Хоч обидва хлопці, Тікірі та Бандала, народилися на Ланці й ніколи її не залишали, довгий час їм і на гадку не спадало, що Ланка — це тільки великий острів; тож можна сказати, що вони не відали, де живуть. Декому це видасться смішним, ба навіть неймовірним, але насправді тут не було нічого дивного, їхні односельці мали досить турбот і клопотів, їм було не до того, щоб викладати дітям географію; слово «школа» Бандала й Тікірі лише чули. Ніщо навколо них і знаку не давало, що Індійський океан, на березі якого вони були день при дні від зорі до зорі, омивав їхню рідну землю з усіх боків. Хоч як вони напружували зір, бачили тільки поросле кокосовими пальмами узбережжя, що бігло обабіч села в безмір'я. Коли ж якось випливли з рибалками в широке море — вертаючи, побачили свою батьківщину як нескінченну смугу, накреслену на обрії і різноколірну, мовби веселка: внизу бірюзова гладінь океану, облямована білим мереживом прибою… над нею фіолетово-сірий пояс пальмових стовбурів… іще вище зелена хаща крон кокосових пальм, густих і сплетених, наче мох. А над ними вічноголубе небо…
Було це дуже гарно, груди їм розпирала невимовна радість, вони вигукували й співали, погойдуючись на хвилях. Лише тоді, коли море аж занадто вирувало, забували про домівку й пантрували радніше балансир: від нього залежала рівновага човна, а отже, і їхні життя.
Їхньою мовою, сінгальською, рибальський човен звався «катамаран». Був це легесенький човник, зроблений із пальмової кори, схожий скорше на стрілу, аніж на судно, на якому ловлять рибу в неспокійному морі. Такий довгий він був, такий вузький і хисткий, що, здавалося, перша велика хвиля мала б перевернути його й віддати все — екіпаж і вилов — на поталу акулам. Аби запобігти цьому, до борту катамарана (як, зрештою, до всіх рибальських човнів у південних морях) прикріплена двома зігнутими гілками довга міцна тичка з легкого дерева. Це й є балансир, що втримує катамаран у рівновазі, бо робить ширшою його основу. Тікірі якось спало на думку, що той балансир, по суті, другий, іще тонший човен, котрий пливе біля катамарана, нерозлучно з ним зв'язаний; а Бандала завважив, що, коли хвилюється море, катамаран спирається на свій поплавок так, як стомлена людина, йдучи, спирається на палицю.
Човен, на якому хлопці супроводжували рибалок, уміщав шістьох дорослих чоловіків і здобич — іноді багату, іноді мізерну… Зграї риби кочували з місця на місце, часом зовсім зникали, але акули залишалися завжди: в глибині під катамараном ковзали лискучі тіла, навіть не ворушачи плавцем, а тільки ледь-ледь стріпуючи хвостом. Тривожно стискається серце, коли дивишся, як вони там ширяють, схожі на фантастичних величезних птахів з маленькими крильцями або й на винищувачів, котрі під час війни проти японців часто пролітали над узбережжям Ланки й мали такий самий вигляд, як акули, той же сталевий колір і навіть майже однакові плавці-крильця, звернені назад, як вістря стріл, але, звісно, куди більші. Так, англійці потребували до польотів набагато дужчих крил і зчиняли більший гуркіт, аніж акули, що мелькають у прозорім океані німо, наче тіні.
Можливо, саме тому Тікірі більше до душі акули, ніж літаки білих панів. Подобався йому їхній безгучний, швидкий плин, сповнений затаєної сили, їхній спинний плавець, що нараз випірнав на поверхню, як трикутне вітрило, і мчав уперед куди прудкіше, аніж човен. Тікірі навіть трішки подобався страх, що викликали акули, страх цей його приємно лоскотав — приємно, бо він вірив і в певність човна, і в спритність рибалок. Ні, катамаран ніколи не перевернеться! Ані в бурю, ані тоді, коли з далини мчать пошрамовані хижі хвилі на білих коронах, сичать і звиваються! Човен, щоправда, здригнеться, захитається, ніс його задереться на мить у повітря, і тоді видно, як віяла бризок спадають у море… але відразу ж по тому ніс сідає на гладінь і чека нового натиску хвиль.
Гірше, коли хвиля наскакує збоку. Тоді, бувало, зводився вгору весь балансир — достеменно так, як легесенька шалька терезів, — і здавалося, що настав кінець рибалкам, що вони перевернуться вкупі з човном і ролі поміняються: тепер уже їх їстиме риба. Але в такий момент Вікрена робить отой свій порух: нахиляється, впирається об зігнуту гілку, що нею прикріплено балансир до човна, а тоді налягає на неї своїм могутнім тілом, — балансир слухняно припадає до води, як і слід.
Вікрена, Бандалин дядько, міг гратися з човном, як йому забагнеться. Мав квадратні плечі, веселі очі й довге синювате волосся, заплетене на потилиці в косу, скріплену великим целулоїдним гребінцем. Якби не було оцих квадратних плечей — скидався б здалеку на жінку. Однак хлопцям і на гадку не спадало, щоб він був схожий на жінку. Смішно! Усі чоловіки їхнього села носили волосся зв'язане у вузол, у вузлі гребінець, а довкола крижів саронг — вузьку спідничку з пістрявого полотна, що сягала половини литок, — і все-таки нічого жіночого в цьому не було: просто вони одягались і зачісувалися за сінгальським звичаєм. Втім, ані Бандала, ані Тікірі ніколи не одягали на себе нічого іншого, крім такої спіднички-саронга, і в обох волосся вільно розвіювалося по спині; а коли виростуть, стануть чоловіками, теж візьмуть волосся у вузол, застромлять у нього гребінь, званий «конде». Тоді вони будуть, як Вікрена: такі ж гарні, спритні й дужі…
Так вони думали обоє, звісно, кожен сам про себе. Один про одного думали зовсім інакше: Бандала про Тікірі, що той ніколи не зрівняється з Вікреною, навіть коли виросте, бо занадто вже він маленький та кволий. Тікірі про Бандалу, що той на свого дядька ані на остілечки не схожий і ніколи не буде схожий, бо занадто він гладкий, важкий; тож ніколи йому не бути таким, як Вікрена, — йдеться-бо про спритність і кмітливість.
Але вголос ніхто з них і словом не прохопився, щоб не уразити приятелевого самолюбства. Тільки іноді Бандала завважував подумки, що голова в Тікірі надміру велика як на таке дрібненьке тіло: «Як ти її носиш?!» — А Тікірі хитав, тряс, крутив головою, доводячи, що нести йому її дуже легко, сміявсь і нічого не казав. Не хотів навіть сваритися з Бандалою, не те що ламати дружбу. Без Бандали навряд чи взяли б його рибалки з собою, він-бо не мав серед них родича, та ще й такого дядька, як Вікрена. Якби Тікірі залишився на березі, було б йому сумно… Та й берег до ладу він не розгледів би, не побачив би оті чудесні чотири кольорові смуги, що роблять його схожим на веселку й губляться ліворуч і праворуч у легесенькій імлі, наче розпливаються у ній. Але насправді вони не розпливаються, а тягнуться далі й далі — так, як море тягнеться за обрієм, і завжди воно велике, хоч би скільки ти плив, так само, як небо ніде не кінчається, хоч би скільки ти йшов, — висить тобі над головою і біжить поперед тебе, як твоя власна тінь. І так само тягнеться в безмір узбережжя, рівне, пряме, мов туго напнена нитка, складене зі своїх кольорових смужок, далі й далі біжить… і світ складається лишень з неба, з океану та з нашої землі… і наша земля й наш океан лежать побіч, і я живу саме там, де вони стикаються, — оце й усе, і це чудово.
Так Бандала й Тікірі уявляли собі світ і були щасливі, що народилися саме на тій межі, де стрічаються море й земля, бо користали з них обох. І гадки не мали, що їхній рідний берег, який вони бачать з човна, не рівний, мов напнена нитка, а округлий, мов яйце, що їхня земля порівняно з материком мізерна — словом, це лиш острів, який має вигляд чайного листу, привішеного до південного кінця Індії.
Острів! Зрозуміло, вони знали це поняття, їхньою мовою «дува». Але в їхньому уявленні дува — острів було щось маленьке, таке, що легко оглянеш, просто малий кус суходолу, вставлений в океан так, аби тільки його видно було. Приміром, як стирчав з моря навпроти села отой гарний острівець, званий Калудува, тобто Чорний острів. Стримів він поблизу узбережжя, весь порослий кокосовими пальмами, і щоразу, коли заходило сонце, перетворювався на чорну купку з тоненькими пальмовими стовбурами, над якими висіли розкошлані пальмові крони, схожі на чорні зорі. Між острівцем і узбережжям блищало море, коли перепливеш на Калудуву і пройдеш навпрошки п'ятдесят кроків, то знов наштовхнешся на океан. Словом, був то ОСТРІВ, сухе зернятко посеред води.
А Ланка було зовсім інше: величезна земля аж із двома іменами. Англійці та інші білі люди називали її «Цейлон», хоч «Ланка» лунає куди приємніше.
Вдома і в селі хлопці часто чули мову про «наш острів», однак у їхній уяві ті слова не сполучалися з Ланкою, а лише з Калудувою: «Наш острів? Це, звісно, Калудува, наша мала купка скель і пальм». Вони знали також, що англійці мають іншу, холодну батьківщину, звідки приходять до Ланки кораблі; вона, мабуть, холодна того, що лежить дуже далеко ліворуч або праворуч звідси, так далеко, що туди не доходить сонячне світло. Білі їздять на Ланку на кораблях лише тому, що морем мандрувати легше, ніж суходолом, адже й рибалки часто діставалися до сусідніх сіл човнами, аби не витрачатися на автобус.
Втім, навіть Жожо, котрий був англієць і білий, не міг їм про свою вітчизну нічого конкретнішого розповісти. Був це хлопець років п'яти, тобто найменший серед них, а про Англію він знав хіба трішки більше, ніж вони. Приплив-бо на Ланку немовлям… Власне, звався він Джонні Ліндсей, а порівняно з іншими англійцями мав ту велику перевагу, що непогано розмовляв по-сінгальськи, бо виріс із Тікірі та Бандалою.
Вони з ним чудово ладнали й могли йому закинути лиш одне: Джонні здуру виказав їхню пригоду з блакитним страховиськом.
На острівець Калудуву обидва хлопці заїздили частенько, але щоразу з Вікреною. Іноді — а це траплялось, як правило, по обіді, коли вантажна машина вже відвезла вилов і рибалки спочивали, — Бандалин дядько, зглянувшись на благання хлопців, віз їх до острівця на своєму малому човні. Цей човник, якого Вікрена змайстрував собі з тонкого стовбура молодої пальми, був схожий на рибальський катамаран так, як дитина схожа на своїх батьків, тобто мав усе, що належить мати порядному судну, — щонайперше балансир, — тільки був куди менший. Навіть Тікірі, котрий не міг похвалитися кремезним тілом, було не під силу втиснутися до середини човна й умоститися на дні.
Всі троє сиділи один за одним, як мавпи на гілці, — позаду дядько Вікрена, котрий кермував, посередині Тікірі, легенький, мов пір'їнка, попереду Бандала, що своєю вагою мав притиснути ніс катамаранчика, аби не стирчав із хвиль. Лавочок бракувало, борти муляли — плавба, безперечно, була не така-то вже й зручна, однак ту малу невигоду стократ надолужувало відчуття, ніби ширяєш над гладінню, як водяний птах. Обабіч — власне, просто під тобою — синювата глибина, що тихо тріпоче, коли сонце просвічує брижі хвиль і тремтить на дні, на кущах коралів, на купах мушлів, на миготливих зграях риби. Часом, у безвітряні дні, тобі здається, наче ти ковзаєш не по океану, а по нескінченній похилій скляній дошці, що гойдається на пласких, майже непомітних хвилях: так, ніби якась величезна істота у сні поволі диха. Бо ніколи-ніколи не буває океан непорушний. Отак, як у людини ніколи не перестає битися серце, отак, як у джунглях ніколи, й на мить, не бува зовсім тихо, отак, як у пальмовому гаю ніколи не застигають крони в цілковитому мертвому спокої. Світ живий, бо складається з живих істот, живих дерев, живого моря. Хлопці швидко осягнули істину: природа є життя.
Щоразу, припливши з Вікреною на острівець, витягали човен на берег і рушали під пальми ловити ігуанів. Ці ящірки схожі на маленьких крокодилів, але сумирні, живляться мурахами, а захищаючись, тільки б'ють гнучким хвостом. І вдома, в околиці села, хлопці зловили вже кількох ігуанів, а острівець аж кишів ними. Треба просто почекати хвильку з палицею в руці біля якої-небудь великої діри в землі або між камінням.
Першого ігуана на місці оббілували, спекли і з'їли. М'ясо було біле, наче куряче, й до нього не треба було ні прянощів, ані жиру, бо ігуаняча печеня має приємний гіркуватий присмак. А надто смачний соковитий та жирний ігуанячий хвіст. Другого ігуана сховав Бандала для родичів, третього взяв Вікрена, а якби їм пощастило спіймати ще одного, то віднесли б його до кухні Ліндсеям. Панові Ліндсею, батькові Жожо, дуже смакувала ігуаняча печеня. Куди тому індику на рожні, запевняв він і облизувався так довго, що переконав і пані Ліндсей, котра спершу не хотіла бачити ігуана ні живого, ні забитого, бо — як вона казала — цей страшний звір має такий вигляд, ніби годується бозна-чим, найімовірніше дітьми тутешніх негрів. При тому вона заплющувала очі, зводила плечі, сичала і здригалася, ніби поза спиною в неї перебігав мороз.
Але пані Ліндсей сичала, зітхала, здригалася й заплющувала очі геть від усього. Вона не ходила до кухні, бо — як заявила одного разу — не може дивитися на той бруд, що в ньому купаються тубільці. Тубільцями вона звала кухаря та його жінку. Ті, почувши такі слова, смертельно образилися й погрозили, що підуть від неї. Вони ж бо купалися не в бруді, а щодня при заході сонця — у річці Калуела, справді, щодня, крім вівторка та п'ятниці, як то велить їм їхня віра.
У пана Ліндсея цей випадок викликав досаду, бо кухар, хоч і мав дуже темну шкіру (походив він з племені майже чорних тамілів, котрі кілька віків тому переселилися на Ланку з південної Індії), зате вмів готувати, як мало хто. Врешті в цю справу мусив утрутитися Бандалин батько Тісса, котрий був у Ліндсея за управителя. Він і заспокоїв кухаря, мовляв, пані Ліндсей говорила не про бруд кухаревої особи, а взагалі про бруд на кухні, та й то мала на увазі усіляку нечисть: стоніг, павуків і маленьких ящірок гекка, які бігають по кухні. Тісса, зрозуміло, не міг порадити, як позбутися цієї нечисті, що на Ланці заселяє кожен кут, і поклав край непорозумінню, сказавши, що пані Ліндсей чужинка з іще дальшої та дивовижнішої землі, ніж Англія, і тутешніх порядків не розуміє. Пані Ліндсей походила з Південної Африки.
Поївши, хлопці відчули спрагу й хотіли були вилізти на пальму, по кокосові горіхи. Але Вікрена їм того не дозволив, як і ніколи не дозволяв, бо пальми на острівці належали панові Альвару, котрий напевно цієї миті, причаївшись на веранді свого будинку он там, на узбережжі, оглядає в бінокль свої дерева — такий-бо він жаднюга, ненажера, справжня тобі п'явка в людській подобі. Вікрена був твердо переконаний: негідник Альваро не робить нічого, а тільки сидить з польовим біноклем на веранді й пильнує кожну цяточку своїх володінь. Як дійшов цієї думки, Вікрена не міг би пояснити; мабуть, під впливом того, що пан Альваро — португальський перекупник копри й риби — справді майже не рухався, хіба що їздив авто, а на шиї в нього завжди висів польовий бінокль, що тарабанив по здоровенному Альваровому череву.
Тож довелося хлопцям погамувати спрагу падалішніми кокосовими горіхами, молоко яких було далеко не таке холодне й смачне, як у свіжих плодів. Вони повернулися на узбережжя, вдоволені лише наполовину: дядько Вікрена був дужий, спритний та добрий, але на острівці він їм заважав. Не дозволив навіть викупатися, дарма що берег острівця облямований скелями, запливати між які акула не зважиться. Але Вікрена мав тверду вдачу і ще твердіші п'ястуки, тож хлопцям довелося підкоритися. Потай же вони думали і навіть домовилися між собою, що скоро вже подадуться на острівець самі, без Вікрени. Хай тільки-но трошки підростуть і змайструють свого власного човна.
Проте, коли ця мить настане, коли вже вони будуть такі великі, що зможуть змайструвати човна, хлопці гаразд не уявляли собі. На їхню думку, дуже важливо було стежити, як швидко вони ростуть. З цією метою друзі викарбували на глиняній стіні хатини Тікірі дві риски, до яких діставали тім'ям, і щодня приходили туди вимірятися. На жаль, росли вони так помалу, що Тікірі це незабаром набридло, і він вечорами потай сипав на місце під тими рисками глину, змішану з камінчиками, і ретельно втоптував її босими ногами. Оскільки діяв Тікірі обережно й підсипав грунт потроху, то Бандала не помічав обману. Аж сам Тікірі дивувався… Бо ж розказували, що коли Бандала був маленький, дала йому мати з'їсти ігуанячий язик, загорнений у щавель, — щоб Бандала був найметкіший поміж людей. Це вельми небезпечне чаклунство, бо — як дехто на узбережжі вірив — ігуанячий язик дуже отруйний; коли ж дитина не загине, то буде надзвичайно розумна. Але чаклування, без сумніву, досі не почало діяти, — інакше хіба можна було б ошукати Бандалу цією купкою глини! Отже, Тікірі й далі провадив свою таємну працю, а за два тижні щасливий Бандала повідомив, що він тепер уже майже дорослий чоловік, бо виріс на цілу руку.
І тільки тоді вперше далась узнаки дія ігуанячого язика: Бандала дійшов думки, що безглуздо будувати власний човен, коли ось тутечки є Вікренин. Треба тільки виждати, як дядька не буде вдома, й позичити човна.
— Ах, ах, — зітхнув Тікірі, — видно, що ти їв язик, хоч він і дав тобі скорше відвагу, аніж розум. Хай мені всячина, але я давненько вже накидав оком на Вікренин човен. Тільки не зважувався… Зовсім не того, що боявсь, а того, що Вікрена не мій дядько, тож і його човен не мій анітрохи, а ось тобі він трішечки належить. Я хочу сказати, що в найгіршому разі… хоч нічого найгіршого не може статися, бо ти вже дорослий чоловік.
Насправді ж Тікірі мав на язику зовсім інше: «… В найгіршому разі ми все звернемо на тебе, а тобі перепаде од Вікрени менше, бо ти йому родич». Але вчасно прикусив язика, бо говорити загодя про прочухана було б немудро — Бандала міг би злякатися. Тепер же Бандалині груди розперла гордість і серце його сповнилося рішучості, справді гідної дорослого чоловіка.
За два дні, коли Вікрена, після ранкового лову, поїхав автобусом до Мінгаладона купити чаю, цукру, ниток та інших потрібних речей, хлопці узяли його човен і рушили до острівця.
Віяв легенький вітрець, розчісуючи верхівки пальм, гладінь моря була скреслена незчисленними жмурками, наче хтось пестливо водив по ній незчисленними пальцями. На півдорозі вітер ущух, і нараз перед ними постала прозора глибінь.
Під човном непорушно завмерла величезна зграя риби «крама», — червоної у чорну смужку, непридатної до їжі риби, яка існує, мабуть, тільки для того, щоб тішити красою око. Зграя стояла щільно, наче жива стіна з червонястих цеглин, між якими виднілися чорні щілини, а темно-голуба тінь човна, схожа на два списи, ковзала по цій «стіні». Коли Тікірі з Бандалою трішки нахилилися, то побачили й тіні своїх голів — дві круглі блакитні плями летіли гладінню. А як звели вгору весла й поворушили ними в повітрі —тінь човна перетворилася на тінь дивного птаха, який має два вузенькі тулуби й махає двома кумедними крильми. Так вони стиха пливли й летіли, летіли й пливли над живою червоно-чорною стіною, котра тепер нагадувала скорше плаский дах… відтак не стало ні стіни, ні даху — все на млі ока розпалося. Великі червоно-чорні іскри-рибки крама, які до цієї миті лежали непорушно, раптом зметнулись угору, до гладіні. Утворилася грандіозна жива зірка, промені-рибки якої розлітались увсібіч, наче палаючі головешки.
