві згодиться. По-перше, вона збирає голови, руки і ноги всіх ляльок, які ламає Кирпа, і робить собі з них родичів. Збирає кольорові скельця, черепочки. Якось вона навмисно розтрощила зелену чашку донни Бенти, щоб доповнити свою колекцію черепочків, бо зеленого у неї, бачте, не було, і, значить, на її думку, колекція була «не в порядку». А щодо порядку Емілія просто навіжена. У всьому любить порядок — жах!
Щодо колекцій вона також навіжена. У неї колекції всього: вона сушить метеликів, сушить жучків, сушить квіти. Вона всячину сушить! У неї є сушений кажан — опудало. І як вона встигає прибирати в своєму господарстві і збирати ці всі колекції, якщо вона цілий день шастає по будинку і по садку? Просто ради собі не дам! Є у неї і колекції марок. Тільки вона їх збирає також по-сво-єму, не так як усі люди. А саме: вирізує з них голівки й інші малюночки і наліплює в альбом.
Емілія — істота незрозуміла. Вона інколи робить безумні вчинки, а інколи виявляє такий розум, що всі просто дивуються. Каже такі дурниці, що вуха в’януть, а раптом візьме та й скаже щось таке, що навіть донну Бенту примусить замислиться. А уява у неї і справді багата: почне мріяти і будувати плани — хочеш не хочеш, а заслухаєшся. І до чого ж хитра, негідниця! Інколи здається, що вона всіх наскрізь бачить і може вгадати сьогодні, що трапиться завтра; хутко мізкує, заперечувати не можу: щодо кмітливості, то іншої такої, як Емілія, в усьому світі не знайдеш…
І які пустощі вона вигадує! Якось, після її чергової витівки, я запитав її:
— Еміліє, та, зрештою, що ви за істота?
Вона задерла цей свій зухвалий вишиваний ніс і сказала:
— Істота незалежна!
Я замислився. Справді, Емілія — найнезалежніша на світі істота. Навіть імення всім дає інші, які, на її думку, підходять. Носорога називає Киндим, мене — Маїс… Ну що ви на це скажете!
Уперта вона страшенно: коли що надумає, то причепиться до вас, мов кліщ, — не віддереш. Так що ви вже на все погоджуєтеся, аби тільки відчепилася. Та, якщо ска-зати по совісті, хоч би як ми її всі лаяли і дурною, і впертою ослицею, і як-небудь ще, а коли сутужно, все ж пристаємо до неї: «Еміліє, ну що ж ти, придумай що-небудь! Де ж твої ідеї?» А ідей в Емілії більше, ніж бліх у бродячого пса. Зате вже як вона пишається своїми витівками, як кирпу гне! Навіть буває невдоволена, коли придумає хтось інший щось добре.
— Моя сила не в руках, а в голові,— каже.
Це так: варто Емілії ударити себе по голові, як з цієї голови починають вилітати думки, як оси з кубла. А то, разом, підіпре голову руками, начебто витискує думку, посидить так трошки і раптом блисне очима — значить, думка вже є. Та, гадаєте, вона завжди дасть вам пораду? Нічого подібного: тільки у великій небезпеці чи тоді, коли відбувається щось надто важливе; дрібниці життя її, бачте, не цікавлять. Зате треба сказати, що з усякої скрути вона завжди знаходить вихід: скільки разів вона всіх рятувала від лиха. От-от, здається, «кінець світу», як каже тітонька Настасія, і нараз Емілія утне якусь із своїх штучок, і дивишся — все уладналося. Адже вона нічого не боїться, ні перед чим не зупиняється і ніколи не ходить похнюплена.
Думки у неї — як блискавки, а очі — як далекоглядні труби: коли б на місяці була блоха, вона б і її побачила — їй же скрізь утрутитися треба! І ось що обурливо: попри всі її дивовижні вади, її чомусь всі навколо дуже люблять — без неї не обходиться ніякий захід. Та й не може обійтися, тому що від Емілії ви нікуди не сховаєтесь — вона однаково вас наздожене, як вітер. Одного разу…»
В цьому місці записок увійшла Емілія.
— Ну, як справи, графе? Ще розділ написали?
