Вікрена прийняв їх по-дружньому. Коли вони почали розповідати йому про свою сьогоднішню пригоду з Жожо Ліндсеєм, він їх перебив і послав Дгаму перед хатину.
— Б'юсь об заклад, що мій брат Тісса прийде сюди вас шукати, — сказав. — Та не бійтеся. Дгаму вчасно дасть знак.
Але й потім вони не змогли розказати все до ладу. Жаба, котрого Вікрена прихистив сьогодні, не міг утриматися, щоб не розповісти вельми докладно про свою першу подорож до Мінгаладона.
— Гу! — вигукнув Жаба хриплаво. — Сидів я в своїй новій колисці і працював, як найдужчий велет! Га! Я вже не немічний! Розкажи їм, Вікрено, як я трохи не зламав весло!
Вікрена з усмішкою притакнув, та заледве хлопці знов почали розповідати, Жаба згадав подальші подробиці.
— Ого! — каркав у захваті. — Червона машина нас перегнала, але — го! — ніхто з мінгаладонців нічого не купив, доки ми причалили. Розкажи, Вікрено, як гам чекали на березі й виглядали нас. І як я дужим голосом кричав: «Риба! Риба! Везу рибу!» — гукав, аж усім у вухах лящало.
— Вони чекали, бо їм цікаво було, чи дотримаємо слова й припливемо. Та ще — як це сподобається Альвару, — пояснив Вікрена. А коли Жаба знову почав співати панегірика на честь своєї небаченої перемоги, послав його Вікрена надвір вартувати замість Дгаму. Тільки тоді хлопці змогли докінчити свою розповідь. Однак з обійстя й далі чувся Жабин голос — наче грім стиха гуркав:
— Га! Маю знов колиску! Знову я народився!..
А тоді:
— Ходи лишень сюди, Тіссо, чом так скрадаєшся? Либонь, ти вже чув про мою нову силу й боїшся мене! Га-га! Нічого тобі я не заподію, бабо, сядь коло мене та послухай, як ми вдень змагалися!
Він затримав Тіссу настільки, що хлопці встигли вилізти отвором в очеретяній стіні й причаїтись за хатиною. Потому Вікрена затулив отвір бебехами, і коли Тісса ввійшов, то застав тільки свого брата й Дгаму: вони мирно спочивали на рогожах. Марно питав Тісса про Бандалу, про того лотра, котрий наважився підняти руку на свого молодого пана.
— Хоча… — додав Тісса злостиво, — хоча мого сина, безперечно, підбив на таке той нікчемний курдуплик Тікірі, котрий перший почав ображати містера Джона…
Звідки ти це знаєш, брате? — спитав Вікрена.
— Молодий сагіб так сказав.
— А звідки ти знаєш, що він не збрехав?
Але Тісса не чув — понурив голову й заходився жалітися, що пан Ліндсей дуже сердитий, не кажучи вже про мемсагіб.
— Певно, муситиму піти зі служби… Певно, помогло б, якби я знайшов Бандалу й привів його до сагіба, щоб той наклав покару. Тоді я міг би зостатися, бо ж сагіб Ліндсей звик до мене… Але Тікірі я відшмагав би власноручно! — крикнув Тісса, стиснувши кулаки. — Він найбільший злочинець.
— У мене жодного злочинця не знайдеш, — сказав Вікрена. — Але що це, брате? Бачу я, що ти прагнеш помсти, хоч ти нічого не повинен прагнути. Принаймні так говорять твої оранжеві учителі з лисими головами. — Він натякав на буддистських ченців, які голять черепи й носять ясно-оранжевий одяг.
— Не смійся! — вибухнув Тісса. — Ти теж винен у тому, що я можу втратити місце або принаймні багато грошей. Якраз сьогодні по обіді прийшов слуга з канцелярії і правив з мене п'ять рупій — інакше-бо, мовляв, викаже панові Ліндсею, що мій син помагав тобі вчора везти рибу.
— А що це пана Ліндсея обходить?
— Дуже, — спохмурнів Тісса. — По-перше, я вчора збрехав йому, що Бандала слабий. А попри те… — він затнувся.
— Попри те, пан Ліндсей боїться Альвара? — підказав Вікрена.
— Ні! Пан Ліндсей не боїться нічого, він досить дужий і джентльмен, — заперечив Ticca. — Тільки пан Альваро був удень у нього, й вони, напевне, говорили про тебе й про рибалок. Що саме, я не знаю.
— Зате я це знаю дуже добре, — засміявся Вікрена і, побачивши Тіссин подив, пояснив — Ні, я не підслуховував під дверима, але їхню розмову гаразд уявляю собі… Іди додому, брате. Я так гадаю, найкраще буде, як ти не шукатимеш Бандали. Скорше ти мав би допомогти йому втекти! А тоді міг би запевнити, що ти ні в чому не винен, що плив він зі мною без твого відома, а тепер утік, боячись твого гніву. — Вікрена підвівся. — Отож піди й скажи, що ти його зрікаєшся, бо він тебе зрадив.
Однак Тісса не ворухнувся. Відтак повернув обличчя до брата, і при тьмяному світлі каганчика видно було його смутні, налякані, нетямущі очі.
— Вікрено! — прошепотів він. — Невже ти думаєш, що я…
Не доказав. Підвівся. Вже виходячи, обернувся:
— Це страшно, Вікрено. Я-бо справді не знаю…
Але й цей раз не докінчив. Зник у пітьмі, а Жабин голос летів за ним услід, як ворона, крякаючи:
— Го! Тісса біжить до свого пана! Тісса може бігти, бо ще має ноги! Га-га! Пан йому їх лишив, ті ноги, тільки забрав щось інше…
Хлопці повернулись у хатину й лягли, притулившись один до одного: було дуже тісно.
— Що ви тепер гадаєте робити? — спитав їх Вікрена. — Найрозумніше було б, якби ви залишились у мене. Кажете, що той хлопець об ніж лиш трішки дряпнувся. Тож пан Ліндсей нічого страшного вам не може зробити. Я вас боронитиму від нього.
— Ні, ні! — відчайдушно вигукнув Бандала. — Я не можу тут лишитися. Боюсь батька і за батька теж. Його виженуть.
— Ото було б лихе, — буркнув Вікрена. — Шкода, могли б вирости з вас гарні рибалки.
— Не могли б, а напевне, — озвався Тікірі трохи ображено. — Щодо цього ти, Вікрено, й крихти не сумнівайся. Тільки от що я тоді ще міг би перемогти? Я вже все переміг: колючий дріт, кобру, червону машину… — Мить подумав, чи доточити до цього всього й голубу акулу… доточив, аби Вікрену скоріше переконати.
— Звісно, — всміхнувся Вікрена. — Але мені здається, що тут ворогів іще досить. Наприклад, пан Альваро і Ліндсей.
Тікірі зморщив у глибокій задумі носа.
— Ну, — сказав рішуче. — Радше я матиму справу з дикими слонами. Тобто я хотів би приборкувати слонів, проте Бандала хоче бачити докруж себе море. Тож я піду з ним, бо, ніде правди діти, я в усьому винен… Тільки от я не знаю куди, а Бандала теж не знає. Він не хоче залишити моря й не хоче йти узбережжям.
Вікрена поглянув на Бандалу:
— Що ж ти, власне, хочеш?
— Нічого, нічого, — захлипав Бандала; гірко було йому на серці: пішов у ніч батько, і він навіть не попрощався. — Не питайте мене! Хочу… хочу втекти кудись, де б ніколи не зустрів жодного білого. Вони приносять із собою все погане, усі нещастя.
— Пха! — вигукнув Дгаму. — То довелося б тобі добитись у джунглі межи гадюки. Але й туди б прийшли білі й здерли з тебе шкіру, бо мали б тебе за гадюку.
— Га-га! — засміявся Жаба. — Га-га-га!
— Дайте йому спокій, — мовив співчутливо Тікірі. — У нього велика печаль. А крім того, він, можливо, й має рацію, коли не брати до уваги, що хоче шукати якесь море без узбережжя. Це, зрозуміло, пусте, але я піду з ним і тішитиму його, і йтимемо ми доти, доки знайдемо порожню місцину біля моря. Там замешкаємо й зробимо собі човна…
— Безглуздя, ви не можете змайструвати човна, це велике мистецтво, — сказав Дгаму, який зажив слави човнярського майстра і дуже з того пишався.
— Коли так, то що ми маємо робити?
Вікрена задумався, хвильку було тихо, а тоді знов буркітливо озвався Дгаму — був це непривітний, похмурий ведмідь, але не злий душею:
— Є в мене в Талакеле сестра, в неї кілька років тому втонув син. Тепер йому було б стільки, як оце вам. Підіть до неї, передайте їй мій поклін, вона вас гарно привітає. Її чоловік плете сіті; він теж нудиться в самотності.
— Де це Талакеле? — спитав Бандала знехотя.
— Біля моря. І досить далеко, рудий англієць тебе там не знайде, коли ти так тремтиш перед ним, — осміхнувся Дгаму.
— Нітрохи я не тремчу! Просто не хочу його бачити…
— Тихо, — нетерпляче цитьнув Вікрена… — Так ми не втрапимо нікуди. Я вас сховав од Тісси, отже, я вирішую! Подастеся до Талакеле — там матимете притулок, і туди мало хто від нас може заблукати. Це добрий шмат дороги на північ, автобус туди їде цілу годину. Хоч краще буде, якщо ви підете пішки й заощадите гроші.
— Та навіщо їм тюпати пішки, — захрипів Жаба. — До Талакеле й ще далі їздить вантажна машина, яка розвозить городину. Зрання вона завше стоїть на шосе біля кар'єру — в тамтешньому селі живе шоферова любка. Знаю це добре, бо коли ще плазував на руках, то мусив уставати вдосвіта, щоб перегнати тих оранжевих ненажер. Але тепер у мене є новісінька колисочка… — Нараз він забув про машину й знов почав хвалитися, як моцно він уранці веслував і яка була з того велика втіха.
— Я знаю ту машину, — перебив його Вікрена. — На колір вона темно-зелена і справді стоїть там усеньку ніч. Залізете ззаду під брезент і причаїтесь там. А коли сонце наполовину підіб'ється над пругом — вискочите. Тоді буде близько до Талакеле. Дам вам трохи харчів на дорогу.
— Мій швагер, чоловік моєї сестри, зветься Сенарет, — згадав Дгаму. — Плете сіті. Кожен покаже вам, де він живе.
— Га! — вигукнув Жаба. — І розкажіть йому, що я й без ніг зугарний веслувати! Хоч ми з ним не знайомі, нехай він про це зна!
— Авжеж. Авжеж, неодмінно, — пообіцяв Тікірі. Йому хотілося спати, і він боявся, що Жаба буде балабонити до самого рання.
Перевернувшись на другий бік, відчув, наче йому щось муляє в попереку. Намацав круглу, тверду річ, загорнену в кінчик саронга. Це був самоцвіт, власне, половина самоцвіту, котру він сьогодні ввечері хотів подарувати Жожо Ліндсею. Так, сьогодні ввечері…
Вікрена розбудив їх задовго перед світанням. Він повинен був випливати раніше, ніж інші рибалки, аби встигнути вчасно з виловом на базар. А сьогодні він устав іще раніше: не хотів, щоб хтось побачив хлопців і доніс Тіссі.
Коли Бандала з Тікірі скрадалися до шосе, були вони такі сонні, що навіть не обернулися до моря й не попрощалися зі своїм острівцем. Хлопці нічого не тямили, повіки мали наче з олива, голови задурманені. Тікірі згадав лишень про свою матір і попрохав Вікрену, аби той пояснив їй, що сталось, і заспокоїв її. Тікірі не пропаде!
Шосе було порожнє, темряве, так само, як і купи довкола копалень і канцелярія, де тепер замітатиме інший хлопець. Крізь пальми проглядав місяць — він і допоміг їм найти халупу (в ній досі усі ще спали), а головне — авто, що стояло в густій тіні на другому боці шосе. Безгучно прослизнули під брезент. Пітьма всередині здалась їм у сто разів густіша, ніж досвітня сутінь, і вони мусили рухатися навпомацки. Перелізли через купу кошиків і ящиків аж до кабіни, щоб їх не помітив шофер, коли загляне до кузова. Криївка їхня була тісна, але хлопці перші хвилини не зважилися відсунути вантаж, щоб не здійняти шуму. Посиділи трохи — судомило, боліли кості; обережненько трішки відіпхнули тару — вивільнилося сяке-таке місце. Скулилися, заплющили очі…
Хлопці прокинулись — чахкав мотор, здригалася машина — вона саме рушала. Одноманітний шум мотора невдовзі знову заколисав їх.
За якийсь час машину підкинуло, гупнуло, вантаж підскочив мало не до брезенту, — хлопці спросоння злякано закліпали очима. Але авто не зупинилося…
… А коли вони відгорнули край брезенту, то побачили сліпучий диск сонця, який пройшов уже дві третини дороги до зеніту. Обабіч шосе буяли джунглі — оком не проглянеш, — посеред них то тут, то там стриміло декілька височенних арекових пальм, тоненьких, мов стебла очерету. Повітря мало незвичний, несолоний присмак, океану не було й сліду.
Раптом, незважаючи на небезпеку, хлопці вистромили голови назовні — аж загледіли бік машини. Була вона не темно-зелена, а темно-блакитна.
Тільки тепер подивилися зчудовано друзі один на одного.
Ну й ну: сховалися вони не до тієї машини, що треба, проспали кілька годин, опинились уже всередині острова, та ще й їдуть усе далі й далі.
Куди — вони не мали аніякісінького уявлення.
Вражений Бандала випроставсь, аж тицьнувся головою в брезент. А тоді почав перелізати через коші та ящики, ніби забув, що машина мчить на повній швидкості вперед і вискочити не можна.
Тікірі схопив його за плече й потяг назад.
— Схаменися! Хочеш скрутити собі в'язи? Хлопці зіщулились у своїй вузькій криївці, притулившись один до одного так тісно, аж нараз здалося, ніби в грудях їм калата одне серце замість двох.
— Чого ти жалкуєш за якимось Талакеле? — зашепотів нарешті Тікірі. — А мо' нас добрий дух навмисне завів десь-інде.
— Скорше Маро!
— А хай тобі всячина з твоїм Маро! Не хотів іти узбережжям — тож і маєш. Але то ліпше. Може, зійдемо якраз там, де будуть стада слонів…
— Ну тебе з твоїми слонами! — вигукнув Бандала. — Хочу… хочу…
— Авжеж. Уже від учора чогось хочеш, але чого саме — ніхто від тебе не допитається, — перебив його Тікірі й відгорнув край брезенту. Дорога не змінилася, місцевість — то менше. Скоро здалося, що авто, хоч підстрибує й реве, насправді ніби стоїть на місці між двома розпливчастими зеленими стінами; лишень арекові пальми, які щохвилі вистромляли над джунглями зірки своїх крон на тоненьких стовбурах, бігли-мчали назад, наче маленькі летючі кометки.
— Ну, то гаразд, — засміявся Тікірі. — Море від тебе втекло, і найкраще вчиниш, коли наїсися. Ситий шлунок сприяє спокою, — додав трохи ущипливо. — Про це твої ченці нічого не говорили? Дивно. Чого ж тоді вони без кінця жебрають рис і овочі, коли їх обходить тільки душевний спокій?
Бандала не відказав, проте Тікірі не перестав базікати. Він був дуже радий з того, що машина завезла їх у незнайомий край, та ще й до джунглів, які йому лишень снилися. Говорячи, мамрав рукою докруж себе — відтак ізнов одгорнув брезент, цей раз тільки щоб упустити досередини смужку світла:
— Куди ти заткнув харчі?
— Які харчі?
— Ну, ту личану торбину, що її нам Вікрена вчора наготував.
— Ти її хіба не взяв?
— Я?! Я гадав, що ти взяв!
— Ну то зосталася в хатині, — сказав Бандала тупо. — То й хай, усе одно мені їсти не хочеться.
— А мені хочеться! — вигукнув Тікірі, мало не перекричавши гуркіт мотора.
— Що з того, — відказав Бандала із справді буддистською покірливістю. — Наїмося, коли зліземо. Це вже скоро.
Однак він помиливсь, і дуже.
Машина не спинилася. Хоча двічі настільки стишила хід, що вони могли б вискочити, але собачий гавкіт, крик свійської птиці, людська мова підказували хлопцям, що проїздить вона селом або містечком, де їх неминуче побачили б.
— Проте кінець кінцем нам не лишиться нічого іншого, як вискочити будь-де, — дійшов висновку Тікірі. — Кишки-бо марш грають. Коли ти скажеш, що в тебе ні, то ти ще більший брехун, аніж Жожо.
— Жожо не брехун, — мовив Бандала ледь чутно.
— Що ж! Тоді брехун, певно, я!
— Ні, — трохи голосніше відказав Бандала. — Жожо каже правду, тільки ти не хочеш йому вірити. Білі є геть скрізь, і нікуди ти від них не втечеш, хіба що на острів.
— Ми на острові.
— Хіба що на острівець, якого ще не знайшли, — уточнив Бандала.
І хоч йому теж смоктало всередині, але, на відміну од Тікірі, він не думав про голод, а знов і знов вертався до думки, яка майнула йому вчора ввечері і яку тепер, знічев'я, мав досить часу гаразд обміркувати. У пітьмі сховку ще й ще раз поставала перед Бандалою осяйна півкуля, що пливла далеко в океані, сповнена блаженного спокою. Він бачив її лише в своїй фантазії, але так докладно, наче стояв уже на її рожевому верхів'ї, перед своєю хатиною. Довкола спускалися рожеві береги, подекуди хиталася од вітру рожева пальма, в небі летіли рожеві птахи, гуркав прибій, і ніде, аніде не було жодної людини, окрім Тікірі. Та хіба ще Вікрени. Та ще того ведмедя Дгаму. А може, ще й Жаби — той хоч скрегоче та базіка, але не накаже тобі, аби ти зробив таке, чого не можеш зробити, коли хочеш зберегти бодай краплину самопошани. Ніде нікого, крім друзів, крім добрих темношкірих людей…
— Ах, — зітхнув раптом Бандала, бо саме подумав, що на цей омріяний острівець забув узяти свого батька Тіссу, начеб він не гідний того.
— Ага, голод не тітка, — озвався з темряви Тікірі. — Так тобі й треба! Чом забув узяти торбинку з харчами!
Бандала не відказав. Хлопця так зачарувало видиво рожевого острівця, що прагнув говорити лише про той острівець… але воднораз боявся, аби приятель не подумав, наче він, Бандала, страхополох.
— Чого мовчиш? — розсердився Тікірі. — Язика проковтнув чи жижки трусяться?
Бандала закрутив головою:
— Ти гадаєш, це страх — утікати від когось, хто менший від тебе?
— Ні, — мовив Тікірі, і його подальші слова свідчили, що він зна, кого Бандала має на мислі. — Хоч Жожо трішечки менший від тебе — так майже, як я! — але ми не можемо з ним жити й водночас не можемо його подужати, бо він білий і всі за нього. Тож ми мусимо йти кудись, де його не здибаємо. Найкраще кудись, де є слони. Як їх приборкаємо — будемо такі моцні, що зможемо зважитися на все… Ні, йти приборкувати слонів — то аж ніяк не легкодухість.
— Але що, коли ми скрізь знайдемо білих? Дгаму це казав.
— Тоді підемо ще далі, — розпалився Тікірі. — Підемо безмежно далеко! Хоч… — затну вся.
— Ми не можемо йти безмежно далеко, — доказав Бандала за нього. — Ми ж на острові, а коли йтимемо довго туди чи туди, то прийдемо знов до моря.
Тікірі мовчав.
— От саме того й я не хотів одійти від моря, — вів далі Бандала. — Не хотів я йти й узбережжям, бо весь час ходив би кружка. Я хотів податися через море. Хотів пливти й пливти, аж поки найшов би землю, котрої ніхто з них іще не відкрив.