Тривало це дві-три секунди. Відтак зірка згасла, бо вже не було рибок. Розсипалися, зникли. А внизу, в глибині, показалася могутня шпичаста голова, синя, мов сталь. Голова поволі підіймалася щораз вище. Хлопці розгледіли вже й двійко очиць, посаджених далеко одне від одного по обидва боки писка, але все ще не бачили рота, пащі — тож їм здалося, що тварина під ними не тільки німа, а й беззахисна, вона-бо не може ні кусати, ні їсти.
А тварина усе наближалася, шпичаста голова росла, цілячися просто в човен, тінь від якого на мить упала на неї і ніби перетнула її двома рисками. Відтак тварина зупинилася і ледачкувато перевернулась, як людина, що ніжиться у траві. Тут хлопці вкмітили білувате черево акули, під шпичаком голови акулячу пащеку, схожу на серп, а обабіч голови дві дрібні чорно-жовті рибки.
— Зрадники! — вигукнув Тікірі, маючи на увазі рибок, які водять акулу на її лови і живляться рештками її здобичі.
Тієї хвилі Бандала плюснув веслом по воді, і голуба акула знов перевернулася, показавши їм свою спину, що зблиснула, немов сапфір… Бандала ще раз плюснув веслом — чудовисько блискавкою прошмигнуло під човном, пірнуло в блакитну глибину й злилося з нею.
Хвилину-дві хлопці веслували мовчки. Врешті озвався Тікірі:
— Тобі не треба було її проганяти, я хотів її роздивитися. То була голуба акула. Голуба!
— Якраз ці їдять людей.
— Я її не злякався!
Бандала мовчав.
— Чуєш? — повторив Тікірі. — Я її не злякався. Хоч вона і їсть людей.
— Тебе вона й не з'їла б, — засміявся Бандала. — Кому смакує отака торба з кістками.
Тікірі погрозливо обернувся до нього.
— Як ти сказав?
— Як чув, — буркнув Бандала. — Торба з кістками.
— Зате ти Бандала! — вигукував Тікірі, поклав весло і заходивсь обома руками бити себе по животу. — Бан-да-ла! Бан-дала!
— Облиш, — буркнув Бандала. — Хто має більше тіло, той має більше сили.
— Але ж не той, хто має більше черево!
— І черево — тіло. І в череві є сила.
Тікірі засміявсь, але не сказав більше нічого. Підпливали до острівця й мусили пильнувати, щоб прибій не викинув їх на скелі.
Причалили до берега щасливо. Коли стали під пальмами на вершині острівця й роздивилися, їх залила хвиля щастя.
Вони вперше були на своєму Калудуві самі!
Несподівано їм здалося, що острівець неймовірно виріс, розкинувсь, наче якесь королівство, їхнє королівство! Тихо перебігли аж на другий бік, зворотний від Ланки, і втупили очі в широчінь океану. Була вона безмежна й цілковито порожня, не така, як тоді, коли дивишся на неї з рідного села. Звідти завжди видний якраз оцей острівець Калудува, що на ньому вони тепер стоять. Хоч який малий це шматок твердої землі, але саме він розбив неозорий простір і порушив враження порожнього безмір'я. Зараз перед ними не було нічогісінько, крім жовто-блакитної гладіні, що блищала на сонці, прославшись аж до небосхилу. Справді, ніде нічого — ні човна, ні вітрила, ні людини. Ані Вікрени. Він хоч і добрий та веселий, але дорослий, і тому дивиться на все інакше і обмежує їх, малих. Лиш небо, та вода, та вони… Нараз їх опанувало почуття, що все це їм увижається: безмежна блакить і це безмежне плесо води, адже тут нема нікого, крім них двох. Є, правда, зелені папуги, що кричать угорі в галуззі, та ящірки в дірах під пальмами. Але то не розумні істоти, які могли б суперничати із законними володарями цієї казкової країни, з ними двома, з Бандалою й Тікірі. Однак шелест у траві нагадав про голод, і вони заходилися ловити ігуанів. Але як тільки наїлися, знов сіли над океаном і милувались його непорушною могутністю.
— Я люблю море, — мовив Бандала. — Воно страшенно велике й дуже, але я по ньому пливу, — отже, я його пан. Розумієш, — додав сквапно, — я його пан саме тому, що можу на нього сісти, коли схочу, і пливти, куди забагнеться. Воно мені служить так, як автомобіль панові Ліндсею та Альварові.
— Море тобі не служить, служить тобі човен. Човен — це як авто, — осміхнувся Тікірі.
Бандала насупивсь і хвилю мовчав. Загалом Тікірі мав слушність, хоч і не цілком; він-бо гаразд знав, що Бандала має на гадці: море його — Бандалу з човном — мусить носити на своїй спині, як мул чи віслюк свого пана. Але Тікірі, мабуть, і досі сердиться на нього через торбу з кістками.
— Кажи, що хочеш, а воно таки служить мені, — нарешті зронив Бандала. — Човен — це як сідло на коні, а море — як кінь, а я його пан, і ніхто не заборонить його осідлати, коли мені забагнеться. Це я можу зробити без тебе. А ось ти без мене — ні.
— А чом ні? — спалахнув Тікірі. Слова про торбу з кістками таки справді не йшли йому з голови. — Гадаєш, це мені не до снаги?!
Авжеж, Бандала був саме такої думки, але побачивши, як сердито насупилося приятелеве чоло, вирішив перевести розмову на спокійний лад.
— Дурниця, — буркнув миролюбно. — Таж я можу взяти сідло, тобто човна, сам, бо Вікрена мій дядько, тоді як тобі човна він напевно не позичив би. Сказав би: коли так, то їдь з Бандалою.
Пролунало це не дуже переконливо, бо Вікрена ніколи й словом не обмовився, що його човен — також і Бандалин: через те вони й узяли катамаранчик тайкома. Відчувши, що суперечка може зіпсувати цей щасливий день, хлопці мовчки підвелися, щоб нарвати кокосових горіхів. Сьогодні вони могли це зробити, сьогодні ніхто не наглядав за ними, не лякав товстим паном Альваром з його польовим біноклем та підглядами.
Запрошки видряпалися на дві найвищі пальми. Саме для цього прихопили вони з собою мотузяні кільця, що їх застосовували і вдома, збираючи кокосові горіхи з тих кількох пальм, які їм належали. Досить тільки натягти мотузок на кісточки й лізти: зв'язані ноги не так томились, а на похилих пальмах навіть можна було зупинятися, махати руками в повітрі й триматись об стовбур лише мотузком і ступнями.
Коли хлопці вилазили, розгойдалися верхів'я пальм, і папуги розлетілись увсібіч, утворивши зірку, — геть-чисто як риба в морі, хіба що не так тихо. Довкола розлігся вереск, свистіли, шелестіли крила, пташки заяскріли на сонці, мов зелені самоцвіти… Але скоро вони посідали на сусідніх пальмах і почали гучно кричати. Лунало це так, ніби хтось дув у черепашки.
Друзі висіли в кронах, відрубували кулі горіхів і кидали їх на землю. Раділи, як там гупало. Хай пан Альваро наставляє на своїй веранді вуха! Хай казиться!
Скинули вниз утричі більше горіхів, ніж було їм треба. Навмисне, на зло панові Альваро. Втім, хлопці були впевнені, що він не зачує того гупання, навіть коли б мав вуха, як у слона, і вельми сумнівалися, що він їх загледить у кронах пальм, хоч би як далеко бачив бінокль. Щодо цього дядько Вікрена переборщив. Хоч хлопці ніколи не дивились у бінокль, їм видавалося смішним, щоб ця мала чорна річ, яку звали тірі-є-дера, могла так загострити зір. Пан Альваро сидить занадто, занадто далеко.
Надзвичайно далеко. З верхівок своїх пальм друзі бачили узбережжя Ланки, як ніколи досі. Годі й рівняти з тим, що вони бачили з рибальських човнів. Човни були занадто низькі, хлопці сиділи на дні, тільки голови вигулькували над поверхнею, і пруг моря між ними та узбережжям був вузенький. А тепер, з цієї висоти, пруг перетворився на далечінь. Так, усе змінилось, і ці чотири кольорові смуги, що творять узбережжя, теж.
Крайка прибою безперервно звивалась, як змія, а над фіолетовим лісом пальмових стовбурів уже не смуга зелених крон простягалась, а широка зелена повінь розіслалась далеко назад. На якусь мить це їх приголомшило, перш ніж вони збагнули, що змінилося не узбережжя, а тільки точка спостереження. Це так, як, приміром, дивитися на ніж: згори бачиш тільки тоненьке лезо; але варт подивитися на нього збоку — забачиш лезо в усій його ширині.
Зробивши це відкриття, Бандала голосно виклав його Тікірі, пишаючися своєю мудрістю — даром ігуанячого язика.
Бандала шукав очима хатину своєї матері, але марно: вона геть зникла під кронами кокосових пальм. Зате несподівано вздрів червоний дах вілли пана Ліндсея, що яскравіла посеред галяви просто над морем. Але веранди не розгледів, не кажучи вже про малого Жожо, котрий неодмінно десь там тиняється, й на гадці не маючи, на що вони двоє зважились і куди потрапили. Ліворуч од будинку Ліндсея розстелявся пальмовий гайок, а за ним бовваніла біла пляма будинку пана Альвара. Але сам португалець цікавив зараз Тікірі куди менше, ніж сиві пасма диму, що здіймалися від пальм. Здавалося, ніби там позаду, за віллою пана Ліндсея, бурхала велика пожежа. Однак Тікірі знав, що сивий стовп — то не дим, а порох з опалових копалень пана Ліндсея, де колись працював і його, Тікірі, батько і де зараз працюють багато чоловіків з їхнього села, розбиваючи під землею скелі й виносячи на світло самоцвіти. Опал — самоцвіт, вельми рідкісний і коштовний, інакше-бо пан Ліндсей не наказав би просвердлити стільки дір у землі і не послав би туди стількох робітників. І пані Ліндсей тут не жила б і не нарікала б на бруд. Це все заради самоцвітів, з яких складається наша земля. Не було б тоді тут Жожо… хоча Жожо, може, тут і був би: сонце-бо в нас висить просто над головою і гріє, тоді як до Англії воно не досяга, бо Англія лежить десь далеко осторонь.
Тікірі крутив головою, витягав шию ліворуч і праворуч: ану чи ж загледить з цієї височини Англію, де люди трусяться взимку, де їв би дрижаки й Жожо. Проте не забачив нічого, лиш пальми та пальми, прибій та прибій — звісно, й річку Калуелу, котра куди ближча, ніж Англія, — до неї дійдеш від Ліндсеїв за чверть години. Звідси Калуела була схожа на коричневий прутик або на змійку — навіть стара кутаста вежа біля її гирла видавалася не більша від коробочки. Але ж справді була то велика вежа, ба навіть фортеця з доби, коли тут панували не англійці, а португальці. Тікірі знав про це тому, що пан Альваро, котрий, подейкували, мав португальця прадіда, часто цим хизувався; пан Альваро так приндився, гей би йому належали не лише майже всі пальми й геть уся риба, яку рибалки зловлять, а й та фортеця… А може, фортеця справді йому належить, і тому його всі так бояться, навіть Вікрена, котрий і пальцем не доторкнеться до португальцевих горіхів. Хоч кожний знає, що Вікрена не з полохливих…
Тікірі пильно приглядався до рибальських хатин трохи далі за фортецею, ніби сподівався, що загледить там Вікрену. Цілком зрозуміло, він не побачив нічого, крім рибальських халуп, розкиданих по берегу, й кількох старих човнів на піску, що, сперті об балансири, скидалися на мертвих комах.
Раптом на морі завирувало — саме там, де, пливши сюди, хлопці здибали голубу акулу, й Тікірі здалося, ніби страховисько й досі чекає, коли вони вертатимуть, лютує і б'є хвостом з нетерплячки. Тікірі аж мороз пішов поза спиною. Він зціпив зуби. В голові майнула жахлива підозра, що той мороз — це страх, що він, Тікірі, боїться! Тікірі обернувся до сусідньої пальми, до Бандали, чи й той бачив вир на поверхні.
Так. Бандала дивився саме туди.
— Ти бачив, Тікірі? Як гадаєш, що то було?
— Звісно, акула. Чекає на нас!
— Що? Дурниці, — засміявся Бандала, але в голосі його забриніла тривога.
— Ось давай поїдемо додому, то побачиш!
— Навіщо? Ще маємо час.
— Не звертай на час, коли боїшся, — сказав Тікірі й почав злізати.
— Не боюсь!
— Тоді їдьмо!
Але Бандалі не хотілося додолу.
— Ще не хочеться.
— Злякався! Злякався! — кричав переможно Тікірі. Радів, що великий Бандала боїться ще дужче від нього. Зіскочив на землю й зареготав. — Ходи, зі мною можеш не боятися. Я дужий! Я страшенно дужий, не боюся ніяких акул.
— Мели, мели, моя губонько! — кричав згори Бандала.
Але куди там! Тікірі захмелів од своєї уявної перемоги над Бандалою. Тепер бачиш, страхополоху, хто торба з кістками!
— Я дужий! Я дужий! — вигукував Тікірі, стрибав з ноги на ногу, танцював, бив себе у груди, аж гупало. — Я — найдужчий чоловік!
— Ти дурень, — буркнув Бандала; він також уже злазив. — То ходімо.
— Гайда! — крикнув Тікірі й кинувся до човна.
Але Бандала ще нагнувся по горіх:
— Не гарячкуй. Мо' іще нап'ємося, га?
Але Тікірі навіть не обернувся.
— Ні! Ніяких «нап'ємося»! Інакше акула втече, і ти не побачиш моєї сили!
— Пришелепуватий! — люто вигукнув Бандала, однак кинув горіх і побіг навздогін за Тікірі. Його пекла і спрага, і, ще дужче, страх, але він тамував його в собі.
— Хоч би викупалися були, — сказав Бандала, коли сідали до човна. — Ми ще ніколи…
Але Тікірі уже відіпхнув човна, і його відразу ж гойднув прибій.
Хлопці заходилися мовчки веслувати. Море було таке ж прозоре й спокійне, як уранці. Але тепер воно здавалося їм таємничим, загадковим, сповненим усіляких небезпек, що з глибин його чигали на них… Тому й занурювали весла у воду тихо-тихо та обережненько, наче боялися збудити спляче страховисько. Перед мандрівцями лежав берег Ланки, знову, як звикле, смугастий, і обидва прикипіли до нього поглядом, вимірюючи відстань. Коли ж по хвилі Тікірі обернувсь, аби визначити, як далеко вони відпливли від острівця, то побачив Бандалині очі, круглі з жаху.
— Ох, бабо, — процідив Тікірі крізь зуби. — Слід було мені сісти ззаду, щоб не бачити твого писка. Ти блідий, як Жожо.
— Авжеж, — відказав Бандала. — Я блідий від гніву, бо ти вмочуєш весло у воду, як палець у підливу, і ми повземо, немов черепаха. Скоріш, страхополоше! А то акула й справді утече, змилувавшись над тобою.
— Дзуськи! — войовничо вигукнув Тікірі… — Навмисно попливемо помалу, аби вона мала час нагострити зуби. Куди їй утекти від нас! Бо, щоб ти знав, я заспіваю їй пісню, яка її розлютить!
І таки заспівав.
— О ти, дурна акуло! — волав Тікірі високим голосом, протягуючи кожне слово. — Послухай-но й поглянь: я не звертаю на тебе ніякісінької уваги, ти, підводний черв'яче! Не зжереш нас, ти, мокра бабо! Я розітну тебе ножем, наче кокосовий горіх! Дзизну тебе веслом по носярі, лишень покажися, лишень стань перед дужим Тікірі!
— Заткни пельку! — вискнув Бандала. Він не вірив, що спів міг привабити акулу чи дужче розлютити її, але йому не до шмиги було оце безглузде хизування Тікірі. — Веслуй краще!
Тікірі справді замовк, бо йому зайняло дух. Хлопці попливли прудкіше…
Нараз обидва закам'яніли: перед ними, веслом дістати можна, вигулькнув трикутний плавець, наче хотів заступити їм дорогу.
— Чортяка! — затнувся Бандала. — Тутки! Чекала-таки!
Тікірі заціпило. Горло йому здушило. Очі перепуджено стежили за плавцем, що дугою сунув до лівого боку човна, туди, де плив балансир…
Авжеж, акула була тут, ба навіть чекала на них! Ось вона дісталась до балансира, але не зупинилася там — відчувала, мабуть, що не це головна частина човна. Гострий плавець рушив далі, розтинаючи гладінь без жодної хвильки, гейби ніж… Щойно була вона за спиною… а тепер ось підпливла до правого боку, закінчуючи коло. А за мить побачили хлопці свого ворога ще виразніше, ніж уранці.
Величезне синювате тіло, як сталева сигара, з двома очицями та двома жовто-чорними рибками-лоцманами, що пливли обабіч пащеки.
— Ох! — схлипнув Бандала. — Це ти винен! Якби хоч тут був дядько!..
— Що б він зарадив? — видихнув Тікірі. — Нічого. Сиди тихо!
Але Бандала його не послухав.
— Вікрено! — заволав. — Вікрено!
Раптом акула зникла десь під човном.
— Бач, злякалася мене! — заверещав Тікірі. — Вже не вернеться. А як вернеться, то чахну її веслом по писку, штрикну… Отак! — він глибоко занурив весло. Несподівано вода завирувала, човен захитався, щось смикнуло руки Тікірі, а коли він у жасі швидко звів їх, то побачив знівечене весло. Від дерев'яного диска, що його сінгальські рибалки примоцовують до тички, зостався дерев'яний серп: решта зникла в пащеці акули. Так, ніби якийсь велет уп'явся зубами в млинець або здобну булку й відшматував добрячу партику.
Дві, три секунди сиділи хлопці німі. Тікірі тримав руку з веслом угорі, Бандала вхопився за борт човна, але відразу ж, мов обпечений, відсмикнув руку й притис до грудей, ніби хотів сховати її від того страховиська, яке хапало все, що тільки мигне перед його очима.
Але потвора більше не показувалася. Може, їй припало не до смаку дерево, може, подумала, що і вміст човна такий само нестравний… а може, їй просто обридло бавитися з ними. Хтозна. Ще мить хлопці чекали, перш ніж зважилися рушити. А тоді погнали човна так, як тільки можна було зі спотвореним веслом Тікірі. Відлягло їм лише тоді, коли зачули шум прибою на знайомому, чудовому, безпечному узбережжі.
— Гей, ти, кухарю! — горлав Бандала. — Яку маєш у руці жалюгідну копистку! — гиготів, аж голос йому уривався.
— Це не копистка! — вищав Тікірі переможно. — Це — грізна зброя.
Захромив її акулі до писка, потримав, а тоді як шарпонув! Таку маю силу!
— Ха-ха-ха! — реготався Бандала. — Ти прохромив акулу?
Пхнув весло до води, та й по всьому.
Однак він мусив визнати, що Тікірі весла таки не випустив — хай навіть з жаху.
Сховали човен на його місці в бамбуковій гущавині біля гирла річки, а весло Тікірі одніс додому, тішачись думкою, що це доказ його величезної сили й доблесного вчинку; безумовно, іще й через те, що інакше Вікрена одразу ж довідався б, що з човном приключилось. А так він уважатиме, що весло попливло чи хтось його позичив.
Дорогою додому хлопці здалеку забачили на веранді Жожо Ліндсея. Той нудився і своїм звичаєм стьобав довгим бамбуковим прутом, збивав зі стелі павуків та ящірок, стрибав за ними туди й сюди. Мав на собі білі штани, білу сорочку, на голові бриль із широкими крисами, з-під яких виглядала шпичка веснянкуватого носа. Скидався на якогось чужоземного метелика, білого англійського метелика, бо в Англії геть усе біле, навіть з неба пада білий дощ, як розповідав колись сер Ліндсей.
Допіру Жожо загледів хлопців, облишив своїх ящірок і до них бігцем.
— Де були?
— Вгадай, — буркнув Бандала.
Авжеж, скажи Жожо, що та як, — ураз роздзвонить.
Але Жожо вже помітив фатальне весло й тягнув його з руки Тікірі.
— Що ви з оцим веслом робили? Хто його вкусив? Леопард?
— Пхе, леопард! — з погордою сплюнув Тікірі. — Щось гірше!
— Брешеш! Нічого гіршого нема! — роздратовано сказав Жожо. Пан Ліндсей багато разів даремно чатував у джунглях на леопарда-людожера, що загрожував селу, і Жожо був переконаний: істота, яка зважиться чинити опір його батькові, має бути справжнім дияволом. — Леопард має силу-силенну страшних зубів.