— Написав, — відповів граф, трошки зніяковівши. — Не розділ, так…
— Про що?
Граф не знав, як викрутитися:
— Я написав про… про те, як ви…
— Ах, графе, графе! — урвала Емілія. — Ви вмієте брехати не краще за мене… У вас такий вигляд, як у кицьки, що знає, чиє м’ясо з’їла. Давайте-но сюди мої записки!
Бідний граф почервонів по самі соломинки. Це чортеня обдурити ніяк не можна! Він мовчав. Емілія схопила аркушики і пробігла очима останній розділ. Замислилася… Але граф даремно тремтів і ждав страшної сцени: ніякої сцени не сталося. Емілія тільки сказала:
— Ви мене зрадили, сеньйоре. Написали тут всіляку гидоту, видно, хотіли зганьбити мене перед читачами. Проте, якщо подумати, то все правда. Брехати не люблю, отож хай залишається.
Вона знову перечитала останній розділ:
— Так, у мене є всі ці риси і ще багато інших. Нічого викреслювати не треба; навпаки, можна додати…
І раптом Емілії спало на думку:
— Знаєте що, графе? Ви можете собі йти. Я сама закінчу мої записки.
Вона не дуже чемно виштовхнула графа з комірчини, взяла в руки перо і замислилася…
Але тут у двері постукали. Це була донна Бента.
— Мене здивувало, що сьогодні тихо, і я прийшла подивитися, в чому річ, — сказала добра бабуся.
— Все гаразд, донно Бенто. Просто я пишу записки. Граф почав, а я докінчу.
— І що ж ти пишеш?
— Я пишу, що було. Я пишу правду, а інколи вигадую всякі фантазії.
— Якщо ти вигадуєш фантазії, то це фантастична повість, а не записки.
— Це фантастичні записки. Хочете почитати?
— Зараз ні. Я маю допомогти тітоньці Настасії вибрати курку на обід. Коли впораюсь, тоді обов’язково почитаю. Мені таки цікаво, що у тебе в голові…
— Вошок немає… — сказала Емілія.
Донна Бента розсміялася і вийшла, а Емілія підвела очі до стелі і знову замислилася: «Ну ось, бабусі завжди у все втручаються. Тепер не пам’ятаю, що хотіла писати… Еге, згадала… Збиралася всіх описати…» Емілія знову взялася за перо.
— А-а, сеньйоро Еміліє! — почулися два голоси у неї за спиною. — Пишете записочки, ось як!
Це були Кирпа і Педріньйо, яким донна Бента («І коли встигла?.. Ці ще мені бабуні…» — подумала Емілія) вже все розповіла.
— Я хочу почитати уривок, — сказала Кирпа.
Емілія затулила записки рукою:
— Не можна. Ще не прийнято до друку.
— Та чого ти вередуєш? Боїшся, що я їх з’їм? — І Кирпа вирвала у Емілії аркушики і почала читати.
Прочитала зо дві сторінки. Їй сподобалося.
— Забавно, правда, Педріньйо? Поглянь-но.
Педріньйо і Кирпа прочитали ще кусочок, і їм самим захотілося писати записки.
— Я розпочну мої зараз же! — сказала Кирпа, кинувши аркушики на підлогу й вистрибом вибігаючи з кімнати.
— І я також! — вигукнув Педріньйо і також вибіг вистрибом.
— Завидки беруть, — промурмотіла Емілія. — Хоч би що я розпочала, вони зразу ж хочуть робити те саме…
Вона зібрала з підлоги аркушики. Позіхнула. Глянула на свої пальці.
— До чого ж стомлюєшся, коли пишеш! Як було зручно, коли граф… — І вона, зітхнувши, почала дальший розділ, останній.
«Я полічила написані аркушики і бачу, що їх вже багато. Час закінчувати. Цей зошит буде «частина перша» моїх записок. Другу я напишу, коли буду старенька.
Раніше, ніж капнути останню крапку, я хочу сказати вам от що: те, що писали про моє серце, неправда. Всі кажуть, що у мене нема серця. Брехня. Є, і добре. Та тільки серце у мене не з вати і всякими там дрібничками його не зворушиш. А коли воно бачить несправедливість, то болить. Та ще й так болить, що я зрозуміла: несправедливість — найбільше лихо на світі.