— Так, — погодився Тікірі сумовито. — Тільки такої землі, мабуть, ніде нема.
— Хто його зна.
Машина мчала, не зменшуючи швидкості, від гуркоту хлопцям чамріла голова, а трясло — аж нутрощі судомило. Обшукали коші, але знайшли в них лише паперові торбинки з якимось порошком — він їм не смакував; утім, не дивно — то були взірці штучних добрив для ботанічного саду в Пераденії.
Орудуючи Бандалиним ножем, хлопці відірвали навіть віко одного коша й заплескали в долоні, коли всередині намацали щось кругле: консерви! Але радість їхня швидко минула. Нічим було ті бляшанки відкрити — ніж на це не годився: ані досить твердий, ані досить гострий. Відтак вони тихесенько сиділи з консервами в руках, потім притискали їх до порожніх шлунків, марно сподіваючись, що так бодай трішки вгамують почуття голоду. Аж коли голод змінився гіршим — спрагою.
День дійшов своєї сили, сонячні промені били прямовисно, під брезентом стало ще задушливіше — здавалося, машина вщерть налита чимось липким, тягучим. Але те, що липло їм до шкіри, був їхній власний піт.
Тікірі кинув банку й рішуче відгорнув брезент:
— Більше не можу. Треба вискочити!
— Так, стрибаймо, — змучено погодився Бандала. Підняв брезент на другому боці, вистромив голову, ніби хотів у відчаї стрибнути сторчголов… нараз сіпнувся назад: він побачив ряд будиночків, критих пальмовою соломою, а перед ними людські постаті.
Водночас перестало так трясти: машина їхала повільніше.
— Тепер або ніколи! — вигукнув Тікірі. На його боці будиночків не було.
— Стій! — засичав Бандала.
Але Тікірі вже висунув обидві ноги.
— Постривай! — зойкнув Бандала. Пізно. Тікірі вже плигнув.
За якихось півхвилини заскрипіли гальма й машина зупинилася так різко, що гора кошів гуркнула вперед, Бандалі на ноги. Болю він не відчував, але не міг поворухнутися, щоб вивільнитись, а тим часом шофер уже стояв за машиною й розгортав брезент. Після яскравого сонячного світла водієві очі нічого не побачили в напівтемряві — і це врятувало Бандалу. Шофер спокійно взяв собі перший кіш. Тільки жах примусив хлопця нишком вичекати, доки той скине кіш на землю.
Страх — і перед шофером, і перед самотністю — додав йому стільки рішучості й сили, що він раптом ізсунув купу кошів, підняв брезент на тому боці, де зник Тікірі, скочив…
І віч-на-віч зіткнувся з гуртом людей, що стояли на шосе.
— Го! Га! — здивовано вигукнув хтось, ніби навчившись од Жаби.
Тієї ж миті Бандала скочив знову й стрімголов уперед!
Голова його розітнула гурт, як снаряд…
Позаду чулися збуджені вигуки. Бандала двома плигами перебіг шосе і пірнув у зелену гущавину. І тікав далі й далі, тікав то швидше, що шаленіше й несамовитіше лунав за його спиною гавкіт.
Бо людські голоси вже стихли, зате озвалися собаки.
Так, як учора ввечері, з тією лишень різницею, що в пана Ліндсея був один тер'єр, який ніколи нікого не покусав, а тут за втікачем гналася оскаженіла зграя, без сумніву, ще голодніша від самого втікача.
Він не знав, куди тіка, і не дуже цим журився. Бачив лише густу, задушливу сутінь довкола себе й над собою, де листя дерев спліталося в балдахін, а внизу, біля землі, плетиво якихось кущів утворювало блакитно-зелену поверхню, що погойдувалася, наче торф. Іншим разом Бандала не зважився б ступити босоніж до такого густющого підліска, який міг ховати трясовину, не кажучи вже про змій. Але тепер його гнав страх.
І зелений підлісок урятував його, бо стримав собак, а в Бандали були такі довгі ноги, що зміг ті кущі перескочити.
Біг, скакав зигзагами, сюди, туди. Весь час міняв напрямок. Гавкіт лунав то тут, то там — інколи навіть з усіх боків — і кущі подекуди стирчали аж надто високо, і він уже не наважувався перестрибнути їх. Задихався…
Тільки коли гавкіт перейшов у завивання і коли не було вже сил бігти, тільки тоді він учинив те, що мав би вчинити давно: виліз на дерево.
Собаки внизу трохи погавкали, погарчали, відтак їм це набридло, і вони розбіглися. Ніхто за ними не прийшов, ніхто втікача не переслідував, нікого то не обходило, крім собак. Були це смугасті звірі з червоними очима: своїми жовто-чорними пругами вони нагадували підступних рибок-лоцманів, що супроводять акул у їхніх кривавих мандрах. Про це думав Бандала, сидячи на гілці, — про океан і про рибу в ньому: риба хоч і страшніша, зате тиха. Він ненавидів ревіння звірів, боявся його.
Пси зникли невідь-куди, і раптом Бандалі стало куди гірше, ніж перше. У лісі — бо місце, де він опинився, були не джунглі, а ліс струнких, ніби посріблених дерев — запала така тиша, якої він досі ніколи не знав. Ні на морі в найбільший штиль — там завжди плюсне принаймні весло, коли зануриш його до води, або ж балансир, коли об нього вдариться хвиля. Ні вдома в кокосовому гаю, де завжди шурхотить листя пальм. Ані в джунглях, що простеляються далі від узбережжя: там навіть у мертву хвилину перед світанням скрикне птах, подасть голос шакал або ж мавпа. Тут же — анітелень. Тільки дзижчання комах, безперервне дзижчання, аж Бандалі здалося, ніби то йому дзвенить у голові, ба навіть у всенькому тілі — ніби то струмує кров, бо він, Бандала, тут єдина жива істота.
Розпачливо розглянувся. Докруж самі дерева й дерева, усі однаково стрункі, з однаковими рідкими кронами й срібними стовбурами… Тут його пойняло нове почуття, іще жахливіше, ніж недавній страх перед оскаженілою зграєю: почуття самотності.
Бандала не уявляв собі, де лежить село. А то б він, мабуть, туди повернувся — і не мабуть, а справді. Не хотів залишатися сам. Він зрадів би навіть тим собакам, якби вони повернулися. Тоді б він мав бодай надію. Варт було б почекати, доки нудьга або голод заженуть їх додому, й стежити, кудою вони йтимуть. Перше, на жаль, він цього не спостеріг; був надто змучений і переляканий.
Знов і знов роззирався. Згори линуло сонячне світло, розсипалося на тисячі жовтих плям, подібних до квітів, — було це дуже гарно, тільки, на жаль, користі з того ніякої… По тінях, що відкидало сонце, Бандала визначив, де схід і де захід, але більше нічого. Вія не знав, звідки прийшов, — утікаючи, не мав часу пильнувати сторони світу. Він нічого не знав, хіба тільки, що заблукав і зараз сам один як палець, а що може бути на світі страшніше, ніж це?
І такий сум огорнув його, що хлопець заплющив очі й пронизливо гукнув, у душі сподіваючись: хтось-таки почує й відгукнеться. Бодай хоч крикне, запищить, хай що завгодно — аби тільки знати, що він тут не сам один.
Але ніхто не відгукнувся. Тільки комахи так само дзижчали й дзвеніли. І ніщо не ворухнулось — ані ті мільйони білих мурах-термітів, про яких він знав, що вони тут є і снують безперестанку, бо мураха не знає спокою. Так, мурахи повзли, лізли, кусали, жерли дерево — але спочатку вибудували собі тунель з болота, тож їх і не побачиш. Тільки ті тунелі розгледів Бандала на деяких сухих стовбурах: темна глиняна шкурка, тонша від горіхової шкаралупи.
Знову гукнув. Марно. Потому заплющив очі й напружив слух: чи не кукурікне десь півень… Нічого не почув. Село було так далеко. Він же так довго біг. Виліз на дерево так пізно!.. Так далеко, так довго, так пізно!..
Раптом Бандала щось зачув.
І знов, уже ближче!
Широко розплющив очі. Тріск, шелест долинали знизу, і він подумав, що це, мабуть, чорний ведмідь, той з довгим писком, котрий живиться мурахами. Тільки той ведмідь може блукати тут, у цьому дивному мертвому лісі, де нема нічого, крім мурах. Але коли так, то діло кепське, бо ведмедеві нічого не варт вилізти на дерево.
Бандала скулився. Ведмідь живе створіння, але не покаже дороги до людей. Тільки тепер Бандала це зрозумів. Залишившись на самоті, сумуєш за чимось живим, а коли те живе з'являється, переконуєшся, що сумував не за будь-ким, а лише за людьми. Або за істотою, що зв'язана з людьми. Принаймні за кимось нешкідливим. Ані тим, ні іншим ведмідь не був…
І підступав він чимраз ближче.
Бандала знов заплющив очі й почав уголос читати могутнє заклинання «мантгарам», котре може знешкодити будь-якого звіра, коли тільки знаєш, що то за звір. Бо для кожного хижого звіра має силу інший мантгарам, лише змії не послухають його, бо вони глухі; принаймні так учила Бандалу його мати, а батько Тісса потвердив це. Однак те, що підступало, тупаючи й ламаючи кущі, напевне, не змія — вона-бо не має ніг, не схоже, щоб то був леопард: той радніше стрибає в кронах дерев, та, зрештою, нічим йому тут поживитися. Отже, то ведмідь!
І справді: щойно Бандала почав проказувати мантгарам на повен голос, шеберхання вщухло. Бандала звів дух…
Але — ой лишенько! — щойно замовк, аби набрати повітря, озвалося знову. Мантгарам не допомагав! Отже, це не ведмідь, а скорше дикий кабан, який хоч і не вилазить на дерева, але може підрити коріння.
— Ой кабане! — залебедів Бандала. — Заклинаю тебе, аби ти знесилів і стояв тут дві години, як прикутий. Заклинаю тебе іменем злого Маро, втіленням якого ти є, заклинаю тебе дуже, бо я — знаменитий мисливець, а не забив тебе лишень тому, що жалію тебе. Ах, дикий кабане…
Тріскотіння не вщухло, і якраз тієї миті, коли Бандала змінив мантгарам утретє, коли заблагав: «Чуй мене, леопарде, заклинаю тебе, не роззявляй пащі, буцім вона в тебе зв'язана ланцюгом!..», якраз тієї хвилі з кущів виринула велика чорна голова.
— О звірю! — простогнав Бандала початок найстрашнішого мантгараму, що ним можна скористатися тільки в крайньому разі.
Відразу ж пролунало пронизливе іржання, наче звір водночас рохкав, гавкав, вив…
Відтак показалося всеньке тіло страховиська, тіло напрочуд мале.
Бандала прикусив губи.
Це був не ведмідь, ані леопард, ані дикий кабан — це був Тікірі.
— Чом голосу не подав! — лютував Бандала, коли зліз геть спітнілий з дерева.
— Як то? — реготав Тікірі. — Я ж заіржав, як тільки вмів.
— Але потім!
Тікірі ще й досі корчився від сміху.
— Я хотів знати, до кого ти ще волатимеш. Гадаю, ти забув лише за слона.
— Тьху, — сплюнув Бандала. У душі він був радий, що все минулося саме так, але волів за краще звести мову на інше. — Тьху, брр, мене мучить пекельна спрага!
Замість відповіді Тікірі простягнув йому плід папаї, схожий на круглий жовто-зелений огірок.
— Де це ти взяв?
— На дереві, — всміхнувся Тікірі. — Мав сім разів по сім годин часу роззирнутися, перш ніж ти зважився вилізти з машини.
— Хіба тут ішлося про хоробрість! — відказав Бандала і, підживляючись, почав яскравими барвами змальовувати свою пригоду з кошами в машині, з людьми перед машиною і з страхітливими собаками.
— Так, я все те бачив, — мовив Тікірі й, уже не кепкуючи більше з Бандали, гордовито почав оповідати, що було з ним. Як вистрибнув з машини й скотився просто під папаєве дерево, як під тим деревом — іще лежачи — тямовито зібрав падалиці, як звівся на рівні й ніде; ніде не побачив Бандали, тільки на тому боці глосе уздрів хати і машину. Ось машина спинилася, з будинків висипали люди й оточили її, ось водій розсува брезент, і лише тоді Бандала стриба простісінько в обійми людей, ніби вважає, що ті прийшли його зустрічати. Ха-ха-ха! Потому, звісно, переполох, собаки. Бандала тіка, як та миша… і він, Тікірі, із співчуття мчить за ним. Тобто не просто за ним, а трохи осторонь, аби його собаки не зачули, але теж до лісу. Опісля кінець, гавкіт ущух, знов ніде нікого, лише дерева і, звісно, він, спокійний Тікірі, котрий холоднокровно розмірковує, де б це міг бути Бандала. Або на дереві, або в собачих шлунках, але скорше на дереві десь у тому напрямку, де востаннє гавкали собаки… А тоді почулося голосіння, повне жаху, — воно декому могло б зупинити кров у жилах, декому, але не йому, Тікірі, котрий у тому безмежно перепудженому крику впізнав Бандалин голос. Ну — а тоді вже ці троє заклинань. От і все.
— Малувато, — промовив Бандала з великою гідністю. — Та ще й хизуєшся цим. Але облишмо безглузді балачки. Ми повинні повернутися до села, машина певно вже поїхала звідти. — Доїв, обтер руки об саронг. — Кудою туди йти?
— Що?
— До села.
— До села? — здивувався Тікірі. — Як ми туди можемо вернутися, коли ти повалив двох чоловіків? Хіба не знаєш, що услід тобі кричали? «Розбійник! Убивця! Хапайте його!»
Бандала мовчав. Цілком можливо, що когось він збив з ніг, і хоч, утікаючи, чув за собою лише безладний репет, повірив, що Тікірі каже правду.
— Але ж ми не можемо зостатися в цьому зачарованому лісі!
— Це не зачарований ліс, а плантація, — пояснив Тікірі.
Бандала поволі обернувся навколо себе. Дерева справді були схожі на ті, що їх він колись бачив на каучуковій плантації сера Флемінг-Джонса, такі самі тонкі, світло-сиві стовбури з рідкими кронами — і на тих із них, на котрих кора досі не зникла під глиняною шкіркою мурашиних тунелів, уздрів навіть спіральні зарубки, з яких колись точився липкий сік.
Так, це була плантація… але яка вона сумна, одноманітна: не росло тут нічого іншого, крім каучуконосів, що їх, навіть щиро бажаючи, не можна назвати гарними. Крім того, здебільша були вони всохлі.
Отже, плантація мертва — про це знов-таки свідчило багато дечого: живе тут дуже мало звірят; немає птахів; густий підлісок укриває землю.
Просто прийшов англієць або якийсь інший білий, звелів вирубати й випалити джунглі, насадив свої бридкі каучукові деревця, а звірина переселилася десь-інде. Минув час — деревця виснажилися, перестали давати сік, англієць пішов собі, але звірі не вернулися. Що б вони тут робили без їжі? Того, що лишив по собі англієць, вистачить хіба що для термітів. Але джунглі таки вернулися, вислали до плантації-пустки свій авангард — підлісок, і вони неодмінно знову колись опанують мертвий тепер грунт. З підліском, само собою зрозуміло, повернуться звірята, метелики, квіти, птахи, весь той розмаїтий живий світ, що сповнює тропічні джунглі. На жаль, це буде ще не скоро.
Бандала простяг руку до паска по свого ножа, про якого він у ті страшні хвилини геть забув, і встромив його в землю. Була вона суха, як попіл, як тоді, коли випалили дерева.
— Що ж нам робити? — тривожно спитав. — До села йти ми не можемо, а тут нічого попоїсти не знайдеш. Навіть води!
— До села таки не можемо, а до шосе можемо, — заперечив Тікірі. — Гадаю, що найрозумніше вернутись якраз туди, де я скочив з машини. Це і в селі, і не в селі…
— Одним словом, це поблизу села, — перебив Бандала нетерпляче. Хоч він був невимовно радий, що вони з Тікірі знову вкупі, проте, на його думку, гоноровитий приятель аж надто довго вдавав із себе розумнішого. — І ростуть там папаї…
— І мангове дерево. Побіля шосе, — додав Тікірі квапливо. — А ще я знайшов там банани!
— Авжеж, — кашлянув Бандала, а сам собі подумав, що знайти бананове дерево або папайю, скотившись під них, не така вже й доблесть. — Отже, вертаймося до шосе перед селом, наїмося овочів, виспимось, а вранці буде видно. Мо' знайдемо яку-небудь стежку й дістанемося до іншого села, далі від шосе… Це, звісно, мені годилось би найбільше! — додав уже веселіше. Думка про загублене в джунглях село дуже подобалась йому, хоча б тому, що там найбільше шансів не наразитися на жодного європейця.
— Мені теж! — вигукнув Тікірі (його-бо вабили дикі слони, котрі, звісно, шосе обминають).
Та коли вони зібралися йти, то виявилося, що ні той, ні другий не пам'ятає, з-за якого куща виринув Тікірі; поки вони правили теревені, то тупцювали довкола так безтурботно, що геть згубили напрямок.
— Ах ти нещасний! — скрикнув Бандала… — Ти хоч пам'ятаєш, звідки ти прийшов?
— Од шосе, так само, як і ти! — відказав Тікірі. — Біг я просто до плантації, весь час уперед, доки чув по праву руку гавкіт. Коли стихло, повернув праворуч. А як зачув твій перший крик, завернув трохи ліворуч, бо зайшов далеко праворуч. А як зачув твоє друге голосіння, завернув знову трохи праворуч, бо був далеко ліворуч. Усе це дуже просто, треба тільки найти початок. Власне, кінець.
Бандала люто затупотів ногами:
— Нам не кінець треба шукати! Кінець отут! Маємо найти те місце, де ти верещав, як мавпа!
— Я верещав не як мавпа, а як дикий слон!
— Слон не верещить, слон сурмить!
— Буває, що й верещить! Як лихий або як його пораниш — верещить, аж гори тремтять, — твердив Тікірі з упевненістю бувалого мисливця слонів, і ця безглузда суперечка тривала ще кілька хвилин. Нарешті Бандала знов виліз на дерево: так легше було хоч приблизно визначити, де виринула тоді велика голова Тікірі.
— Певен, що отам! — показав він униз. — Стань там і не ворушись!
Таким робом хлопці визначили напрямок і вирушили.
Хвилю мовчки чвалали підліском, намагаючись іти навпрошки. Відтак трохи збочили ліворуч, бо, мабуть, дісталися до того місця, де Тікірі, зачувши Бандалин голос, збочив трішечки праворуч. І знову йшли, аж поки Тікірі сказав, що вони тепер там, де він уперше завернув трішки ліворуч. Тож хлопці відхилилися трохи праворуч, а тоді ліворуч і під гострим кутом; Тікірі-бо запевняв, що десь отут він чув, як собаки перестали гавкати.
— Ніколи б я не повірив, що можна так безглуздо блукати в лісі, — сказав спересердя Бандала, вже не знаючи до пуття, де в нього ліва рука, а де права.
— Ми не блукаємо…
— Я кажу про тебе, а не про нас! Хто завгодно, побачивши отаке, сказав би, що дорогу тобі вказувала блискавка.
— Але тепер ми йтимемо весь час прямо, — мовив на своє виправдання Тікірі. —Невдовзі має бути шосе.
Тепер вони просувалися повільніше — чи того, що підлісок тут був вищий, а чи того, що знемагали від утоми. Однак ступали стійко, аж допоки Бандала сказав, що йому страшенно кортить їсти. Тікірі спинився:
— Я тобі вірю. Але поглянь-но! — показав пальцем на коричнево-зелені кулі, що звисали з гілок каучукових дерев.
Бандала гидливо сплюнув:
— Я ще не такий голодний, аби їсти комах.
Бо ті кулі лише скидалися на овочі, а насправді були не що інше, як гнізда, що їх червоні кусючі мурахи ліплять з листя та глини.