— Але він легкодухий, — збрехав Тікірі, і Жожо мить розгублено супив брови. Не йнялося йому віри, що звір, котрого боявся кожен, легкодухий, але, з іншого боку, це переконливо пояснювало, чому пан Ліндсей повернувся з джунглів з порожніми руками: леопард злякався тата і дав драла.
— Ми випадково билися з акулою, — похвалився пихато Тікірі, дарма що Бандала застережно моргав йому. — Тобто я бився! Хотіла нас ізжерти вкупі з човном, роззявляла вже пащеку, але я їй ухромив туди весло з такою жахливою силою, що вона лишень зарохкала.
Жожо вирячив бляклі свої очі спершу на весло, потім на Тікірі, а тоді на Бандалу, котрому не лишалося нічого більше, як потвердити, що така пригода сталась, і доповнити її всіма подробицями.
— Гм, — промовив нарешті Жожо, — але хтозна, чи все це правда! Розказуєте мені якусь дурну баєчку. Ви самі на острівець не зважились би ані за…
— Що?! — вигукнув Тікірі. — То поїдь іншим разом з нами й побачиш!..
— Коли? — жадібно урвав його Жожо. Ніколи ще не був він на острівці, хоча мріяв про це давно. — Завтра?
— Завтра не випадає, — відказав Бандала замість Тікірі. — Не раніше як за тиждень, коли не буде Вікрени.
Жожо спохмурнів.
— Гаразд. Але слово!
— Слово! — проголосив урочисто Тікірі.
Бандала не мовив нічого. Він потяг Тікірі за собою, щасливий, що одговорив Жожо і відклав затію. За тиждень Жожо може забути про розмову, і тим усе скінчиться. Жожо загалом гарний хлопчина, але занадто вже малий. Ану ж із ним щось скоїться…
Не хотів навіть уявити собі.
— Але нікому анічичирк! — ще крикнув Бандала через плече. — Чуєш, Жожо! Інакше з того не буде нічого!
— Авжеж!
— Ти дурень! — напався Бандала на Тікірі, допіру вони відійшли. — Хіба ми його можемо взяти без дозволу? А в кого ти питатимеш дозволу? В пані Ліндсей? Ото закинь несло, мовчи та диш! Одразу видно, що ти не їв ігуанячого язика.
Тікірі перекинув весло через плече і не відказав нічого. Він уже охолов і розумів, що Бандала має рацію.
— Ну що ж, — буркнув насамкінець. — Ми ж його ще нікуди не взяли. Але мовчати я не міг. Хай знає, на що ми здатні!
Більше про це не говорили. Тікірі сховав у кущах весло, і обидва подалися додому, певні, що витівка їхня скінчилася щасливо і що це була найбільша і найризикованіша пригода їхнього життя.
І щодо першого, і щодо другого вони помилялися.
По-перше, не мав Жожо більшої насолоди як розповідати кожному зустрічному, що незабаром попливе битися з акулою, мовляв, човен нарихтований, компаньйони є.
По-друге (й головне): порівняно з тим, що Бандалу й Тікірі чекало подальшими тижнями, місяцями й роками, пригода з голубою акулою була смішна дрібничка.
Того ж вечора служка індіянка донесла пані Ліндсей, що панич говорить про акулу. Та пополотніла й вибігла на веранду, де в очеретяній качалці лежав сер Ліндсей, спершись ногами об поруччя. Досить було кількох слів, аби зблід і він.
— Тіссо! — гукнув. — Приведи-но панича!
Міг би покликати набагато тихіше, бо Тісса, Бандалин батько, на млі ока виріс за качалкою, ладен узяти й нести її за паном, куди тому закортить: перед будинок чи в сад.
І хвилини не минуло, як Жожо стояв віч-на-віч зі своїм батьком, тямлячи, що справи кепські.
— Що це ти плещеш про акул?
Жожо почав викручуватися:
— Нічого. Брехав.
Сер Ліндсей не зводив з нього очей:
— Затям собі, що англійський джентльмен ніколи не бреше! Надто своєму батькові! Хто ті компаньйони?
— Такі собі хлопці.
— Які?
— Чорні, — сказав Жожо, аби виграти час: коли він не хотів одмовитися від мандрівки, то не мав би виказати Бандалу й Тікірі. — Як звати їх, не знаю.
— Де вони мешкають?
— Не знаю.
— Де ти з ними зустрівся?
— Там, — махнув Жожо рукою в напрямку до португальської фортеці, тобто якраз у зворотний бік від того, де мешкали Тікірі та Бандала.
— Які вони собою?
— Вони жахливо чорні, а надто один з-між них, — вирік Жожо, уже близько до правди, аби виконати обов'язок англійського джентльмена: адже Тікірі був родом із тамільського племені, а шкіра в тамілів — як уже сказано — набагато темніша, ніж у сінігальців, з яких походив Бандала. — І мали весло.
Пан Ліндсей запитливо поглянув на Тіссу.
— Не інакше хлопці з рибальського села, сагібе, — завважив Тісса по-англійськи.
— Знайдеш їх і приведеш сюди! — звелів пан Ліндсей.
— І даси їм хльору, — додала пані Ліндсей.
Тісса вклонився.
— Слухаюсь, сагібе. Слухаюсь, мемсагіб. — Слово «мемсагіб» означає «дружина білого пана», і Тісса ніколи не дозволяв собі назвати пані Ліндсей інакше. — Лишень — з вашого дозволу — як я їх упізнаю?
— Це твоя справа! — різко випалила леді Ліндсей.
— Хвилинку, Дженні, — сказав пан Ліндсей, тарабанячи по бильцях крісла. Мав довгі пальці, порослі волоссям, таким самим рудим, як його їжакуваті брови та чуприна. — Хвилинку… Тісса має рацію, чорних хлопчисьок там як сміття, і всі вони брешуть. Напевно, ніхто з них не признається… Найліпше, коли Жожо не тинятиметься скрізь сам. Словом, приставимо до нього охорону.
— Я вже маю охорону! — вигукнув Жожо з новою надією. — Я граюся з Тікірі та Бандалою.
Пані Ліндсей захитала головою так рішуче, що аж розтріпалося її золоте волосся.
— Ні й ні! Вони ненадійні, ладні будь-якої миті втекти й залишити тебе напризволяще. Сьогодні ж ти був майже цілісінький день сам. Авжеж, я це бачила! — промовила напівдокірливо, напівсуворо, звертаючись уже до Тісси.
— Хлопцям не було повелено, мемсагіб, — завважив Тісса. Широке смагляве обличчя його не знало іншого виразу, крім слухняності і покірливості. Вбраний був у білий саронг, котрий щільно охоплював його боки й сягав босих п'ят, але на відміну од рибалок носив ще білий китель та білу пілотку на коротко остриженій чуприні. Він слугував біля столу й мусив одмовитись від сінгальської зачіски, бо мемсагіб здавалося, наче довге волосся легко падає до юшки. — А крім того, вони обидва ще малі, — додав Тісса на виправдання.
— Авжеж, — погодився пан Ліндсей. — Але де знайти надійну людину?
— З вашого дозволу, я запропонував би Карангу, — мовив Тісса трохи схвильовано. Каранга був його первісток, на три роки старший від Бандали й допомагав тепер на Ліндсеєвій кухні. Бути компаньйоном і охоронцем панича — куди почесніша й вигідніша служба, ніж тельбушити живність і терти часник, та й платять більше. — Це — гідний, правдивий хлопець, за котрого я ручаюсь.
Пан Ліндсей не казав ні так ні інак.
Однак уранці пані Ліндсей звеліла покликати Карангу й зміряла його поглядом від голови до п'ят, бо досі вона зовсім не помічала його серед темношкірої челяді.
— Обернись!
Каранга обернувся.
— В тебе гострі лопатки!
— Пробачте мені, мемсагіб, — пролебедів Каранга так само схвильовано, як учора його батько. — Але я вельми дужий. Направду вельми дужий. — На доказ цього він зігнув руку й напружив м'язи. — Боронитиму містера Жожо від усіх небезпек. Присягаю!
— Не кажи паничеві Жожо! — крикнула пані Ліндсей. — Для тебе він містер Джон.
— Авжеж, містер Джон. Даруйте мені, мемсагіб, — вклонився Каранга.
Каранга був бронзовий цибатий хлопець з гарними мигдалевидними очима. Мав одинадцять років, але високий зріст робив його старшим.
— Гаразд, — сказала пані Ліндсей. — Довіряю тобі містера Джона хоча б тому, що ти розмовляєш по-англійськи. Не хочу, щоб він безперестанку цвенькав по-вашому.
Каранга блаженно всміхнувся, вислухав детальний інструктаж, у тому числі вказівку, аби вишкріб себе щіткою та милом, і того ж дня після обіду став слугувати містерові Джону — охороняти його від спокус поганих хлопчисьок. Що ті погані хлопчиська — його брат Бандала й Тікірі, йому й не снилося.
Бандала й Тікірі сміялися з того цілий тиждень.
Але невдовзі радість їхня обернулась у смуток — болісний, невиліковний.
Коли Тікірі думав про це пізніше, то доходив дивного висновку: в усьому завинила тільки сіра мавпа «вандура» (ці створіння жили на узбережжі сотнями й нікому не заподіювали шкоди).
Але та клята мавпа зламала Жожо прута і таким робом спричинилася до всього…
Був це той самий прут, що ним Жожо недавно стьобав на веранді, звичайнісінький бамбуковий пагін, з якого Жожо обчухрав листя. Хлопець дуже вподобав цього прута і власноручно оздобив вирізаними літерами Д. Л. Жожо Ліндсей не ходив іще до школи, тож був не набагато письменніший від Бандали й Тікірі. Однак ті літери знав, бо вони красувалися на всіх серветках і скатерках у господі Ліндсеїв; пан Ліндсей звався Джек, а пані Ліндсей Дженні. Коли ж пізніше Жожо вдалося ті літери скопіювати й вирізьбити на бамбуковому пруті, пані похвалила сина за його меткість. Жожо розперла велика гордість. І відтоді він не випускав прута з рук. Мабуть, і спав з ним. А що вже вдень, то не розлучався з ним ні на мить. Бігав з прутом, грався з прутом, розмахував прутом, ганяв прутом павуків, стоніг, навіть кажанів, його новий охоронець Каранга дозволяв йому це доти, доки панич полював на нешкідливу нечисть. Коли ж Каранга помічав, що Жожо заміряється прутом на скорпіона або на тарантула, великого павука з волохатими ногами, то хапав його за руку, мовлячи: «Обережно, пане Джоне!», «Дозвольте, пане Джоне!», брав у нього прут, аби самому знешкодити отруйну погань.
А от у випадку з вандурою Каранга не зміг удіяти нічого. Мавпа сиділа серед гілок бананового дерева біля самої стежки, що вела до шосе, і щирила до хлопців свої жовтаві зуби.
Жожо Ліндсею це так не сподобалося, що він сунув їй до носа кінець свого прута, щоб — як він пояснив — трохи полоскотати мавпу, аби вона дивилася приємніше. Але вандура хапнула прут, стисла його в зубах і закрутила головою так рвучко, що бамбук тріснув і u Жожо в руці лишився тільки уламок з ініціалами. На цьому все й скінчилось, і ніхто навіть гадки не мав, що можуть бути гірші наслідки.
На жаль, Жожо був прикутий серцем до своїх перших літер і не вирізав нового прута. Просто проголосив уцілілий кецик кавалерійським стеком і замість стьобати по ящірках, як перше, штурхав ним до кожної діри, бо в землі різної нечисті теж було досить. А Каранга ходив назирці, мов тінь, і дивився, куди сер Джон штрика. Аж любий Жожо розсердився.
— Чого ти без кінця вештаєшся за мною? Раніше ніхто не опікував мене, і ніщо мене не вкусило.
— Маю наказ, містере Джоне.
— Який? Аби захищав мене від акул, а не від мурах!
Жожо лютував, що ані на хвилину не може позбутися охорони. Спочатку він думав, що Каранга не виконуватиме свій обов'язок так сумлінно і що йому, Жожо, пощастить попливти з Бандалою й Тікірі на острівець. Жожо пробував-навіть домовитися з ними в присутності Каранги, моргав їм потайки, кивав головою в бік океану, але в хлопців не було аніякісінького бажання наражатися через нього на покару. Втім, удруге на острівець вони не плавали. Побоювалися, щоб пані Ліндсей, чи Тісса, чи хтось із челяді не побачив з веранди й не зміркував, хто були ті два лихі спокусники Жожо.
Так минали дні, й нічого цікавого не відбувалось, якщо не брати до уваги випадку, коли Жожо сполохав шакала, котрий спав на узліссі пальмового гаю. Хлопець угрів звіра «кавалерійським прутом», а той своїм звичаєм захистився хмарою гидючого смороду. Жожо замлоїло. Тікірі з Бандалою бралися за животи з реготу, а Каранга потерпав, що трохи сопуху прилипне до пана Джона і мемсагіб гніватиметься. На щастя, саме того дня пані Ліндсей поїхала до Коломбо, а пан Ліндсей не почув нічого, бо курив люльку.
Аж ось — якраз за два дні — це сталося.
Пообіднє сонце розпікало повітря, вітер спав, і листя кокосових пальм висіло непорушно, наче вирізьблене з бляхи. Прохолодніше було тільки на узбережжі, там, де Тікірі з Бандалою сиділи в тіні купи пальм, що нахилилися над океаном, ніби хотіли напитись або милувалися своєю красою. Таких заблуканих пальм було на всьому узбережжі лише чотири. Вони тулились одна до одної, аж Тікірі інколи здавалося, що це упертюшки, які посварилися зі своїми приятельками в лісі й утекли до моря, або це сестри, які затужили по далях, тож і зійшли на берег виглядати човен. Так чи так, нахилялися ті пальми над прибоєм низько-низько, тож найменший хлопець, а чи вайло із села міг легко на них вилізти. Тому й звелів пан Альваро — пальми-бо належали, звісно, йому — прикрасити їхні стовбури намистом із колючого дроту, аби й горішок не пропав.
— Якби я хотів, — промовив Тікірі, — не побоявся б дроту і з'їв би панові Альвару геть усі горіхи. До єдиного!
— Я теж, — буркнув Бандала.
— Дуже сумніваюся, — похитав Тікірі своєю великою чорною головою. — Цілком можливо, що ти їх з'їв би… навіть напевно. Тільки ж не з'їси, бо не вилізеш до них.
— Авжеж не вилізу. Бо не хочу.
Тікірі засміявся:
— Брешеш. Не вилізеш до них тому, що подряпаєшся. Але я не боюся. Бо я такий дужий, що ніякий дріт не проколе моїх м'язів.
— Ану доведи! — осміхнувся Бандала.
— І доведу! — вигукнув Тікірі, схопився й почав спинатися на похилий стовбур.
— Цікаво, що з тебе потече, як наштрикнешся, — кричав Бандала. — Б'юся об заклад, що то буде сироватка!
Тікірі не відказав. Бандала підступив до пальми й випростав долоню.
— Зловлю тебе, як шкрябнешся й упадеш. Дивися, піймаю тебе, як муху!
Але Тікірі ліз мовчки далі й далі. Коли ж дістався до перших витків дроту, підвівся тілом і став схожий на мавпочку з довгими ногами; обережно обмацував стовбур, шукаючи діри у сплетінні іржавих наїжачених шпичок. На жаль, дріт творив щільний широченний комір, і перш ніж Тікірі доповз до його середини, капнули Бандалі на долоню дві червоні краплини.
— Облиш, Тікірі! — крикнув Бандала примирливо. — З тебе тече кров. Я пересвідчився, що це кров, а не сироватка. Лізь назад!
Замість відповіді Тікірі заспівав:
— Я великий і дужий! Дивися, море, який я силач! Я переміг блакитну акулу, а зараз переможу й дріт! Врешті переможу й пана Альваро і заберу всі його горіхи. Таку страшенну маю силу! Дивіться всі!
— Не дурій, які там усі, коли тут лишень я, — розсердився Бандала. — Але як зачує пан Альваро, то відлупцює тебе палицею, та й мені ще перепаде. Зіскоч!
Однак Тікірі ліз далі, незважаючи на кров, що тепер потекла йому і з ступень. Коли ж здолав останній колючий перстень, переможно вигукнув… Відтак сидів серед листя пальми, над порогом океану, дививсь униз і в блискучому, тремтливому дзеркалі моря бачив велику скуйовджену голову й частину стрункого тіла. Був то стовбур пальми та її крона, що цілком сховала у собі хлопчину, але тієї хвилі йому здалося, ніби то він сам, велет Тікірі, покликаний творити подвиги. Ліниві хвилі, прилинувши здалеку, щомиті перетинали ту картину, щоб зашуміти на піску, однак щоразу картина з'являлася знову й повільно хиталася на тому самому місці.
— Го! Ого! — співав Тікірі. — Готуюся до великого стрибка! Нахилюся вперед і назад, наберу розгону, стрибну і переможу море!
Він так захопився своїми видивами, що геть забув про горіхи й повернувся до Бандали з порожніми руками. Хіба що обдертими до крові.
— Тепер бачиш, — мовив гордовито. — Тепер я тобі довів свою відвагу.
— Ні, — сказав Бандала. — Ти довів тільки свою дурість. Розумний болю не шука. Біль — це страждання.
— Дай мені з тим спокій, — відрубав Тікірі. Він не любив Бандалиних слів про страждання, які той часто повторював. Бандалин батько Тісса сповідував буддистську релігію, яка радить уникати страждань і жити в спокої.
Коли Тікірі обмив рани солоною морською водою, щоб не запалились та щоб знову довести свою мужність, подалися вони з Бандалою до села. І день скінчився б щасливо, якби не пекли так рани. Хоч Тікірі ані писнув, однак збочив зі стежки, аби нарвати в підліску прохолодного листя кудуру. Цю низьку рослину з квітками, схожими на фіолетові блюдечка, він знайшов одразу ж. На жаль, хлопець помітив у траві й щось інше…
Від хвилювання він аж поперхнувся:
— Бандало… Хутко! Гіканелла!
Бандала прибіг миттю, бо ящірка гіканелла, завгрубшки як зап'ястя, — створіння рідкісне й до того ж оповите таємничістю: так само, як чорно-жовті рибки-лоцмани водять акулу, гіканелла сповіщає про появу очкової змії, кобри.
Зачувши голоси й кроки, гіканелла зупинилася, звела оливкового кольору голову й втупила у хлопців очиці, схожі на корали; на спині в неї чорніли два пруги, ніби накреслені тушшю.
— Так, це гіканелла, — видихнув Бандала. — Гукни кого-небудь!
Тікірі розгублено розглянувся. Ніде ніщо не ворухнулось. Мертва тиша… Лише здалеку долинав гуркіт каміння в копальнях, згори — шемрання пальмового листя, а від океану — тихий шелест прибою. Над дахом Ліндсеєвого будинку літали горобці, але це так далеко, що цвірінчання їхнього не було чути.
Цієї хвилі на веранді з'явилася цибата темна постать.
— Каранго! — вереснув Тікірі. — Мерщій, тут ворог!
Чому обрав саме це слово, чому не крикнув «тут гіканелла!» або «тут кобра!», Тікірі не міг згодом пояснити: може, тому, що за мить перед цим удавав з себе героя й подумки змагався з ворогом.
Каранга не відказав. Побіг. А слідом за ним війнулася мала біла постать, гейби чужоземний метелик…
Допіру Тікірі крикнув, ящірка стьобнула хвостом і зникла в заростях.
— От лихо! — закляк Бандала. — Кінець, відведе кобру.
Однак гіканелла кобри не відвела, а навпаки — прикликала, ніби мала над нею чудодійну владу, що змусила кобру здолати вроджений страх перед людьми. Щойно втекла ящірка, плазун виліз із діри серед коріння банана.
Був це інший банан, не той, під яким Жожо недавно зав'язав бій з вандурою, що зламала йому прут. Цей банан був менший, хоч мав таку саму сріблясту кору і гілки його так само звисли до землі й переплелися, що оком не проглянеш. Ні, він був куди нижчий від банана Жожо. Однак це дерево наганяло жах: замість сірої сумирної мавпочки воно прихистило чорного гада.
— Каранго! — відчайдушно крикнув Бандала й стрибнув до банана, аби перепинити кобрі дорогу назад.
Це так її налякало, що вона сквапно поповзла туди ж у зарості, де зникла гіканелла.
Але там саме виринув Каранга.
Гад завагався. Не міг уперед, не міг ліворуч, де стояв Тікірі, не міг назад, де стояв Бандала. Тільки в одному напрямку зяяла прогалина: праворуч. Чорний плазун, більший від людської руки, поповз туди і нараз зупинився: там, де іще секунду тому було вільно, стояв Жожо Ліндсей з бамбуковим стеком.
