— А що ж люди розповідають про ті колекції? — відповів я питанням.
— Кажуть, що дідич Дунін не зміг вивезти своїх скарбів та й сховав їх десь у цій місцевості з допомогою лісничого Габрищака. Проте згодом Габрищака схопив Барабаш, довідався від нього, де сховано колекції, убив його, але привласнити скарби не встиг, бо наступного дня сам загинув на острові. Отож колекції лишилися десь тут у схованці.
Вільгельм Телль зневажливо знизав плечима:
— То все вигадки. Люди люблять правити теревені. Легенда, новітня легенда, більш нічого. Історії про сховані скарби зустрічаються тільки в книжках.
— Справді, — зажурено підтакнув Чорниця, — тільки в книжках бувають цікаві пригоди. В житті нічого такого не зустрінеш. Я, наприклад, ніколи не переживав справжньої пригоди, хоч, признаюся, шукав її. От живемо ми в гарцерському таборі вже давно, а досі нічого цікавого не сталося. Єдина пригода — це те, що ми знайшли в лісі вбиту сарну. Та хіба ж то можна назвати справжньою пригодою?
— Боже! — вигукнув я. — Ви зачепили два цікавих питання й хочете, щоб я відразу дав вам на них вичерпні відповіді?
— Не відразу. Ми хотіли б, щоб ви спочатку розповіли нам, що ви знаєте про скарби дідича Дудіна, — сказав Соколине Око.
Я засміявся:
— А чому ти гадаєш, що саме я можу тобі відповісти на це питання?
— Бо ви надзвичайно таємнича особа. Хіба ж не дивним чином опинилися ви із своїм автомобілем на острові? Ми мусили перепливти рукав. Він, правда, неглибокий, але машині там не проїхати.
— Ну, гаразд, — погодився я, — хай я буду таємничою особою. Спробую відповісти вам.
Я запалив цигарку, трохи подумав і мовив:
— Сказати правду, мені важко стверджувати, що історія колекцій дідича Дуніна — тільки легенда. Наскільки я пам'ятаю, майже в кожному краї по всьому світі люди розповідають історії про невідомо де сховані скарби, про багатство, що його можна розшукати, знайшовши випадково план або розгадавши давній шифр. Мені здається, що ці історії не тільки чиста вигадка, вони походять від певних фактів і згодом набувають характер легенди. Треба пам'ятати, що війни спричинялися до величезних знищень. Багаті люди в такий бурхливий час несли свої скарби до схованок, які здавалися їм найбезпечнішими, тобто закопували ті скарби в землю. А далі власник скарбів або гинув, або просто забував, де сховав їх. Отже, в землі лишилося багато коштовностей.
Здебільшого легенди розповідають про скарби, сховані в землі століття тому. Але й після другої світової війни розповідають багато дивовижних історій про сховані скарби. Ці легенди виникли завдяки справжнім фактам, ба навіть ми інколи знаємо, що саме сховано і приблизно де сховано, але дорога до цієї схованки виявляється надзвичайно важкою й заплутаною. Може бути, що скарби сховано десь поблизу, досить тільки простягти до них руку, але ми не здогадуємося про це. В часі минулої війни гітлерівці вивезли з багатьох країн величезні, неоціненні багатства, зібрані в музеях. Коли скінчилася війна, чимало з тих колекцій не повернулися, на жаль, на свої місця, — сховано їх так спритно, що знайти нікому не пощастило. Так, наприклад, сталося із славетною Бурштиновою кімнатою, яка, запакована в скринях, лежить, можливо, десь під руїнами якогось маєтку в Ольштинському чи Білостоцькому воєводствах, бо саме в той бік вели сліди…
— Розкажіть нам про Бурштинову кімнату, — почали хором просити гарцери. — Розкажіть, будь ласка. Хто її сховав і коли? Усе розкажіть. Адже це так цікаво.
– Історія Бурштинової кімнати, — почав я, — сягає 1701 року. Прусський король Фрідріх І наказав збудувати в своєму замку велику залу з чудового бурштину, знайденого біля Самлянту. Двоє гданських майстрів, Туран і Шафт, почали різьбярську роботу, а архітектор Шультер і майстер Туссо склали кімнату з бурштинових плит, що їх поверхня дорівнювала 55 квадратних метрів.