— Я не те мав на гадці, — мовив Тікірі сумно. — Мені тільки спало на думку, що я цих гнізд не бачив, коли перший раз біг. Коли так, то ми не скоро наїмося.
Бандала скаменів.
— Ти хочеш сказати, що сюдою не йшов? Дурниці! Ти мусив іти сюдою. А гнізд не помітив, бо не йшов, а біг!
— Можливо… — хитнув головою Тікірі. — Але що, як ми збочили ліворуч трохи замало?
Про всяк випадок вони знов збочили, а за чверть години ще раз, бо шосе й сліду не було. Довгий час їм здавалося, що вони йдуть куди слід, бо гнізда червоних мурах зникли. Але час минав, а докруж так само блищали срібні деревця, пошрамовані спіральними зарубками, по краях яких прилип сухий сік. Вони навіть побачили кілька забутих мисок, прикріплених до стовбурів під зарубки так щільно, щоб захопити струмінь рідкого каучуку. Одну з них Бандала взяв із собою:
— Щоб було чим набрати води, як знайдемо її.
Він уже не вірив, що вони взагалі колись вийдуть на шосе і вгамують спрагу овочами. Тікірі втомлено похнюпив голову.
— Такої великої плантації я зроду не бачив. — А що він за все своє життя бачив лише одну плантацію сера Флемінг-Джонса, то виправився: — Ніколи б не повірив, що може існувати така безмежна плантація.
— Вона не безмежна, — сказав Бандала. — Тільки ми, мабуть, ходимо зигзагом. І навіть, може, по колу.
Сказав він це напрочуд лагідно й спокійно. Де взялися ці лагідність і спокій? Звичайно ж, не самі собою. Він-бо бачив, що Тікірі ледь-ледь чвалає, і йому стало жаль товариша. А до того ще й соромно. Не заперечиш-бо: Тікірі найшов у лісі його, Бандалу, а не навпаки. Цей малий Тікірі, що вже насилу-силу плентається…
— Почекай, — мовив Бандала. — Давай-но перепочинемо.
Вони сіли під сухий каучуконос і подивились на сонце.
— Якщо хочемо куди-небудь дійти, то треба йти прямо, — трохи помовчавши, сказав Бандала. — Якщо хочемо йти прямо, то треба мати перед собою те, що весь час добре бачимо.
— Сонце! — вигукнув Тікірі.
Бандала притакнув. Тож не вагаючись відмовилися вони од шосе, бананів, папаї та нічлігу десь у занедбаній клуні. Коли ж трохи відпочили, підвелися і пішли за сонцем.
— Учора ввечері воно так само заходило, — сказав раптом Тікірі, ніби роблячи бозна-яке відкриття.
Але Вандала не засміявся. Притакнув. Він-бо знав, що в Тікірі на думці: де вчорашній день, де мама, де Вікрена, де наші звичні добрі хатини!..
І де море!
Ця остання думка надто болюче обпекла Вандалу. Ох, куди це зник океан зі своїм відкритим, широченним простором, зі своєю рибою та своїми острівцями!
І раптом йому сяйнуло. Він дивився на сонце, яке ставало рожеве, й знав достеменно, що океан там, куди западає сонце. Воно завжди поринало до океану, тож порина туди й сьогодні. А як підемо зараз просто за сонцем, то добудемося до узбережжя так само певно, як завтра знову буде день.
Вандала наддав ходи:
— Хутчій!
— Навіщо? — заперечив Тікірі. — Сьогодні ми туди все дно не дійдемо.
Він не казав, куди саме, але й так було ясно, що зна, куди Вандала поривається.
— Знову знесилів? — здивувався Вандала.
— Я?! — Тікірі одним скоком наздогнав приятеля й випнув груди. — Той, хто позавчора переміг машину пана Альвара, не зна, що таке втома!
— Правда, — погодився Вандала.
Він радів з того, що Тікірі згадав про цю плавбу. Вандала був переконаний, що в цій згадці таїться велика сила. Хто витримав веслувати стільки, як дядько Вікрена й Дгаму, той справді може покластися на себе. Було це таке саме дивовижне, як ігуанячий язик, загорнений у листок щавлю, — з'їв його раз, а маєш досить розуму на всеньке життя. Бо навіть Бандалі здалося, що плавба до Мінгаладона — це куди більше чудо; бо ящірчин язик ти проковтнув, нічого про нього не відаючи, а от з веслом ти гарував, отже, ця міць і витривалість — плід твоїх власних зусиль. Дарма що з них двох, котрі блукають зараз мертвим лісом, через ігуанячого язика кмітливий лише один, до плавби здатні обидва.
Так подумав Бандала, і йому стало трохи краще.
— Мені вже не дуже хочеться їсти й пити, — сказав Бандала.
— Я це саме хотів сказати тобі, — мовив Тікірі.
Поглянули один на одного й усміхнулися, зціпивши зуби, щоб жоден з них не забачив сухого язика іншого. Але як ти сховаєш шорсткі, наче скоринка, губи? Хлопці ще раз усміхнулись і далі мовчки брели підліском, тепер уже не так швидко, аби тільки вистачило сил іти якнайдовше. Весь час ішли за сонцем. І їм, виснаженим і спраглим, здавалося, ніби сонце їх жаліє і йде їм назустріч…
Відтак — саме тієї миті, коли Тікірі показав на білясту чарочку чотиригодинної квітки, — переконалися, що видиво це не облудне. Сонце справді йшло їм назустріч, хоч не так, як вони собі перше уявляли: воно сходило зі своєї незмірної висоти, опускалось їм перед очима, наче монета на нитці, що нею сінгальські матері бавлять немовлят, аби пручили ручки й сміялися. Саме так до них наближалося сонце, тільки куди повільніше. Вони зупинились.
Обидва пильно дивилися на білясту квітку, яку знайшов Тікірі, й знали, що зараз щонайменше четверта година пополудні, бо чотиригодинна квітка розкривається саме о четвертій. Хоч, мабуть, зараз куди пізніше. А о шостій буде темно…
Все це промайнуло їм у голові, коли Тікірі збуджено засміявся:
— Як тут росте квітка, то це означає, що ми кудись наближаємось. Бо досі ми жодної квітки не здибали.
— Можливо. А мо' вони були скрізь, тільки закриті, тому ми їх і не помітили, — сказав Бандала.
Тікірі мовчав. Що він міг на це відповісти? Відтак підвів голову:
— Гаразд! Та якщо хвилину тому вони були закриті, то це означає, що зараз тільки чотири години, тобто ми маємо ще дві години часу.
Бандала здвигнув плечима. Хлопці знов рушили. Невдовзі натрапили на цілі оберемки чотиригодинних квіток, і їхній настрій покращав, бо справді здавалося, що вони прийшли туди, де росте й щось інше, ніж яловий підлісок та виснажені каучуконоси.
Але квітки скоро зникли, і хлопців знов огорнула тривога: ні до чого вони не наближалися, хіба що до сонця, котре опустилося настільки, що вони його бачили крізь сплетіння дерев. Пленталися далі під тягарем безнадії, виснажені голодом і змучені спрагою, і тільки невдовзі перед тим, як сонце торкнулося обрію, вони перемогли зачарований ліс.
Найперше з'явилися три осяйні птахи. Два були золоті папуги з родини оріолів — із скреготливим криком здійнялися вони звідкілясь; а третій був орел-гадюкоїд із животом жовтогарячим, немов одіж буддистських ченців. Вони побачили крізь рідкі крони каучуконосів, як він кружляє над лісом, схожий на крилатий помаранч.
Зашелестів у підліску сірий заєць.
А тоді — без переходу, без попередження — лабіринт каучукових дерев змінився широкою смугою рододендронових кущів.
Хлопці радісно вигукнули, побігли… і враз обидва спинилися. За смугою рододендронів, що перші уп'ялися до випаленої землі, оточивши плантацію, спускалася широка долина, наче вистелена зеленою піною. Тисячі й тисячі бульбашок блищали там різними відтінками зеленого кольору, й кожна з тих бульбашок означала дерево, деревце або кущ. Або купу дерев. Або клапоть чагарів. Або крону столітнього велетня… Мільйони бульбашок, ніби хтось розчинив у океані мільйони й мільйони зелених куснів мила.
Так це здавалося Бандалі, котрий у Ліндсеєвій кухні часто мусив мити руки зеленим милом із пальмової олії. Але піна з цього казкового духмяного мила не була така зелена, як кучерява повінь, що на неї теперки він дививсь, як ті безмежні джунглі, що буяли в нього перед очима. Він ладен був заприсягтися, що чує тріск бруньок, які розпукуються, тріск листя, яке розвивається, тріск плодів, з яких бризка сік…
— Море! — видихнув Бандала.
Але це не було море: рослини жили, бубнявіли, бростилися, тремтіли — однак були нерухомі. Жодної хвилі.
— Слони! — вигукнув Тікірі й мав більшу правду, хоч над зеленню ніде не височіла сіра слонова спина. Але слони тут, певно, були, ховаючись десь там глибше, в тіні, і жила тут, мабуть, сила-силенна звірів, куди більше, ніж рослин: хтозна-скільки птахів, ігуанів, шакалів, оленів-самбарів, леопардів, вивірок, мавп. Але найбільше мавп і птахів! Допіру хлопці вийшли з мертвої плантації, почувся зляканий крик, зелень найближчих чагарів захвилювалася, здійнялися зграї птахів, коричневі мавпочки, пронизливо репетуючи, чкуряли вгору і, вмостившись там, осміхалися, щирячи зуби.
Було так, ніби тріснула велетенська клітка. Не клітка зі звірами й птахами, а клітка із срібних деревець, в якій так довго були ув'язнені хлопці. Захмелілі, вони розглянулися… і водночас обоє пірвалися до хлібного дерева, що росло скраю джунглів, осипане плодами, привішеними просто до стовбура і грубезних гілок, як величезні ягоди. Жовтий м'якуш мав кислуватий присмак, і вкупі з голодом друзі вгамували й найпекучішу спрагу.
Тепер сонце висіло низенько над другим берегом долини, і джунглі наче спалахнули. Був саме час шукати притулок. Хлопці відітнули кілька довгих пагонів ліан, що плазували по стовбурах дерев або звисали донизу, наче обірвані линви. Озброївшись так, хлопці вилізли на хлібне дерево; його майже голі гілляки здались їм найбезпечнішими: ні леопард, ні ведмідь, які люблять чигати на здобич із дерев, не оберуть собі хлібне дерево саме тому, що рідка його крона — поганий сховок.
На першій гілці вони, здивовані, уздріли хамелеона, котрий, як правило, замешкує в бананових деревах. А тут, бач, умостився на хлібному дереві. Сидів непорушно, забарвлений під колір стовбура — жовто-фіалковий, тільки його срібний язик час від часу метався по комах: так, ніби стріляв срібними стрілами. Хлопці не прогнали хамелеона. Вмостилися трохи вище, але ще не прив'язалися — не було сили. Почували, що не заснуть саме через ту втому. Або, може, через те, що гілляки були дуже тверді й незручні. Або, може, й через тугу.
Так, туга, страшна туга не давала їм склепити очі. Сонце стало як кров червоне, і вони мусили стежити за ним, хотіли того чи не хотіли. На це саме сонце, може, зараз дивляться обидві їх матері, й Тісса, й Вікрена… це саме сонце забарвлювало в червоне верхів'я кокосових пальм на узбережжі й на острівці Калудуві, бо сонце одне, і в цьому є якась утіха, принаймні знаєш, що його бачать усі, зокрема ті, за ким ти тужиш. Хоч дивно, що псі бачать ту саму річ, але не бачать один одного.
Туга росла й росла, аж Тікірі не витримав і розв'язав кінець саронга:
— Поглянь, що маю!
Самоцвіт горів криваво, як і все довкола.
— Де це ти взяв?
— Удома. Найшов.
— Краще сховай і ніколи більше не показуй, — порадив Бандала. — Коли б це побачив який-небудь сагіб, то сказав би, що ти поцупив.
— Тут нема ніяких сагібів.
— Направду?
Тікірі не відказав. Сховав свій скарб, а що сонце опустилось іще нижче, то він виліз на вищу гілку, аби його бачити довше й так віддалити ніч.
— Ходи тут! — крикнув. — Там щось витикається.
— Що?
— Ніби комини.
— Ну, тоді там копальні або фабрика й сагіби, — сказав пригнічено Бандала. — Не втечемо від них, допоки не знайдемо рожевого… — затнувся. Нікому не хотів розказати про свою мрію, навіть Тікірі. Ніби соромився… або, може, боявся, що коли обмовився б про цей свій рожевий острівець, то, мабуть, перестав би в нього вірити, бо Тікірі взяв би його на кпини.
На щастя, Тікірі пропустив це повз вуха.
— То не комини! — крикнув він. — Диму не видно.
— З коминів не завжди валує дим, — мовив Бандала. — Мо' кочегар заснув, і вогонь погас. Але вранці прийде сагіб, відлупцює кочегара, і знов буде вогонь і дим. Може, мемсагіб має рацію, що не ледачі в нас тільки ящірки й москіти — словом, те, що отруює життя. — Він говорив про пані Ліндсей, котра завжди нарікала на те, що челядь ледача.
— Я не бачив іще сагіба, який підняв би щось, крім склянки, ручки або телефонної трубки, — засміявся Тікірі. — Гадаю, що ледачі вони. Та ходи-но тут!
Бандала поліз. На обрії, навпроти призахідного сонця, справді стирчали три гостряки, подібні до тупих голок, застромлених у небо. Мить здивовано розглядав їх. Йому вже не здавалося, що то були комини… але ж то й не дерева, хіба що якісь обчухрані й велетенські — небачені.
Друзі мовчки дряпались вище й вище…
А три голки перетворилися на щось іще дивовижніше, бо під ними показалися три велетенські голови.
Принаймні то скидалося на голови велетів: три червоно-зелені півкулі височіли над джунглями, так само червоно-зеленими. Однак це були не голови, бо на кожній з них стриміла до неба ця тупа голка… Не могли це бути й гори, пагорби — надто вже вони правильні, схожі скорше на величезні кокосові горіхи, котрі хтось розділив і поклав на землю стеблом догори. Ніби перевернутий келих… Але не могли це бути, звісно, ні горіхи, ані келихи, бо стирчали з джунглів далеко за долиною, за годину ходи. Такі величезні були вони.
— Що це таке?
— Не знаю… — прошепотів Бандала.
Він трохи збрехав, бо знав або принаймні здогадувався. А що мовчав, то, по-перше, боявся, а по-друге, був не певен. Те, що він бачив перед собою, збудило в ньому безліч почуттів: од тривожного тремтіння аж до так само тривожної гадки, що він, мабуть, помиляється. Ні, туди не дістанешся…
Тут сонце зайшло, і в недовгому смерку здійнялися в повітря летючі лисиці, від їхніх величезних розпростертих крил потемніло небо. Хлопці прив'язалися ліанами до гілок хлібного дерева, сперли голови об стовбур, але сон не приходив. Ложе справді було вкрай незручне. До півночі слухали виття шакалів; нараз воно ущухло, мов хто відрізав: ці нечисті звірі, певно, знайшли поживу. Хлопці дрімали вже, коли це раптом озвався безтямний щебіт і крик. Неподалік скажено захльоскали гілки, спурхнули птахи, застрибали, вищачи, мавпи… посеред того гвалту, напевно, наближався леопард, плигаючи з дерева на дерево. Хлопці принишкли, Бандала витяг ножа. Але скрик невидимого звіряти, такий відчайдушний, що нітрохи не відрізнявся од людського вигуку жаху, заспокоїв їх: леопард зловив свою жертву.
Лишок ночі минув спокійно, хлопці навіть спали.
Коли вранці вони розплющили очі, повінь джунглів була куди світліша, ніж учора, отже, ще подібніша до зеленої мильної піни. Вдалині так само стирчали три величезні півкулі зі своїми трьома голками, але сьогодні було видно, що вони до того ж іще й волохаті, як кокосовий горіх.
— Ходімо туди! — вирішив Тікірі.
Поснідали плодами хлібного дерева, старанно роздивилися напрямок тіні, порівняли її з напрямком до таємничих півкуль, аби дорогою не відхилитися ні праворуч, ні ліворуч, і вирушили.
Вони знали, що тільки-но злізуть з дерева, зникне їм з очей не лише мета, а й пізніше, опівдні, зникнуть і тіні. Тому й поспішали; вони не мали права гайнувати часу чи блудити, як учора, повинні були дістатися на другий бік долини, перше ніж сонце підіб'ється до зеніту.
— Вперед! — скомандував Тікірі, та Бандала й сам не думав баритися.
Хлопці були ситі (стільки овочів довкруж!) і знову відчули віру в майбутнє.
— Я гадаю, — озвався Бандала, — тобто я певен, що там, куди ми йдемо, не здибаємо жодного білого.
Тікірі гаряче притакував:
— Що ми неодмінно там найдемо — то це слонів! Завтра я вже буду магаут. І ти, може, теж.
Бандала не сказав ні так, ні ні. Тільки подумав, що проковтнути ігуанячий язик — це не жарт: не робиш дурниць, а з Тікірі ті дурниці так і пруть.
За мить їх огорнула задушна півтемрява.
Хлопці з подивом переконалися, що джунглі, які вони вчора й сьогодні вранці уявляли собі здалеку як праліс дерев-велетнів, мають зовсім інший вигляд, допіру до них увійдеш. Лісових велетів у прямому розумінні слова росло тут порівняно мало, а що панував тут зелений присмерк, то в цьому була заслуга ї крислатих крон дерев порівняно низьких, які творили над головою майже суцільне склепіння. Підлісок, що їх так вимучив учора в занедбаній плантації, поступився місцем високим чагарям, котрі подекуди досягали нижніх гілок дерев і спліталися з ними в непрохідну стіну. На щастя, що лише подекуди, інакше-бо друзі навряд чи просунулись уперед — Бандалиного короткого ножа протинати дорогу було б замало. А так вони могли обминути найгустіші місця, обійти їх і просувалися досить швидко, хоч і мусили відмовитись іти навпрошки.
Спершу їм завдала чимало клопоту висока трава: у ній не було стежок, і там могло на них чигати безліч небезпек. Хоч учора вони не відали, кудою йдуть, але на мертвій, гнітюче тихій пустці-плантації нічого було боятися гадюк: бо ж де нема звірів, там немає й плазунів. А чи на плантації справді не жило й не полювало нічого, крім комах, а чи їх оберіг від фатальної зустрічі лише випадок — над цим хлопці не сушили собі голови. Якби, проте, задумалися над цим, якби було треба комусь або собі пояснити, що їм учора надавало відваги так безтурботно ступати підліском босоніж, то вони, мабуть, сказали б, що їх одурманила могильна тиша плантації та що втома, голод і спрага позбавили їх здатності пильнувати за небезпекою.
Але сьогодні — навпаки. Хлопців не мучив ні голод, ні спрага, короткий сон освіжив їхні сили: тепер вони усе добре розуміли, а головне, про могильну тишу тут не могло бути й мови: довкола бродило життя. Так, саме бродило, інакше не можна було назвати цей гучний, але малорозбірливий танок, що його сприймаєш скорше вухом, аніж оком. Крик, шелест, пискіт, дзижчання, хрипкі вигуки, ніби з Жабиного горла, розпачливі скрики, наче десь поблизу попала в біду людина… і знову тріскотіння й шеберхання, ти до нього підійдеш — воно вщухне, натомість щось озветься за тобою, начеб невидимий звір непомітно плигонув у тебе за спиною. Або ж якраз навпаки: тупіт, шурхіт, сичання, зненацька щось пирсне перед твоїми ногами й дремене, як утікає риба, коли жбурнеш камінця в море. І весь час не бачиш анічого, тільки хвилі по траві, мавп і птаство…
З мавп і птахів хлопці давно вже перестали дивуватися. Ще з дому вони знали про декотрих: їх боятися не треба. Проте час від часу хлопці зводили очі — завжди, коли проходили під надто крислатим або густим деревом: до цього їх спонукала не цікавість, а обережність, змішана зі страхом, — чи не прогинаються гілляки під вагою ведмедя. Ведмедя вони боялися найбільше. Не леопарда: той полюс переважно вночі, а вдень од людини тіка. Ведмідь же чигає на здобич цілодобово і не перебира…
Хоч вони застрахували себе від нього відповідним мантгарамом, який так знаменито прислужився Бандалі уже вчора. Тепер хлопці навперемінно виспівували його, однак крик мавп і птахів часом був такий оглушливий, що перестрашені мандрівники турбувалися: чи почує ведмідь той мантгарам? Але досі, на щастя, вони не побачили на деревах нічого підозрілого, тільки раз їх злякало двійко очей, що блищали в просвітку між листям горобини. Виявилося, однак, що це невинний лінивець, який перепудився, мабуть, дужче від них; але він не міг перемогти свої лінощі й залишився там, де був.