Коли я бачу, як деякі матері б’ють дітлахів, моє серце болить. Коли бачу, як садять до в’язниці тих, хто ні в чому не винен, моє серце болить. Коли я слухала книжку про Дон-Кіхота, яку нам читала донна Бента, моє серце боліло. Адже Дон-Кіхот позбувся розуму тільки тому, що занадто вже був добрий: він хотів робити добро людям, карати поганих і боронити хороших. А що скоїлося внаслідок? Його, бідолаху, всюди частували киями, киями і знову ж киями… Ніхто, напевно, не одержував більше київ, ніж цей мандрівний іспанський лицар… Хороших завжди ображають. Багато хто не розуміє їх. Скільки люей загинуло у в’язницях тільки тому, що вони хотіли, щоб усі жили краще, тільки тому!
Я була щаслива, поки не вміла читати. А як навчилась і почала читати газети, то мені зразу стало сумно. Я побачила, скільки на світі горя, скільки людей у злиднях живе, скількох переслідують і ображають ні за що ні про що. А війни?! Коли донна Бента нам пояснювала історію різних країн, то Кирпа навіть плакала — не хотіла слухати про війни. І донна Бента сказала, що війна — це гірше за чуму. Я згадала, що нічого нема гіршого за чуму, а ось, виявляється, є. Вдираються до чужих країн, все нищать, палять, грабують — який злочин! А чому ці королі, імператори, диктатори й інші такі парсуни неодмінно повинні на когось нападати? Коли донна Бента пояснювала історію, я дуже всім заважала, і мене навіть послали на кухню, але найголовніше я запам’ятала, ви не думайте. А Педріньйо, так той навіть занотовував, особливо коли якогось короля скидали з трону шкереберть. Цікаві були уроки.
Взагалі ми тут, у Будиночку Жовтого Дятла, живемо добре. Дітлахи цікавляться навчанням та грою. Бабусі цікавляться порядком, щоб усе було вчасно і впору, і навчають нас усього, що самі знають. Киндим цікавиться тільки травою і своїми спогадами про життя в африканських лісах, про бої з іншими звірами та мисливцями. Якби він написав записки, то вони були б у тисячу разів цікавіші за мої, я певна.
Безрога корова проводить час у хліві й на пасовищі. У неї очі великі-великі, покірливі-покірливі. Вдача у неї така тиха — уявити собі не можете! Досить сказати, що я така маленька на зріст і роблю з нею геть усе, що заманеться. Вона у всьому мене слухає: тільки я скажу, і вона піде вперед, піде назад, повернеться направо, повернеться наліво… І не подумайте, що вона мене боїться, ні: коли б вона мене разок кольнула, від мене тільки мокре місце залишилося б! Адже ж роги у неї є, тільки маленькі… Ні, вона це просто через лагідну вдачу, от і все. У неї прекрасна душа… Тільки молока дає мало. Правда, молоко на диво смачне. Загалом старанна корова.
Наш осел уже старезний дід, бідолаха. Сучасник Лафонтена, самі подумайте. Це дуже поважний чотириногий сеньйор, у нього довгі вуха і зажурений погляд. Розмовляє по-старовинному. Якщо прийде хто з сусідів, він так тихо і ввічливо скаже: «Ви виявили мені високу честь вашою увагою, шановний сеньйоре». Хто його не знає, звичайно, лякається і збирається знепритомніти, та він люб’язно простягає гостеві свій хвіст, щоб гість ухопився і не падав. Ми, молодь, його погано розуміємо, але донна Бента з ним охоче розмовляє. Вона має його за філософа і завжди прислухається до його порад. Вона каже, що взагалі на світі багато ослів, які вміють говорити, навіть на троні бувають такі осли, ну а в різних там парламентах і академіях — то просто не полічити. Але то осли двоногі, а чотириногих, вона каже, крім нашого Радника, ніколи не бачила.
Рабіко — це пропащий. Обжерливість його згубила. Цікавиться тільки їжею і більше нічим на світі. Вчиться не хоче. Просто навіть не варто про нього писати.