На бурштинових плитах були вирізані чудові барельєфи, які зображували життя рибалок над морем, алегоричні сцени, королівські герби, пейзажі. Все це було виконано так майстерно, що деякі деталі треба було роздивлятися крізь лупу. Бурштин найрізноманітніших відтінків, красиво й гармонійно скомпонований, мінився усіма своїми барвами.
Вісім років тривала праця над Бурштиновою кімнатою, яка стала справжнім чудом, надзвичайним витвором мистецтва, єдиним у всьому світі. Знаменитий бурштин, що в стародавньому Римі цінувався вище за золото, зібрано в цій кімнаті у величезній кількості, більше того, з нього зроблено чудові витвори різьбярського мистецтва. Можете уявити собі, якою коштовністю була кімната.
— Зрозуміло, — сказав Телль. — Вона була дорожча, ніж кімната із щирого золота.
— Король Фрідріх подарував її 1716 року російському цареві Петру Першому, шануючи його перемогу над шведами під Полтавою. Пруссаки були тоді зацікавлені в добрих стосунках з Росією. Петро Перший прийняв щедрий дарунок, але перш ніж кімнату показали дворові, ще шестеро майстрів, привезених з Крулевця, кілька років працювали над її оздобленням.
1777 року, за наказом цариці Єлизавети, сімдесят шість гвардійців обережно перенесли за шість день усі частини Бурштинової кімнати з Петербурга до літньої резиденції царів — Царського села, що лежить за двадцять один кілометр од столиці. Тут Бурштинову кімнату остаточно змонтовано. Відтоді вона стала предметом гордощів і захвату російських царів.
Майже двісті років по тому, 1942 року, німецькі війська оточили Ленінград (колишній Петербург), а фашистські «культуртрегери» захопили й вивезли знамениту Бурштинову кімнату. Так само гітлерівці загарбали пам'ятки старовини й чудові колекції з музеїв Києва та Харкова. Польські музеї гітлерівці теж пограбували, а їхні скарби вивезли до Німеччини.
— Бурштинову кімнату, — розповідав я далі, — привезли до Крулевця. Тут нею зайнявся директор крулевецького музею доктор Роде, що фанатично кохався в бурштині. Розповідали, наче доктор Роде замикався на цілу ніч у приміщенні, де лежала в скринях Бурштинова кімната, і годинами милувався барельєфами та іншими прикрасами. Кімнату змонтували в Крулевці тільки один раз, і то ненадовго, бо почалися нальоти союзної авіації і доктор Роде боявся, аби іі не пошкодило. Тож Бурштинова кімната спочивала в скринях, схованих у підземеллі крулевецького замка, і весь цей час її оберігав доктор Роде. Так тривало до 5 квітня 1945 року.
— А що сталося з нею потім?
— 6 квітня 1945 року радянські війська почали штурм гітлерівської залоги в Крулевці. В місті панували жахливий розгардіяш і паніка, але в цій паніці доктор Роде не брав участі. Він наче під землю запався, ніхто його не бачив. 9 квітня підписано акт капітуляції Крулевця, радянські війська ввійшли до міста. Наступного дня в крулевецькому музеї знову з'явився доктор Роде, який не знати де переховувався п ять днів.
Радянські люди, оглянувши крулевецький музей, не знайшли в ньому Бурштинової кімнати. Доктор Роде — який одразу ж виявив бажання працювати й далі в музеї — повідомив радянських учених, що Бурштинову кімнату, разом з іншими скарбами, загарбаними в Радянському Союзі, гітлерівці вивезли з Крулевця в глиб Німеччини ще задовго до приходу Радянської Армії. Радянські вчені повірили цьому — доктор Роде працював дуже сумлінно і здавався людиною, гідною довіри. Підозра виникла пізніше — у професора Барсова, якому радянське командування доручило опікувати музей.