Хвилинку хлопці з ним гралися — штурхали патичками: ану, ану розворушися. Марно. Звірятко лишень підняло безмежно поволі одну ногу, тоді другу… аж хлопцям здалося, що це не жива істота, а волохата печеня, яка сама обертається на рожні.
Пригода ця не лише розвеселила їх, а й нагадала їм чудові бенкети на острівці Калудуві. Дорогою роздивлялися, чи не побачать де давнього знайомого — ігуана. Однак замість тієї великої ящірки виринула з трави менша, оливково-зелена, з двома чорними пружками, наче накресленими пензликом, вмоченим у туш.
Хлопцям перехопило дух.
Це вперше після смерті Бандалиного брата Каранги вони знову бачили гіканеллу, супутницю кобри.
Завмерли.
І гіканелла завмерла теж — геть-чисто, як тоді, перед кількома роками, — тільки голову підвела, міряючи їх банькатими очима.
— Назад! — вигукнув Бандала.
Втім, гіканелла миттю зникла, ніби в ній розкрутилася невидима пружина.
— Краще вперед, — шепнув Тікірі. — Кобра ж напевно йде за нею.
Кількома великими стрибками подолали те місце. Стали, огледілись. У траві ніщо не ворухнулося, жодне стебельце.
— А хай йому всячина! — буркнув Тікірі. — Колись ми не були такі страхопуди.
— Колись ми були вдома.
— Кобра вдома така сама, як у джунглях!
— Але ми страшенно самотні, — сказав Бандала. — Треба вирізати собі довгого прута…
Тікірі спохмурнів. Прут, чи довгий, чи короткий, щось йому дуже яскраво нагадував — або когось. Але хлопець не перечив, коли Бандала всунув йому прута до руки. Справді найрозумніше не покладатися на випадок, а, перш ніж ступити, штрикнути в зарості трави.
Невдовзі побачили, що так вони йдуть дуже поволі, тож, поміркувавши, вирішили замінити гнучкі прути міцнішими палицями — сунутимуть їх перед собою так, щоб кінець розорював траву, наче плуг. Як розумно вони ухвалили, переконалися десь за годину, коли з трави вигулькнула маленька зелена гадючка й уп'ялася в Бандалину палицю. Був це отруйний тік-палонга, гірший ворог від кобри, бо при зустрічі нападає.
Тепер вони вже сходили схилом на другому боці долини й з великою полегкістю помічали, що трава рідша. Її віхті росли тепер нарізно, а згодом і зовсім їх не стало — була тільки гола, волога земля, змішана з камінцями, на якій виднілися численні сліди звірів. Отже, поблизу десь є вода, і хлопці трішечки змінили напрямок, щоб іти за цими слідами. І справді, невдовзі їм відкрилась утоптана місцина, посеред якої блищала вода. Була це лиш невелика калюжа, але вода в ній здалася чиста. Хлопці з насолодою напилися. І відразу ж відчули голод.
— Спочинемо? — запропонував Бандала. — Хто відпочива, той наче їсть.
Випробували це. Застромили одну палицю в грунт, аби її тінь показувала їм не лише напрямок, а й плин часу, лягли біля води й дивилися в небо без жодної хмарки… почали дрімати, коли їх збудив тріск у чагарях. Вискочили саме враз, щоб побачити красеня самбара. Олень стрімголов дременув, звідки прийшов. Тікірі з палицею в руці метнувся за ним: а мо' дожену і вб'ю, але темно-коричнева оленева спина з кумедним світлим хвостиком миттю щезла в гущавині. Однак зусилля Тікірі дало плоди, і то в буквальному розумінні слова: вертаючи, угледів він дике мангове дерево з червонястими плодами — перше, що вони сьогодні знайшли. Отже, на тій щасливій галявині хлопці вгамували і спрагу, і голод.
Тінь од застромленої палиці стала видимо коротша, надходив полудень, і хлопцям нічого не лишалось, як іти далі. Однак вони не завдавали собі клопоту вернутися до того місця, де збочили. Одне, що найти його не так легко, а по-друге, ясно ж бо, що всі дороги на захід доведуть до мети.
До якої мети?
Мета… Що це? Місце, куди прагнеш дійти. Або наслідок, що його прагнеш досягти. Чи знали вони таке місце? Чи могли собі уявити якийсь добрий наслідок? Так і ні. Мандрували кудись, де б їм краще жилося; то мав бути наслідок їхньої дороги. Але місця, де б вони могли цього досягти, не знали…
Ішли. Відтак стали на вершині схилу, на скелі, що самотньо височіла над повінню зелені, і серця їм закалатали: недалеко — рукою дістанеш — стирчали з джунглів оті три таємничі півкулі, що їх учора ввечері й сьогодні вранці хлопці роздивлялися з верховіття хлібного дерева. Тоді вони видавалися велетенськими. Нині були ще більші. Їхні круглі боки зводилися над безмежною рівниною, як схили гір, їхні шпичаки націлялися в небо… Але очі хлопців уже роздивилися, що це не гори, ані голки або стебла, а витвір людських рук.
Однак, скільки око сягало, не видно було жодної людини, не кажучи про хати.
— Це моє місце! — натхненно вигукнув Тікірі. — Це велети звели, тут мешкають велети!
— Дурниці, — цитьнув на нього Бандала.
— А як не велети — тоді слони!
Бандала поклав собі мовчати. Не хотілося йому ловити Тікірі на слові й доводити, що слони ніколи нічого не будували, навіть такого гнізда, як малі червоні мурахи, а що вже таку штучну гору — то й поготів. Доводити це безглуздо. Тікірі — навіжений.
— Я радий, що ми добулися саме до цього місця, — сказав Бандала, коли вони злізли зі скелі й пішли далі. — Як я ще вчора казав, що коли є на Ланці місце, де нема ані сліду англійців, то це тут.
— Авжеж. Вони бояться слонів.
— Не бояться вони нічого. Стріляють слонів.
— Але не зугарні їх приборкати. Ти коли бачив білого магаута? Або чув про нього?
Бандала нетерпляче похитав головою.
— Не про слонів зараз мова. Тут святе місце. Того білі сюди й не зважаться… Або, скажімо, вони й зважились би, — зупинив Бандала Тікірі, який хотів щось сказати, — але все дно не прийдуть. Бо тут нічим поживитися. А білі й пальцем не кивнуть, якщо не мають гембеля. Цього я дійшов учора.
— Як ти цього дійшов?
— У тій плантації. Доки з дерев струменів сік, був там і сагіб, бо той сік — багатство. Але допіру перестав текти — сагіб пішов собі.
— Гм… — муркнув Тікірі замислено. — То, гадаєш, пан Ліндсей теж ушиється, як удома в нас витягне з-під землі всенькі самоцвіти? То було б добре… Хоча, — додав смутно, — хоча самоцвітам у нас не буде краю. Бо ж ціла Ланка зроблена із самоцвітів. Цього дійшов уже я.
— Як?
— А так, — мовив Тікірі таємниче. — Думаєш, ти один такий, у кого варить казанок?
Перш ніж Бандала зміг відказати, розступилися джунглі, і на широкому просторі, порослому сухою травою, хлопці побачили істоту, яка вразила їх і налякала дужче, ніж перед тим гадюка тік-палонга. Була це жінка в білому європейському одягу, як дві краплі води схожому на той, що його носила пані Ліндсей. Жінка стояла спиною до них біля купи якогось довгастого каміння й завзято водила олівцем по аркуші паперу.
Сон про чарівне місце без сагібів нараз розтанув.
Першої миті хлопці не сумнівалися, що то не хто інший, як пані Ліндсей: вона або всюдисуща — так гадав Тікірі, — або, незбагненно як, змогла найти їх і тут, аби покарати зате, що поранили її сина Жожо, — так пояснював її присутність Бандала.
— Назад! — просичав він так само, як опівдні, коли вони спіткалися з гіканеллою.
Але Тікірі не зрушив з місця.
— Постривай!..
— Та це ж пані…
— Ні! — засміявся Тікірі, який уже щось помітив. — Поглянь, у неї чорне волосся!
— Тьху… — здивувався Бандала. Йому було прикро, що цей раз Тікірі виявив більшу спостережливість, аніж він. Але хоч як би ця жінка звалася, була вона мемсагіб. — Ходімо краще деінде.
Може б, Тікірі його й послухав, але жінка в білому почула їхню розмову й обернулася.
А хлопці й далі стояли, зчудовані не менше, ніж перед хвилею. В цієї жінки, одягненої, як пані Ліндсей, навіть у такому самому брилі, було бронзове обличчя, як у їхніх матерів. Це не європейка!
— У чому річ? Чого ви хочете йти деінде? — усміхнулася жінка; говорила вона по-сінгальськи, тільки з дивною вимовою і взагалі трошки інакше, ніж вони.
— То ми так… — сказав Тікірі, котрий отямився перший. — Ми йдемо туди, де нема жодного англійця, і гадали, що ви… Але ви, мабуть, з Індії?
Жінка кивнула й, усміхнувшись, похвалила його за кмітливість. Справді, родом була вона з Індії, звалась Індіра Шардас, було їй тридцять три роки, і, якби хотіла, могла б додати до свого імені низку різних учених звань. Веселі мигдалевидні очі з великою цікавістю озирали обох хлопців:
— А чого ви йдете туди, де нема англійців? Мусите від них ховатися?
— Ви тому не вірте, що Тікірі каже, — відповів Бандала сквапно. Хоч жінка не була мемсагіб, але вона носила європейське вбрання й цілком могла бути на службі в якогось вельможного англійця, могла навіть бути його подругою. Про всяк випадок Бандала дав їй найвище, найпочесніше звання, яке знав: — О рані, о принцесо, ми собі звичайні хлопці й не вчинили нічого поганого…
— Атож, — ревно підтримав Тікірі. — Жожо Ліндсей наштрикнувся на ножа сам. Їй-бо!..
Ото ще бевзь! Бандала люто дивився на нього — та марно. Довелося тепер сказати всю правду: що примусило їх утекти, як сплутали машину, як дісталися до занедбаної плантації…
— По тому пройшли джунглі — і ось ми тута, — скінчив зажурено.
— Не пройшли, а пробилися! — вигукнув Тікірі. Йому Бандалина розповідь здалася безбарвна і малозвитяжна. — Були то жахливі джунглі, зміюки нападали на нас на кожнім кроці, ми примусили тікати кількох леопардів, здибали й чорного ведмедя… Тільки слонів не бачили, хоч шукали їх скрізь, геть усюди! — вигукнув запально, штурхаючи довкола себе палицею, ніби хотів показати, що тих слонів вони доправди шукали в кожній мишачій дірі. — А саме слон мені найбільш потрібен, бо я хочу бути магаутом.
— Ах ні, рані, — ввійшов у мову Бандала. — Слон — це не так важливо. Нам би вистачило маленького острівця з кількома пальмами, тільки б туди не прийшов англієць. Ми не можемо з ними жити.
Пані Індіра сіла на камінь.
— Не кажіть так, — мовила вона поважно. — Англійці такі самі люди, як ви та я.
Бандала закрутив головою.
— Можливо. Але ми більше не хочемо служити білим. Комусь іншому — так.
— Кому, наприклад?
— Скажімо, вам! — випалив Тікірі. Раптом він забув про слонів, цікаво заглянув пані Індірі до блокнота й побачив, що вона там не писала, а креслила малюнок, якийсь дивний і незрозумілий: сплетіння хвилястих ліній, кілець, хрестиків, смуг.
— Мені слуги не потрібні, — засміялася пані.
— Шкода… — зітхнув Тікірі. По ньому видно було, що він не збирається швидко відступити, але тут утрутився Бандала:
— Будь ласка, рані, скажіте нам принаймні, як зветься оце місце?
— Анурадгапура, — відповіла Індіра.
— Так я собі й думав, але не йняв віри, — вигукнув Бандала; в голосі його бриніла пошана. — Тікірі, нас одаровано великим щастям.
І він клякнув і поцілував святу землю. Сюди-бо, до Анурадгапури, прийшов з Індії понад два тисячоліття тому чернець Магінда проповідувати буддистську науку й приніс із собою святі реліквії, над якими віруючі збудували «дагоби» — пам'ятники у вигляді дзвонів, великі, мов гори, а над ними іще височіли вежки, звані «ті»; це були оті загадкові півкулі, що їх здалеку побачили хлопці вчора ввечері. І ще більше: Магінда приніс ще й гілку з фігового дерева, під яким сидів Будда, посадив її тут, в Анурадгапурі, і от гілка прийнялася й донині зелена. Усе це Бандала знав од свого батька Тісси, котрий часто мріяв одвідати Анурадгапуру й уклонитися дагобам і невмирущому дереву, яке виросло з Магіндиної галузки й має святе ім'я «Бо».
Ось чому поцілував Бандала землю в Анурадгапурі. Відтак устав і, все ще зворушений, схвильований, попростував до громаддя кам'яних плит, біля яких перед тим стояла пані Індіра. Він здогадувався, що ті камені — це уламки палаців і храмів, які залишилися від найславетнішого міста Ланки, коли його поглинули джунглі. Все зникло під зеленою повінню джунглів, усе, крім безлічі каміння, дагоб і дерева «Бо»…
— Тікірі! — вигукнув. — Зостанемося тут. Я нікуди звідси не піду! Найду тут собі роботу, а ти, про мене, шукай слона!
Поблизу почувся низький чоловічий сміх. Бандала з Тікірі оглянулись і побачили смаглявого чоловіка в окулярах, в європейському одягу, без сумніву, індійця. Показався він якраз із-за чагарів, де щось міряв чи розглядав.
— Що ти вмієш? — спитав Бандалу, все ще сміючись.
— Усе, пане, що загадаєте! — ступив Тікірі вперед, наче питано його. — Чистити ванну, люльку, попільниці, замітати і… і… взагалі усе. Попри те, я страшенно дужий. А Бандала теж багато на що здатний. Він славетний кухар.
Пан Шардас — чоловік пані Індіри — споважнів, але й крізь окуляри було видно, як він витріщив очі.
— Бачу, нам стрілося просто казкове щастя… — почав, але Тікірі не дав йому докінчити:
— Нам теж, пане, нам теж! Як візьмете нас на службу, будемо всі четверо найщасливіші на світі!
— Як! — злякався пан Шардас і озирнув поглядом довколишні чагарі. — Вас навіть четверо?
— Ні, ні, — заспокоїв його Тікірі. — Я лиш хотів тим сказати, що як візьмете нас, будемо щасливі усі, ви й пані, я й Бандала. А як вас двоє і нас двоє, то вкупі…
— Так, уже розумію, — увірвав його пан Шардас і глянув жартівливо на свою дружину. — Що на це скажеш, Індіро? Гарний кухар нам справді потрібен.
— Справді, — погодилася пані. — Тільки чи не сердитиметься Магараджа?
— Не буде, — засміявся чоловік. — Як приведемо йому й цього дужого чистильника люльки, буде радий.
Пані підвелася:
— Можна спробувати.
— Дякую, о рані, — вклонився Бандала, а Тікірі онімів з подиву: магараджа… Це йому досі, їй-богу, не снилося. Таж кожний магараджа має гори самоцвітів і палаци з цілими стадами слонів!
Але найдивовижніше те, що цей магараджа, видно, курить люльку, як пан Ліндсей.
Попри ту люльку, Магараджа відрізнявся од пана Ліндсея вельми істотно. Був це сухорлявий шотландець із сивою щіточкою вусів під носом і неймовірно густою, чорною чуприною. Звався він професор Макферран, був керівник археологічної експедиції до анурадгапурських руїн і слонів, звісно, не мав, не кажучи вже про палаци. Чого подружжя Шардасів дало йому прізвисько «Магараджа», хлопці спершу не могли зрозуміти. Правду кажучи, вони й не пробували зрозуміти це. Надто вже приголомшило їх те, що сталося, надто несподівано все скоїлося: таки не втекли вони від європейців, знов їм служать…
Якби вони побачили Магараджу Макферрана відразу, коли прийшли до табору археологів, може б, і не стали до служби. Але табір тоді був порожній, і табірний кухар — єдиний чоловік, з котрим, окрім подружжя індійців, хлопці зустрілися, — мав таку саму темну шкіру, як і Тікірі. Зустрів він прийшлих не дуже прихильно, але впевнившись, що Бандала тямить поратись у кухні й що Тікірі старається з усієї сили, сів на колоді, стромив до губ паан, тобто арековий горішок, загорнений у бетеловий листок, і почав з насолодою жувати й спльовувати червону слину. Погана звичка жувати паан вельми поширена в Індії та на Цейлоні. Коли його жують, виділяється дуже багато слини, яку паан забарвлює в червоний колір; по довгому вживанні паану чорніють навіть зуби… Жуючи свій зелений згорток і харкаючи довкола себе червоною слиною, кухар задоволено споглядав, як хлопці трудяться, і гордовито повідав, що він християнин, що побачив світа й узагалі він знаменитий чоловік.
— Поспитайте де завгодно. Лиш назвіть моє ім'я, лише скажіть Ука Елара, і кожен уклониться аж до землі!
Молов без угаву всеньке післяобіддя, замовк тільки на хвилю, коли пані Індіра зазирнула до кухні подивитись, як хлопці стараються. Заледве вона одійшла, заторохтів ізнов. Тільки як звечоріло, його спинив Бандалин вигук:
— Тікірі, тут англійці!
— Ну й що? — сказав Ука Елара замість Тікірі. — Вони такі самі християни, як я, і дуже мене шанують. Лише спитайте їх про мене, лише скажіть їм моє ім'я…
— А де магараджа? — прохопився Тікірі.
— Уф-уф, — зайшовся сміхом кухар. — Той попереду, той худий. Але краще те ймення не згадуйте, цього не дозволяю собі навіть я, Ука Елара, дарма, що я християнин і серед них майже свій…
Він ляскав себе по череву, плював і говорив, говорив і плював, хоч земля докруж нього була вже поспіль червона. Хлопці його давно вже не слухали. Пригнічені, дивилися на двох європейців, які саме заходили до своїх наметів. Але тікати було пізно, надходила ніч. Окрім того, Бандала не скінчив готувати вечерю.
Поївши, Магараджа Макферран покликав їх, закурив люльку й, переводячи погляд з одного на другого, заявив, що такої знаменитої піту ще не куштував.
Бандала гордо всміхнувся: щоб готувати піту — пряну суміш рису з борошном, яка вариться над парою в порожнистому бамбуці, аж поки стає схожа на батон, — потрібне велике мистецтво.
— Хто це варив? — спитав Магараджа. — Невже ти, хлопче?! — Схвально поплескав Бандалу по плечу й дав йому піврупії як завдаток до платні: — Як на мене, знаменито. Знаменито! Цілком міг би готувати для мого колишнього учня магараджі. А втім, той був майже такий шибайголова, як ти. Правда, Томе?
Том, другий сагіб коло столу, підвів брови й знов їх опустив; це був маленький англієць з довгастим, невимовно смутним лицем і заспаними очицями:
— Звідки я це, в біса, можу знати, професоре?
