— З газети? — здивовано повторив я, згадавши, що анонімний лист, який повідомляв міліцію про ночівлю Барабашевої банди на острові, теж складався з газетних літер. Такий самий був і лист до професора антропології.
— Так. Літери були повирізувані з газети. З них складалися слова: ЗАЛИШ БУДКУ НА ОСТРОВІ ВІДЧИНЕНОЮ.
– І батько послухався?
— Він поводився так, наче не діставав ніякого листа, хоч ви, певне, уявляєте, як він налякався і збентежився. Перед ним знову постав спогад про Плютин труп у будці. Труп, який раптом щез.
– І потім був знайдений у бункері в лісі.
— Еге ж. Але тоді ми про бункер ще не знали. Це здавалося нам незбагненним. А ви саме поставили на острові намет, і в мене виникла підозра, що це ви написали листа до мого батька. Тому я так поводилася, вимагаючи, щоб ви забиралися геть.
— Чи ви й досі не догадалися, хто автор листа?
— Знаю тільки, що це, мабуть, та сама людина, яка вбила Плюту.
— Плюта взяв ключ у вашого батька, — вголос міркував я. — Тож він домовився з кимось зустрітися в будці на острові. І той, з ким він домовився, вбив його. Ця ж людина потім надіслала вашому батькові листа, склавши його з газетних літер, а ще раніше, кільканадцять років тому, ця ж людина в такий самий спосіб виказала місце ночівлі Барабашевої зграї.
— В такий самий спосіб? Я нічого про це не знаю.
— Ніхто про це не знав, крім міліції.
— Як ви гадаєте, чи готувався тут новий злочин? І чи він стався?
— Не знаю. Може, в якомусь бункері ми знову знайдемо труп. І я навіть знаю, хто це буде.
— Хто? — вигукнула дівчина, пойнята жахом.
— Отой другий з Барабашевої зграї. Той, хто разом із Плютою був спершу приречений до страти, а, відсидівши п'ятнадцять років, так само, як Плюта, був звільнений з в'язниці. Але звільнений він допіру в травні…
— Боже милостивий…
— Чи пригадуєте ви розмову, яку ми підслухали, сидячи на горищі в лісовій шопі? Чоловіки, що йшли повз шопу, говорили саме про звільнення з в'язниці двох Барабашевих людей. Вони згадували ще «старого», який спершу вважав, що «той гість» із планом — тобто я — і є Барабашева людина. А хто ж цей «старий»?
— У нас тут багато старих людей.
— О, то не конче мусить бути стара людина. Часто кажуть «старий» на свого начальника, на шефа. Певне одне: хтось із місцевих людей знав, що двох Барабашевих бандитів випущено з в язниці.
— Брр… — Ганка здригнулася зі страху. — Як це все жахливо й похмуро!
Мимохіть ми озирнулися на замкнені двері дерев'яної будки, в якій стався злочин.
Була вже ніч. Зірвався легкий вітерець, захмарене небо почало вияснюватися, де-не-де заблимали зірки. Всупереч моєму прогнозові, погода кращала.
— Час вертати додому, — сказав я й потиснув Ганчину руку.
Дівчина стрибнула в човен, а я подався в мороці, що оповив Острів злочинців, до «сама», який терпляче чекав на мене серед кущів верболозу.
Гонитва за браконьєрами. — Я захоплюю човен браконьєрів. — Пожиток з ласунства. — Непевний тип. — Що ховало давнє кладовище. — Знахідки в старих могилах. — Кондраса заарештовано. — Тереза викрадає човна. Зустріч у лісі. — Куди попливла Тереза?
Тривожний звук сурми догнав мене на перехресті лісових доріг. Здавалося, що гарцерська сурма кличе всіх до нагальної дії. Могла бути тільки одна причина цієї тривоги серед ночі в гарцерському таборі: браконьєри.
Завернувши машину, я подався до табору. Сурма гостро й пронизливо краяла морок ночі. Коли я під'їхав, табір уже спорожнів, а сурма змовкла. Я поспішив до річки, туди, де колись причалював пором. Тут я побачив чималий гурт гарцерів. Стоячи на березі, вони дивилися на воду й сердито вимахували руками.
— Утік! Скочив у човна і втік, — підбіг до мене Соколине Око. — А другий браконьєр зник біля старих бункерів. У нас немає човна наздогнати того, що поплив. Онде його ще видно!
Я з'їхав на воду. Це було ризиковано, — самому переслідувати браконьєра, який, певне, мав зброю. Тільки опинившись на воді, я усвідомив усю небезпеку свого вчинку. Але не міг же я сказати гарцерам, що злякався. Та й роздумувати не було часу. Браконьєр підпливав до правого берега, між нами залишалося якихось двісті метрів. Його човен мав невеличкий мотор, який голосно гуркотів. І те, що невідомий плив на моторному човні, викликало в мене почуття спортивного суперництва.