Якось під час вечірнього обходу замка професор Барсов помітив чоловіка у чорному плащі, що нишком пробирався через залу і не спинився, коли на нього гукнули. А згодом професор Барсов зауважив, що з вікна замкової вежі шугає дим. Коли він прибіг нагору, то побачив, що доктор Роде розклав посеред покою чимале вогнище, спалюючи якісь папери. Спершу професор Барсов вирішив заарештувати Роде, та врешті пожалів дивакуватого німецького вченого. Він гадав, що доктор Роде спалював власну, приватну кореспонденцію.
15 грудня 1945року доктор Роде не вийшов на роботу. Працівники музею подумали, що він захворів, і допіру через три дні пішли відвідати старого науковця. В будинку, де він мешкав, професорові Барсову сказали, що доктор Роде і його дружина померли від дизентерії два дні тому. Тільки тепер у професора Барсова виникла підозра. Під час слідства було встановлено, що лікар, який видав свідоцтво про смерть подружжя Роде, того ж самого дня зник невідомо куди. Не знайшли й могил доктора Роде та його дружини. Можливо, смерть подружжя була кимось організована, щоб знищити сліди, які могли б привести туди, де сховано Бурштинову кімнату. І, може, трупи закопали потай, аби ніхто не міг з'ясувати, що подружжя Роде померло не від дизентерії, а від підступної руки.
А де ж все-таки сховано Бурштинову кімнату? Може, в якомусь бункері під руїнами крулевецьких будинків, знищених війною?
Одному радянському журналістові пощастило знайти приватні листи доктора Роде, в яких він писав, що в зв'язку з підходом Радянської Армії збирається сховати певну частину російських скарбів на території маєтку родини прусських юнкерів Шверінів у Дзікові поблизу Гурова Ілавецького, тобто на землі, що належить тепер польській державі. Доктор Роде — як свідчить лист — навіть їздив навмисне до Дзікова шукати якнайкращого місця для схову безцінних скарбів. Але чи встиг він сховати їх і чи є серед них Бурштинова кімната? Спеціальна комісія довго обстежувала зруйнований палац у Дзікові і парк навколо нього, але не натрапила на сліди скарбів. Колишній Крулевець, по-теперішньому Калінінград, змінив своє обличчя, замість зруйнованих кварталів повстали нові будинки, пролягли нові вулиці. Здається, просто неможливо натрапити тепер на місце, де були бункери чи підземелля, в яких могли сховати Бурштинову кімнату. Отже, таємниця Бурштинової кімнати чекає на того, хто її розкриє, — закінчив я свою розповідь.
З облич хлопців видно було, що вони слухали надзвичайно уважно. Соколине Око спитав:
— Ви гадаєте, що із скарбами дідича Дуніна сталося щось подібне?
— Не знаю, — стенув я плечима. — Найвірогідніше те, що розповідають люди. Либонь, справді лісничий Габрищак знав місце, де сховано скарби, і виказав його тільки Барабашеві, а той не встиг дістатися туди, бо загинув на острові. Ви скаржитесь, що тільки в книжках трапляються надзвичайні пригоди. Не шукайте пригод, бо ви їх не знайдете, пригода сама прийде до вас. Тільки вона не любить лінивих. Вона приходить до тих, у кого широко розплющені очі й хто встигає помітити її знак. Хтозна, може і вам вона вже подала той знак? Може, цим знаком була забита сарна, яку ви знайшли? А що ви зробили досі на заклик пригоди? Навіть не обшукали лісу, щоб знайти криївку, де, можливо, збираються браконьєри.
Хлопці мовчали, ніби їм стало соромно. А я наговорив усе те не тільки тому, щоб відповісти на питання, яке вони поставили мені на початку нашої розмови. Я мав на меті й власну користь, хотів, щоб саме вони — такі непосидющі й меткі, спостережливі й кмітливі — уважно обшукали ввесь ліс, бо сам я не зміг би цього зробити. Звісно, я мав на увазі не тільки браконьєрів. Адже я знав про щезлі скарби дідича Дуніна куди більше, ніж розповідали про це один одному люди з містечка. Я знав напевно, що скарби тут, у цій місцевості, і що є людина, якій відомо, де саме вони сховані. Ця людина живе в містечку й береже таємницю Дунінових скарбів. Я не знав ні прізвища її, ні ймення, знав тільки, що вона є. І сподівався, що вона відвідає мене найближчим часом, занепокоєна моєю присутністю. Я хотів би дати цій людині зрозуміти, що починаю догадуватися, де сховано скарби, щоб вона узялася діяти проти мене як ворога. Тільки так я міг її здемаскувати.