Професор і Магараджа в одній особі засміявся й мовив, що Том Гопкінс справді не може цього знати, бо ніколи не вчив жодного магараджі. Хоча пуття з тієї науки не було ніякого, бо магараджа той був король усіх віслюків, хе-хе…
— Перепрошую ласкаво, леді й містер Шардас. Може, я мимоволі образив ваші патріотичні почуття?..
Але пані Індіра сміялася, пан Шардас теж, а Бандала й Тікірі лягали спати цілком задоволені. Наперекір усім сподіванням «магараджа» їм майже сподобався. Навіть настільки, що їм і на гадку вже не спадало тікати. Коли б усі білі сагіби були такі!
Ану, якби полічити, зі скількома білими вони вже знайомі? Вийшло таке мале число, що й Тікірі подужав виразити його вельми просто, хоч досі ще користувався своєю семеричною системою.
— Не знаю, як би це сказати, — озвався Бандала, поміркувавши. — Просто мені здається, що ми помилились і водночас не помилилися. Тобто ти помилявся, а я мав правду. Я ж завжди твердив, що в англійців тобі добре, звісно, лиш коли їх слухаєшся й не суперечиш їм. А ти якраз тільки це й чинив. Чого було перечити паничеві… себто Жожо? Навіщо ти глузував з нього, що він утік за море зі страху перед війною?
— А хіба це неправда?
— Ні. Він взагалі тоді не розумів, що таке війна, був надто малий і дурний. І тоді, коли намагався посунути кобрі палицею окуляри, був малий і дурний.
— Коли так, то чом він нами хотів керувати? Як дурний, то не має права нами керувати.
— Я сказав, що він був дурний, коли був малий, — підкреслив Бандала, — але я не сказав, що він дурний тепер. А ти йому перечив і тим викликав його гнів. З того й почалося всеньке лихо.
— Чом же ти тоді не відшмагав мене? — огризнувся Тікірі. І, не дочекавшись відповіді, сказав: — Втім, я не знаю, про яке лихо ти кажеш. Я ні за чим не жалкую, мені наша мандрівка цілком до вподоби. І та машина мені подобалась, і та плантація мені подобалась, і ті джунглі мені подобались…
— І той голод тобі подобався?
— Авжеж! Бо я переміг його. Взагалі вчора й сьогодні я одержав стільки славетних перемог, що починаю побоюватися, чи зостанеться мені щось на майбутнє. Щось, чого я ще не переміг.
— Не забувай про слонів, — насмішкувато завважив Бандала.
Але Тікірі сприйняв це всерйоз.
— О слони! — вигукнув у пітьму. — О мої, казкові, страхітливі! Шкода, що не знаю чар, які б вас усіх прикликали, геть усіх з цілого острова! Відтак я всіх вас переміг би й став би королем слонів, і оздобив би вас самоцвітами, і вирушив би до бою…
— Проти чого?
— Ну, щось би вже найшов, — одказав Тікірі, мамраючи в темряві. Слова про самоцвіти нагадали йому, що один він уже має, хотів переконатися, чи не загубив камінчика. Намацав його й, задоволений, почав розмірковувати, що прокрутить у самоцвіті дірку, засилить мотузочок і повісить своєму першому слонові на лоба. Він знав, що це робиться: бачив на старому кольоровому малюнку (єдиній прикрасі їхньої хатини). Але як той самоцвіт слонові на лобі краще прикріпити, куди тягти мотузочку і де її зав'язати? Може, це трималося б, якби обмотати мотузочку слонові довкола вух? Тільки ж от слони полюбляють ворушити вухами, обмахуються ними, і мотузочка може сковзнути. Або ж вона лоскотала б слона, і він, мабуть, лютував би. І не мабуть, а напевно — якби йому, Тікірі, безперестанку щось свербіло за вухом, він би теж лютував…
Перш ніж вирішив цю проблему, заснув. Бандала теж спав уже.
Дводенні блукання виснажили їх, і то була перша ніч од повернення Жожо, коли вони лягали спокійно, не тривожачись про майбутнє.
Хлопці знайшли нову домівку.
Перші дні в таборі стали для хлопців безперервним ланцюгом дивовижних відкриттів і пригод.
Щоранку, розплющуючи очі, бачили хлопці, як пробивається крізь рідкі бамбукові стіни їхньої теперішньої хатини присмерк — зовсім інший присмерк, ніж той, до якого вони звикли вдома. Там далеко, біля океану, в Калуеламагатарі, день зачинався голубуватим, ніби перламутровим сяйвом і шелестом пальмових крон, що хиталися на вітрі, — звук той здавався б страшним, якби його не супроводив спів птаства. І хоча тут теж співали птахи, але світанок був зеленавий і зовсім не чулося в ньому тріску перистого листя у верховітті пальм, з тієї простої причини, що вітру не було й ніде не росло жодної кокосової пальми.
Але тут бракувало ще багато такого, до чого хлопці вдома на узбережжі звикли так, що вважали так само природним, як біг сонця по небу, словом, чимось, що є скрізь на світі, і, отже, з чим ти зустрінешся, хоч би де опинився. Приміром, ритмічний гуркіт прибою…
Іще тиждень тому вони на превелику силу могли б собі уявити, що є десь таке місце, де не чутно того вічного пульсу океану. Правда, уже кілька разів за своє коротке життя вони діставалися вглиб острова, куди голос хвиль не долинав. Але завжди (крім отієї ночівлі в кроні хлібного дерева) хлопці ввечері вертали додому, де на них чекав океан і зустрічав їх, як давніх приятелів. Так у них поволі зміцніло переконання, що океан тут має бути, що він співучасник життя всіх людей, що інакше просто неможливо. Це схоже на те, як іноді — дуже рідко — ховається сонце за хмари. Тоді світ різко міняється, сірішає, втрача багато своєї краси, однак нікому не спада на думку, що це може тривати довго; варто почекати — і сонце незабаром визирне знову так само певно, як після ночі приходить день.
А тут один за одним минали дні й ночі, а прибій мовчав… Чи краще сказати, тут не було океану й не гуркав прибій, а дні й ночі все-таки минали, ніби нічого не сталося. Це для Бандали й Тікірі було знаменне й вражаюче відкриття: рідне узбережжя, що його вони довгий час уважали центром світу чи взагалі єдиним можливим світом, нараз ізібгалося до однієї з багатьох частин світу, котра, можливо, навіть не найважливіша… Справді, прикро. І Тікірі вважав це мало не за кривду, хоч саме він так довго й так спрагло мріяв про слонів, які живуть у джунглях у середині острова.
Сум'яття, що його викликала в головах друзів швидка зміна середовища, на щастя, тривало не довго. Так, їм бракувало багато чого з того, що досі вони мали за необхідне, але натомість з'явилося багато нових речей, про які хлопці донедавна не мали й гадки. Взяти хоч би їхню теперішню халабуду! Хоч була це лишень убога, старезна клітка, поставлена з бамбукового пруття, проплетеного очеретом, але належала вона тільки їм! Хто її тут поставив і чому, невідомо — найвірогідніше, кілька років тому якийсь тубільний мисливець або, може, буддистський чернець, який хотів у самотині міркувати про суєтність світу. Теперки вона була тільки їхня, бо кухар Ука Елара ніколи не принизився б залізти до такого нікчемного кубла, а Стара Тростина в халабуді, певно, умерла б від страху. Стара Тростина — то сінгальська бабця, тонюнька, мов ниточка, вона прибирала в наметах, викопувала допоміжну роботу, й доки вони прийшли, тягнула на кухні майже все за Ука Елару; тепер, як вони її замінили, сиділа собі годинами в тіні кухні, перебирала буддистські чотки й шепотіла беззубим ротом заклинання під злих духів. Хай собі заклинає! Головне, що вони спали в халабуді самі, мали докруж себе чотири стіни, над собою покрівлю — і бачили все назовні. Крізь стіни.
Так, коли притуляли око до щілини між бамбуковим пруттям, то могли спостерігати, що діється надворі, який відтінок має зелень, яка то мавпа кричить у галуззі отого ебенового дерева, який то птах злетів, як забарвлене вранішнє світло. Скоро Тікірі дійшов думки, що зайве муляти ніс об бамбук — досить швидко хитати головою з боку на бік, і тоді бамбукове пруття спливається в імлу, а те, що надворі, бачиш так само, лиш тріньки не так чітко. Це видавалось Тікірі таким великим чудом, що він вертів, крутив, метляв головою в хатині тут і там так завзято, що йому запаморочилася голова, а Бандала злякався, чи не з'їхав, бува, приятель з глузду.
Але це відкриття не могло зрівнятися з іншими, які хлопці зробили спільно. Найважливіше з них було те, що біля табору і взагалі в околицях усієї Анурадгапури, котра їм здалеку здавалася суцільним шатром зелені, над яким височіли тільки велетенські бульбахи дагоб, що все це таємниче місце зблизька має цілком інший вигляд.
Вони не мали часу докладно роздивитися скрізь, але й відірвавшись на якусь годину від щоденних кухонних клопотів, змогли пересвідчитись у дивовижній розмаїтості тутешнього краю.
Не бачиш нічого, лише стіни дерев і кущів — ступнеш сто кроків — і перед тобою відкриється дивний простір. Геть-чисто як тоді, першого дня, коли хлопці спіткалися з панею Індірою. Відтак знову джунглі, гаптовані стежками, і знову несподіванка: тут купа руїн старовинного палацу заросла буйною зеленню, трохи далі камінні сходи провалились у землю — мов ведуть з того світу чи на той світ… А на другому боці табору, теж, здавалось би, в безмежних джунглях, нові великі галяви, — може, то їх археологи вирубали чи випалили, а на тій порожній місцині поволі зводиться, пнеться до сонця молоде пагіння.
Якби не віяв дим із кухні Ука Елари, то блукав би докруж і впевнений був би, що ніде тут нема жодної людини. Якби не голоси, стукіт мотик і тріск дерев, то й гадки не мав би, що поблизу працює бригада сінгальських робітників — розкопують руїни; якби не слабенькі пахощі із люльки професора Макферрана, то й не подумав би, що тут може бути білий чоловік…
Але іноді вмовкали всі людські голоси, щезали всі чужоземні запахи, і хлопці блукали анурадгапурським лабіринтом, блаженно уявляючи, що вони тут самі. Джунглі вже їх не цікавили, тепер їх вабили небачені таємниці. Як правило, друзі щось несли — оберемок дров, воду або кіш із сміттям, і користали з тих хвилин, щоб забігти до лісу глибше, ніж було треба, і завжди в інший бік. І щоразу хлопці мали дивину!
Так натрапили вони на статую Будди. Була вона вельми давня, камінна, більша від людини. Височіла на чималому постаменті посеред галяви, обличчя її, напрочуд живе й водночас напрочуд спокійне, дивилося на них, мовби чекало їх усі ті тисячоліття, що тут вона стояла. Підступивши ближче, хлопці роздивилися черепашки слимаків, витесані з каменю, — вони вкривали маківку статуї замість волосся — і, на подив, помітили кількох живих слимаків, які сиділи між своїми гранітними родичами. Тут Бандала клякнув і поклав до ніг статуї китицю квітів як жертву.
— Тікірі, — підвівшись, мовив він схвильовано, — ми побачили велике чудо. Ці слимаки…
— Але ж кожна така статуя має замість волосся слимаків. — Хоч Тікірі не був буддист, але дещо знав про Будду, приміром, те, що Будда голив собі голову і що якось, коли він не міг найти тіні, слимаки самі вилізли йому на маківку і закрили її своїми черепашками від палючого сонця; принаймні так повідає легенда.
— Авжеж, — погодився Бандала. — Але це живі слимаки! Ти їх ще на жодній статуї не бачив. Ми на святому місці.
Тікірі не заперечував. Хоч він не розумів: чом би двійко слимаків не змогло сісти саме на голову статуї, вони ж бо лазять усюди. Але це місце йому подобалося. Мо' воно й святе. А що воно дивовижне — це він знає напевно.
Вже йдучи, хвильку затрималися на узліссі, приглядаючись під деревами, чи не видно слідів ігуанів. А коли ще раз обернулись до статуї, то побачили струнке тіло звіра, всіяне золотими плямами. Леопард! Перший, якого вони тут спіткали. Він стояв перед статуєю, дивився на неї, а статуя дивилася на нього. Шерсть його темно вилискувала, золоті плями скидалися на золоті кружальця, що їх розсипає сонце, просвічуючи крізь листя дерев, хвіст метлявся туди й сюди, а голова була непорушно звернена до статуї. Хвилина здалася нескінченною… Відтак леопард витягнувсь і трьома стрибками зник у чагарях на тому боці галявини.
— Бачив? — прошепотів Бандала.
На лобі і скронях у нього виступив піт.
— Еге.
— Усе бачив? І як він уклонився Освіченому?
— Так, — відказав Тікірі. Рух, яким леопард витягнувся, дуже скидався на уклін; хоч Тікірі часто бачив кота, який, витягуючись, так само схиляв голову до передніх лап, — але не перед статуєю, а хіба що перед хатою, перед поліном або й взагалі ні перед чим. То чом це Бандала трохи не лусне з радощів? Безперечно, це була хвилююча мить, про яку можна буде розповідати.
— Ой! — вигукнув Бандала, як завжди, коли хвилювався. — Ой, ой, я невимовно щасливий. Що ми тут іще побачимо!
— Багато небаченого досі, — сказав Тікірі й не помилився.
Через два дні пані Індіра послала Тікірі до сагіба Гопкінса з якимись паперами. Мандрував він крізь ліс, коли це — водойма. Вона теж була посередині однієї з тих несподіваних галяв, на які він тут раз у раз натикався. Водойма мала форму прямокутника, облямовували її четверо сходів, що добре збереглися, — з кожного боку сходи. Приступки вели кудись глибоко під воду — туди не могло проглянути око: внизу мул, а вгорі вода брижиться, повна черепах. Черепахи плавали, вистромлюючи лише свої маленькі гадючі голови, або ж непорушно лежали, мов чигали на щось: от-от ухоплять…
Що за здобич то могла бути, Тікірі так і не дізнався, хоч чекав досить довго. Йому навіть здалося, що, крім черепах, тут можуть жити крокодили. Жбурнув у воду камінця: хай розбуркаються, розсердяться і виринуть. Але не показалося нічого. Хлопець пішов, так і не побачивши зубастої пащеки. Все одно, стократ правда, Анурадгапура — місце чудес!
Це казкове велетенське місто уже, власне, не місто: але й не джунглі, й ніщо інше, відоме людям; це поховане місто викликало в голові в Тікірі фантастичні видива. Тепер, коли він ішов стежкою посеред лісу, під котрим скрізь — геть-чисто скрізь! — лежали палаци й храми, коли він думав про те, як рослини заснували ту минулу пишноту, тільки верхівка якої де-не-де дотягується до світла дня, так, як острови проступають над поверхнею моря… Коли Тікірі заплющив очі, аби краще уявити собі, що ховається під його ногами, щось перевернулося в його думках. Стривай, стривай: таж Анурадгапура не опустилася до зеленої глибини, а, навпаки, з неї виринає.
Спинився. Думка, що допіру сяйнула йому в голові, змусила його спинитися: велетенське місто виринає з джунглів, як величезна рибина з океану. Зараз стирчить назовні лишень її маківка… Але ж завтра, післязавтра, за рік, за сім років! За сім разів по сім років! Нараз Тікірі розчепірив ноги, бо йому здалося, що земля ворушиться. Потім нишком засміявсь, уявивши собі сагіба Гопкінса й професора Макферрана, як вони обидва курять люльки й велять робітникам, щоб отам вирубували чагарі, а там відгорнули лопатою жменю грунту. Сміхота! Так, ніби хотіли викопати мотикою цілу гору! Таж місто наше величезне, як гора. Як усенький острів!
Тікірі йшов додому й милувався видивом, що Анурадгапура сама зводиться з-під землі. Тут і там бачив руїни, але їхній пожолоблений вигляд не псував йому видива: коли розгорнеш бруньку, то також знайдеш у ній тільки зім'ятий листочок, але завтра з неї виросте гарний, рівний листочок! Так весело, хоч співай.
— Острів самоцвітів! — заспівав Тікірі. — Острів самоцвітів! Є їх повно, як піску на узбережжі. Самоцвіти лежать у глибині, в дивовижних будинках, будинки ті мають покрівлі й вежки, і ті вежки показують, де будинки. Ходіть лише нагору, будинки мої, щоб я вас бачив, щоб із вас мав радість! Я досить багатий, я дужий! Я — Тікірі з острова самоцвітів!
Він замовк, аж коли несподівано опинився на головній дорозі до табору.
Та дорога завжди підносила йому якусь несподіванку. Хоч була вона йому відома од самого першого дня, але він ніколи не знав, коли й де вийде на неї. Вилася вона лісом наче навмання — аж Тікірі колись здалося, ніби дорога ця блукає похованим містом, як і він сам, — була вона зелена, як усе докруж, і схожа скорше на широку стежку. Проте нею аж до кухні проїздила тяжка вантажна машина.
А от розвернутись на дорозі та машина не могла: шофер мусив робити широку дугу по чагарях за табором. Шофер той був згорблений парубійко в замащених європейських штанях і куртці. Звали його Куда, і пахло від нього частіше араком, аніж бензином.
Куди більше, ніж він сам, цікавило хлопців його авто. Борти голубі, і брезент підозріло схожий на той, під яким вони перебули стільки гірких годин дорогою з дому. Аж їх почало мучити питання, чи це справді не та сама машина. Адже це було цілком можливо — вони вже знали, що звивиста зелена дорога, якою Куда приїздить, уливається в справжнє шосе, котре недалеко звідти пробігає крізь селище, назване, згідно з цими руїнами, Анурадгапура.
Так, у мертвому місті ховалося й живе містечко! Хоч ні Бандала, ні Тікірі не мали досі нагоди відвідати його, хлопці часто міркували, чи це не те село, де вони стрибнули з машини й утекли до плантації-пустки. Навіть те, що шофер Куда їх не впізнав, нічого не міняло: коли він справді той, хто їх привіз, то бачив тільки одного з них, Бандалу, та й то в спину, та ще й мигцем. Ні, не міг він їх упізнати.
Але про всяк випадок, забачивши Куду, хлопці обминали його або принаймні відвертали обличчя, коли вантажили харчі й не могли Куди уникнути. Тільки десь за тиждень, за третіх Кудиних відвідин, хлопці зважилися подивитися йому в очі й спитати:
— А звідки ти їздиш, Кудо? — Жила в них маленька, але чудесна надія, що Куда оберне обличчя до заходу й мовить: «Здалеку! Аж від океану, з одного славного, красного місця, яке зветься Калуеламагатара». Та Куда тільки сказав:
— Відки! Таже з вокзалу.
— Ох-ох, — здивувався Бандала. — То тут є ще й вокзал?
Куда витріщив на них очі:
— Відки ви?
— Ми собі вбогі хлопці з джунглів! — вигукнув Тікірі, відчувши небезпеку. — О Кудо, ти навіть не знаєш, із яких дрімучих джунглів ми прийшли. Пішки, звісно. Йшли за сонцем і за сурмінням диких слонів, бо ми хотіли якогось ізловити. Тобто не піймати, а приборкати, приручити, сісти на нього і їхати, розумієш? Але слони від нас утікали, певно, боялися, хоч їх було як тих коників, а нас тільки двоє… І так ми дійшли аж сюди й випадком жодного вокзалу не бачили, тільки бачили силу-силенну зміюк, леопардів, вепрів і одного хамелеона. — Тяжко ковтнув, бо йому здавалося, що Куда витріща очі чимраз дужче. — Тобто… вепрів ми не здибали, але й вокзалу теж ні. Їй-бо.
— А я ще зроду не здибував такого брехуна! — засміявся Куда. — Того в тебе й виросла така велика голова, що ти нічого іншого не робиш, а тільки думаєш, як би ото збрехати! — Він сміявся так добродушно, що Бандала зважився на нове запитання:
— А куди ти все їздиш, Кудо? Не тільки ж на вокзал і назад?