— Ідіть геть, містере Джоне! — зойкнув Каранга. — Це кобра!
— Кобра! — зрадів Жожо, і гадки не маючи одступитися. — Змія в окулярах!
Кобра звела голову, як робить завжди, коли не знає, що чинити, тіло її несподівано почало мінитися. Не все тіло. Лиш невелика смуга за головою, де в інших тварин горло, начеб надулася. Вона залишилася пласка, тільки росла й росла ушир, доки стала схожа на людську долоню або на чорний лист. Порівняно з нею голова була кумедно маленька. На цій смузі тепер з'явився виразний малюнок двох кілець, з'єднаних ламаною дужкою, — геть-чисто окуляри.
— Окуляри! — знову захоплено вигукнув Жожо. — Бачите їх? Замість на носі має їх на карку. Дивіться, я їй їх пересуну!
Перш ніж хто встиг йому заборонити, він ступнув, простяг стек…
Водночас Каранга жахно скрикнув і кинувсь уперед, аби стримати його руку.
Запізнився на секунду.
Жожо уже торкнувся стеком окулярів, змія метнулася, Жожо заверещав, одсахнувся…
Сахнувся й Каранга. Мовчки. Він раптом наче спопелів. Рука, простягнена до пана Джона, так і зависла в повітрі. Хлопець з жахом дивився на дві манюсінькі раночки, які червоніли в нього на зап'ясті. В нього, в Каранги.
За дві години він помер. Він, Каранга, Бандалин брат, Тіссин син. Кобра вжалила його просто в артерію.
Жожо гірко плакав. Бандала схлипував. Тісса затулив рукою обличчя.
Що ж до Тікірі, то він не міг собі дозволити плакати. Він повинен мати сухі, ясні очі, щоб бачити діру серед коріння банана. Сидів навпочіпки перед нею з грубою палицею. Бачив, як кобра, напавши, там зникла, і знав, що вона має знову з'явитися. Тож мовчки чатував. Годину, дві, три.
Каранга був уже мертвий, а Тікірі чекав і чекав. Надвечір змія вистромила голову. Але Тікірі так само чекав — хотів ударити напевно. Коли ж змія виповзла, змахнув Тікірі справа наліво, як мечем. Змія звела голову, і Тікірі змахнув удруге.
Відтак узяв кобру на палицю й приніс до Ліндсеїв. Пані зойкнула й заплющила очі. Жожо й досі плакав. Пан Ліндсей підвівся з крісла, обдивився змію й схвально похитав головою. Знову сів.
— Хто її забив?
— Жожо, — сказав Тікірі.
— Як?! — остовпів пан Ліндсей.
— Це неправда, — схлипнув Жожо. — Її Тікірі забив!
— Іди сюди й не бреши! — звелів пан Ліндсей Тікірі. — Ти забив цю змію?
— Змію? Так, — підтвердив Тікірі.
— Ти хоробрий хлопець, молодець, — проголосив похвально пан Ліндсей і заходився перекладати пані, про що мова, бо розмовляв з Тікірі по-сінгальськи. — Справді відважний хлопчина, — додав, коли Тікірі пішов. — Слід би його винагородити. А що, як узяти його на кухню? Карангу ж ніким замінити.
Пані Ліндсей нахмурила брови:
— Ах ні! Таке цуценя! Хоч у того були гострі лопатки, але цей такий чорний та потворний. Не хочу я весь час його перед очима мати.
Надто вже огидна була їй велика чорна голова Тікірі та його товсті губи.
— Як знаєш, — сказав пан Ліндсей, устав і пішов пройтися під верандою. Сьогодні за ним ніхто не носив крісла; Тіссу відпущено, аби поховав свого сина.
Але по хвилі пан Ліндсей згадав убиту кобру й вернувся, щоб роздивитись її пильніше. Дійшов висновку, що це чудовий екземпляр, — варт його дати відпрепарувати й поставити в кутку канцелярії, аби лякав відвідувачів.
Тікірі поволі вертався додому. Сонце вже сховалося, місяць досі не зійшов, але океан мінився тисячами іскринок — зеленими, фіолетовими — гейби друге небо, повне зірок, примандрувало згори донизу. Посередині того яскріння бовванів чорний обрис острівця Калудуви, теж поцяткований зірками, тільки великими, темними й наїжаченими. То були пальми пана Альвара.
Перед хатиною, з якої чувся похоронний спів Каранжиної матері, сидів Бандала. Тікірі підсів до нього.
— Жожо вбив Карангу, — сказав він. Бандала захитав головою.
— Так! Жожо в усьому винен, — стояв Тікірі на своєму. І додав, близько до правди — Я сказав про це пану Ліндсеєві.
— Ах ні, — мовив Бандала. — Жожо не можна винуватити. Він білий і не знав, що кобру не слід дражнити. Тепер він це зна і вже ніколи такого не зробить.
Але Тікірі вперто повторював одне й те саме, аж Бандала вигукнув:
— Так само можна було б сказати, що в усьому винен ти. Так, ти! Якби ти не розказав Жожо про акулу, зостався б Каранга на кухні. А якби ти не поліз на пальму пана Альвара, не подряпався б об дріт, не шукав би гойного листя, то не найшов би ящірки гіканелли!
Тікірі похлинувся від обурення, на очах йому забриніли сльози. Та коли він трохи поміркував, то здалося йому, що Бандала має до певної міри слушність. Але потім Тікірі знову відчув, що той і крихти правди не має. Він мовчав, неспроможний усе це збагнути. Голосіння Каранжиної матері на мить стихло, від океану почувся глухий гуркіт — то хвилі накочувалися на берег. Море починало вирувати.
З хатини падало червоне світло аж до стовбурів найближчих пальм, на яких висіла маленька халупка — курник. До халупки вела драбинка з бамбукових прутів. Драбинка прогнулася під вагою трьох курей та півника; ніхто сьогодні не згадав, що кури хочуть спати і що їм треба відчинити дверцята курника.
Тоді вийшов батько Тісса й зробив це. З вигляду він був вельми спокійний. Широке лице його з далеко поставленими очима не мало слідів туги, очі були сухі, тільки губи стиснуті в одну вузьку риску, але й та риска зникла, коли Ticca сів обіч хлопців. У тьмяному світлі зблиснули його білі зуби.
— Не плачте, — всміхнувся він. — Каранга вмер, але скоро він ізнов повернеться на землю, оскільки ж він був добрий, то буде ще кращий.
Буддисти вірять, що людина проходить низкою життів: у наступному збирає те, що в попередньому засіяла; коли була добра, чекає на неї лише добре; коли ж погана — то тільки зле.
— Так, — схлипнув Бандала, намагаючися стримати сльози.
— Можливо, — сказав Тікірі. — Але мені все-таки сумно. Я хотів би, щоб Каранга був живий. Навіть дав би йому свого ножа — так я зрадів би.
— Ти малий і дурний, — урвав його Тісса. — Нерозумно бажати собі чогось. Коли бажання не справджується — ти мучишся й терпиш. А коли справджується — радієш недовго. Бо потому виникне нове бажання, і так далі й далі, поки дійдеш до нездійсненного, і тоді вже мучитимешся.
— Я любив Карангу, — завважив Тікірі.
— Любити когось або щось — так само дурниця, — сказав Тісса глухо. — Втратиш те, що любиш, і мучишся. Розумний той, хто нічого не бажає й нічого не любить.
Він проказав це монотонним голосом, бо лиш повторював те, що йому нашіптували жебрущі буддистські ченці, котрим часто давав притулок: «Зречися бажань і любові, і позбудешся муки. Так говорив Веда». «Ведою» ченці звали свого вчителя Будду, який жив багато століть тому. Будда був королівський принц, але відцурався від своєї родини та всього багатства й став жебраком, бо дійшов висновку, що так уже нічого не зможе втратити, ні за чим не жалкуватиме, ніщо не гнітитиме його.
— Ти не любив Каранги? — руба спитав Тікірі.
Тісса мить мовчав.
— Я любив його, — мовив нарешті, підвівся й пішов у хатину.
Тікірі розгублено дивився йому вслід. Він не розумів Тісси. Сам був з народу тамілу, який не визнавав Буддиної науки, тобто індуської релігії, і Тіссині слова хлопець уважав жорстокими, безсердечними. Втім, його, Тікірі, батько не дбав про жодну релігію, він любив життя… однак надто рано його втратив.
— Бачиш, який розумний мій батько, — озвався Бандала; голос йому ще трохи тремтів. — Я теж буду такий розумний і спокійний. Це велика справа, тільки, зрозуміло, багато доведеться мені докласти праці й терпіння.
— Не вірю я тому. Гадаю, це дурниця, — сказав Тікірі. — Я ж бо сам страшенно дужий, здолав акулу, колючий дріт і кобру, але жаль здолати не можу. І твоя мати теж не може, бо плаче й нарікає.
Схвильований Тікірі пішов. Коли підвів голову, побачив білі зорі, що просвічували крізь пальми, й на мить спинився роздивитись їх. Вітер з океану подужчав, неподалік прибій гуркав об узбережжя, як молот об кувалду, гойдалися величезні крони кокосових пальм, зорі між ними то зникали, то знов показувалися, ніби грались у піжмурки, пальмове листя сухо шемрало — здавалося, ніби вгорі танцює юрба кістяків… Аж від того Тікірі запаморочилася голова.
Цієї хвилі зачув він голос своєї матері, яка його шукала, й відгукнувся.
Другого дня подарував пан Ліндсей Тіссі п'ятдесят рупій — відшкодував йому втрату сина, а пані Ліндсей взяла Бандалу за кухарчука.
— Це твій другий син — як його звати? Так, Бандала. Отже, цей твій Бандала, чи як його, куди менший, ніж той… той… як його звали… так, Каранга, отже, й пуття з нього менше. Але я не хочу, Тіссо, щоб ти мав збитки. Тож покладу йому таку саму платню, хоч він нічого не вміє й по-англійськи не розмовляє. Я ж бо така сама щира християнка, як ти буддист, і моя віра велить мені любити свого ближнього й допомагати йому.
— Дякую, мемсагіб, — уклонився Тісса.
Так Бандала став до своєї першої служби, і Тікірі втратив одразу двох товаришів. Бандала вже не мав часу тинятися надворі, а Жожо не смів залишати веранду; пані Ліндсей раптом вирішила, що вся ця жахлива земля кишить кобрами, й наказала служниці, аби не зводила з панича очей і не пускала його навіть до саду.
Першого дня Жожо й словом не перечив. Другого дня побився зі служницею й дременув од неї, але скуштував батькового паска й третього дня вже послухався. Нудив світом на веранді й такий сумний був, що пані Ліндсей серце краялося з жалю. А що була саме субота, запропонувала вона чоловікові, аби взяв сина на прогулянку, проїхався з ним трохи островом, щоб бідолаха Жожо трохи розвіявся. Пан Ліндсей погодився: він давно збирався навідати сера Вільяма Флемінг-Джонса, власника каучукової плантації в центральній частині острова.
— Чудово, — сказав пан Ліндсей, — завітаємо до Вілла.
Жожо буде радий та й старий Вілл теж.
Пані Ліндсей нахмурила брови.
— Будь ласка, не зви сера Вільяма старий Вілл. По-перше, він дворянин, по-друге, не такий уже й старий, а по-третє, має великий вплив на губернатора.
— Твоя правда, люба. Та коли він був ще молодий і не дворянин, то ми з ним грали в одній футбольній команді, — засміявся пан Ліндсей.
Уранці взяв він вичепуреного Жожо і, щоб той дорогою не нудився, прихопив Бандалу, котрий, звісно, мусив вишаруватися з щіткою, бо саме перед цим різав часник на грінки.
Вирушили за ранкової прохолоди, але, щойно від'їхали сто метрів, Жожо крикнув, аби зупинилися: край шосе сидів смутний Тікірі. Пан Ліндсей загальмував, оглянувся і, пересвідчившись, що від будинку їх не видно, взяв і Тікірі. Так сталося, що двоє тубільних хлопців уперше скуштували розкоші їхати в авто.
Колись Тікірі тішився би з того невимовно. Сьогодні ж ні. Сидів коло шосе сумний не через те, що почував себе самотнім, а тому, що його гнітила смерть Каранги. Хто винен у ній? Жожо чи він сам, Тікірі? Цього Тікірі не знав.
Але ж він повинен це знати, бо відчував, що тільки тоді впаде з нього цей страшний тягар, і він знов буде веселий та безтурботний, як перше. Але що далі про це розмірковував, то далі заплутувався. Лиш одного висновку дійшов: у голові його думка за думкою мигтять так само, як оце пальми вздовж шосе… нема кінця ні думкам, ні пальмам.
Тікірі дививсь у віконце й чудувався. Океан зник — попереду блищала чорна смуга шосе, що звужувалася, гейби гостряк рибальського гарпуна. Обабіч біг ліс кокосових пальм, розпливчастий, ніби дивишся на нього крізь пелену сліз. «Певно, я й справді плачу, — думав Тікірі. — Мабуть, уже ніколи не перестану плакати…» Тут він підніс до обличчя руку. Ні, очі в нього сухі.
Тож він вирішив не дивитись у вікно: весь час здається, ніби плачеш, а це дуже неприємно. Тікірі втупив очі собі під ноги. Згодом — коли машина саме стишувала хід — побачив кінець бамбукового ціпка.
Ціпок стирчав попереду над сидінням біля пана Ліндсея, спертий об плече Жожо, бо панич сидів там і тримав ціпок так, як солдат тримає гвинтівку, коли охороня фортецю. А на кінці цього ціпка викарбувано дві літери, яких Тікірі не вмів прочитати, але які добре знав: це була стара палиця Жожо, та сама, що нею він штрикнув кобру, аби посунути їй окуляри… Отже, Жожо її не викинув, не відмовився від неї навіть після всього, що сталося!
Першої миті Тікірі спалахнув гнівом.
Але за секунду гнів, на диво, змінився в безмежну радість, і Тікірі засміявсь — уперше під хвилі, коли кобра мигнула головою, наче блискавка. Тепер Тікірі знав, на чиєму сумлінні смерть Каранги.
Ані Жожо, ані він, Тікірі, не винен — у всьому винна мавпа вандура! Бо якби не зламала довгого прута Жожо, то був би Жожо штрикнув кобру з відстані, втричі більшої, і нічого тоді не сталось би — кобра-бо не плига.
Авжеж, саме так!
«Так, і не інакше!» — повторював Тікірі подумки й вірив у це, бо хотів у це вірити, й мусив вірити, щоб позбутися великого тягаря.
Раптом авто зупинилося. Тікірі підвів голову й побачив навколо цілком інший ліс.
Замість високих пальм з веселим зеленим верховіттям бігли увсібіч аж у безмір'я низькі сиві деревця з рідким листям, крізь яке. просвічувало сонце. Були це каучукові дерева. Плантація сера Вільяма Флемінг-Джонса. Попереду стояв його будинок, двоповерховий, з червоним дахом, із верандою — схожий на Ліндсеїв дім, як брат.
Після обіду господар з гістьми пішов до місця, де він вирубував праліс, щоб розширити плантацію. Він сказав:
— Я вирубую.
Пан Ліндсей притакнув:
— Авжеж, треба вирубувати, Білле…
А насправді праліс вирубували слони. Було їх десь із шестеро, на кожному сидів магаут, тубілець-погонич, і, погейкуючи та штурхаючи сталевим прутом, гонив слона на дерева пралісу. Дерева стояли щільними рядами, сплівшися кронами, могутні, непереможні —допоки об них не обіперся слон. Тоді дерева з тріскотом ламались і падали, наче були з порожнистого бамбука, не міцніші від прута Жожо.
— Оце галас! — кричав Жожо. — Трісь, трісь! Як вогонь!
— Оце сила! — кричав Тікірі. На узбережжі він бачив слона мало коли й ніколи не бачив за працею, бо кокосові пальми не треба вирубувати.
— Вони справді мають велику силу, — погодився Бандала. — Хоча, якби слони не були б такі важезні, то не робили б це так легко.
Тікірі засперечався, що слони роблять оте все завдяки надзвичайній, страшній, жахливій силі, яка анітрохи не залежить од ваги, а Бандала й Жожо сміялися з нього: знов Тікірі хоче звеличити себе: сам як пір'їнка, а без угаву чваниться силою та мужністю.
Тікірі спаленів з обурення. Але коли побачив, як слони відтягують убік величезні стовбури, як тягнуть їх за собою гримучими ланцюгами, то геть забув про злість.
— Сила! — захоплювався він. — Це найбільша сила на світі!
Слони так зачарували Тікірі, що й сер Вільям у його уяві несподівано став подібний до слона: величезний ніс, величезний тулуб, і так само застрашливо сурмить, коли сякається в носовик.
Надвечір вони рушили назад. — Я вже знаю, ким буду, — нараз проголосив Тікірі.
— Магаутом. Погоничем слонів, — угадав Бандала; своєю прозорливістю він, певно, завдячував ігуанячому язику, якого колись із'їв.
— Авжеж!
Жожо оглянувсь і зареготався.
— Не смійся, — набурмосився Тікірі. — Слони — найдужчі на світі, але я буду ще дужчий, ніж вони, бо ними керуватиму.
Тепер засміявсь і пан Ліндсей. Був задоволений, що взяв із собою цього кумедного чорного хлопчиська, який розважив і потішив Жожо.
— Дженні, — сказав він по вечері, — знаєш, що справило на старого Білла найбільше враження? Те, що Жожо має вже двоє слуг.
— Ти, певно, хотів сказати про сера Вільяма, — ображено виправила його дружина. — А як це Жожо має двоє слуг, коли їхав він тільки з тим малим негром-кухарчуком?
— Їхав з двома, — пояснив пан Ліндсей, закурюючи люльку. — Я взяв і того курдуплика, чорного, бридкого. Він страшенно кумедний. І Вілл — я хотів сказати: сер Вільям — схвалив це. Кінець кінцем, хіба інша челядь — не тубільці?
— Атож, — замислилася пані.
Словом, уранці вона одкликала Бандалу з кухні, приставила його до Жожо як слугу та охоронця в одній особі, а що він ні зростом, ні силою не міг зрівнятися з небіжчиком Карангою, то взяла на додачу ще й Тікірі. Хоч Тікірі завжди здавався їй потворним і схожим на незграбне цуценя, однак він убив кобру й довів цим свою хоробрість; зрештою, сер Вільям сказав, що добре мати багато слуг. А що Тікірі був схожий на незграбне цуценя, а цуценяті гроші ні до чого, то вона не поклала йому платні, лишень самі харчі.Відтак звеліла Тіссі, аби переклав Бандалі й Тікірі ось що:
— Тепер ви вже не товариші паничеві, а його слуги. Пишайтеся цим і щодня мийтеся. Ти, чорношкірий, не думай, що на твоїй чорній спині я не помічу бруду. Нюхом почую. Зараз можете йти. Пильнуйте панича, як ока в лобі.
А надворі Жожо сказав їм:
— Дурниця, не смійте слухати маму. Не хочу я слуг, хочу товаришів. Яка зі слуги втіха? Отже, ми товариші, слово!
— Так! — захоплено вигукнув Тікірі. — Хоч невдовзі я тебе покину, бо стану магаутом, але тим часом — слово!
Бандала погодився теж, хоч і з куди меншим захопленням. Він не знав, яка честь більша: бути слугою чи приятелем. Лише в одному Бандала не сумнівався: ручившись за безпеку Жожо, нізащо в світі не візьме його на острівець.
На лихо, Жожо знову згадав про акул, і чимало доклав Бандала зусиль, аби відкрутитися від ризикованої подорожі.
Але, на щастя, його служба в містера Джона тривала недовго.
Не минуло й місяця, як Жожо поїхав до великого міста Коломбо, щоб там ходити до школи й стати освіченою людиною та джентльменом.
Те, що Бандала мав за щастя — позбувся відповідальності за панича, — на Тікірі вплинуло зовсім інакше. Він ніколи не турбувався про безпеку Жожо так, як Бандала, тож роль охоронця була для нього легка. Але тепер усе докорінно змінилося. Бандала повернувся до кухні, а Тікірі пані Ліндсей відвела малопринадну роль хлопця на побігеньках, що на практиці означало бути напохваті у всіх; тобто виконувати найнеприємніші доручення. Чистити черевики, виносити попіл і розпалювати вогонь — то ще приємна праця. Гірше, що доводилося дбати про ванну та вбиральню.