Вже бралося на ніч. Хлопці попрощались і тихцем вибралися з намету. Один по одному рушили вони стежкою через галявину і за мить зникли в темряві.
А дощ ішов та йшов…
На розкопках у Залічки. — Чому пан Опалко повинен мовчати? — Чи пан Король — детектив? — Знайдений череп. — Чи почнеться слідство? — Бункери серед лісу. — Знову та гнівна дівчина. — Кістяк у бункері. — Хто стежить за мною? — Пастка. — А що далі робити з дівчиною?
Антропологічна експедиція почала розкопки в двох місцях: у парку над ставом, де весною цього року, як прокладали каналізаційні труби до сільськогосподарської школи, знайшли давні людські кістяки, і над річкою біля мосту. Тут два роки тому житель містечка, який зводив собі дім, хотів накопати піску для будівлі і теж напав на людські кістки. Отож антропологічна експедиція приїхала провести розкопки в обох місцях і встановити, чи це не давні кладовища, які становлять великий інтерес для науки.
Про все це розповіла мені магістр Аліна Заборовська — ота висока, середнього віку, білява жінка, — коли, спокійно переночувавши на Острові злочинців, я знову переставив свій намет ближче до табору експедиції.
Залічка дуже зраділа з цього:
— Усі збиткувалися наді мною, що я начебто сполохала вас. А ви повернулись.
– І залишуся тут тепер довше, — запевняв я. — Адже я мушу виконати обіцянку й покатати вас на своїй потворній машині. Та врешті я зостануся тут не тільки тому, просто мені набридла самотність.
Залічка поважно кивнула на знак того, що добре мене зрозуміла. А що в розмові з магістром Заборовською я висловив цікавість до розкопок, то Залічка запросила мене на берег. Хоч дівчина була страшенно худа і через свої кумедні кіски аж ніяк не мала поважного вигляду, виявилося, що вона — студентка четвертого курсу антропологічного факультету і, здається, дуже здібна.
Залічці доручили провадити розкопки біля річки, а на допомогу їй приставили двох молодих студентів — з числа тих молодиків, що витурили мене з півострова. Інші члени наукової експедиції на чолі з пані магістром провадили розкопки в парку біля палацу дідича Дуніна.
Аби виявити Залічці свою симпатію, я одразу ж після сніданку пішов подивитися на її роботу.
Піщана дорога від лісу до містечка перестрибує вузеньку вертку річечку. Тут же, на лівому її боці, є невеликий пагорб, на якому височать старезні дуби, а далі за пагорбом розляглися лани, серед яких він здається зеленим острівцем. На пагорбі лежить кілька великих кам'яних брил. Колись їх було тут більше, та жителі містечка використовували їх для своїх будівель.
Антропологічна експедиція найняла кількох робітників копати землю, трьох із них записали до Залічки. Крім того, працювати на розкопках прийшли два загони гарцерів з лісового табору. Серед них я не помітив жодного знайомого лучника, певно, вони мали якесь інше завдання.
Пагорб перетяли досить глибоким і широким ровом, але жодного кістяка не знайшли. Було тільки встановлено, що посередині пагорба стояла старовинна будова, яка потім згоріла.
— Старі мешканці містечка розповідають, — пояснила мені Залічка, — що піщана дорога — це колишній тракт до давнього броду через Віслу. А над річкою примостилася стара, дуже стара — їй було років триста — корчма, яка згоріла півстоліття тому. Важко пояснити, чому саме тут знайдено людські кістки. Може, колись на цьому місці відбулася якась сутичка, кілька чоловік загинуло і їх закопали недалеко від корчми.