Куда віддихавсь і взяв руки в боки:
— Авжеж ні. Їжджу по всенькому острову! Скрізь був не менше як по сто разів, у Коломбо, в Негомбо, в Галлі…
— Ах! — вигукнув Бандала. — А в Калуеламагатарі був?
— Це-бо дуже знамените місце, — додав Тікірі обережно. — Ми чули про нього навіть у наших дрімучих джунглях, бо там, у тій Калуеламагатарі, є отвір у землі, відки витягають самоцвіти.
— Пхе, таких дір у нас ге скільки! — махнув Куда рукою; Бандала закліпав очима — напівзбентежено, напівобурено; що шофер розуміє під тією дірою: чи лише копальні, а чи хоче образити їхнє рідне село?
Тікірі нічого такого й на гадку не спало.
— Еге ж! — вигукнув натхненно. — Наш острів повен самоцвітів. Але, Кудо, як ти його так добре знаєш — де найбільше слонів?
— Напевне… — замислився Куда, — напевне, в тих дрімучих джунглях, відки ви прийшли. Таж їх там, як мух! — пирснув сміхом і жваво заліз у кабіну напитися з плескатої пляшки; сміх йому, видимо, сушив горло.
Не сказав він більше хлопцям нічого цікавого, хіба лише, що їздить часто аж до Коломбо, величезного міста, де стільки людей, скільки тут дерев — ба ні, скільки тут листя на деревах! А вже шинків там, скільки тут руїн. Шинки його цікавили, очевидно, куди більше, аніж слони.
Зате кухар Ука Елара на відомості про слонів був не такий скупий.
— У тому місті, яке зветься Канді і про яке ви вже мусили чути, — з великою гідністю повідав він, готуючи на коліні згорток паану, — слонів видимо-невидимо. Там скрізь докруж праліс, і слони помагають валити дерева.
— А диких там нема? — жадібно спитав Тікірі. — Я радніше хотів би диких, аби самому їх приборкати.
Ука Елара, котрий уже всунув паан до рота, зареготав так голосно, що мало не впустив той паан:
— Ти? Ха-ха! Ти, курдуплику, хочеш приборкувати слонів? Ти — і магаут! — гиготів кухар. — Думаєш, хтось тебе візьме? Ти пігмею, ти гедзю! Ти пуголовку! Ану гайда по воду — це якраз про тебе.
— На зло буду магаут! — кричав Тікірі, біжачи дорогою до криниці. — Приїду верхи на слоні й переверну Ука Еларі кухню! Нічого не боюсь я! Ось вилізьте, дикі звірі, а то й страховиська! Я покажу вам, хто такий Тікірі!
На жаль, ніхто в лісі не показався, тільки двійко мавп гойдалися йому над головою, повисши на гілках, і час від часу насмішкувато покрикували.
Але виклик Тікірі таки не залишився без відгуку: за тиждень побачив він уночі жахливе.
Як уже частенько, хлопчину збудив самоцвіт, власне, біль у кістці, що її камінець намуляв, бо для того камінця Тікірі не знайшов кращого сховку, ніж вузол у паску саронга.
І як завжди в таких випадках, Тікірі трохи розплющив очі й перевернувся на другий бік, думаючи спросоння, що з самоцвітами іноді бува халепа. Як звикле, знов був стулив повіки, але одразу ж витріщив очі: побачив духа або принаймні щось дуже на нього схоже…
Халабуда, в якій вони спали, була така мала, що Тікірі дихав Бандалі або в обличчя, або в чуприну, або ж — як оце тепер — устромляв носа між бамбукові тички рідкої стіни халабуди. А тому він так добре бачив смугасті пруги місячного світла й чорнющі тіні надворі.
А там, побіля стіни джунглів, пірнаючи щохвилі до пітьми, аби відразу ж ізнов появитися, ступав той привид.
Так, так, ніщо інше — лише примара. Була вона синювато-срібна, як місячне сяйво, висока — куди вища од звичайної людини! — рухалася безгучно чи навіть здіймалася низько над землею…
І що найстрашніше: не мала голови.
Власне, мала, але яку!
Першої миті жах стис Тікірі горло, як сталевий зашморг. Хлопець не смів ані писнути, ані ворухнути пальцем, аби дух його не забачив і не заподіяв йому лиха. Тільки дививсь, як та постать помалу скрадається або ж летить, уся бліда, випростана й дивовижно висока зі своєю кутастою головою, білою, як масло, зі своєю страшною головою без очей та рота…
Примара вже зникла в глибині лісу, але Тікірі досі лежав, затамувавши подих. Він боявсь уже не так, а що мовчав і не збудив Бандалу — то не через жах, а просто хотів наслухати в нічній тиші, чи дух засопе й ще раз.
Бо привид сопів, пирхав. За мить, як щезнути в чагарях, він пирхнув, мов чистив ніс. Або, може, й горло, це вже байдуже.
Головне ось що: чи може дух пирхати? Може відхаркуватись і сякати носа, коли не має того носа? Або, — може, й має, але невидимий… Тікірі з духами ніколи не спіткавсь, отже ніякого досвіду в цьому не мав, однак дійшов висновку, що, маючи невидимого носа, привид мусив би так само невидимо сякатися, власне, нечутно — насправді ж було інакше. Тільки хтозна, чи був то доправди дух…
Тікірі негайно вислизнув з халабуди й назгинці майнув до кущів. Він повинен дослідити, що то насправді було! Повинен! Дихання йому уривалося, ноги відмовлялися його нести, але цікавість перемогла тіло, цікавість усього його поривала вперед — його неслухняні ноги, розслаблені легені й серце, ладне увірватися. На узліссі Тікірі нерішуче спинився… Тут він зачув у чорній пітьмі сопіння, відразу потому шурхіт і приглушене мурмотіння, як бува, коли хто-небудь спіткнеться об галузку й вилається.
Упевнився: то не дух, а людина. Але хто, хто?! І куди скрадається, і чом видається така велика?!
Очі вже звикли до темряви й розрізняли стежку, якою впевнено ступав незнайомий. Тікірі подавсь обережно назирці. Невдовзі побачив перед собою високу білясту тінь. Зупинився й хвильку чекав, перш ніж зважився йти далі. Потім зрозумів: чоловік — бо то таки чоловік! — здається таким високим лише тому, що несе на голові кутасту білу річ, котру він — Тікірі, — пойнятий жахом, уважав за голову без очей, носа, рота.
Тим часом стежка вибігла на галявину, посередині якої сиділа та камінна статуя Будди, котрій отоді кланявся Бандала, а можливо й леопард. Тепер тут було порожньо. Тільки місяць блищав на траві, мов срібний килим, і по тому килиму ступав таємничий чоловік зі своєю ношею… аби покласти її статуї до ніг.
Отже, це нічне жертвоприношення, свята відправа.
Тікірі тихо зітхнув у своєму сховку в чагарях. Була це проста, буденна справа. Кожен буддист носить своєму Освіченому жертви, хоча, як правило, не вночі. Але Анурадгапура буддистське святе місце, то, може…
Тікірі мало не скрикнув: чоловік саме обернувся, місячний промінь упав на його чорну твар, і Тікірі пізнав кухаря Ука Елару. Того саме Ука Елару, котрий так пишався своєю християнською вірою!..
Цієї ночі Тікірі прокинувся ще раз і довго лежав із заплющеними очима, розмірковуючи: те, що він побачив на галяві, було направду чи йому привиділося? Кінець кінцем йому це байдуже, справа тільки в тому, чи розказати вранці про свою нічну пригоду Бандалі, а чи тримати язик за зубами. Йому, звичайно, кортіло розповісти, бо ж переслідувати таку страшну примару нічним лісом — учинок, безперечно, гідний найвідважнішого чоловіка… Але коли це сон, то ліпше мовчати, бо відкрити сон — значить накликати на себе невимовне лихо.
Зрештою вирішив поки що про пригоду нікому не розповідати, але навмисно спати виключно на тому боці, де його муля самоцвіт, та ще й додати до самоцвіту звичайного камінця — хай дужче муляє, аби посеред ночі він міг часто просинатися, а прокинувшись, пантрувати кухаря. Він ізнову вистежить кухаря, піде назирці за ним, візьме з жертви шматочок, аби мати вранці доказ, що це йому не привиділося.
Другого дня пані Індіра прийшла до кухні подивитися на хлопців і випадком заскочила кухаря, як той підливає до юшки воду, що нею Тікірі саме вимив посуд; вибухла гроза. Ука Елара вибачався, запевняв, що це цілком випадковий недогляд… Але тільки-но вона пішла, сів на колоду, плював червоною слиною й на всі заставки лаяв поганів.
— Чекає їх покара! — кляв у жменю, щоб не було далеко чути. — Смажитимуться в пеклі, хай хоч як удають із себе сагібів, хай носять хоч і десять європейських капелюхів! Нічого їм не поможе, бо вони погани. Це кажу я, Ука Елара, котрий ходив до місіонерської школи й котрого благословив святий білий чоловік! — Він тряс головою так люто, аж із маленького вузлика волосся йому випав великий «конде», гребінь, який, треба сказати, випадав дуже часто і щоразу до горняти з підливою.
— Підійміть мій конде, погани! — ще дужче розходився Ука Елара. — Ви тут для нижчої праці, ви моя челядь! Кожний поганин повинен служити християнинові, бо так повелів старий з великою бородою. — Ука Елара, певно, мав на увазі християнського бога, як його бачив на малюнках, але Бандала нічого не второпав.
— А де той старий? — спитав по-дурному. — Десь близько?
Кухар аж задихнувся з обурення, але Бандала вів своєї:
— О Ука Еларо, де цей старий? Хоч раз би побачити велику бороду, я ж ніколи не бачив бороди більшої, ніж у сагіба Макферрана…
— Цить, поганине! — Ука Елара аж посірів з гніву. — Іще слово, і я тебе відлупцюю так, що навіть пекло після смерті буде тобі за рай. Ворушися! Бери лопату і гайда чистити помийну яму!
Бандала знічено послухавсь, Ука Елара знову сів на колоду, відсапався, — і Тікірі раптом зрозумів, що нічна сцена на галявині — то було насправді. Він іще ніколи не чув, аби кухар отак сапав — точнісінько як сьогодні вночі. Отже, це не сон!
І хлопець обурився:
— Як ти такий християнин, Ука Еларо, то чом тоді ходиш уночі до Буддиної статуї?
Приголомшений кухар перестав жувати:
— Хто… що… ходить… до статуї?!
— Ти, — процідив Тікірі крізь зуби. — Я сам тебе бачив. І вже частенько! — додав для більшої переконливості.
Кухар роззявив рота.
— Ти… ти отруйний брехуне! — нарешті вигукнув він. — Що ти цим хочеш сказати? Що я, Ука Елара, поклоняюсь ідолам?
— Еге, — притакнув Тікірі. — Це я бачив на власні очі.
— Га! — засміявся Ука Елара. — Ти й твої очі! Що в мене в руці? — Він витяг щось із кишені й тицьнув Тікірі під носа. — Скажи, що бачиш?
— Білу кульку.
— Фіть! — дмухнув Тікірі на долоню. — А що бачиш тепер?
Тікірі здивовано закліпав очима: кулька зникла.
— Ну, що бачиш?
— Нічого…
— Отож-бо — посміхнувся кухар. — Маєш очі, але не можеш ними владати! Не знаєш навіть, коли вони тобі брешуть. І оце ти стверджуєш, що бачив мене коло поганської статуї?!
Тікірі мовчав. Витріщивши очі, він усе ще дивився на кухареві пальці. Кулька зникла. І не було її ні на землі, ні в кухаря на колінах, аніде.
Вражено протер очі.
— Це тобі не поможе, — засміявсь Ука Елара. — Є лиш одна рада: більш ніколи вже не вір своїм очам. Розумієш?
— Так.
— Гаразд. А тепер біжи допоможи Бандалі. Ні, стривай! Ти кому-небудь розказував про ті свої чортячі видіння?
— Ні. Їй-бо.
— Твоє щастя, інакше б тебе тут, може, й не було б уже. Чорт би тебе схрумав. Отож завсіди об тім пам'ятай!
— Атож, — заїкнувся Тікірі.
Був він як не свій. Навіщо мати очі, коли їм не можна вірити? Ішов, понуривши голову. Побачив на землі кругленького камінчика, нагнувся, узяв у жменю, дмухнув… Але камінчик не зник. Тікірі спробував ще раз. Ізнов марно.
Пішов далі. Помітив, що йде не до того смердючого місця, де працював Бандала, а зовсім в інший бік. Ось перед ним проглянула галявина. Тікірі здивувався, що це так близько: вночі дорога здалась йому куди довша. Посередині галявини височіла статуя, на голові в неї сидів якийсь червоний птах, птах писнув тоненьким голоском і злетів, тріпаючи крильми; у повітрі він скидався на співучий самоцвіт. Тікірі за ним не стежив. Дивився лишень до підніжжя статуї, куди Ука Елара поклав уночі свою велику жертву, — але там було порожньо. Ніде нічого: ні кісточки, ні засохлої квітки, ні друзочки чашки, ні клаптика бинди, якими прикрашають жертви. Все зникло без сліду, так, як зникає сон… отже, нічна сцена справді була сон.
Кілька годин працювали Тікірі з Бандалою коло помийниці. Не розмовляли. Зграї мух мучили їх, аж хлопці мусили обгорнути голови старою шматиною. Коли ж хлопці опівдні вернули, Ука Елара заткнув носа й вигнав їх з кухні: не гідні вони, мовляв, того чистого місця. Тож хлопці наносили води, намилилися і мились, поливаючи один одного. Однак кухарів ніс усе ще не був задоволений, і Ука Елара ухвалив, що друзі сьогодні не слугуватимуть при вечері, бо від них тхне.
Хлопці й не гнівалися, часина волі була їм вельми до речі: ще раніше нагледіли вони в лісі ебенове дерево з сивою корою, всіяною чорними рубцями. Хоч воно й не могло рівнятися з кокосовими або арековими пальмами, однак було вище від інших, бо росло на пагорку. Ото хлопці до нього й пішли, але не навпростець, а зробивши гак: ану ж у лісі на щось таке натраплять…
Незабаром зачули поблизу гуркіт мотора. Засміялися: це, очевидячки, знов — як уже не раз — діставалися до зеленої дороги, що нею їздить шофер Куда, до тієї зачарованої, що її напрямку й закрутів ніколи не вгадаєш. Скоро дорога справді випірнула з кущів. Машина вже зникла, і хлопці знали, що нікого не здибають, хіба тільки знов Кудине авто, як вертатиме; ніколи не зустріли вони тут жодної живої душі, лише якось загледіли кількох англійців, певно, туристів, котрих вів гід тубілець у білісінькому піджаку. Але цей раз їх чекала несподіванка в подобі чоловіка з рушницею, що нараз вийшов з лісу, в сорочці кольору хакі й саронга. Але був то сінгалець, найскорше лісник. Хлопці поштиво привіталися до нього.
— О царю диких звірів! — вигукнув навіть Тікірі, цілковито зачарований рушницею. — Я знаю, що ти вже застрелив багато леопардів. А чи зважився б ти також на слона?
«Цар диких звірів» спинивсь, і його усміх посвідчив, що має він такі самі чорні зуби, як Ука Елара.
— Слонів тут нема, о царю диких мурах, — вищирився він. — Я винищив їх до ноги й наробив з них карі. Ще запитання будуть?
Тікірі спохмурнів: лісник кепкує з нього, бо карі, духмяна підлива з м'ясом, звичайно робиться з риби, або з курчат, або ж із баранини, але із слонів — ніколи.
— У нього ні, а в мене є, — озвавсь Бандала нетерпляче. — Як далеко до святого дерева Бо? Я хотів би йому вклонитися.
Лісник почухав голу литку й сказав, що десь півтори години ходу. Бандала засмутився. Ніколи не матиме він досить часу, аби піти на прощу так далеко.
— Я тут, і, власне, мене тут нема, — ремствував Бандала ще тоді, коли вони вже збиралися вилізти на дерево. — Бо хто не бачив невмирущого Бо, той не був в Анурадгапурі.
Відтак хлопці сиділи у верховітті, але Бандала марно шукав, де стоїть невмируще дерево. Він забув спитати в лісника, в якому це боці, а під ними довкола простелились непрозірні джунглі. Не побачили вони й містечка Анурадгапури, хоч те містечко куди більше, ніж одне дерево, але й воно цілком зникло десь у зелені. Проте — так Бандала подумав — дерево, яке росло дві тисячі років, має бути вище від гори. Однак єдині гори здіймалися, наче величезні опуки, що їх забули якісь гіганти, найскорше ті, хто збудував Анурадгапуру.
З півдня долинув кволий гудок потяга. Отже, Куда не брехав, тут був вокзал, і містечко, без сумніву, лежало в тому напрямку. Хлопці знов напружували зір — і знов марно… Потім вернули поглядом назад до дагоб і побачили диво: дагоб стало більше. Там, де перше випиналися тільки три півкулі, тепер було чотири, четверта — уся з вогню. Було то, звісно, сонце — половина його вже сховалася за обрій, але картина була така гарна, що хлопці воліли, аби вона не зникала.
На жаль, сонце нестримно спадало, ніби йшло світити там під чагарями й деревами, до старої Анурадгапури, міста в тому світі. Знов лишилися на обрії тільки три дагоби і один рожевий окраєць, подібний до далекого рожевого острівця.
В тій хвилі Тікірі відчув невимовну тугу.
— Тобі сумно? — питав Бандалу; хотів поділитися своїм смутком.
Замість Бандали десь зовсім близько озвалася ящірка гекко. Кликала тихо: «Гекко! Гекко!», але обоє чули її, дарма що довкола кричало безліч звірів, дзижчали комахи, десь кумкали жаби, а ген гукали зелені папуги, мов дмухали в мушлі. Уся та круговерть звуків нездужала заглушити один кволенький, дуже нещасний голосок: — Гекко! Гекко!..
Хлопці мовчки почали злізати з дерева.
У таборі сяяла над столом лампа, оточена хмаркою комах, за вечерею сиділо п'ятеро осіб замість чотирьох, осторонь стояла легковушка, що її хлопці досі не бачили. Отже, приїхав не Куда, а хтось новий, чужий — той білий чоловік із засмаглим лицем і лисиною над лобом, що сидів біля заспаного сагіба Гопкінса.
— Гей, до мене! — гукнув Магараджа Макферран, забачивши хлопців. — Де це ви швендяєте, шибеники, чому не прийшли сервірувати?
— Перепрошую, пане, — вклонився Ука Елара, котрий сьогодні слугував біля столу разом із Старою Тростиною. — Від них тхне, як я вже вам казав.
Тікірі спалахнув:
— Зовсім і не тхне, хіба милом. Ми всенькі милися. Будь ласка, можете понюхати.
— Ходи-но сюди, — засміявся новий сагіб, з лисиною. — Не ти, курдуплику, а той другий, трохи більше схожий на людину. Як тебе звати?.. Ага, Бандала. Тож слухай, Бандало, я тебе обнюхувати не буду, але навчу чогось такого, що тобі знадобиться. Зроблю з тебе музичний інструмент. Ти знаєш, що таке музичний інструмент? — Не чекаючи відповіді, звернувся до товариства за столом — Колись я мав на Суматрі слугу, котрий був за десять інструментів: за скрипку, за банджо, за… за… вже не пам'ятаю, за що. Ну й потіха!.. Тож, Бандало, увага, я музика, а ти контрабас. Знаєш, що таке контрабас? Щось таке саме коричневе, як ти, тільки має чотири кілочки замість твоїх двох. Уважай, оце твоє замурзане вухо — кілочок. Я його отак покручу, а ти видаси звук…
— Ні! — вигукнув Бандала.
— Погано. — засміявся новий сагіб. — Треба почати низько і вести вгору. Приблизно отак: уі-і-і! Інакше настройка триватиме довго. Отже, спочатку!
Закрутив Бандалине вухо, і хлопець слухняно вивів:
— Уі-і-і!
