Я поклав ложку й обернувся до дівчини. Мабуть, мої широко розплющені очі вимовляли щирий подив.
— Нікого й нічого я тут не шукаю.
Дівчина всунула руки глибше в кишені, і я подумав, що вона стиснула кулаки.
— Навіщо ви сюди приїхали? Навіщо тут кружляєте? Голос у дівчини був низький, дуже приємний. Але її настирливість образила мене. Я вирішив показати їй свою зневагу, відвернувся знов до своєї кухні, поколотив ложкою в каструлі і спробував, яка виходить на смак грибна юшка, а тоді сказав:
— Я навіть не припускав, що тут не можна ходити. Дуже перепрошую, але я не знав, що ця земля — приватна власність.
— Не вдавайте з себе дурня, — пробурмотіла вона. Я знизав плечима.
— Нічого я не вдаю. Це якось само виходить…
— Не прикидайтесь. Ви добре розумієте, що я маю на увазі.
— На жаль, властивість відгадувати чужі думки мені не притаманна.
— Це ви ночували вчора там, де була сторожка?
— Я.
— А тепер перейшли сюди…
— Авжеж. Ви ж самі бачите… — тримаючи в руці ложку, я зробив широкий жест, показуючи на намет, гараж і на весь острів. Потім, поклавши ложку в каструлю, додав: — А взагалі я збираюся ставити свого намета в різних місцях і надовго ніде не затримуватись.
— Це ви писали листа моєму батькові, — переконано сказала дівчина.
Тепер я і справді здивувався.
— Ні, прошу пані. Не маю щастя знати вашого татуся.
— Неправда! — вигукнула вона. — Пам'ятайте, що це все може зле скінчитися не тільки для нас, а й для вас теж.
Ложка вислизнула мені з руки й зникла в гарячій юшці.
– Єзус Марія, — простогнав я. — В мене немає поганих намірів до жодної людини в світі. За кого ми мене маєте? Сталася якась помилка.
Я вліз рачки до свого намету, дістав із торби виделку і спробував нею добути ложку в каструлі. Це вимагало чималої спритності. Тож я не мав часу до розмови.
Дівчина змінила тон. Тепер в її голосі звучало прохання:
– Їдьте звідси, благаю вас. Те все нічого не важить. Ви можете мати великий клопіт.
— Авжеж, я поїду, — кивнув я головою. — Звісно, поїду. Може, завтра, а може, за тиждень. Така в мене вдача, що ніяк не можу всидіти на одному місці. Уявіть собі, пані, що за своє все-таки не дуже довге життя я шістсот п'ятдесят вісім разів міняв місце проживання і десь із тридцять разів міняв собі фах. Через те й звуть мене Томаш Бродяга. Хоч, признатися, ніхто мене так і не зве. То я тільки хотів би, щоб мене так кликали.
Кап-кап-кап — краплини дощу почали падати на намет.
— Ми ще стрінемося, — погрозливо мовила дівчина. — Але тоді ми поговоримо інакше.
Мені пощастило витягти ложку з каструлі. Дівчина швидко подалася геть. Дощ дужчав.
— До побачення! — гукнув я дівчині.
Вона не озирнулася. Тільки прискорила ходу.
Знов лучники. — Легенда й дійсність. — Де шукати пригоди? — Історія Бурштинової кімнати. — Підозріла поведінка доктора Роде. — Загадкова смерть старого науковця. — Лист доктора Роде. — Хто знає, де сховано колекції дідича Дуніна?
День був сірий і похмурий, заснований дощем. Я лежав у наметі обличчям до вікна і, дослухаючись до шуму дощу в себе над головою, дивився на широку галявину Острова злочинців. Я прикидав, чи варто вже лягти спати. Минулої ночі я не виспався, тож тепер міг це надолужити. Ніякої гостини я не сподівався, і, мабуть, нічого цікавого не могло тут статися. «А може, я знову почую тричі совиний зойк і вигук «Ба-ра-баш»?