Багато тут у нас неживих, але також дуже милих. А от Уяви Собі спочатку був живий і навіть поводився як герой і боронив Кирпу від оси. І в цирку виступав. Та потім у нього зламалося всередині, і він перетворився на звичайну палицю.
Серед неживих мені найбільше подобаються хвіртка і дерево пітанга.
Хвіртка вміє робити лише одне: відчинятись і відразу ж зачинятися. Щоб відчинитись, вона жде, поки їй допоможе хтось із живих. Відчиняється, живий проходить, і тоді вона зачиняється вже сама і кидає такий звук: «пі-і, пі-і-і». Хороше створіння, нікому зла не робить.
Дерево пітанга має вигляд дуже поважний. Величезне. Вище за всі інші дерева у нашому садку. Вище навіть за те фігове дерево, в якому є дупло, де звичайно висить на стелі кажан. До речі, кажан не страшний. Не кусається. Їсть фіги з фігового дерева. Не треба тільки спинятися попід цим кажаном, а то інколи можуть бути прикрості… У пітанги кора гладка, без усякого моху. Щороку дає плоди, дуже солодкі, вони діляться на часточки. Не на такі, як помаранча, відокремлені одна від одної; у пітанги часточки лише для окраси, приклеєні зверху. Також прекрасне створіння і зла знову ж таки нікому не робить.
Взагалі, всі дерева в садку, я вважаю, дуже добрі істоти. Не базікають дарма, нікуди не втікають, не лізуть у чужі справи, тільки намагаються підготувати щороку квіти й овочі — кожне дерево готує певний вид овочів, і це мене найбільше дивує, бо ж у садку зовсім однаковий грунт для всіх. І все ж одне робить помаранчі, інше — мандарини або помаранчі, а ще інше — ці кислющі цитрини, які тітонька Настасія нарізує скибочками, щоб оздобити смажених поросят.
Найцікавіше, по-моєму, дерево — це жабутикаба. Височенне і нагорі кругленька така шапка з листям. Листя так густо-густо посаджено, що жоден сонячний промінь не просотається. Коли наступає час, гілки вкриваються білими пуп’янками, які згодом дедалі грубшають і розкриваються маленькими квіточками. Потім квіточки засихають і обсипаються, і залишаються такі зелені маленькі кульки. Вони ростуть, ростуть і робляться завбільшки з горіх. І тоді починають змінювати колір. Зелений втрачають і стають чорними, як тітонька Настасія.
Ах, яке у нас в будинку свято, коли жабутикаба почорніє і достигне! Кирпа, Педріньйо і Рабіко переселяються жити під дерево… Та овочі ці недовго тримаються. Два тижні найбільше. Коли закінчуються, то треба, значить, ждати знову аж цілий рік, поки дерево дасть вже інші.
Кожне дерево дає свої плоди, але затінок всі дають однаковий. Яка розкіш взагалі затінок! У спеку ми завжди збираємося в затінку під великою жабутикабою, і донна Бента розповідає нам різні історії і дає уроки.
Я повинна ще раз зупинитися на цій сеньйорі. Донна Бента така добра, що добрішою бути неможливо. Вже одне те, що вона терпить мене, чого варте! Понад усе мені в ній подобається те, як вона вміє все пояснювати. Після її уроків усе всім робиться ясне, як сонце. А скільки вона знає різних речей, хай йому чорт! Вона так начиталася всіх цих книжок, які у неї в кімнаті на полицях сидять, що навіть графа заткне в царині науки, їй-бо! У своїй широкій спідниці й окулярах вона схожа не так на бабусю, як на стару фею. У неї також є чарівна паличка, і ця паличка зветься «доброта». Тільки вона не перетворює людей на різних звірів, а, навпаки, будь-якого звіра перетворить на істоту розумну і прекрасної душі. Киндим твердить, що саме завдяки мудрості донни Бенти всі мешканці Будиночка Жовтого Дятла тішаться таким щастям і такою свободою.