Пані Індіра наморщила лоба:
— Послухайте, Бредероде, може, годі…
Але новому сагібові, панові Бредероде, було замало.
— Де там, мадам, я його тільки трохи налаштував. Що ж іще я грав на тому хлопчині з Суматри? Ага! Слухай, Бандало, це вже не твій ніс, це — гудзик. Знаєш, що таке гудзик? Частина дзвінка. Я візьму притисну, а ти…
— Цр-р-р! — зайшовся Бандала.
— Винятково! Казково! — зрадів пан Бредероде. — Це добрячий дзвоник! Розумний! Так, Бандало, відтепер ти дзвоник. А ти… ти, чорний курдуплю, прислухайсь. Як удруге я подзвоню отак, прибіжиш, уклонишся і скажеш: «Дзвонили, пане?»
— Облиште, Бредероде, — похмуро сказав пан Шардас, поправляючи окуляри. — Хіба не бачите, що в хлопця очі повні сліз!
Лисий сагіб засміявсь і присунув собі філіжанку кави.
— Дурниці! — поки він сьорбав та накривав філіжанку блюдечком, аби туди не нападали жуки, пані Індіра кивнула хлопцям і послала їх геть.
— Дурниці, — повторив пан Бредероде бешкетно. — Жарти ніколи не зашкодять. Ви думаєте, я його мучив? Я ж його гладив, як квіточку.
— Та в нього ж сльози на очах бриніли!
— Дуже сумніваюся, — засміявся пан Бредероде знов і нахилився над столом. — Вам-бо відомо, що в цих кольоро… ехм, у цих людей природи не досить розвинені слізні мішечки? А це, ласкаво прошу, науково доведено! Тому ви ніколи не побачите, щоб вони плакали. А як їм дуже щось допече, то це відбивається в них на шлунку. Перестають їсти, і край.
— Дякую за пояснення, — сказав пан Шардас сухо. — Я не знав, що ви не лише музика, а й біолог.
Заспаний пан Гопкінс нараз підшморгнув носом, ніби саме прокинувся.
— Не сердьтеся колего, — звернувся він до пана Шардаса. — Як науковець ви повинні схилятися перед науковими фактами, коли вони, звичайно, науково обгрунтовані. Що ж до сліз, то я не знаю…
— Все правда! До крихти! — запально вигукнув пан Бредероде. — Коли бажаєте, можу вам довести.
Замовк, дивлячись, як індійці, нічого більш не кажучи, підвелись і пішли до наметів.
— Брр, — буркнув Магараджа. — Гадаю, Бредероде, ви вчинили величезну дурницю.
Заспаний Гопкінс посміхнувсь, а пан Бредероде знизав плечима:
— Наука є наука. Магараджа закурив люльку:
— Тільки от Шардаси пішли звідси. Вони ж теж… ну, словом, азіати. Нема у вас ані на макове зерня почуття дипломатії, видно, що ви голландець. Жартуйте, ляпайте що завгодно, чоловіче, але знайте, перед ким.
— Отуди к бісу, — вдарив по столу пан Бредероде. — Я завжди вважав, що ви з кольорових шануєте лиш свого магараджу, та й то не дуже. Коли, видно, за останні роки ви змінилися. Слабнете в колінах, чи що?
Магараджа запахкав димом.
— Ви нічого не хочете бачити, друзі, — промовив. — Нам коліна не слабнуть, але їм міцнішають. Отож-бо! На вашому місці я побіг би вибачився перед ними.
— Що? Я?! Перед ними?!!
— Ви перед ними, — потвердив Магараджа спокійно. — Думати при цьому ви можете, звісно, що завгодно. Так нині чинять усі люди, що мають клей у голові.
Пан Бредероде закліпав очима і глибоко зітхнув.
— Боже, боже, дожитися до того, щоб усі втратили почуття гумору, крім мене. Який сум, який сум… Знаєте що? — враз запалився він. — Я не вибачусь, а вчиню куди ліпше: заручуся приязню тих брудних хлопчисьок! Що на це скажете? Га?
Магараджа здвигнув плечима й підвівся.
Від порога халабудки хлопці бачили, як він поволі йде до свого намету. Невдовзі устав і сагіб Гопкінс. Новий, лисий сагіб Бредероде залишився сам з Ука Еларою.
Тут прилетів зелений папуга барбут і вдаривсь об лампу, достоту так, як тоді, коли Вікрена просив Тіссу допомогти доправити рибу на ринок.
— Боліло, як новий сагіб стискав тобі носа? — спитав Тікірі.
— Ні.
— Це дрібниці. Але ти не дзвоник, а я не хочу наслухати, як ти кричатимеш цр-р-р. Ти чоловік, і я так само. Ми довели це, веслуючи з твоїм дядьком. Хіба ні?
Бандала не відказав. Зелений барбут умостився на лампі, наче на гойдалці. Довкола лампи літали рої комах, схожі на тріпотливу імлу, потім прилетів другий барбут, зачав штовхати, дзьобати лампу — здавалося, ніби він гойда свого приятеля.
— Щось мені вже не подобається тут, — знов озвався Тікірі. — Як зостанеться тут новий сагіб — піду, мабуть. А ти?
Бандала завагався.
— Найперш сходжу до дерева Бо, — вирішив він. — А як вернуся, подивимось.
— Сатгу, — хитнув головою Тікірі. — Хай буде на твоє.
Тієї ночі Тікірі знову прокинувсь, але марно чигав на блідого привида. Ніде ніщо не ворухнулося, тільки зорі мерехтіли на темно-блакитному небі і перед Магараджиним наметом світилася гасова лампа замість самоцвіту, який би там, певно, висів, коли б то був справдешній магараджа, великий володар. Принаймні так собі це Тікірі уявляв. Він ніколи не бачив справжнього магараджу, ні великого, ні малого, тільки чув про них у казках, в яких, зрозуміло, діяли також найрізноманітніші духи та велети. Але зрештою, що це за створіння? Може, вони з'являються тільки в снах людей, достоту так, як у його, Тікірі, сні з'явився дух, що ніс жертву до статуї. Хоча… чи був то справді дух? Чи був то сон?..
Тікірі зітхнув. Справді, ані про що не зна він певно, окрім, хіба про самоцвіти. Самоцвіти існують: пан Ліндсей велить їх шукати під землею, та й я один маю, достоту маю, бо можу його торкнутися. Власне, можу й не торкатися, бо він весь час муля мені кістку в боці, аж болить…
Таки розв'язав кінець саронга, вийняв самоцвіт і зачаровано дививсь, як у місячному промінні, що просякає крізь бамбукову стіну, його кристалики міняться синюватими іскрами. Потім вийшов надвір і закопав камінчика за халабудою. Не хотів більше прокидатись і пантрувати за привидами, хай їм грець, до добра вони не доведуть. Та й сховати самоцвіт — це куди розумніше, безпечніше, аніж тягати його весь час із собою…
Вранці Ука Елара послав Тікірі зі Старою Тростиною по дрова. Повернувшись за годину, Тікірі Бандали не побачив. Де б це вій міг бути?
— Когось шукаєш? — співчутливо запитав кухар. — Хоча я знаю кого… Але його вже нігде не знайдеш. Утік, дурило, і тепер блука десь у джунглях. Ах, мені його жаль. Певно, задушив його леопард, уночі я чув ревіння…
Тікірі струснув головою. Він не боявся за Бандалу: був певен, що той подався до дерева Бо, мабуть, найшов лісника і розпитав у нього дорогу.
Кухар замовк, але перед полуднем почав тривожно соватися, ходити сюди й туди й нарешті сказав, що йому дивно щемить серце.
— Маю передчуття! — говорив тремтячим голосом і тис долонею до черева ліворуч, мов туди переселилося його серце. — Маю жахливе передчуття. Певно, ангели мені щось нашіптують. Або ж диявол? Ні, диявол мене боїться, я ж бо християнин; мені нема чого боятися диявола, бо ангели знають Ука Елару, їм відомо, що святий білий чоловік дав йому благословення… Ах, це передчуття!
Ще чверть години Ука Елара бігав перед кухнею, а тоді подався до лісу, волаючи, що на нього хтось там гукає. Голос його лунав хвилю тут, хвилю ген, на мить ущух зовсім, а тоді озвавсь удалині, але вискучий, уривчастий, пойнятий жахом…
Відтак Ука Елара вийшов із чагарів, очманіло доплентав до кухні й поклав Тікірі до ніг червону шматину. Був то Бандалин саронг, просякнутий кров'ю.
— Передчуття не обмануло. Вій мертвий, — сказав.
У таборі не було нікого, крім Тікірі, кухаря й Старої Тростини. Ніхто не заломив руки, лише вона, Стара Тростина. Ука Елара безсило впав на колоду й затулив лице руками. Тікірі жаско втупивсь у криваву шмату й не мовив нічого, бо не знав нічого, одне тільки: тепер він сам, як палець, і порожній, як розбита посудина.
Сидів почіпки й дивився на те, що зосталося з Бандали, але й очі були йому порожні, бачив він лише імлисту червону пляму, що росла й росла, аж став червоний цілий світ. Стара Тростина давно перестала голосити, а Тікірі усе сидів навпочіпки й дивився сухими очима, як світ виступає з імли й помалу верта до своєї подоби. Багато стебел трави, багато камінців, чотири чорних жуки і одна червона шматина… Так, це знов був старий знайомий світ, а все ж цілком інший. На ньому вже не жив Бандала.
Тікірі зачув, як обіч хтось каже — кухар:
— Підкріпися. Це помага в будь-якій печалі.
Тікірі закрутив головою.
— Так, я тебе розумію, — співчутливо й ласкаво мовив Ука Елара. — Ах, нещасний день!.. Йди геть, хлопче, десь-інде легше забудеш горе. Це нещасне місце.
— Куди мені йти, — глухо сказав Тікірі. — Бандали ніде немає.
— Ніде. Твоя правда… Але ти мріяв про слонів. Тож іди до Канді, і то хутко, перш ніж сагіби вернуть. Вони тебе не пустять, бо ти тямиш по-англійськи й тебе ніким замінити. Тікай, поки є час! Уже завтра ти будеш у моєму місті в Канді в мого брата, котрий має багато слонів. Будеш магаут!
Тікірі понурив голову, його змагала невідома досі кволість, начеб із Бандалиною кров'ю витекла до джунглів і його власна кров.
— Ніколи не буду я магаут…
— Чом це?
— Я малий, кволий, — прошепотів Тікірі. — Я мураха, ти сам це казав. Ніде мене не візьмуть.
— Он воно що! — засміявся кухар. — А ти й повірив? Я ж то жартома сказав, дурненький. Тепер-бо я не жартую. Диви, маю листа з Канді, Куда мені його вчора приніс. Диви, там написано, що мій брат носила до мене свого сина, аби я навчив його поводження сагібів. А його син, мій небіж, був магаут! Отже, його місце тепер вільне. Тікай до Канді! І ти не йтимеш пішки — це досить далеко. Поїдеш потягом, я дам тобі на квиток. Диви, дам тобі стільки, що стане на цілу дорогу! Так-бо я хочу зарадити тобі. Але тобі треба поспішати, потяг вирушає за годину!
Тікірі не ворухнувся.
— Я не вмію їздити потягом, — сказав. — Ніколи не їздив потягом. — Йому хотілось, аби Ука Елара пішов або принаймні замовк. Аби було тихо.
Марно.
— Що там уміти? — здивувався кухар. — Не будь дурний, це найлегше діло в світі! Просто підеш на вокзал, дорогу я тобі покажу, купиш квиток і сядеш, ото й усе. Потяг тебе ніде інде не завезе, бо йде тільки до Канді! А як хочеш, дам тобі й листа до брата. Напишу в ньому: «Це Тікірі, славний магаут!»
— Ні, — сказав Тікірі. — Я не магаут. Я не магаут. — І повторив ці слова утретє, і вчетверте, бо не пізнавав свого голосу, і цікавий був, хто ж то так близенько говорить. — Я не магаут.
Ука Елара розсердивсь і пригрозив, що напише того листа або ось зараз, або вже ніколи, що ніколи вже не дасть грошей на потяг із своїх заощаджень, бо співчуття його мине й ніколи вже…
Але Тікірі лише повторював слова «Ніколи вже… Ніколи вже…» — і думав про Бандалу.
Тут Ука Елара вхопив його за плечі, підвів і заштовхав геть. Однак заледве одпустив, Тікірі сів на землю її дивився на червону шмату. Не міг ні про що думати, тільки про Бандалу, не міг ворухнутися — такий був кволий. Нарешті кухар узяв закривавлену шматину й кинув у вогонь.
— Так! — закричав, задихаючись. — Тепер кінець! Нічого тобі не зосталося з Бандали, можеш тепер іти!
— Тільки завтра, — прошепотів Тікірі. — Сьогодні не можу. Смуток забрав мою силу.
Ука Елара звів руки до неба й хвилю так стояв, мов прикликав свого бога. Але замість імені божого він сичав інше:
— Пес! Ти пес, а не магаут! Пес!.. Щоб ти околів на могилі свого пана, собако!
Голос йому перехопило, руки опустилися, і нарешті стало тихо.
Тікірі сидів на землі знесилений до краю — мусив обпиратись об землю обома долонями.
— Що з тобою? — спитала пані Індіра.
Він підвів на неї очі й побачив, що вже сонце по полудні.
— Бандала вмер. І мені дуже сумно.
— Як це вмер? — засміялась вона. — Він же поїхав до дерева Бо.
— Може. Але він мертвий, — прошепотів Тікірі. — Я бачив його закривавлений саронг.
— Де?
— Кухар приніс його з лісу.
— Кухар? — здивувалася пані. — Ходи сюди, Ука Еларо!
Але Ука Елара не відгукнувсь, і перш ніж пані його знайшла, почувся звук мотора, наблизивсь і стих.
— Гелов! — гукнув весело пан Бредероде. — Добрий вечір, мадам. Чого ви такі стурбовані? Сподіваюся, нічого поганого не сталося?
— Ні.
— Звісно. Бачу самі сухі очі. Отже, мені, мабуть, щось здалося.
— Сухі очі… — насилу повторила пані. — Сухі очі… Отже, це ваш науковий дослід?! Якщо це на вашому сумлінні, то ви… то ви…
— Що я? — спитав пан Бредероде цікаво. — Може, жорстокий, чи не так? Бо взяв до авто одного слугу тубільця, щоб виконати його святе бажання…
— Де Бандала?!
— Не знаю, — засміявся пан Бредероде. — Виліз хвилину тому, бо йому захотілося — ну, розумієте… Я, звісно, мав його почекати, коли б так не стомився. То ви мені повинні вибачити.
— А що означає той закривавлений саронг?
Пан Бредероде сплеснув руками:
— За-кри-вав-лений?! Тобто як? Я ж йому вранці дав новий, гарний, чистий. Сподіваюсь, він його не забруднив! Хоч я не скупий, але щодня одягати його в нове не можу… Ох, я вже розумію, ви, певно, маєте на мислі той старий саронг, що його хлопець уранці зняв і викинув на смітник! Правда, там ця ганчірка могла закалятися, бо ваш кухар якраз збирався там зарізати ягня.
— З вашого наказу, певно!
— Не злюбили ви мене, мадам, а за віщо, не знаю, — зітхнув пан Бредероде й звернувся до Магараджі, котрий з люлькою в зубах вийшов із намету: — Уявіть собі, професоре, який гріх маю на сумлінні. Дав хлопчині новий одяг, провів з ним чудову екскурсію, але забув об тім поставити до відома його друга, котрий засумував, бо якийсь звір затягнув до лісу клапоть старої ганчірки. Що ви на це скажете? Страшно, еге ж?
Магараджа не сказав нічого. З цікавістю дивився на узлісся, де показався Бандала в білісінькому новому саронгу… і з ще більшою цікавістю подивився на Тікірі, котрий нарешті устав: маленька темна постать з великою головою та очима, що сяяли, як дві криниці, з яких бризнули два блискучі струмочки.
— Бандало!..
— Плаче! Плаче! — прошепотіла пані Індіра.
— Здається, — припустив пан Бредероде. — Тільки з радості. Наскільки пам'ятаю, я вчора говорив про плач як прояв смутку.
Пані Індіра відвернулася. Коли вона йшла від них, то вони бачили, як тремтять у неї плечі.
— Нічого не вдієш, Бредероде, фокус не вдався, — мовив Магараджа. — Хоч треба визнати, що підготовлений він був певною мірою винахідливо.
— То не тільки моя заслуга, — перебив його в пориві скромності пан Бредероде. — Вельми допоміг мені ваш кухар. Щиро кажучи, це принаймні на дві третини була його ідея. То надзвичайно хитрий чоловік.
Магараджа кліпнув на нього крізь пелену диму.
— Я говорив про винахідливість, а не про хитрість, друже! Бо ж те, що ви вчинили, є стопроцентне глупство.
— Чого це ви так думаєте?
— Любий мій, я ж бо не проспав десять років, як дехто, — сказав Магараджа, зітхнувши. — Настали інші часи, нині слід не винахідливо ображати, а навпаки, винахідливо виявляти шану. Інакше-бо вилетимо звідси так швидко, що не врятуємо анічогісінько.
Бредероде розвів руками:
— Чи не думаєте ви справді…
— Не думаю. Знаю. Але ми ще про це поговоримо, — буркнув невдоволено Магараджа, крутнувся на підборах і пішов за панею Індірою.
Десь за годину Магараджа прийшов із пропозицією сфотографувати-на згадку всю експедицію; Шардаси теж погодились, і задоволений Магараджа велів принести два стільці. Одного запропонував галантно пані Індірі, а по ліву руку посадив біля неї пана Бредероде, котрий, як сказав він, допоміг роздобути кошти на експедицію. На найпочесніше місце в другому ряду, тобто посередині, він хотів поставити пана Шардаса:
— Це ваше місце, дорогий докторе! Хоч би вже тому, що ваша земля набагато ближча до Цейлону, ніж моя.
— Хоча це правда, професоре, — засміявся доктор Шардас, — але обоє ми тут лише гості, а ви керівник експедиції.
Тож Магараджа мусив зрештою стати на почесне місце. По праву руку від нього став доктор Шардас, по ліву сагіб Гопкінс, з одного боку Стара Тростина, з другого Ука Елара.
— А ви, хлопці, сядьте спереду на землю! — вирішив Магараджа в останню хвилину, коли відбіг до апарата, щоб натиснути автоспуск. — Найкраще обійміть один одного за шию, щоб було видно, як ви любите один одного! Матимете за це гарне фото.
— Та будь ласка! — вигукнув Тікірі.
Він випинав груди, аби здаватися на фото якнайбільшим, і витріщав очі, аби не здаватися заплаканим. І трохи всміхався, бо був щасливий, що знову Бандала поруч, але трохи супився, аби мати вигляд рішучий, гордий, невблаганний, словом, як чоловік. Апарат задзижчав, у ньому щось клацнуло, і це було все.
— Ой, — здивувався Бандала, глянувши на Тікірі. — Що з тобою? Сів на колючку?
— Ні. Чого?
— Бо страх як скривився. І ото так ти сфотографувався?
— Як я сфотографувався — покаже фото, — одказав Тікірі з гідністю. — Нікуди не ходи, почекаймо на нього. — Досі він знав лишень мандрівних фотографів, котрі ходили від села до села зі своїми стародавніми апаратами, що робили хоч мізерні, маленькі, кругленькі знімки, зате відразу ж на папір та ще за кілька хвилин.
Але Магараджа відкрутив апарат, склав штатив і пішов з паном Бредероде до намету, ніби геть забув про фото.
— Мабуть, треба йому про це нагадати, — вирішив Тікірі. — Ходи!
Але Бандала добре ще пам'ятав, як то було в Ліндсеїв, коли зважишся звернутися до пана, як він не кликав, а тим паче, як попрохаєш про щось у нього… Тож Тікірі мусив піти до намету сам.
Магараджа сидів там за складаним столиком і морщив носа.
— Що вдієш, Бредероде, — говорив, наливаючи віскі до двох склянок. — Тепер уже з ними погані жарти.