Я ввімкнув дальні фари, промені сковзнули по човну втікача. Збільшивши швидкість «сама», я уже ні на мить не спускав з нього променів фар.
«Сам» плив явно швидше за човен. Минуло заледве кілька хвилин, а я опинився вже метрів за п'ятдесят від браконьєра. Фари сліпили його, і він, мабуть, не годен був навіть роздивитися, хто за ним женеться. Утікач тільки бачив, що те «щось» мчить швидше і просто на нього. Аби ще більше настрахати його, я кілька разів натис на клаксон. Річка понесла гучний і дзвінкий голос автомобіля. Коли спершу браконьєр збирався тікати вниз річкою, то тепер, мабуть, передумав. Зрозумівши, що врятуватися на човні не пощастить, він вирішив тікати на берег. Ще тридцять метрів… двадцять… десять…
Човен зарився в пісок. Я побачив, як чоловік вискочив з нього й метнувсь у кущі верболозу.
Шукати браконьєра в побережних кущах не було сенсу. Я пристав до берега, вийняв з багажника автомобільний трос, прив'язав човна до «сама» і рушив назад. «Якщо в наших руках, — думав я, — опинився човен, то рано чи пізно міліція знайде його власника. Тим паче, що це не простий човен, а моторний».
На березі мене зустріли гарцери радісними вигуками: «Віват! Ура!» Вони витягли браконьєрового човна далеко на берег і поставили при ньому варту. Тепер я довідався від Телля початок цієї пригоди.
І знову виявилося, яку важливу роль відіграв друг Палька-ласун.
— Він знову, не спитавшись дозволу, подався ввечері до малинника, — розповідав Телль. — Дістався він туди без жодних пригод, наївся малини і вже вертав до табору, коли враз у загайнику біля кладки через протитанковий рів побачив двох чоловіків, що розставляли між ялинками залізні пастки. Палька прожогом кинувся до начальника табору. Ми саме лягали спати після вечірнього переклику, коли тривожно заграла сурма. Ой, що робилося в таборі! Дехто побіг переслідувати браконьєрів у самій білизні, бо не встиг одягтися. До лісу мчали геть усі, в кожного був електричний ліхтарик, тож браконьєрам могло видатися, що за ними женеться ціла армія. Вони тікали що мали духу. А тоді надумали дуже хитро — розбігтися. Один мчав у глиб лісу, а другий — у протилежний бік, до річки. Ми розгубилися: кому бігти за тим, що втік до лісу, а кому — за тим, що побіг до річки? Невдовзі той, що чкурнув у лісові хащі, зник нам з очей. Ніби крізь землю запався. Це сталося біля того бункера, де ми знайшли кістяк. А другий браконьєр устиг добігти до човна. На щастя, ви вчасно опинилися на березі…
— Так, так, це був надзвичайно щасливий збіг обставин, — почувся знайомий голос.
І до «сама», біля якого я розмовляв із Теллем, підійшов пан Кароль.
— Ви тут? — здивувався я. — Ви теж переслідували браконьєрів?
– І дуже енергійно. Особливо того, що зник у лісі, — підтвердив Телль.
— Я повертався з річки. Ловив рибу, — пояснив пан Кароль, показуючи на вудки. — Раптом почув, як у таборі тривожно заграла сурма, а тоді побачив гарцерів, що бігли лісом. Я приєднався до них, і ми напевне догнали б браконьєрів, аби не їхній фортель.
Мені крутилося на язиці: «А я гадав, що ви кинули рибалити заради приємної розмови в кав'ярні», та стримався, бо не хотів, аби пан Кароль дізнався, що я стежив за ним, А тут підійшов до мене друг Палька, наш знаменитий ласун. Я радий був з ним познайомитися, адже ж завдяки його схильності до ласощів ми довідалися про чорний лімузин, що приїжджав вечорами до лісу, і звільнили Скалбану.
Цього разу ми теж мали пожиток із Пальчиного ласунства.
Друг Палька був високий, худорлявий, з довгою шиєю й маленькою головою. Я завжди уявляв ласунів тільки товстунами. А Палька був худий і, як на мене, дуже кумедний.
— Я гадаю, що матиму якусь нагороду, — сказав друг Палька, гордо випинаючи худі груди. — Це завдяки мені влаштовано облаву на браконьєрів.
— Найшвидше ти матимеш суворе зауваження, — урвав його Телль. — Знов без дозволу пішов з табору після вечірнього переклику.
Хлопці засперечались. Я покинув їх чубитись і разом з паном Каролем поїхав до нашого табору.
— Як сталося, що один браконьєр зник вам з очей, наче крізь землю запався? — спитав я дорогою пана Кароля.
— Він був од нас щонайбільше за двадцять кроків. Перебіг кладкою через протитанковий рів і нараз наче розвіявся в повітрі.