У порожньому ванькирчику з нетинькованої цегли були ванна, душ із бляшаним баком на воду, який треба заповнювати з даху, та великий дерев'яний цебер. У холодних шпарах поміж цеглин, звісно ж, сиділи найрізноманітніші комахи. Хоча здебільша це були нешкідливі жучки, однак пані Ліндсей гнітила невідчепна думка, що на цій страшній землі отруйне геть усе, що бігає, літає, пищить, сичить, хай навіть і німе, але що має понад дві ноги. Вона твердо була переконана: у ванній ніщо не повинно рухатись і пищати, крім неї самої. Сувора відповідальність за це покладалася на челядь. А челядь спихала цю халепу на найпослідущого з-поміж себе.
Цього нещасного звали Тікірі, і, крім великої, негарної голови, він мав кволе тільце й дві руки, в яких щоранку тримав лопатку й прутик. Прутиком штурхав у шпарки в стіні, виганяючи нечисть, а лопаткою вбивав ту нечисть, як ляскавкою на мух, і виносив.
Подеколи, на жаль, не допомагала й ця зброя. Якось пані Ліндсей виявила у ванні жабу, котра, без сумніву, прослизнула туди після того, як Тікірі пішов, або впала зі стелі, куди Тікірі не діставав. Був з того переполох, але не такий страшний, як за тиждень, коли мурахи забили душ і пані Ліндсей довелося власноручно обливатися водою з цебра.
За те, що вона випадково вилила на себе втопленого скорпіона, Тікірі аж ніяк не міг відповідати. Він справді дуже старанно обдивився цебер, перш ніж наносити до нього вранці води, і не вкмітив у ньому нічого підозрілого. Як туди дістався скорпіон — не міг збагнути, хоч убий… А коли вже туди заліз, то чого втопився, чого не зостався живий, мерзотник! Була то жахлива, кровожерна думка, однак вона ніяк не хотіла залишати мозок Тікірі.
Якби скорпіон був не втопився, то вжалив би пані Ліндсей — і було би по пані Ліндсей. Хоча ні — так далеко кровожерність Тікірі не сягала — хай би пані просто була покусана й мусила б довго лежати в постелі й не купалась би! Він, Тікірі, мав би так само давати лад у ванній, але тільки для пана Ліндсея, а той так не кричав, не дратувався й не пищав.
З часом Тікірі звик і до примх, і до крику пані Ліндсей, але не зовсім. Кінець кінцем він був майже радий, коли пані Ліндсей вигнала його за пригоду з дельфінами.
Сталося це десь через рік, коли Жожо вернувся з Коломбо на канікули. Приїхав з пані і паном Ліндсеєм в автомобілі, повному валіз, став перед верандою, роздивився й сказав:
— То це наше бунгало! Я майже забув про нього.
Він звав тепер будинок «бунгало», як усі дорослі англійці, розмовляв по-англійськи, але Бандала й Тікірі його розуміли — за рік вони непогано перейняли чужу мову од своїх панів.
— А це Тісса, — поплескав Жожо Бандалиного батька по плечу. — Про тебе я теж майже забув.
Тісса, всміхаючись, уклонився. Жожо обернувся до Бандали з Тікірі: вони стояли серед челяді, яка вишикувалася під верандою, вітаючи пана Джона.
— Стань біля тих хлопців, — сказала пані Ліндсей. — Хай я побачу, як ти виріс.
Жожо став до них, але не поруч, а обличчя до обличчя.
— А це Тікірі та Бандала! — засміявся. — Вас я не забув.
Бандала зрадів, Тікірі —ні: Жожо переріс його на півголови, хоча торік був куди менший. І не тільки це — Жожо тепер мав дуже тіло й ноги, і підборіддя кутасте, як кулак. Надто підборіддя впало до ока Тікірі; йому здалося, що воно випромінює більше сили, ніж широкі плечі Жожо. Відвівши погляд від підборіддя, Тікірі помітив бамбуковий ціпок, що його Жожо тримав у руці. Ні, це був не той старий із викарбуваними літерами, якого зламала мавпа вандура, спричинивши тим смерть Каранги. Ця палиця була тонша, гладенько обстругана, відполірована, а на одному кінці мала ще й петлю з коричневої шкіри.
Ніби помітивши погляд Тікірі, Жожо розітнув палицею повітря:
— Їжджу на коні, — гордо повідомив він. — А як ви?
— Ми — нічого, — відказав Бандала по-англійськи: на відміну од Тікірі, він не лише розумів, а вже й трохи говорив по-їхньому. — Власне, не нічого. Ми працюємо.
— Гм, — сказав Жожо. — Це погано.
Справді, було це погано, бо другого ж дня Жожо згадав про одну забуту справу. Якщо правду казати, то про неї несамохіть нагадав йому Тікірі.
Усі троє сновигали під верандою в тяжкій передобідній задусі, мляво перемовлялися, обливаючись потом. Пані знову прикріпила обох хлопців до Жожо як слуг і охоронців, усе було знову по-старому, лишень стек у Жожо виблискував новизною.
— Це англійський вершницький стек, — пояснив Жожо. — Ним я стьобаю коня.
Тікірі, звісно, не повірив: по-перше, ціпок був з бамбука, який росте тут, на Ланці, а не в Англії, де майже зовсім нема сонця, а по-друге, стьобав Жожо не коня, а своїм звичаєм, як і колись, ящірок, що повзали по стінах.
— Ти маєш на увазі справжнього коня? — спитав з недовірою.
Жожо засміявся:
— Авжеж, справжнього коня! А що, я схожий на того, хто їздить на дерев'яному? В Коломбо я маю поні. Це такі низькорослі коні, тобто щось таке, як ти, тільки, словом, серед коней, і на них я гасаю зі страшною швидкістю. Ти б на мене подивився!
Тікірі хвилю мовчав. Згадка про низькорослих дійняла його до живого.
— Може, ти й справді їздиш на чомусь, що подібне до коня, — промовив згодом похмуро. — Але ми їздимо на справжньому човні…
— Та ні, не їздимо, — сквапно урвав його Бандала. — Нема в нас ніякого човна.
— Є!
Жожо звів брови:
— То хто з вас двох бреше? Хто? Признавайтесь, а я його почастую стеком. Бо брехати не годиться, а надто білому панові. Цього нас учили в школі.
— Я не брешу, — запротестував Бандала. — Нема в нас човна.
— Але можемо його в декого позичити! — швиденьке сказав Тікірі. Аж дуже не хотілось йому скуштувати стека; не тому, що боляче, а тому, що тоді уподібнився б до ящірки, а чи до того поні Жожо. — Можемо! Як тоді!
— Де там! — перебив Бандала. — Дядько Вікрена тепер дуже пантрує за ним. Відтоді, як не стало весла…
Бандала замовк, бо в Жожо заблищали очі:
— Он як! Це те, що ви мені ще винні! Візьмемо човен і попливемо на акул. Ніяких відмовок! Тепер я вже досить великий, і коли треба буде, то я вас захищатиму. Не ви мене! Тікірі засміявся.
— Чого регочеш? — спитав Жожо грізно.
— Що ти нас захищатимеш.
— Хочеш це бачити?
— Хочу!
— То побачиш. І ще сьогодні.
— Де там сьогодні, — Бандала востаннє спробував урятувати становище. — Треба ж дочекатися, коли Вікрена поїде. Інакше човна взяти ми не можемо.
— А коли це буде?
— Ми тобі скажемо.
— Гаразд, — мовив задоволено Жожо. — Але не думайте, що вам пощастить обдурити мене! Я вивчав у школі речі, про які ви й гадки не маєте, і тепер я вдесятеро меткіший від будь-якого чорного хлопця на світі!
— Авжеж, — погодився Бандала й подумав: воно-то так, Жожо напевно дуже меткий — це ж не жарт учитися у школі в Коломбо, але все ж не такий меткий, щоб міг на відстані підглядати за дядьком Вікреною.
Як на лихо, за два тижні Жожо навідав батька в його канцелярії коло опалових копалень і раптом побачив у вікно Вікрену, що очікував на шосе автобуса. Жожо миттю вибіг надвір.
— Їдьмо! — наказав хлопцям, які чекали його в тіні запорошеної пальми. — Пливімо на острівець! Вікрена пішов. Тож — гайда!
Бандала хитнув головою. Він знав, що перечити не можна нічого, тепер надія тільки на хитрість.
— Ану, — вигукнув, — ану, хто перший до річки!
Бандала кинувся бігти перший, і так прудко, що спіткнувсь об сивий камінь, яких до біса валялося навколо копалень. Падаючи, він пронизливо крикнув. Коли йому допомагали підвестися, сичав з болю, обмацуючи коліно й лікоть.
— Чого це ти, чорт би тебе забрав, — лайнувся Жожо. — Ач який ніжний! Охолодиш коліно в ріці, і все буде гаразд. — Він побоювався, щоб це поранення не зірвало прогулянки.
Однак ріка не допомогла, і вони мусили одвести Бандалу додому; той тяжко накульгував, з ліктя йому крапотіла кров. Жожо голосно лаявся, Тікірі похмуро мовчав. Він розгадав Бандалину гру, постеріг, що зойк пролунав, перш ніж приятель упав, бачив, як той падав — на бік, а не на коліно, та ще й копнув ліктем землю!
Коли Бандалу передали Тіссі, аби той оглянув його рани, Тікірі обернувся до Жожо й уперто сказав:
— Можем їхати удвох. Якщо хочеш, звісно.
Жожо хотів, тож вони нарешті таки потрапили на острівець Калудуву. Експедиція минула без пригод, бо навіть акуленяти хлопці не побачили. Тільки далеко в океані гралася зграя дельфінів. Вони вискакували з хвиль і знов до них пірнали, так, ніби прагнули погрітися на сонечку, ніби хотіли бодай на мить залишити море й побачити інший світ.
— Га! Акули! — вигукнув Жожо, дарма що знав так само добре, як і Тікірі, що йдеться про беззахисних, пустотливих ссавців, які дихають легенями і з рибою мають спільну хіба форму тіла та стихію, в якій плавають. Для нього це були акули, бо заради них він подався сюди. І Тікірі не перечив йому; розумів, що Жожо не хоче повертатися ні з чим.
— Ти бачив багато акул, — навіть сказав Тікірі, коли вони повертались. — Але не смій про це говорити.
— Смію! — вдарив Жожо веслом по воді. — Ти що гадаєш? Що будеш мені наказувати? Смію! Але не хочу. Тому й не казатиму про це. Бо не хочу. Розумієш?
Тікірі притакнув. Він і справді добре все розумів.
Однак того ж таки вечора Жожо закортіло похвалитися, де він був і що бачив: десятки акул з пащеками, повними зубів! — скрізь довкола самі акули, а він, Жожо Ліндсей, посеред них сам один, лише з отим чорним бідолахою Тікірі, котрий тремтів од жаху.
За десять хвилин по тому прив'язав кухар по наказу пані Ліндсей Тікірі до пальми і вдарив його десять разів своєю найбільшою кописткою. Це не боліло зовсім, бо копистка була не замашна й кухар не дуже старався. Однак Тікірі залився сльозами.
— Ну, ну, — заспокоював його Жожо. — Нічого не сталось. Я тебе дуже люблю, віриш? Ти — аби знав — до біса чорний, але я на тебе завжди дивлюся майже як на товариша. Це я сказав кухарю, аби взяв на тебе копистку, а не паска.
Тікірі не переставав плакати, й Жожо лагідно обняв його за плечі:
— Таж не розсиплешся, чоловіче! Ти ж бо чорний, а чорному хлоста ніколи не вадила.
— Білому теж не вадила, — схлипнув Тікірі.
— Е ні, білому вадить, і то дуже, — похитав Жожо головою. — Бо білий має престиж, і коли його б'ють, страждає престиж.
Тікірі не второпав, що означає це слово, і Жожо пояснив йому, що престиж — це велика слава. А хто славний, того не можна бити, само собою зрозуміло, не можна. Навіть коли він завинить у чомусь, то ніхто не сміє його бити, хіба що лишень білі, бо інакше було би по престижу, по славі…
Відтак Жожо завагався, але все ж мусив признатися.
— А я, Тікірі, як джентльмен визнаю, що сьогодні вчинив дурницю, бо мав тримати язика за зубами, і за це мені теж перепало, — звісно, зробив це тато й таємно, аби жоден слуга не бачив: те, що я тобі це довіряю, є для тебе величезна честь. І що ж, я плачу? Не плачу. Тож і ти не плач, бо ми з тобою дістали однаково.
Тікірі витер сльози й не плакав уже навіть другого дня, коли мусив залишити Ліндсеїв дім за непослух, обман довір'я й за те, що наражав містера Джона на велику небезпеку. Однак на клопотання Жожо пан Ліндсей узяв його до копалень. Не за робітника, на це Тікірі був ще занадто малий, а знову за хлопця на побігеньках. Їй-право, починало здаватися, що Тікірі вже ні на що більше не здатний, як тільки бути за попихача.
Тікірі не жалкував. Він здихався ванни і пані Ліндсей, роботу мав легку: замітав канцелярію, коридори, сходи в управлінні, чистив плювальниці, носив урядовцям чай, виполіскував кварти і склянки од віскі й відгрібав каміння, що знов і знов падало з відвалів на дорогу, заважаючи вагонеткам. Це він узявся робити з власної волі і для власної радості, бо так міг бачитися зі своєю матір'ю, котра теж працювала на впорядженні доріг.
Крім того, біля паркану знайшов Тікірі тихий кут, де ніхто не заважав йому мріяти про слонів — а їхнім паном він стане неодмінно! — і де він міг порпатись у вивезених відвалах, шукаючи цікавих камінців.
Якось у такий спосіб хлопець знайшов яйцевидний голиш, котрий пізніше зіграв дивовижну роль у ще дивовижнішій долі Тікірі.
Тікірі й на мить не сумнівався, що йдеться про вельми рідкісний камінь. Хоча зовні камінь був схожий на всі інші сиві голиші та уламки скелі, які валяються по відвалах і дорогах, але щойно на нього падало сонячне світло під певним кутом, мінився він лілуватим полиском; саме тому Тікірі його підібрав. Коли згодом удома Тікірі за хатиною нишком постукав по камені молотком, тріснув той камінь, наче стиглий горіх, розпався на дві половини, і всередині виявилося безліч райдужних кристаликів.
Отже, це напевно був самоцвіт, опал, і Тікірі першої хвилі тривожно розмірковував про те, чи не повинен він однести його панові Ліндсею. Але камінь був надто гарний, та й, зрештою, коли пан Ліндсей дозволив його викинути на відвал, то це означало, що він нічого не вартий, не потрібний. Хоч Тікірі дуже добре знав, що пан Ліндсей не перевіряє особисто всіх камінців, ба навіть, коли на те пішло, ніколи не спускається до копалень, а лише сидить у канцелярії, п'є там чай або віскі, кричить у телефон, пише, лічить і курить. Однак це не міняло тієї незаперечної істини, що камені на відвалах належать тому, хто по них нагнеться, бо власник копалень од них відмовився; інакше-бо на відвалах вони й не опинилися б.
Задоволений знахідкою й наслідком своїх мудрувань, Тікірі обертав обидві половинки самоцвіту в долоні так, аби мінились і яскріли що було сили. Таку красу ховає в собі Ланка! Таку невимовну красу!..
Тікірі сміявся. Він знав давно вже, що Ланка є лишень острів, те, що спершу викликало досаду, бо певною мірою применшувало значення його батьківщини, нині сприяло його фантазії. Хоч він і гадки не мав, яка вона насправді, яку має подобу, але це йому майже не заважало. Тікірі уявляв її як щось кругле, наче величезна миска — точніше, миска з накривкою або віком, під яким ховається осяйна краса. Острів самоцвітів! Бо шар грунту з пальмами, джунглями, слонами, травою, ігуанами, селами, мавпами, кобрами — це все було тільки те віко, та накривка. А якби хто спромігся її підняти, то відкрилась би середина миски-острова, складена з самої краси блискучої. З самих самоцвітів…
Авжеж, це так!
Тут Тікірі заплющував очі, наче його сліпив цей несказанний блиск. І знов тихесенько сміявся, думаючи, що пан Ліндсей, власне, не вчинив нічого іншого, як звелів просвердлити скраєчку Ланки маціпусіньку дірочку й витягати з неї самоцвіти. Але хай витягає скільки хоче — їх іще залишатиметься сила-силенна, бо Ланка — найбагатший острів світу, острів тисячі самоцвітів…
Потім Тікірі злякався, щоб його ніхто не побачив з цією красою в руці, й старанно закопав обидві половини свого камінця за хатиною. І словом не прохопився про них навіть перед Бандалою.
Тим часом Бандала уже знову працював на кухні — відтоді, як поїхав Жожо, не добувши канікул. Але Жожо не повернувся до школи в Коломбо. Десь поблизу Ланки давно вже лютувала війна, подейкували, що жовті вороги, японці, швидко просуваються, може, прийдуть навіть сюди, тож пані Ліндсей вирішила, що Жожо буде краще в дідуся в Південній Африці, яка лежить далеко за морем і куди японці ніколи не досягнуть.
Жожо тоді креслив стеком у повітрі всілякі хитромудрі кола, аби показати Бандалі, кудою попливе… відтак зник зі своїм стеком і горою валіз. Пані Ліндсей у сльозах проводжала його аж до пристані.
Коли другого дня Бандала з Тікірі побачили над морем пружок диму, то вирішили, що це пароплав Жожо, і він димує так дуже лише тому, щоб якнайшвидше приставити Жожо Ліндсея до Південної Африки.
Однак виявилося, що це дим із зовсім іншого корабля. Невдовзі виткнувся над обрієм його димар — корабель, отже, підпливає. Згодом виринув цілий корабель, але він був не білий чи жовтавий, як пасажирські пароплави, а темно-сивий, з могутніми вежами, з яких стриміли жерла гармат. Був це «our man-of-war», як казав пан Ліндсей, англійський крейсер, що плив до військової бази в місті Тірікунамалаї на східному узбережжі острова.
Десь за рік по тому поїхав Бандалин дядько Вікрена з кількома рибалками до Коломбо, куди їх англійці призвали на військову службу, дядьків човен залишився без господаря, але хлопці їздили на острівець Калудуву тільки вряди-годи. Бандалі було ніколи. Щоправда, він тепер часто їздив з рибалками: сама пані Ліндсей його з ними посилала, аби вибирав для кухні найкращу рибу. Вона пересвідчилася, що перекупники пана Альвара зловживають воєнними нестатками й постачають товар низького гатунку. Пані Ліндсей казала, що це злодії, що рибалки теж злодії, скрізь самі чорні негідники, злодії та брехуни, які підсовують тобі смердючу макрель і запевняють, що та макрель ще ворушить зябрами. Пані не вірила нікому, хто не служив у її домі, і, отже, не мав прямої підстави боятись її. Вона щиро була переконана, що вся її челядь тремтить перед нею. І це було недалеко від правди.
Перед жовтневими дощами відпливла до Південної Африки й вона, бо так уже тужила за Жожо… а може, й того, що японці знов були близько, війна стукала у вікно, про що свідчили англійські бойові кораблі, які майже щодня з'являлися на обрії, і англійські реактивні винищувачі, що літали над узбережжям з непорушними крильми, спрямованими назад, наче плавці акул.
— Хіба це не диво? — сказав якось Тікірі. — Мемсагіб хоче, щоб її всі боялись, а сама ж боїться більше від усіх.
Бандала засміявся з цієї наївності:
— Пані не боїться. Жоден білий нічого не боїться.
Тікірі хвилю обмірковував це.
— А як же із сонцем? — спитав нараз. — Сонця білі бояться, бо від нього ховаються. А смутку як бояться! Вони мусять пити горілку, щоб хоч трішки розвеселитися. І не зважуються спускатися під землю. Чому в копальнях тільки наші люди? Бандала знову засміявся:
— Ти неймовірно дурний! Білі тендітніші від нас, через те й ховаються від сонця. Вони багатші від нас, то й можуть пити; мають за, що. І тому саме їм не треба спускатися до копалень.
— Ні, вони страхополохи, — гаряче запевняв Тікірі. — Не зважуються зійти до копалень, не те щоб учинити таке, як мій батько. Мій батько йшов назустріч гудючому жахові.
Він мав на увазі лихо, що кілька років тому спіткало опалові копальні: штольні завалилися, ув'язнили робітників-тубільців, і його батько загинув, коли йшов їм на допомогу. Пан Ліндсей тоді запропонував матері Тікірі роботу — впоряджувати дороги.
— Так, — погодився Бандала, — твій батько йшов супроти каміння, що падало. Але це ще не означає, що білі страхополохи. Вони боронять нас від японців.
— Твій дядько Вікрена нас теж боронить!
— Але білі його мають навчити, як це робиться. Просто білі меткіші від нас — навіть і від мене, хоч я і з'їв ігуанячого язика. Білі найметкіші на світі. Тому ми й мусимо їм коритися.