А зате ось тітонька Настасія не знає зовсім ніяких наук. Книжок вона в житті не читала, бо неписьменна. Та ви не подумайте: що стосується життя і всього, що в житті трапляється, вона також справжній мудрець. По-перше, ніхто у всьому світі не вміє так смачно готувати. Таких смажених курчат, таких соусів і приправ, такого варення, такого печива, пиріжків і пампушок ви, безумовно, ніколи не їли — і не сперечайтесь, не буду слухати. Дарма, що тітонька Настасія негритянка і народилася в селі, але жодна принцеса таких пиріжків вам не спече. Це вже будьте певні! Вона бере пшеничне борошно, замішує на яйцях, ліпить кульки, потім трошки покачає їх у білих долонях своїх чорних рук — і в піч. Начебто все як у інших — а ви покуштуйте… У неї якось попросили рецепт, то вона засміялася і каже:
— Рецепт дам, чого ж не дати? Тільки річ же не в рецепті. Тут цими днями приходила теща сусіда Теодо-ріко, також рецепт просила. Я дала. І знаєте, що було? Вона спекла, бачиш, як зазначено в рецепті, і проте вийшла гума, а не пиріжки. Ніхто їсти не міг. Хо-хо-хо! Готувати, дітки, це не так просто, також свій секрет є. А я ж біля печі народилася та біля печі, видно, й помру. — Так і сказала.
А як шиє! Як цирує! Як пере й прасує! Та це що — вона і лікувати вміє, слово честі! Якщо, наприклад, палець уріже чи там живіт у вас заболить, то вона на все знає трави: прикладе до болючого місця чи дасть вам випити настій — і все немов рукою зніме. І про всіх вона піклується, мов рідна, — недарма донна Бента зве її другою бабусею своїх онуків.
Я з нею все життя сварюсь і кажу їй силу-силенну нечемностей, та це нещиро. У глибині мого серця я її дуже люблю, навіть куди більше, ніж її знамените печиво. А щодо того, що вона чорна, так це лише люди розрізняють, хто якого кольору, і трапляються такі, які вважають, що чорні чомусь гірші. В природі нема кольорів гірших і кращих. Наприклад, жабутикаба, шовковиця, маракужа також чорні. А про мене, то жабутикаба — цариця овочів.
Кирпу я дуже люблю, вона мені неначе мати. Сваримося, це правда, і вона здорово сердиться, коли на мене «наскочить». Та самі знаєте: милі посваряться, ще краще помиряться.
Я люблю її палко, і нема, я переконана, іншої дівчинки на світі, яка була б її варта. Навіть Червона Шапочка гірша. Для мене Кирпа краща за всіх.
А Педріньйо? Чудовий хлопець. Серйозний, можете у всьому на нього покластися: його слово залізне. Я дуже багато з ним сварилась і буду, напевно, ще не раз сваритись, але що правда, то правда — це людина путяща. Та ще й хоробра. Правда, інколи любить вихвалятися, але це дрібниця. Вади, знаєте, у кого їх немає, правда ж?
Загалом, у нас в Будиночку Жовтого Дятла добре. Отож, якщо приїдете, то на перший погляд нічого особливого: старий будинок, старі, криві дерева, порослі мохом; порося бабрається на подвір’ї; овочевий садок з різними там сливами, персиками, помаранчами, плодами сапоті, абакаші — у кожного з нас є своє улюблене деревце; річечка, чи скоріш навіть простий струмок, лужок за хвірткою, де пасеться безрога корова, і мурашник за лужком.
І все-таки наш будинок — незвичайний. До чого ж багато в нас всякого трапляється! Донна Бента якось сказала, що після всіх наших пригод її вже нічим здивувати не можна, і якщо раптом сонце ввійде в хвіртку і скаже: «Добридень, донно Бенто», то вона його стріне так само просто, по-домашньому, як нашого сусіда дядька Теодо-ріко, і скаже: «Заходьте, сеньйоре Сонце, цей будинок — ваш».
Ну, от і все. Пора кінчати мої записки. Що знала, те написала. Тепер залишилося тільки попрощатися з шановними читачами.
Шановні читачі, до побачення. Я сказала, що напишу «Записки», і написала. Якщо вам сподобалися — здорово! Не сподобалися — не судіть суворо…
Привіт!
Емілія де Рабіко.
10 серпня 19… року
Будиночок Жовтого Дятла, Бразілія».