Відколи почався дощ, я жалкував, що не проваджу відпустки на якому-небудь курорті. Там у негоду можна піти до кав'ярні та й читати собі свіжі газети. Куди приємніше також оселитися у чималому таборі, серед численних наметів. Така невелика табірна громада не занудьгує, хай там що. Коли я був у таборі археологічної експедиції три роки тому, ми збиралися в негоду під найбільшим наметом і розповідали по черзі цікаві історії. А тут? Я був сам один на острові, оповитому мрякою, і єдиним звуком, який долинав до моїх вух, був шум дощу, а вряди-годи ще похмурий голос пароплава, що минав острів.
«Завтра переберуся до табору антропологів», — вирішив я. І всміхнувся, згадавши худющу Залічку з кісками.
Намагався я також відгадати, хто та дівчина, яка відвідала мене на острові. «Звідки вона дізналася, що я оселився тут? — міркував я. — З її слів було видно: вона мала мене за когось іншого і боялася, що моя присутність на острові, точніше, присутність того, за кого вона мене вважала, може спричинитися до великого клопоту. Той невідомий писав листа до її батька. Хто ж її батько і що написано в тому листі?»
Було нудно, сіро й смутно. А моя літня пригода обіцяла бути яскравою й цікавою. «Терпіння, Томаше», — сказав я собі.
Я сів на матрац, дістав цигарки і, як звикле, збирався викурити останню цигарку перед сном. Нараз я помітив, що посередині галявини щось ворушиться. Я протер долонею запотілу шибку і побачив, що стежкою через галявину обережно, один за одним, ідуть п'ятеро хлопців, накритих довгими гарцерськими плащами. Я упізнав їх одразу. Це йшов загін лучників на чолі з Вільгельмом Теллем. «То вони знову мене знайшли?» — зчудувався я.
Та за мить я переконався: вони не знали, що я отаборився на острові. Сюди вони прийшли в якійсь своїй справі, бо, як побачили мій намет, збентежено спинилися, збилися купкою й почали про щось радитись. Незабаром вони рішуче рушили до мене.
— Гей, гей, Томаше Бродяго! — вигукнув Вільгельм Телль. — Ви знову переїхали?
Я розсунув «блискавку» і запросив їх до намету.
— Заходьте, прошу, але плащі залиште надворі, щоб всередину не натекло води.
Хлопці зайшли в намет, і в ньому стало тісно й весело.
— Чи ви вже натрапили на сліди браконьєрів? — спитав я Телля.
— Ні. Це діло нелегке, адже невідомо, де їх шукати. Лісник Марчак каже, що браконьєри живуть в якомусь надвіслянському селі. От і шукай вітра в полі.
— Авжеж, — погодився я, — проте може бути, що вони мають у лісі якесь певне місце, криївку. Там браконьєри тримають зброю, бо не ходять же вони з нею відкрито лісом. Людина з дубельтівкою одразу приверне до себе увагу. Мабуть, їхній метод полягає в тому, що вони йдуть до лісу ніби по гриби, як усі люди, а тоді сходяться у певному місці, беруть зброю і вночі вирушають на лови. Вам треба обшукати весь ліс і знайти насамперед те місце, яке править браконьєрам за криївку. Певне, це якийсь грот або печера. Чи немає тут чогось такого?
— Ми не знаємо, — щиро зізнався Вільгельм Телль. — Правду сказати, ми й не шукали.
— Усе через тих антропологів, — сказав Чорниця. — Вони почали вже розкопки. У двох місцях. Над ставом біля палацу і над річкою, там, де місток. Ми сьогодні їм трохи допомагали.
— А вас не цікавлять розкопки? — спитав Телль.
— Звісно, цікавлять, навіть дуже. Але тепер я відпочиваю.
— Тобто переїжджаєте з місця на місце, — засміялися хлопці.
— Пробачте, а якої ви думки про зникнення колекцій дідича Дуніна? Чи правду розповідають люди? — несподівано спитав мене Соколине Око.