Тікірі задумався:
— Ти хочеш цим сказати, що якби ми не були дурні, то не корилися б їм?
Бандала подивився униз на велику голову Тікірі, яка здавалася йому порожньою. Бандалі йшов уже дванадцятий рік, був він високий та стрункий, давно вже позбувся зайвого жиру.
— Ах, — зітхнув він, — з тобою важко говорити. Мастак ти все заплутувати.
Однак більше він нічого не міг сказати, хіба тільки, що білі вчать їх усіляких корисних справ, ось, приміром, він, Бандала, багато дечого перейняв, навіть уміє непогано читати по-англійськи. А білі такі меткі й дужі, що переможуть японців, як справді захочуть.
Щодо цього він мав рацію. За рік уся Ланка святкувала перемогу, в селі маяли барвисті стрічки, а в копальнях тріщав та блискотів фейєрверк, який пан Ліндсей довго готував: загодя знав про тріумф.
У квітні повіяв південно-західний мусон, і з ним вернувся Бандалин дядько Вікрена з Індії, де він служив. Прийшов в уніформі, в коротких штанях і сорочці кольору хакі, на голові мав тюрбан такого ж кольору, а під тюрбаном — свій чудовий чорний вузол волосся; Вікрена не відмовився від нього навіть на війні.
Але допіру Вікрена знов замешкав у рибальському селі, заховав тюрбан та уніформу й знов одяг свій квітчастий саронг, котрий, між іншим, пасував йому куди більше. На перший погляд здавалося, що це той самий рибалка Вікрена, веселий, безтурботний парубок із целулоїдним гребенем на потилиці.
— Ого! — крикнув він Тікірі під час першої зустрічі. — Маючи таку головешку, ти повинен багато дечого знати. Ну, хвалися, що вмієш і що знаєш!
Він почав екзаменувати Тікірі з лічби й зареготався, коли з'ясував, що той годен лічити лишень до семи. Або до чотирнадцяти. Або до двадцяти одного. Але завжди по кратних семи, а не по десятках. Приміром, число шістнадцять було для Тікірі двічі по сім і два або тричі по сім без п'яти. Виявилося, що хлопець самотужки навчився рахувати біля «семи сестер»— дрібних непоказних пташок, які порпаються в гною і мають дивовижну здатність гуртуватися по семеро.
— Я не повинен краще лічити, — сказав тоді Тікірі роздратовано. — Я повинен уміти замітати, вимивати склянки від чаю й чарки від лікеру, чистити попільниці і таке інше. Пани в канцеляріях казали, що мені цього цілком вистачить.
— Бррр! — вигукнув Вікрена. — І ти їм віриш?
— Не знаю.
— Бррр! — повторив Вікрена. — Але ж ти не вічно робитимеш це!
— Авжеж ні, — випнув груди Тікірі. — Я буду магаутом.
Вікрена сміявсь, аж за живіт брався.
Їй-право, такий він, як був, ніщо його ані настілечки не змінило: ні війна, ні далекі мандри.
І все ж Вікрена був зовсім інший, ніж колись.
Виявилося це скоро й несподівано, без видимого приводу. Варто лише було Вікрені побачити пана Альвара, чи, вірніше, його вантажну машину, бо пан Альваро між рибалками не ходив. Він мав своїх людей і кілька вантажних машин, які їздили від одного рибальського села до іншого, забирали вилов і одвозили його на ринки до містечок та міст.
Червона машина, яка приїздила у Вікренине село, день у день з'являлася на шосе перед світанням, під супровід бляшаного дзенькоту, гуркоту, торохтіння, збочувала до моря, розверталася й заднім ходом підкочувалась майже туди, де приставали човни рибалок. Повантаживши рибу, машина верталася на шосе й гуркотіла далі на північ; невдовзі по ній залишався тільки сморід бензинового перегару та звивиста мокра лінія на асфальті, котру сонце швидко висушувало.
Безперечно, це була погана, стара, гримкотлива тарадайка, напівруїна, але те, що на неї клали, вона справно возила, і Тікірі з Бандалою дивувалися, чого це дядько Вікрена так сердиться на неї — якось він так розлютився, що жбурнув услід їй залишки риби. Товста, слизька рибина ляснула вантажника по лицю, коли той вистромив голову, щоб поглумитися з Вікрени. Витираючи писок, вантажник зачав клясти зухвальця на чім світ стоїть, а той вдоволено всміхався. Вікрена тішився усенький день, та на ранок настрій йому впав: вантажник не прийняв од нього риби, заявивши, що в його, вантажниковій, особі ображено самого пана Альвара; тож хай Вікрена з'їсть свою рибу сам або вижбурляє її в повітря — це він робить непогано.
Тут за Вікрену заступився другий колишній вояк, Дгаму, відмовившися продати свій вилов, хіба тільки з Вікрениним. Але вантажник і шофер глузливо засміялися: мовляв, твої примхи швиденько минуть, лишень твоя риба зачне на сонечку гнити. Отоді й побачите, з ким війна гірша: з паном Альваром чи з японцями!
В одному вони мали правду: риба Вікрени й Дгаму пропала. Нікуди було сховати її від пекучого сонця, нікому було її продати, нічим відвезти на ринок. Але щоб пан Альваро був страшніший супротивник, ніж уся японська армія, — не йнялося хлопцям віри…
Однак інші рибалки з села сприйняли погрозу так серйозно, що другого дня випливли на ловитву в інше місце, ніж Вікрена та Дгаму: боялися, що пан Альваро побачить їх у свій бінокль і запідозрить, ніби всі вони — спільники.
Увечері того ж дня Тікірі побачив Вікрену, коли той, похиливши голову, йшов до будинку Ліндсея.
— Вікрено! — покликав. — Вікрено!
Тікірі хотів розпитати його, як то воно насправді з війною проти пана Альвара; невже один огрядний португалець з біноклем може бути небезпечніший від тисячі вояків з гарматами та гвинтівками? Але Вікрена вдав, що-не чує, чи, може, справді не чув; Тікірі побіг за ним. Але не встиг він його наздогнати, як Вікрена зупинився біля живоплоту Ліндсеєвого саду.
Під лампою на веранді, спиною до Вікрени, стояв, як завше, Тісса за очеретяним кріслом свого пана. Вікрена свиснув, як одна з тих «семи сестер», котрі для Тікірі правили за підручник з арифметики. Тісса миттю озирнувся — адже ті пташки ніколи не літають смерком — і побачив свого брата. Розгублено затупцяв. Але пан Ліндсей саме перегорнув газету, яку читав, — отже, зараз він, мабуть, не встане. Тісса навшпиньках підступив до живоплоту.
— Потрібна твоя поміч, Тіссо, — тихенько сказав Вікрена. — Ми хочемо завтра відвезти рибу до міста на продаж.
Певно, він мав на увазі містечко Мінгаладон, куди завжди постачав рибу пан Альваро: воно лежить на узбережжі на північ од їхнього села, до нього близько двох годин ходи.
— Як я тобі поможу? — прошепотів Тісса. В мене ж немає машини.
— Маєш руки, — сказав Вікрена. — А я маю човен. Перш ніж зійде сонце, наловимо риби. Але нас із Дгаму двоє, і два весла — до Мінгаладона цього мало. Мені потрібна лише твоя сила, удвох ми вчасно не допливемо. Ти ж, певно, ще не забув, як теж був рибалкою.
З тіні рододендронового куща Тікірі бачив, я Тісса неспокійно оглядався на пана Ліндсея чи не хоче той устати. В тій хвилі на веранд прилетів зелений папуга барбут, котрого приваблює до себе будь-яке світло, й наразився на лампу, аж та захиталася. Смуга світла впала на Тіссине обличчя й очі, й Тікірі ладен був би заприсягтися, що, крім тривоги в них світилося прагнення, аби пан Ліндсей справді підвівся й довго гуляв — аби він, Тісса, мусив довго ходити слідом за ним із кріс лом.
Однак пан Ліндсей не підвівся.
— Мабуть, ти ще в змозі підняти щось більше, ніж крісло, — сказав Вікрена, теж ні би прочитавши Тіссині думки.
— Не розумію, чого цим усім ти хочеш до могтися, — буркнув Тісса ледь чутно. — Найперше — підбуриш проти себе пана Альвара..
— Він ошукує нас! Дере з нас шкуру! — перебив його Вікрена. — Я побував у світах, по бачив дещо, і тепер я не такий дурний, як був колись!
Тісса приклав пальці до губів:
— Тс! Пан почує.
— Не довго вже буде він тут паном!
— Що ти кажеш? — вражено спитав Тісса. — Продає копальні?
— Та ні. Але господарями тут будемо ми.
В півтемряві було видне, як у Тісси забігали очі:
— Ці безглузді слова я вже чую від кількох…
— Вони не безглузді!
— Тс! — Тісса знову приклав пальця до губів. — Говори тихіше, будь ласка. Чого ти прийшов саме до мене? Що я можу? Я — кволий. Піди до пана Альвара й скорися. Покора є чеснота.
— Ні! — вигукнув Вікрена. — Може, я погарячкував, коли кидав рибою в його слугу, але вибачатися не хочу й не буду. Продаватиму свою рибу сам.
— Ну й продавай.
Вікрена мить мовчав. Зелений барбут сів на дужці лампи якраз над головою в пана Ліндсея, лампа вже не коливалася, смуга світла не падала на Тіссине обличчя, а освітлювала тільки його босі ноги, які неспокійно тупцяли.
— Так, — мовив урешті Вікрена, — бачу я, що ти справді годен лише носити крісельце за паном. В Індії я бачив пса, який носив у зубах ціпок і часопис.
Він обернувся, щоб іти.
— Стривай! — видихнув Тісса. Тепер він стояв на одній нозі й тер литку ступнею другої ноги. — Я радий би тобі помогти, але що ж я можу? Коли б я вернувся з такої далекої дороги? Уранці вітер віє з півночі — тож ви попливете супроти нього. А як продасте рибу, буде вже полудень, і вітер змінить напрямок. Тоді й назад попливете проти вітру… Повір, не можу! Мушу вранці готувати на стіл і подавати сніданок. Я ж не тільки ношу крісло.
Вікрена зупинився:
— Піди до свого пана й поскаржся, що заслаб. То він і сам не захоче, аби ти йому вранці подавав їсти. Англійці бояться хвороб.
— Так… — завагався Тісса. — Тільки я справді хворий! Чи я не казав тобі й раніше, що нездужаю? Авжеж, нездужаю. Так мені паморочиться в голові, аж мушу за щось хапатися, аби не впасти. — На доказ цього він поточився й схопився за кущ.
Вікрена невесело засміявся.
— Не бреши, брате. Ти недужий і слабий, але інакше, ніж оце мені розказав. Бувай здоровий! Хоча твою хворобу вилікувати тяжко.
Знову пішов. І Тісса знову крикнув пошепки:
— Стривай!
Над рудою головою пана Ліндсея ворухнувся барбут, замахав крильми і дзьобнув скло лампи. Лампа заколивалась іще швидше, ніж перше. Так швидко, що смуга світла перелетіла через Тіссине обличчя аж до Вікрени й назад. Тут Тікірі побачив, що Тісса блідий, а на Вікрениному чолі виступив піт.
— То підеш, Тіссо?
— Я- я… ні, — затнувся Тісса. — їй-богу, не можу. Але піде Бандала, він дужий, куди дужчий від мене. Коли ти був на війні, він часто ходив на ловитву з рибалками. Я скажу, що нездужаю й потребую догляду. І це буде щира правда, бо те, що він поїде з тобою, ввіллє спокій до мого серця, і мені стане легше. Їй-богу, ти дуже схвилював мене.
— Гаразд, — сказав Вікрена. — Хай прийде ще затемна.
Відтак Тісса повернувся на веранду, а Тікірі випростав руку, аби вхопити Вікрену за кінець саронга.
— Тьху! — сплюнув Вікрена. — Шпигуєш, малий негіднику? Ти вже теж маєш хворе серце й сумління? Ну й ну!
— Ні! — заперечив Тікірі. — Аніщо в мене не хворе. Я страшенно дужий і поїду з вами! Я такий дужий, що… що… — Затнувся, підшукуючи порівняння, природно, згадав про слонів. — Що слони мене слухатимуться, як султана! Вони слухатимуться мене, як… як…
— Як тільки забачать тебе, о слонячий магараджо! — допоміг йому Вікрена. Він засміявся, тепер уже знову весело.
Про всяк випадок помацав у Тікірі м'язи на руці й схвально хитнув головою.
Допіру того вечора Тікірі ліг спати, як згадав про свій самоцвіт. Він вислизнув надвір і вигріб камінь зі схованки. Навіть у тьмяному сяйві зір кристалики блищали, як чарівне дзеркальце, складене з багатьох друзок… або як щось, що Тікірі дуже добре знав, але ніяк не міг згадати.
Аж коли засинав, майнула думка, що саме так блищить купа щойно виловленої риби, й радісно засміявся: може, самоцвіт — це справді чарівне дзеркальце, котре віщує завтрашній вилов!
Мимоволі увібрав голову у вузькі плечі: що більший вилов, то тяжче…
Випливли, коли ще світив місяць.
Він блищав високо на небі, наче велика лампа, але на обрії вже простягнувся синюватий пруг, що віщував прихід дня, і з узбережжя, з чорних жмутів пальм долинав тихий, уривчастий крик птаства й мавп. Але крик той чимраз дужчав і, перш ніж вони навантажили човен та відчалили, злився в монолітний гук, що нагадував звук тріскачки. Місяць усе ще висів у небі, і здавалося, ніби то велетенська лампа, на яку збираються напасти геть усі зелені папуги барбути, скільки їх є на світі, й тому вони так і галасують, додаючи собі відваги.
Однак вони не напали. Навіть не злетіли. Місяць був занадто високо й занадто смутний — з нього капотіли срібні сльози; непомітні в повітрі, вони тільки-но падали на морську гладінь, сліпучо спалахували й наче ткали широкий килим… але марно — його раз у раз рвали хвилі. А довкола, обабіч того іскристого килима, мигтіли трохи блідіші вогники, зеленкуваті, немов пір'їнки барбутів. Море фосфоресціювало.
Було то невимовно гарно. Скапували фосфоресціюючі іскорки і з весел, так, ніби океан був уже не з води, а з розплавленого металу. Оглянувшись, Тікірі побачив дві світляні колії — сліди човна та балансира, обидві сповнені синюватого блиску… По праву руку Тікірі загледів узбережжя й на ньому гурт непорушних постатей. Були то рибалки, котрі й сьогодні ловили не там, де Вікрена з Дгаму. наївно гадаючи, що пан Альваро і вночі сидить на веранді та дивиться в бінокль, з допомогою якого погляд долає і віддаль і пітьму. Цього ранку колишні Вікренині друзі вернулися з ловитви набагато раніше, ніж завжди, аби лиш на власні очі побачити, до чого призводить безглузда непокора. Тому так непорушно й стояли вони: їх приголомшив подив.
Принаймні так пояснював собі це Тікірі: подив улився їм до жил, наче оливо. Великий аж до неба подив, який тебе поймає, коли бачиш вікопомний подвиг, як-от, скажімо, коли б він, Тікірі, сидів на спині найбільшого неприборканого слона, що мчить крізь непрохідні джунглі. Такий був подив. А човен під ним, під Тікірі, справді похитувався, наче слон, що мчить крізь джунглі, але руки героя міцно стискали залізну палицю й підганяли до ще відчайдушнішого кар'єру:
— Швидше! Швидше! Швидше!
Але що це? Слова ті лунали насправді.. Вікрена, що сидів позаду й кермував, співав уголос:
— Швидше! Швидше! Швидше!
Вікрени Тікірі не бачив, бо не мав часу обернутися. Зате добре бачив перед собою Бандалину спину, що хиталася ритмічно вперед і вниз, назад і вгору; під шкірою в Бандали, обабіч хребта, немов звивалися два міцні ланцюги. Іще далі попереду, аж на носі човна, сидів Дгаму, Вікренин товариш по боротьбі, і на голій спині його звивалися такі самі бронзові ланцюги.
— Швидше! Швидше! Іще швидше!
Вікрена усе співав.
На дні човна, між чотирма веслярами, ворушилася риба в трьох великих кошах. Круглі очі рибин жахно дивилися в небо, роти роззявлялись і затулялися, гейби квапливо щось казали чи теж співали. Але нічого не було чути, крім Вікрениних вигуків, плюскоту весел та ляскання балансира. Крик птахів давно вже вщух. Човен був далеко від узбережжя.
Але узбережжя звідси було видно, і то виразніше, ніж за мить перед тим. Аж надто виразно! Темна повінь кокосових пальм зненацька посвітлішала — стала срібно-зелена, як ті перші іскри, що давно вже зникли. Стовбури зажевріли рожево, наче купа щойно виловленої риби, але можна було роздивитися кожний стовбур, геть-чисто як кожен прутик у коші. Над узбережжям Ланки світало. Було це напрочуд гарно… але водночас страшно аж до сліз.
Бо картина узбережжя не мінялася. Пальми не мандрували назад. Стриміли там, праворуч, мов стовпи, і були то ті ж самі пальми — принаймні так здавалося Тікірі, а з ним Бандалі, котрий теж щохвилини кидав зляканий погляд до берега, вкарбовуючи в пам'ять собі ту чи ту скелю, ту чи ту височенну крону над нею. Весь час та сама скеля, весь час та сама кокосова пальма! Хіба що тільки їхнє взаємоположення ледь-ледь змінилося…
Так поволі-поволі плив човен.
— Швидше! Ну! Іще швидше!
Бандала рвучко обернувся: так кволо це пролунало, аж хлопець злякався, що дядько знесилів… Але в тій хвилі Вікрена знову вигукнув.
Голос його став глухіший лише через те, що щось відносило звук назад, туди, звідки вони пливли.
— Супротивний вітер! — крикнув Дгаму. — Треба триматися ближче до землі.
— Еге, — гукнув Вікрена. — Там ми скоріше дамо собі раду.
Він знав, що побіля берега плавба легша, але небезпечніша й довша, бо скелі заходять подекуди аж ген в океан, і треба їх обминати. Та нічого не вдієш — іншого виходу немає. Вони веслували десь уже зо три чверті години, але не подолали й половини дороги. Було їх четверо, трудилися в поті чола, а все ж рухалися тільки трішки швидше, ніж піший.
Тож вони збочили до узбережжя, і на якийсь час їм стало легше. По-перше, супротивний вітер справді віяв там не так прудко, а по-друге — і це підбадьорило їх, либонь, ще дужче — вони помітили, що вервечка пальм утікає тепер назад куди швидше. Зраділі веслярі щиріше налягли на весла.
— Го-го! — вигукував Вікрена в ритм руху: він уже співав: «Швидше! Швидше!», зате його команди стали чіткіші: «Го-го!»
Сонце, яке недавно ще тільки визирало з-за обрію, раптом виринуло всеньке, мить яріло криваво-червоне, а тоді почало швидко бліднути, гейби розжеврений шмат металу на ковадлі. І веслярі раптом відчули ту палючу спеку, яка ніби колола безліччю голочок, і таки справді колола — з тією лишень різницею, що замість крові на шкірі виступали краплини поту. Ще тільки десять хвилин веслярі працювали ритмічно, наче машини.
Відтак Тікірі покинули сили.
Не міг більше. Але він цього навіть не усвідомив собі. Веслував далі, тільки очі йому склеплювались, і, диво-дивне, заклало й вуха: нараз перестав чути плюскіт свого весла. Раптом йому здалося, що він, певно, повільніше й кволіше занурює весла, ніж інші, але відразу ж постеріг, що не чує ні ляскоту балансира, ні навіть Вікрениного голосу. Можливо, Вікрена замовк!.. Тікірі із зусиллям розплющив очі, аби довідатися, що ж це таке діється.
Однак світ був навдивовижу невиразний, імлавий… Коли це хтось доторкнувся йому до голови, і той дотик ніби пробив пелену у вухах Тікірі. Вій знову чув усе — і весла, й Вікренин голос:
— Відпочинь. Напрацювався вже.
І ці слова ніби пробили пелену, що затуляла очі Тікірі, — мла розвіялася, попереду знову височіла Бандалина спина, покреслена струмочками поту.
Тікірі обернувсь:
— Я не втомився!
— Втомився, — мовив Вікрена суворо. — Облиш веслувати, бо…
Не доказав — його весло теж перестало занурюватися, бо погляд стрибнув туди, звідки долинуло сурміння: до берега. До пальмового лісу, що був наче непроникний, але крізь який таки щось просвічувало. Щось червоне й швидке. Воно сурмило й дзявкало, ніби реготалося. Це була вантажна машина пана Альвара.
Машина гуркотіла по узбережному шосе, яке звивалося узліссям, і тому вони її бачили. І чоловік у машині бачив їх. Того й сурмив. І сміявся з них. Був то шофер пана Альвара, що з вантажником віз рибу на ринок до Мінгаладона.
Дгаму з відчаєм одсапнувся:
— Край усьому! Він буде там у сто разів швидше. Перш ніж ми дістанемося на ринок, кожен рибу матиме.
Вікрена кусав губи.
— Мало нас, — мовив. — Я знав, що буде тяжка дорога, але не така тяжка. Слабкі ми. Я гадав, що ми приїдемо туди принаймні водночас із ними.
— Ми не слабкі! — вигукнув Тікірі тремтячим голосом. Хвиля перепочинку допомогла йому подолати втому, а що голос його тремтів — то було це скорше від сорому, ніж од знесилля: жахлива думка мучила його: в тому, що виправа не мала успіху, найбільше завинив він. — Тільки вперед! Продамо рибу дешевше, але не вернемося!
— Я б сказав… тобто мені здається… — почав був Бандала.
Однак ніхто вже ніколи не почув, що йому тоді здалося, що навіяв йому ігуанячий язик, якого він із'їв. Сталося несподіване: червоне авто почало котитися щораз помаліше і кінець кінцем зупинилося. Дверцята відчинилися, на шосе вискочив чоловік, підняв капот і схилився над мотором.
— Га! — вигукнув Тікірі злорадо. — Увірвалося їм то! Вперед!
— Уперед! — звелів Вікрена. — Маємо щастя.
З новими силами взялися веслувати. Човен рвонув уперед. Коли поминули машину, відклав Бандала весло, наставив обидві долоні до губ і сурмив у них, мов на клаксоні.
— Мовчи, дурню, бережи сили! — гримнув на нього Вікрена.
Бандала послухався. Відтак веслували мовчки, без команди і співу, німі, наче риба в кошах.
Тієї миті, коли вони загледіли попереду кам'яний мис, за яким лежить Мінгаладон, знов почулося сурміння. Бандала випустив весло. Воно ковзнуло й замалим не попливло геть, коли б Тікірі не підхопив.
— Па! — вигукнув Тікірі. — Голіруч не навеслуєш. — Він присунув Бандалі весло, але той не взяв.
— Навіщо воно? — сказав зневірено. — Додому нас доправить вітрило.
— Край усьому, — буркнув Дгаму, як перше.
— Бачу перед собою небо, море й праворуч землю! — вигукнув Вікрена. — Але нічому не бачу краю! — і спересердя ляснув веслом по воді.
Клаксон цю мить так заверещав, ніби Вікренин удар припав по ньому. Всі обернулися до берега й дивились, як прудко котиться авто. Пальмовий ліс кінчався тут рідкою алеєю, ніщо вже їм не застувало, тож добре видно було геть усе: і пружок синюватого диму з вихлопної труби, і обличчя вантажника, звернене до моря, до них. Здалося їм, що воно шкіриться глумливо…
Веслярі заклякли. Минуло кілька хвилин. Давно змовкло сурміння, машина знов задиркотіла і стала… знов одчинилися дверцята…
— Уперед! — вереснув Вікрена. — В нього знову щось зіпсувалося…
— Нічого в нього не зіпсувалося, — невесело відгукнувся Бандала. — І першого разу теж ні. Він бачив, що ми знесилилися, і вдав, ніби щось ремонтує. Хоче нас загнати. Грається з нами.
— Авжеж, так воно і є, — люто докинув Дгаму.
Вікрена мовчав. Хоч водій уже стромив голову під капот, вони весь час ніби почували на собі його очі: наче він дивився не на мотор, а через плече на них. І вантажник також — виліз, став, засунувши руки в кишені, на узбіччі й осміхався, витріщившись на них. Вони не ворухнулися: він витягнув руки з кишень і на мигах показав, що дорога вільна, ондечки Мінгаладон. Ласкаво прошу!
— Негідник! — лайнувся Дгаму. — Тільки-но ми попливемо, він скочить до машини і рушить.
— Ні, — сказав Бандала. — Він якусь хвилю перечекає, перш ніж поїде. Бавиться з нами.
Тікірі розлютився:
— Бавиться! Бавиться! Невже ти нічого іншого не ладен сказати? То нумо теж гратися, чуєш, Вікрено! Ми двоє веслуємо далі, це нам за іграшки, правда ж, Вікрено? А ви двоє ляжете. Або скочите до води, попливете до берега й попросите тих мерзотників, аби вас підвезли, бо ви знесилились. — Тікірі занурив весло до води майже тим самим рухом, як тоді, коли хотів ним прохромити блакитну акулу. — Для нас двох це за іграшки, — повторив. — Забавка! Ну то як, Вікрено? Ми при нагоді любимо погратися. Адже ми чоловіки.
— Пхе!.. — пирснув Бандала, не ладен пояснити, з чого він, власне, сміється — чи то з хизувань Тікірі, що він чоловік, а чи з його плутаної мови про те, що чоловіки залюбки граються. Але перш ніж Бандала розтулив рота, Вікрена й Тікірі завеслували так несамовито, що човен стрибнув, наче його пхнув хто; Бандала втратив рівновагу, сіпнувся назад, і його ноги майнули в повітрі.
— Пхе! — осміхнувся Тікірі. — Поклади голову на рибу й спи, так тобі буде добре. Але перш опусти свої ноги. — Він хотів був сказати далі, що їм тепер не треба тички, а надто двох, але мусив зціпити зуби, щоб перемогти біль у спині, плечах і руках, та, крім того, Бандала мовчки сів і взявся за весла.
Ту мить, коли переганяли авто, знову працювали всі четверо, як машина, виструнчившись на своїх місцях, — так, ніби випливли лише чверть години тому й досі були цілком бадьорі. Їх сповнювало щось таке, — гордість чи впертість, — що не давало їм виказати своєї знемоги. Машина залишилася позаду, але вони не оглядалися, ніби нічогісінько про неї не знали. Дивились уперед. Тільки Тікірі похилив голову; втома його змагала, і він боявся, що втратить одвагу й віру, коли весь час вимірюватиме, який шмат дороги вони ще мають перед собою. Втупив каламутні очі в узбережжя. І тому перший помітив черідку водяних буйволів, які показалися на шосе.
Очевидно, буйволи щойно вилізли з мочара за насипом, у якому люблять качатися. Їхні могутні тіла й досі вилискували багном, темна шерсть парувала. А коли буйволи збилися на шосе й тупо задивилися на човен, то, здавалося, ніщо вже їх не зрушить з місця — хіба що аж тоді, коли болото на них висохне і їм ізнов забагнеться остудитися.
— Буйволи! — вигукнув Бандала. — Погляньте-но. Може, вони машину…
— Цить! — просичав Тікірі: він був забобонний і боявся, що Бандалині слова могли відлякати тварин. — Цить, дурню!
Бандала слухняно замовк, і в тиші, що залягла, Тікірі звернувся до буйволів з відчайдушним проханням:
«Ой мої добрі буйволи, найкрасивіші, найгодніші на всенькій Ланці! — благав подумки. — Стійте на місці й нічого не бійтеся — ні червоного авто, яке за хвильку над'їде, ні сурміння, ані двох чоловіків, що кричатимуть на вас, махатимуть руками й погрожуватимуть вам! Нічого вони вам не заподіють, вірте мені, бо вони не лихі. Навпаки, то добряги, святі люди — правовірні буддисти, котрі ніколи не їдять м'яса, а надто таких розумних, гарнюніх звіряток, як ви. Вони й мурахи не скривдять! Коли сідають, то обтрушують крісло, щоб жодної не поранити, їй-бо правда. І попри все те, вони слабі й не зважаться напасти на вас. Вірте мені, мої золоті буйволи!»
Так Тікірі нищечком благав їх, трішечки прибріхуючи, ледь-ледь, хіба що тільки в тому, що ні шофер, ані вантажник не були святі люди і навіть не буддисти, а магометани, яким м'ясо дуже смакує; що ж до якихось мурах — то їх вони залюбки забили б хоч і мільйон. Однак Тікірі мусив заспокоювати буйволів, бо тільки вони могли зарадити їхньому лихові: як закортить їм зостатися на шосе (коли вони не злякаються), то ніхто не зрушить їх з місця, хіба що тільки заб'є; але й тоді матиме мороку з їхніми важезними тілами. «Ой мої ж ви буйволи…»
Тікірі шепотів ці слова ще й тоді, коли човен приплив аж до мису, коли вже можна було розгледіти спінені хвилі, що з гуркотом бились об скелі. Вони так шалено ревли, що на якийсь мент заглушали сигнали авто. Але тільки на якийсь мент.
Тоді, коли хвилі відступали, щоб набрати розгону для нового стрибка, клаксон верещав іще скаженіше. Та вже не знущально! Божевільно, дико, як на пожежу. Тікірі озирнувся. Дві секунди роздивлявся сиву пляму там, посаду, на шосе, яка не зрушила з місця… В серце Тікірі хлюпнула гаряча хвиля. Він знов обернувся, глянув уперед, до мети.
Але мети там не було. Нічого там не було, лишень жахливий вир, гейби всенький світ закружеляв, закружеляв…
— Вікрено!
Хтось забрав йому весло з руки.
— Поклади голову на коліна! — пролунав Вікренин суворий голос.
Тікірі послухався. Заплющив очі. Чув лютування клаксона, що слабшало, Відтак шум прибою, що дужчав… і знов клаксон, але десь далеко, ще слабше… А тоді знов прибій і прибій, страхітливий гуркіт.
Голова йому ще паморочилась, але він був навдивовижу щасливий. Вікрена переміг.
Як Тікірі діставсь до Мінгаладона на берег, він не уявляв собі. Пам'ятав лишень, що останній шмат дороги він знову веслував. По тому йшов за трьома постатями, що несли на плечах три коші, а тоді поруч із Бандалою, підпираючи його кіш. Оце й усе.
Невдовзі після того, як вони прийшли на ринок, примчало зі скаженою швидкістю червоне авто, зупинилося перед рундуком малайського купця, аж завищали гальма. Вантажник навіть не мав часу на прокльони — блідий од люті, заходився біля вантажу.
— Люди, друзі, купляйте в мене! — кричав Вікрена. — Я привіз рибу сам із оцим-от чоловіком та хлопцями й віддам дешевше!
Малаєць вигукнув собі, що теж продасть дешево, — ще дешевше, ніж Вікрена.
— Авжеж, — кричав Вікрена, — тепер він знижує ціну. Та як не купите в мене, то я не зможу прийти завтра, а він знову підвищить її. Як хочете дешевшої риби, то треба, щоб я їздив щодня!
Так Вікрена продав усю свою рибу завдяки шоферові й вантажникові, яких пойняв Маро. Принаймні Бандала був у тому цілковито переконаний.
Чоловіків з червоної машини пойняв Маро, найстрашніший чорт буддистського пекла, і навіяв їм думку погратися з нами. Але Маро не мав досить сил, бо з вами був я, син Тіссин, котрий ніколи не залишає без милостині святих ченців. А ченці прикликали буйволів і зачарували їх.
Дгаму сміявся, мовляв, у цьому разі повинен мати якусь заслугу й Вікрена, бо він Тіссин брат і теж користає з Тіссиних доброчинств. Вони вже вертали додому — зручно, під вітрилом, з ходовим вітром, бо на ринку впоралися раніше, ніж вітер змінив напрямок.
Тікірі нахилився до Бандали.
— Твій батько не має ніякої заслуги, — зашепотів. — Він не хотів пливти з Вікреною й відмовився, бо побоявся.
— Ти хочеш сказати, що мій батько страхополох? — скипів Бандала.
— Він такий, як і має бути, щоб носити крісло за паном Ліндсеєм.
— Пхе! — скривився Бандала. — Твій батько носив з копалень каміння для пана Ліндсея. То ще гірша робота.
— Ні. Пан Ліндсей не подужає винести каміння з копальні, а крісло принести подужа й сам. Воно ж бо легке.
— Саме через те мій батько його й носить. Краще виконувати легку роботу, аніж тяжку. Розумніше коритися білим, аніж не слухатись їх. Ось ми слухаємось, і нам добре, і таткові, й мені. Правда ж, Вікрено?
Вікрена мовив по хвилі:
— Я не хочу казати кепсько про Тіссу. Він має заслугу, бо послав з нами свого сина. Але найбільшу заслугу має Тікірі, без нього ми зазнали б поразки.
— Бачиш!.. — переможно вигукнув Тікірі.
— Хоч нам також помогли й ті хлопці в машині, — перебив його Вікрена. — Якби вони з нами не гралися — були б проїхали швидше, ніж на шосе вилізли буйволи.
— Кхм… — буркнув Тікірі розчаровано: йому стало прикро, що мова про його заслуги була така коротка.
Більше вже не розмовляли, бо вітер ущух, і довелося взятися за весла.
Рибальське селище було наче безлюдне, але допіру вони причалили, показалися чоловіки й завмерли на березі, як уранці, ніби їх знову приголомшив подив.
— Я продав рибу дешевше, ніж продає Альваро, а вторгував куди більше, ніж би дістав од Альвара, — сказав їм Вікрена. — Хто хоче пливти завтра зі мною?
Зголосився лише один чоловік, теж Вікренин товариш, каліка, на прізвисько Жаба. Був то знаний здоровань, але, як сталося нещастя в опалових копальнях, що згубило батька Тікірі, втратив бідолаха обидві ноги й нині животів із жебрів. Повзав, як жаба, від хатини до хатини, спід тіла мав обгорнений пальмовою корою, в руках — шматки старих шин, але часто голодував, бо жебрущі буддистські ченці — здебільша молоді, невипрацьовані лобуряки — його запрошки випереджали.
— Я! — сказав своїм хриплавим голосом. — Візьми мене, Вікрено! Маю в руках велику силу, я ж бо на них ношу всеньке своє тіло. Прив'яжи мене до човна, й ніхто так не працюватиме, як я.
Рибалки засміялися. Вони засміялись дужче, коли Вікрена задумавсь: а чом би справді не взяти Жабу! А ще дужче, коли Вікрена заходився майструвати з пруття лавицю, власне, якусь колиску, що могла б утримати каліку в човні.
Словом, на світанку другого дня Жаба з Вікреною та його друзями таки виплив.
Цього ж ранку схопив Тікірі од пана Ліндсея кілька потиличників — покару за те, що вчора без дозволу зник, не замів і не приніс чаю.
Тікірі вдав, ніби дуже з того засмутився, аби приховати, що це йому за дурничку. Дорога, яку він учора подолав і яка в хвилини втоми здавалась йому страшною і нескінченною, тепер уявлялася чудовою казкою. Тікірі подумки підраховував, скільки він уже здобув перемог у житті. Блакитної акули, якій давно колись ухромив весло в пащеку, на цей раз Тікірі не взяв до уваги — хоч був то вельми звитяжний учинок, але, коли покласти руку на серце, то трохи й дитячі хвастощі. Однак (і це щира правда) він переміг дріт пана Альвара, кобру й учора свою втому й навіть червону машину; сам Вікрена про це сказав. За один день дві славні перемоги! Як вестиметься й далі так, то чом би йому незабаром не зважитися на дикого слона?
Перед полуднем до пана Ліндсея завітав гість, який у копальнях з'являвся дуже рідко: пан Альваро. Вони ніколи не були приятелями, й пан Ліндсей примусив відвідувача. довго чекати в передпокої канцелярії.
— Що йому тут треба, товстому нечупарі? — пробурчав, скривившись, пан Ліндсей, коли слуга доповів, хто проситься на розмову. — Хоче продати мені арак? Скажи йому, що в мене ще нема бажання отруїтися.
Крім риби та копри, чим тільки не торгував пан Альваро; у тім числі й араком, міцною рисовою горілкою, котру гнав у власній гуральні.
Слуга осміхнувся: він теж не дуже полюбляв пана Альвара.
— Так начеб не про те йдеться, аби він щось продавав, сагібе, — відказав слуга, хоч пан Ліндсей сам добре знав, що Васко Альваро надто вельможний пан, аби самому ходити й пропонувати свій товар. — Скорше прийшов купити копальні.
Пан Ліндсей зиркнув на нього, й слуга сквапно позадкував — злякався, що господар шпурне в нього попільничкою. Але пан Ліндсей засміявся; сьогодні він був у доброму гуморі, а втім, він завжди пишався тим, що розуміє жарти.
— Хай там посидить. Нема в мене зараз на нього часу.
Однак за двадцять хвилин звелів покликати пана Альвара й навіть пригостив його склянкою шотландського віскі:
— Скуштуйте, Альваро, яке на вигляд і смак справжнє віскі.
Говорили вони сам на сам, після чого пан Альваро з гідністю поїхав у своєму ще гіднішому авто марки «Ролс-ройс». Пан Ліндсей по його від'їзді знову спокійно писав, пив чай і телефонував. Тільки перед обідом ніби мимохідь спитав слугу:
— Що це втнули рибалки вчора?
— Рибалки, сагібе? Нічого я не чув.
Пан Ліндсей блимнув на слугу: він платив йому на кілька рупій більше, ніж звикле, і слуга йому за це розказував про все, що діється на копальнях.
— Ди-ивно, про це вже горобці цвірінчать.
— Але я справді нічого не знаю, — розпачливо запевняв слуга, думаючи собі так: по-перше, той цвірінькало, який хазяїна інформував, приїхав у автомобілі й пив з паном Ліндсеєм шотландське віскі; по-друге, коли сагіб Ліндсей хоче знати, що діється за межами копалень, то мав би до тих кількох рупій додати принаймні ще стільки; по-третє, хоч пан Ліндсей і пан Альваро не симпатизують один одному, в певних випадках вони миють один одному руки; і по-четверте, Тісса вчинив дуже необережно, пославши з Вікреною свого сина: — Слово честі, сисагібе, ні сном ні духом не відаю про це.
— Гм… — буркнув пан Ліндсей вельми недовірливо.
На щастя — чи на нещастя — задзвонив у тій хвилі телефон. Пан Ліндсей узяв трубку, трохи послухав, засяяв і прожогом вискочив надвір.
По обіді він уже не прийшов до канцелярії, чому зрадів не тільки слуга, а й Тікірі, котрий скористався з волі, щоб податися до Бандали. Дорогою двічі чхнув, що було — як усі на Ланці вірили — поганою прикметою.
На диво, нічого поганого не сталося, скоріше навпаки: перед бунгало стояла машина, й з неї саме виходив Жожо Ліндсей, якого Тікірі не бачив добрих чотири роки.
Першої хвилі Тікірі й на думку не спало, що це його товариш дитинства. Цей високий, кремезний юнак із рудуватою прилизаною чуприною, чорними окулярами на носі, з незнайомим голосом і на мачину не був подібний до колишнього Жожо. Тільки коли з авто виступила й пані Ліндсей, котра за ці роки змінилася дуже мало, Тікірі зрозумів, що моцний парубійко — то Жожо! Відразу ж упізнав його рухи, його поставу й відчув до нього велику приязнь.
— Гелов! — вигукнув Тікірі й ухопив його за рукав. — Гелов!
Молодий Ліндсей повернувся до нього, але Тікірі весь час бачив лиш великі чорні окуляри, схожі на банькаті очиська.
— Гелов, Жожо, — повторив він весело.
— Хто це, в біса? — здивувався Жожо, не вірячи своїм вухам. — Що це за…
— Your old friend! — випалив Тікірі, щоб похвалитися своєю англійською мовою. — Твій давній друг!
— Це Тікірі, пане, — підказав Бандала, беручи багаж з авто.
Жожо підняв окуляри, і нарешті можна було бачити його такі знайомі очі, які тепер здавались іще блякліші, ніж колись.
— I see, — сказав. — Еге. Тікірі — той, що акули…
— Так, — зрадів Тікірі. — Той, що через тебе дістав прочухана.
Жожо Ліндсей окинув його поглядом, а тоді знов опустив окуляри.
— Тікірі! — засміявся. — То приходь увечері до мене, Тікірі! Щось покажу тобі, привезене дуже здалеку.
Він ляснув Тікірі по плечі, аж залящало, й пішов до будинку в супроводі Бандали, Тісси та кухаря, які несли валізи. Ступав твердо, як дорослий чоловік або вояк. Тікірі дивився услід і дуже радів, що Жожо впізнав його, згадав по такій довгій розлуці й запросив до себе. Скільки це зараз Жожо років? Щонайменше двічі по сім без двох, він же був молодший від мене…
На мент його взяли завидки, що Жожо так вилюднів і зміцнів, тоді як він, Тікірі, виріс ледь-ледь. Але Тікірі тут же відгетькнувся від цієї думки. Згадав про свій самоцвіт, власне, про два самоцвіти, про дві половини камінного яйця, закопані в таємному сховку, й нараз його осяяло — один із них він дасть Жожо. «Тримай, Жожо! Дарую це тобі як давній друг. Ти довго буз далеко, а вернувшись, упізнав мене…» Авжеж, так Тікірі й скаже!
Однак, коли перед заходом сонця він прийшов до бунгало, зав'язавши половину самоцвіту в кінець саронга, то слів тих не промовив.
Жожо сидів у очеретяному кріслі на веранді, за кріслом стояв Бандала — як Тісса стояв завжди за паном Ліндсеєм — і уникав дивитися у вічі.
— Добрий вечір, — привітався Тікірі.
Бандала не відказав, бо слуга не сміє говорити перш, ніж його пан. А Жожо Ліндсей довго не розтуляв рота. Сидів, виставивши коліна, тримаючи в руці пужално довгого шкуратяного нагая, тонкий кінець якого лежав на підлозі скручений, наче змія.
Нарешті таки озвався:
— То це ти, Тікірі… Підійди лишень сюди, нічого не бійся.
— А я й не боюсь!
— Цить! — урвав його Жожо. — Ти мене боїшся. Так чи ні?
— Ні, — відказав Тікірі. Він уже вийшов на веранду. Але Бандалиного погляду ніяк не міг піймати, хоч дуже хотів цього. — Чом би я тебе боявсь? Я прийшов, бо ти мене запросив… — Зненацька стало йому кепсько-кепсько… Сам не знав чого — мо' через те, що Бандалині очі весь час його уникали, а погляд Жожо не залишав його ні на мить. — Ти хотів мені щось показати. Тепер уже не хочеш?
— Хочу. Що пообіцяв, те виконаю. Слово джентльмена, — засміявся Жожо і встав. Неквапом зійшов з веранди.
— Мені йти з тобою? — запитав Тікірі.
— Ходи, — кивнув Жожо, напівобернувсь і пильно подивився на Бандалу, що стояв за порожнім кріслом: — Ну?!
— Авжеж, сагібе. Я зараз, сагібе, — прошепотів Бандала, схопив крісло й поплентавсь із ним за Жожо Ліндсеєм, зігнувшись, наче воно було не з очерету, а з олива. Проминувши Тікірі, злякано підвів голову. Але не промовив і слова, жалібний погляд його очей відразу ж погас, погляд цей — так Тікірі здалося — хотів щось сказати, щось пояснити, щось попрохати.
— За мною! — звелів Жожо. Швидко підійшов до живоплоту, але не спинився. Повернув праворуч, рушив до моря, і знов назад, і знов до моря, і кудись убік — чудернацьким зигзагом, ніби щось шукав, що кілька років тому згубив. Однак він не шукав нічого, хіба тільки Бандалу: він раз у раз обертався, чи несе той за ним крісло. Під пальмою, що росла в кінці саду й дивилася на острівець Калудуву, Жожо нарешті сів. Звернувся до Тікірі:
— Збагнув?
— Що?
— Хто тут пан і хто слуга?
— Збагнув, — притакнув Тікірі.
— То зарубай собі на носі, що слуга не сміє пальцем доторкнутися до свого пана, тим паче шарпати його за одяг!
— Не розумію… — почав був Тікірі; хоча… постривай, постривай! Це ж на нього Жожо натякає: хто, як не він, Тікірі, в обід з радощів схопив панича за рукав.
— Чому не розумієш?
Тікірі глянув на Бандалу, той відвернув лице.
— Не розумію тому, що були ми товариші…
— Бо я був дурень, — пихато мовив Жожо. — Того ми й були товариші. Джентльмена то не принизить, коли він визнає свої помилки. Тож я й визнаю їх. Але тепер ти бачив, хто я?
— Бачив, — одказав Тікірі. — І це все, що ти хотів мені показати?
— Ні, — засміявся Жожо. — Іще оцей нагай! Я привіз його здалеку, аж із Південної Африки. Ось помацай його, він із шкури звіра, що зветься бегемот і що перемагає самого лева. Але я переміг бегемота! Я застрелив його, вполював. Розумієш?
— Еге, — сказав Тікірі. Тепер він справді все розумів, хоч вірив у стрілецький хист Жожо лишень наполовину.
— Помацай, помацай! — повторив Жожо. — Це найкращий нагай на світі, бо б'є аж-аж! Я вперіщив ним одного негра, більшого від тебе удвічі. Чув би ти, як він кричав!
— І він це стерпів? — схвильовано спитав Тікірі.
Жожо засміявся:
— Він лишився живий, тобто стерпів. Інакше-бо з нього був би чорний мертвяк.
Замовк, цьвохкаючи нагаєм. На мить запала тиша, лиш вічний голос океану уривчасто зітхав поблизу і вгорі, у кроні, ворушилося перисте листя пальми. Сонце низько висіло над фіолетовим обрієм.
— А тепер що-небудь скажи, — озвався Жожо. — Або ти, Бандало. Я дозволяю тобі це.
— Я не знаю, що міг би сказати, пане, — прошепотів Бандала.
— Словом, ти бовдур. То скажи що-небудь ти! — показав Жожо нагаєм на Тікірі. — Чи ти теж не знаєш?
— Знаю, — сказав Тікірі. — Ти страшенно змінився. То має бути дуже дивна та земля, та Південна Африка.
Жожо пирснув:
— Та земля в сто разів краща від цієї, ти, бовдуре! Там чорні нічого не дозволяють собі, шануються, там є лад! Але я дам лад і тут, на цьому безглуздому острові… — Раптом, щось згадавши, він дзвінко засміявся: — Ось послухайте, що я вам розкажу: коли мене там спитали якось, де мій тато, і я сказав, що в Калуеламагатарі, то всі попадали зо сміху.
— Чого? — здивувався Тікірі. Оцього-то він справді не розумів. «Калу» — по-сінгальськи «чорний», «ела» — «потік», «мага» — «великий» і «тара» — «пристань». Отже, ясно: «Калуеламагатара» — «Велика Пристань біля Чорного Потоку»; хоча пристані давно вже нема, річка теж скорше коричнева, ніж чорна, — це все нічого не міняє, назва села ні безглузда, ні смішна, що чудово відомо самому Жожо — адже він знає сінгальську мову. — Наше село знають геть скрізь, а наш острів найбільший і найліпший…
— Пхе-хе-хе! — зареготав Жожо й мало не впав з крісла. — Ваш острів! Таких островів сила-силенна, навіть не полічиш усіх!
— Де? — різко спитав Тікірі.
— Всюди на світі.
— А хто там живе?
— Хто! Коричневі, чорні, жовті і які завгодно. Словом, такі, ще дременуть на дерево, коли я стрельну. Власне, я можу й не стріляти, досить буде мені чхнути або ляснути в долоні.
Жожо мить милувався розгубленістю Тікірі.
— Не віриш?
— Ні.
Замість відповіді Жожо ляснув у долоні.
— Що, пане? — озвався з-за крісла Бандала.
— Вилізь на дерево й скинь мені горіх!
— Слухаю, пане.
Сонце майже торкалося океану, весь небосхил світився фіолетовим сяйвом. На гладіні води чорнів обрис острівця Калудуви з розкуйовдженим чубчиком пальм, але зовсім близенько височіла інша пальма, така сама розкуйовджена — та, що на ній тепер видно чорний вузлик, який повз помалу вгору. Немов чорний жук. Відтак згори шелеснув горіх. Гупнув.
І знову став Бандала на землі, потупивши очі, затикаючи ножа за пасок саронга.
— Тепер віриш? — запитав Жожо.
Тікірі відразу не відповів. Не міг. Щось йому боляче здушило горло, ніби зашморг, і він мусив напружити всі свої сили, щоб розірвати той зашморг.
— Ні! — вигукнув Тікірі. — Чом я маю тобі вірити! Ніколи й ніде я не бачив, щоб хто утікав на дерево, окрім мавпи…
— Ага!.. — звів Жожо палець угору.
— … та ще одного білого хлопця! — вів далі Тікірі, серце йому так стукотіло, що він увесь тремтів. — Але тому хлопцеві й пальми замало, бо він навіть власної тіні злякався. Накивав п'ятами аж за море. Хоч ніхто ще ані стрельнув, ані ляснув у долоні…
— Бандало! — гукнув Жожо. — Накресли пальцем риску на грунті.
— Слухаюсь, пане, — відказав Бандала й схилився до землі.
— Говори! — звелів Жожо Тікірі. — Далі. Що ти ще знаєш?
— Усе! Що це неправда, байки, оте твоє базікання. Ти брешеш і ще раз брешеш!
— Бандало! — зронив Жожо. — Накресли другу риску!
Бандала послухався.
— А що ж я брешу? — спитав Жожо в Тікірі.
— Геть-чисто все! Корчиш із себе пана, якому належать усенькі острови на світі.
— Лишень острови? — Жожо засміявся й ворухнувся в кріслі. — Бевзю, нам належить трішки більше! Нам належить усе. Море, небо, земля! На морі маємо кораблі, під морем маємо підводні човни, в повітрі маємо літаки, на землі маємо гармати й танки.
Тікірі заплющив очі. Нараз повірив. Авжеж, білі все це мають. Жожо не бреше. Цієї хвилини його опанувала невимовна втома. Він згорбився. Руки йому опустились і повисли вздовж тулуба, наче він їх зламав або вивихнув під час учорашнього змагання з веслом. Тікірі ж зараз думав про те весло, яке двічі випадало йому з руки, але яке він щоразу знову зводив. І саме цей спогад допоміг йому піднестися духом.
— Може, — сказав Тікірі. — Може, все те ви маєте. Але всенький світ вам таки, не належить. Що ви маєте під землею? Скажи, що ви маєте там? Нічого. Нічого й нічого.
— Ти так гадаєш? — осміхнувся Жожо. Мить глузливо споглядав Тікірі, примруживши очі, відтак процідив: — Щоб знав: під землею ми маємо рабів.
Тікірі перехопило подих. Він зрозумів, у кого мітить Жожо, кого хоче образити. Його небіжчика батька.
— Ти… Ти!.. — видихнув тяжко. Ступнув крок. Кулаки йому самі стислись, аж боляче засвербіли вчорашні мозолі. — Ти!..
Тут Жожо схопився з крісла, підніс батожище над головою, і на мент здалося, що шнур із бегемотової шкури свиснув у повітрі. Насправді ж то лишень панич засичав-засміявся.
— Ти… ти собако! — затнувся Тікірі.
— Бандало! — зарепетував Жожо. Він уже не сміявся. Але й не стьобнув. — Бандало! Зв'яжи його!
— Нема чим, — сказав Бандала тихо. Він досі горбився за кріслом, очі в нього були розплющені так широко, що в них відбивався фіалковий блиск крайнеба.
— Зв'яжи його, чуєш? Наказую тобі це! Бандала потупив очі й сягнув рукою до паска по мотузяний зашморг, з якого скористався хвилю тому, коли спинався на кокосову пальму, й пішов з тим зашморгом до Тікірі.
— Обернися! — сказав.
Він стояв упритул перед Тікірі, заступаючи йому Жожо.
— Тікай! — шепотів, не ворушачи губами. — Мерщій штовхни мене й тікай. Я тебе не дожену.
Тікірі не ворухнувся. Тільки підняв руки й схрестив зап'ястя, щоб полегшити Бандалі роботу.
— Дурню, — сичав Бандала. — Дурню… — Надів зашморг на кісточки Тікірі й стягнув. — Я його спутав, пане, — промовив уголос.
— А тепер прив'яжи його до пальми! — засміявся Жожо. — Обличчям до стовбура. Отак, гаразд. А тепер полічи риски, які накреслив пальцем на грунті.
— Дві, пане, — сказав Бандала.
— Ні, три! — виправив його Жожо. — Ти третьої не накреслив.
— Ви не звеліли мені, пане.
Жожо протягнув шнур нагая між пальцями, ніби зцідив з нього воду:
— Ти повинен іще багато дечого навчитися. Затям собі гаразд, що коли хто мене образить, ти маєш зробити карб. Це зветься бухгалтерією, розумієш? Ти — більше ніж слуга, ти бухгалтер моєї честі!
— Як вам завгодно, пане. Жожо простягнув йому нагай:
— А тепер усип йому. За кожну риску десять ударів. Він такий чорний, що сам я не хочу об нього калятися.
Бандала взяв нагай.
— Виконуй!
— Слухаюсь, пане, — сказав Бандала. Він тримав нагай у руці, дивився на сонце, що поволі поринало в море, і прагнув поринути разом із ним і ніколи більше не бачити неба. Ніколи більше вже не говорити «Слухаюсь, пане!», ніколи більше не бачити білого світу, бо на світі є Жожо Ліндсей. А головне — ніколи більше не бачити кокосової пальми, бо коло одної з них ось зараз стоїть Тікірі, і гола спина така рівна — випростана, виструнчена, і голова його височить аж до неба.
— Ах, Бандало, брехав я! — проникливо вигукнув Тікірі. — У смерті твого брата винна не мавпа вандура, а Жожо Ліндсей! Я знав це, але брехав сам собі, щоб не було мені так тяжко на серці. Відшмагай мене за це, Бандало, коли ти вже став катом!
— Я не кат! — сказав Бандала тремтячим голосом.
— Уперіщ його! Він тоді не такої заспіває! — верещав Жожо.
— Я не кат! — повторив Бандала гнівно. Він усе ще дивився на сонце навзаході, з якого залишилася тільки рожева половина, подібна до рожевого острівця, що пливе далеко в океані, — справжнього раю, бо до нього не досягне жоден пан, жоден Жожо Ліндсей.
— Бий! — вереснув Жожо.
Але Бандала пожбурив нагай у море, і той мигнув на тлі неба, як звивиста блискавка…
Нагай іще не впав, а Бандала сягнув рукою до паска по ніж і скочив до пальми.
Водночас Жожо метнувсь уперед:
— Ти чорна тварюка!
Бандал не мав уже часу перерізати Тікірі пута: Жожо висів йому на шиї і душив обома руками за горло.
— Пусти… Пуст… — захрипів Бандала.
Але Жожо не пускав; Бандала замахнув розпачливо руками, і Жожо надсадно завищав:
— Уколов мене! Порізав!
— Ні! — вигукнув Бандала. Він остовпів. Круглими з жаху очима втупився на червоне вістря ножа. — Ні! Не кольнув!
Але Жожо щодуху мчав до веранди, піднявши вгору поранену руку, ніби хотів її показати всім своїм літакам, і танкам, і підводним човнам, і кораблям… ніби хотів підняти весь білий світ на покару цього злочину:
— Він порізав мене! Цей брудний негр!..
— Ні, я не хотів… — пролебедів Бандала ще раз і востаннє. Несподівано правець у нього минув. Коли Бандала перерізав мотузку, сонце якраз ізникало в морі, але лілуваті клапті ще кілька хвилин тріпотіли в повітрі, наче пташки. Обидва хлопці мовчки кинулись до річки. Позаду них досі чулися зойки Жожо. Потому обоє сиділи в бамбуковій гущавині, було невимовно тихо, тільки час від часу сплескувала хвилька, поспішаючи до океану й до рожевого острівця — справжнього раю, котрий — лишенько — вже також зник у морі. На небі блищав останній кривавий жмут його відблиску.
— Ох… — видихнув Бандала, пойнятий жахом. І знов — Ох… ох… — Більш ні на що він не спромігся, тільки на ці зітхання.
— Цить, — нарешті озвався Тікірі. — Таж не забив ти його.
— Ні, — прошепотів Бандала. — Але він наштрикнувся на ніж, і це так само страшно. Скаже, що я хотів його зарізати.
— Тоді він брехун!
Бандала мовчав, але Тікірі в сутінках бачив його обличчя, звернене до неба, мов шукало там правду.
— Так, — повторив Тікірі. — Він брехун і нікчема.
— Ах, — скімлив Бандала. — Що тепер буде? Мене посадять до в'язниці, а батька проженуть, бо порізати сагіба — це ж, боже мій!.. Ой, що буде, що буде!
Тут Тікірі зрозумів, що Бандала його не чує й шукає він не правди, а виходу із скрути.
— Піди, Бандало, — запропонував, — і зверни все на мене.
— Ох, — схлипнув Бандала, — чом ти не втік, як я тобі радив! Чом не захищався, чом мене не відіпхнув!
— Не знаю, — стенув плечима Тікірі. — Може, хотів дізнатися, що ти вчиниш.
Бандала сховав обличчя в долонях:
— Я вчинив найгірший злочин. Тепер мушу втекти кудись далеко, нічого іншого мені не випадає.
— Чудово! — засміявся Тікірі й став на рівні. — Отже, тікаймо!
Проте Бандала скулено сидів у бамбуковій гущавині, й Тікірі мусив тричі повторити:
— Тікаймо! Удвох тікаймо! Я піду з тобою! Аж тоді Бандала підвівся:
— Але куди? Зараз же темно.
— Уранці буде світло. Тим часом сховаємось у Вікрени.
Бандала не відказав нічого. Тільки коли вони тихенько перебігли по бамбуковому містку на той бік річки й забачили перед собою чорну тінь старої фортеці, він жалібно промовив:
— Ах, мої пальми!
Тікірі знав, що то він прощається з чотирма пальмами, які стояли за його хатою, були позначені блакитною смугою й належали не панові Альвару, а Тіссі.
— Може, ти їх ще колись побачиш, Бандало. Як я ті свої. — Він мав на увазі дві пальми, позначені жовтою смугою, що належали його матері.
— Ні. Вже ніколи!
— Гаразд, — мовив Тікірі. — Отже, вже ніколи. Тим краще. Підемо до джунглів, приборкаємо слонів і будемо найдужчі в світі.
— Я не хочу приборкувати слонів! Я хочу бачити довкола себе море!
— Гаразд, — погодився Тікірі. — Тоді підемо узбережжям, доки вподобаємо собі гарну місцину, де й замешкаємо. Коли ти оженишся і я вже буду більше не потрібний тобі, то я піду до джунглів приборкувати слонів.
— Ти мене не розумієш, — прошепотів Бандала. — Я не хочу йти узбережжям.
Тікірі нетямуще розвів руками:
— Дивні твої слова. Сумуєш за морем і не хочеш іти побіля нього. То що ж ти тоді хочеш?
Але Бандала нічого певного не сказав, бо в думках його панувало цілковите безладдя.
Серце стискала. невиразна туга, що її породило криваве сонце, коли воно заходило і від нього залишилась одна половина, мовби острівець-рай, до якого ніколи не допливе жоден Жожо, жоден інший білий.
— Мабуть, я такий дурень, що мені не поміг навіть ігуанячий язик, — зітхнув Бандала нарешті. — Або ж я страхополох.
Тікірі обійняв його за плечі, мовби хотів захистити від тієї дурної думки:
— Ти не дурень і не страхополох. Я тебе люблю і поважаю за те, що ти викинув нагай. Слово честі, поважаю тебе геть куди більше, аніж перше.
Бандала мовчав.
Не встигли вони обійти фортецю, як настала темна ніч (у тропіках сутінки тривають дуже недовго). Коли ж хлопці оглянулися, побачили позаду на пагорку освітлену Ліндсеєву веранду і чорні обриси людей, що розгублено метушилися. У цій хвилі вони зачули гавкіт.
— Ну й дурницю ж ми утнули, — з досадою мовив Тікірі. — Треба було перепливти річку, а не йти містком.
Бандала кинувся бігти:
— Хутчій! Візьмемо Вікренин човник і подамося до острівця. Там перебудемо ніч.
Так вони й учинили, тільки веслували не до острівця Калудуви, а побіля берега на південь; вони розуміли, що собака приведе переслідувачів до моря і хтось із них може здогадатися, куди втікачі попливли. Відтак спостерігали, сховавшись осторонь за скелею, як люди пана Ліндсея блимають на березі електричними ліхтариками, як сперечаються… і як нарешті пішли геть, не зважившись податись у море. Хлопці не дивувалися їм — чорнильна морська поверхня тієї миті була не дуже приваблива.
Коли все стихло, втікачі поставили човника там, де його взяли, й пішли до Вікрениної хатини.
Ніч була чорна, хоч в око стрель, таємнича, мовби їхнє майбутнє. Лише при обрії мерехтіло кілька голубуватих зірок.
— Поглянь! — сказав Тікірі. — Чекає на нас багато славних пригод.
— Дурниці, — озвався Бандала глухо. — Чекає на нас багато злигоднів.
Трохи посперечались, бо кожен стояв на своєму.
Їм і на думку не спадало, що рацію мають обидва.