— Хай їм грець!..
— Тихше! — цитьнув Магараджа. — Він нас підслуховує.
Тікірі оглянувся. Віддалік човгала Стара Тростина, перед кухнею сидів похмурий Ука Елара…
— Що тобі треба, шибенику? — накинувся на Тікірі пан Бредероде.
— Нічого, сагібе. Лише фото…
— Матимеш, — засміявся Магараджа. — А тепер біжи!
Тікірі побіг, але думав він уже не про фото. Цікаво, про кого це Магараджа сказав: «Тепер уже з ними погані жарти»? І хто їх підслуховував? Кого це Магараджа боїться? Стара Тростина по-англійськи не знала ні слова… і, крім того, Магараджа сказав: «He's listening» — тобто «ВІН слуха», а не «ВОНА слуха».
Отже, йшлося лишень про Ука Елару. Але ж кухар сидів так далеко, що не міг підслухувати, бо просто не міг нічого чути! Хіба…
Хіба що він справді чарівник, який має вуха скрізь.
Авжеж, так воно, певно, і є! І Магараджа про це знає. Словом, Магараджа боїться Ука Елари та його страшних чар.
Відчуваючи дивний, таємничий напівприємний і напівнеприємний холод на спині, Тікірі вирішив, що про своє відкриття нікому не скаже, навіть Бандалі, бо Ука Елара де хоч його почує й жахливо помститься.
Він і справді мовчав, як могила, — але цим нічому не зарадив.
Того вечора Ука Елара сидів на своїй колоді дуже довго й дуже похмуро. Десь об одинадцятій уклався спати, але незабаром ізнов устав, при світлі електричного ліхтарика вибрав на кухні свій найбільший ніж на м'ясо й підкрався до халабуди, в якій спали хлопці.
— Гей! — приглушено гукнув. — Прокидайтесь!
Вони розплющили очі. Самого Ука Елару при вході бачили невиразно, а от ніж, на який він світив ліхтариком, — надзвичайно виразно.
— Що нам хочеш зробити? — заїкаючись, мовив Бандала. — Зарізати?
— Так, — одказав Ука Елара. — Побачу вас тут іще раз — заріжу. Ідіть геть!
В голосі його бриніла погроза, ніж блищав, але й без того хлопці повірили б. Підвелися.
— Чом? — іще спитав Тікірі.
— Ідіть, ідіть! — скажено гримнув Ука Елара. — Крикнете — штрикну.
Бандала тремтів:
— Таж темно як…
— Ідіть!
Вони пішли.
Місяць сховався, і лиш кілька світлячків літало в чагарях. Позаду блищав ніж у руці Ука Елари; кухар віддалік ішов за ними, світячи тільки на лезо, хоча би раз на дорогу блимнув.
Вони поспішали. Коли обернулись удруге, побачили ніж уже як золотаву цятку — Ука Елара зупинився.
Потім стежка завернула, і друзі не бачили вже нічого.
Було темно, хоч в око стрель, тільки після четвертої години прояснилось, і хлопці побачили над собою місяць, що визирнув з-за хмари. Наддали ходи — боялися, що місяць знову скоро зайде. Не знали, де вони: спросоння й жаху не помітили, якою стежкою пішли. Коли це раптом опинилися на тій головній, широкій, що по ній проїздив Куда своєю машиною. Піднеслися духом.
— Це добре, — прошепотів Бандала; голос йому досі тремтів. — Десь отут я зліз із сагібом з авто й натрапив у лісі на халабуду, подібну до нашої.
— Там би ми могли переночувати, — зрадів Тікірі. — Коли тільки знайдемо її.
Бандала пильно розглядавсь у блискучій сутіні.
— Пам'ятай, на тому місці, де я ввійшов до лісу, стояло дерево года-кудуру. Ми спинилися тільки тому, що сагіб захотів нарвати з нього помаранчів.
Тікірі сплюнув. Хоча плоди года-кудуру схожі на помаранчі, але дуже отруйні, й Тікірі здалося дивним, що розумний білий чоловік не знає такої простої речі.
— А хай йому всячина! — буркнув.
— Не кажи так! — суворо мовив Бандала. — То добрий сагіб. Сам сказав, що відвезе мене до дерева Бо, й дав мені нову одіж і рупії. Всенький день було мені добре.
— Га! — Тікірі раптом пожвавішав. — Яке воно, те дерево Бо? — Страх у ньому ще не влігся, але хлопець був щиро радий, що вони знайшли іншу тему для розмови, аніж кухаря і цю глупу ніч. — Великецьке?
— Ні, мале, — сказав Бандала. Він теж із полегкістю вхопився за цю тему, таку далеку від недавніх страшних знегод і ще страшнішої дійсності. — І все згорблене, мов дід. Похилилося на один бік, тож його підпирають кілька залізних стовпів. Але живе! На ньому багато листя, поміж галуззя тріпочуться бинди, обабіч нього сидять ченці, стережуть. А як котрийсь із них умира, приходить на його місце інший і так далі, один за одним, мов намистинки на шнурку чоток. Той, що сидів праворуч, був уже сто п'ятдесят третій, — додав із святебною шаною. — Я щасливий, що міг йому вклонитися.
— Тому ченцеві? — спитав Тікірі трохи ущипливо.
— Невмирущому дереву! — одрубав Бандала. — Чернець дав мені лишень один листочок дерева Бо. А сагіб Бредероде дав йому за це рупію. Це добрий сагіб. Ніби й не християнин.
— А що він з тебе робив дзвоника, тобі вже не вадить?
— Гадаю, він навіть і не християнин, — ухилився Бандала від прямої відповіді. — Я не люблю християн. Я так думаю, зло не від кольору шкіри, а від віри. От Ука Елара не білий, а все ж злий. Чому? Та тільки тому, що християнин…
— Хтозна, чи він…
Але тут вони забачили в місячному світлі дерево, всипане золотавими кулями, й Тікірі замовк. Хлопці звернули до лісу праворуч. Невдовзі вони продерлися до галявки; за нею по один бік блищала стара водойма (таких Бандала й Тікірі вже знали кілька), по другий бік стояла напіврозвалена бамбукова халабуда.
Заледве хлопці вийшли з лісу, місяць сховався й знову стало темно. Навпомацки добулися до хатини. Як ходили довкола неї, шукаючи вхід, намацали купку сухих гілок, що були їм вельми до речі. Хлопці не мали сірників — не могли розпалити вогню, отже, їм потрібне було щось, чим поштрикати скрізь — по стінах і долівці й вигнати погань, зокрема змій. Тільки потому вони зважились увійти. В кутку знайшли кілька порожніх бляшанок і дійшли висновку, що з халабуди користується найскорше лісник або мисливці, чатуючи на звірину, яка приходить до водойми пити.
Лягли й зітхнули з полегкістю. Про ножа Ука Елари хлопці вже забули, розмова, яку вони вели дорогою, відвернула їхні думки в інший бік; докруж себе вони мають якісь стіни, а над головою стріху з сухого листя — й це зміцнило їхню впевненість у собі. Навіть звуки нічних джунглів не тривожили їх. Ще в таборі хлопці звикли до цих звуків так, що їх би скорше здивувала тиша. Але про тишу тут не могло бути й мови: пищали кажани, шурхотіло невидиме звірятко, певно, ящірка, вили шакали, вигукнув спросоння птах… усе це лунало, як музика — і сповнена небезпеки, і воднораз заколислива.
Однак заснути хлопці не могли. Що робитимуть вони завтра, куди подадуться? Ніхто з них не міг відповісти на це. Мабуть, через те й не висловили цього запитання вголос, немов кожен сподівався: інший обмізкує справу й вирішить, що чинити.
— Ти щось хотів сказати про кухаря, — нарешті озвався Бандала. — Він що, може, не християнин?
— Авжеж ні. Одного разу я вночі бачив, як він ніс жертву до Буддиної статуї. Але мо' то мені лише привиділось.
— Не привиділося, — сказав Бандала тихо. — Але ніс він не жертву, а консерви, що їх накрав на складі.
Тікірі раптом стало все ясно.
— Ах, ах! — забідкався він у відчаї, що так сплохував, почав бити головою об бамбукову стіну, аж халабуда тряслася. — Я дурень! А ти це знав і мовчав?!
— Годі-бо тобі, а то струсиш на нас усіх стоніг і скорпіонів, — гримнув на нього Бандала. — Авжеж я це знав, не сліпий-бо. І мовчав — чи мені клепки бракує? Коли б я хоч словом прохопився — кухар би мені… тобто нам обом… знаєш що зробив би? Хоч воно й так погано скінчилось.
— Бо сказав я… — схлипнув Тікірі. — Так, я бевзь! Он чого вчора Ука Елара посилав мене геть! Він боявся, що обмовлюся перед сагібами! Боявся мене! Хотів, щоб я відразу пішов, навіть давав мені гроші на потяг, але я не міг піти, Бандало. Я вірив, що ти мертвий, і такий був кволий…
Бандала тільки зітхнув.
— Але ти знаєш то певно? — озвався Тікірі знов і ще жалібніше; свідомість провини краяла йому серце. — Навіщо кухареві носити консерви до статуї, котра не їсть? Краще продав би.
— Я не знаю, куди він їх носив, бо ніколи за ним не ходив, але він їх продавав, це напевно. Хтось інший, мабуть, їх забирав. Мали умовлене місце, принаймні так мені це підказує мій ігуанячий язик. Не міг же він давати консерви тому другому серед білого дня і в таборі.
— Хто тільки той другий?
— Не знаю, — буркнув Бандала. — Мо' лісник, мо' той, що водив білих туристів, мо' хтось, кого ми й не знаємо. Хіба тепер не байдуже?
Тікірі закрутив головою. Бандалина мудрість його здивувала то дужче, що він ніколи в неї не вірив. Аж тепер повірив, коли все раптом з'ясувалося…
— Ах, Бандало, — прошепотів Тікірі. — Я вчинив дурницю, але це, мабуть, добре, що ми здихались Ука Елари. Він негідник.
— Він християнин, — просичав Бандала ненависно. — Ніколи більш не схочу служити християнам або з християнами. Ходімо туди, де їх нема. Жодного!
— І де є слони! — вигукнув Тікірі. — Я вже знаю, де їх найдемо: в Канді. Їдьмо туди потягом — це ж вельми просто. Сів — і готово. Потяг нас ніде інде не завезе, Ука Елара сказав…
— Ука Елара! — глузливо урвав його Бандала. — І ти йому віриш?
— Ні. Але про слонів він не брехав, казав мені про них ще раніше, ніж я розповів йому, що бачив його вночі у джунглях. Тоді він ще не хотів мене спекатися. Чого йому було брехати?
— Бо він християнин! Вони завсіди брешуть. Ні, я їм не вірю й не хочу з ними мати ніколи нічого. Саме тому ми й утечемо кудись…
— Але я не хочу весь час від когось тікати, — заперечив Тікірі. — Я хочу за чимось іти. Це інше, це ліпше, так чинять чоловіки. Хто весь час утіка? Заєць.
— Не лишень заєць, а й леопард, — відказав ображено Бандала. — І кобра! Коли вони бачать, що слабіші, то втікають. Це не ганьба. Навіть і Освічений утік з палацу й замешкав у пустелі. Тільки ось тоді ще не було християн і англійців. Нам треба йти далі, бо жодна пустеля нині не пуста вже. Утечемо… тобто не втечемо, а підемо до моря, сядемо на корабель і висадимось десь на острівці, де ніхто не живе або принаймні нема жодного християнина.
— Ти певно знаєш, що такий острівець десь є?
— У морі острівців як піску, це кожен зна, — нетерпляче мовив Бандала.
Заперечення Тікірі його дратували, бо руйнували картину, що він її мав перед очима ще від хвилини, коли вони тікали з рідного села, — картину рожевої півкулі або хай навіть і серпика, що сяє серед безмежного моря; над ним височать лише кілька кокосових пальм і така ось бамбукова хатина. У ній живе Бандала з матір'ю, з Тікірі, з дядьком Вікреною, з Дгаму, а може й з Жабою — хоч у того й грубий голос, але Жаба добрий… Океан кишить рибою, і ніхто ніколи не приплива, щоб звеліти тобі відлупцювати товариша, ніхто не назива тебе поганином і не світить електричним ліхтариком на великий ніж. Ніколи ніхто…
Раптом він усвідомив, що Тікірі знову щось говорить, знову заперечує.
— Годі балакати! — гримнув Бандала. — Я все добре обміркував: підемо до Коломбо, це ж бо найбільша пристань, з неї відпливає сила кораблів. На якийсь із них наймемось юнгами й відпливемо якнайдалі. Треба відпливти далеко, бо безлюдний острів не найдеш коло узбережжя…
— А Калудува?!
— Калудува не безлюдний острів. Тобто він безлюдний, але не цілком, бо всі пальми на ньому належать панові Альвару. До того ж пан Альваро дивиться туди в бінокль і приплива моторним човном, коли йому заманеться. Ні, ні, безлюдний острів зовсім інший, і дістанемося ми до нього хіба на великому кораблі з Коломбо. Тож туди нам треба йти, і ми таки підемо. До Коломбо. А як не хочеш — піду сам! — сказав так гостро, що Тікірі враз спалахнув.
— А я кажу, що ліпше йти до Канді, — мовив він дратівливо, — А як не хочеш, піду туди сам без тебе!
— Гаразд, — сказав Бандала.
— Гаразд, — осміхнувся Тікірі.
Кілька хвилин кожен чекав, чи не передумає інший. Перш ніж діждалися, склепила їм утома очі.
Далекий гуркіт, що збудив Тікірі, лунав тої ночі вже втретє. Перші два Тікірі проспав. Але цей третій грім був голосніший і лунав довше, тож хлопець розплющив очі. Не знав, чому прокинувся. Сів і став наслухати. Однак у тиші почув лиш розмірене Бандалине дихання й шелест ящірок на стрісі — звуки, відомі йому з табору. Першої миті навіть припав обличчям до бамбукової стіни, аби подивитися, що діється в таборі, як робив це завжди, коли його будив самоцвіт, чи, краще, кістки, що їх намуляв самоцвіт. Раптом згадав, де він, що сталося… і пробудив його не самоцвіт, а щось інше.
Що це було, уже не думав. Устав. Вийшов. Місяць просвічував хмари — скидався на масну пляму, але цього кволого світла Тікірі було досить, щоб визначити, кудою йти до зеленої дороги. За п'ять хвилин уже біг дорогою до табору. Серце йому калатало аж у горлі. Був він сам, обабіч стирчали чорні дерева, небо вгорі захмарилося, зорі щезли, місячне світло тьмяніло… але Тікірі вперто біг, притиснувши руки до боків і зціпивши в кулаки. Мусив бігти. Вертався по свій самоцвіт.
А дорога петляла і така була нескінченна, аж засапаний Тікірі зупинився, приголомшений думкою, що до табору він ніколи не добіжить, бо не тудою побіг. Над головою в нього спліталися крони дерев, між ними невиразно видно яснішу смугу неба, подібну до звивистої стежки, достоту такої, як стежка, що на ній Тікірі стояв…
Туди чи назад?
Заплющив очі й спробував уявити собі, як вони з Бандалою дісталися до халабуди… Потім рішуче рушив далі: з Бандалою вони йшли стежкою впоперек лісу — тож їм дорога здалася короткою; йому не лишається нічого, як бігти та бігти.
Отже, він біг.
Коли нарешті загледів жовту іскру — світло лампи перед Магараджиним наметом, грім пролунав ізнов. Тоді ще раз. Але Тікірі вже стискав самоцвіт у жмені й дививсь угору, де мигтіли круглі блискавки, схожі на квіти соняшника. Ніби просто над головою.
Тікірі припав до стіни халабуди. Сухе листя стріхи виступало лише трохи, але й це було краще, ніж нічого, — так принаймні не здається, що блискавка уразить саме тебе. Перш ніж Тікірі спала думка сховатися досередини, небо погасло і грім ущух.
Відтак, саме коли Тікірі збирався вертати, перед кухнею показалася велетенська тінь Ука Елари. Кухар вийшов і розглядався, ніби тільки тепер шукав, що ж це перебило йому сон.
Тікірі мало не зойкнув: щоб добутися на зелену дорогу, він мусив пройти побіля кухні! Тож не лишається нічого іншого, як перечекати, доки ворог надихається нічним повітрям або…
Більше не роздумував. Обернувся спиною до Ука Елари, обличчям до темних чагарів. Мить шукав очима ту стежку, якою вони з Бандалою пішли, коли кухар погрожував їм ножем. Тихенько вибіг. Земля під його ногами була м'яка й тепла, як тіло звіряти. Він не сумнівався, що це та сама стежка, якою вони ішли… або впевняв себе, що це вона. Клусав, увібравши голову в плечі…
За якийсь час, що його Тікірі не міг ані визначити, ані виміряти, він опинився на березі водойми. Місяць знову світив, вода блищала, проте халабуди, в якій спав Бандала, не було й сліду.
Сталося саме те, чого Тікірі у глибині душі боявся найдужче: він сплутав стежку. Була то не зелена дорога, а якась інша, до іншої водойми й галяви.
Тупо сів. Що діяти: вернутись або рушити далі, сподіваючись, що, може, втрапить випадком на зелену дорогу, як це було з ним уже стільки разів?.. Не знав. Усі думки раптом полишили його, крім однієї, жахливої: вже ніколи нічого не знатиме він, бо має замість голови камінь. Витер з лоба струмочки поту. Хоч промчала громовиця, але жодної краплини не впало і ніч була душна, як піч. Голова в Тікірі була тяжка, мов камінь, і хилилася на груди…
Насилу звів голову. Крони дерев за водоймою розгойдалися, ніби на них налетів вихор, почувся верескливий крик мавп, його урвав болісний зойк, похлинувсь, замовк… натомість хтось плямкав, сопів, гарчав, хрумтів…
Двома стрибками Тікірі метнувся на стежку, якою прийшов сюди, й стрімголов побіг. Джунглі зненацька проясніли — ніби чудо. На небі спалахнуло рожевувате сяйво. У таборі вже можна було розгледіти навіть ямку, з якої хлопець викопав самоцвіт. Ука Елари ніде не видно. Тікірі назгинці пробіг між наметами. На зеленій дорозі випроставсь і помалу пішов. Дуже помалу. Була від того велика насолода — мати змогу знов іти помалу й дивитись перед собою. Закрути, закрути. Знов і знов…
Отруйні плоди года-кудуру скидалися на рій маленьких сонць. Тікірі розглянувся. Над джунглями сходило величезне сонце. Хлопець завернув. Галузки хрумтіли під ногами достоту так, як перед хвилею мавпині кістки в зубах хижака. В одному куті галяви побачив водойму, поверхня якої рябіла від голівок черепах, у другому — бамбукову халабуду.
— Бандало! Відповіли тільки мавпи.
— Бандало! Тихо.
І Тікірі замовк. Стояв у дверях халабуди й перелякано дивився на долівку, на якій валялися лиш три порожні бляшанки й трохи сухої соломи.
Бандала зник.
Коли пані Індіра вийшла того ранку з намету, її хтось покликав з кущів. Вона обернулася:
— Що таке, Тікірі?
— Ах, рані, верніте мені Бандалу!
Вона засміялася:
— Чи я його в тебе забрала? Він, мабуть, у вашій хатині.
Тікірі закрутив головою.
— Давно вже нема його там…
— Як то?
Тікірі мовчав, лиш звів благально очі на неї в надії, що станеться, як учора — пані засміється й мовить: «Не будь дурненький, Бандала живий і вернеться!» — і це буде правда.
— Як то? — повторила пані Індіра.
— Ми втекли, — прошепотів Тікірі. Опустив очі. Нараз усвідомив, що вчорашнє не повториться, що пані не зарадить. Що остання надія, за яку він ухопився там, у порожній халабуді, коли довго марно кликав друга і нишпорив у кущах, що й ця остання надія марна. Пані знала ще менше, ніж він.
— Чого ви утекли?
Нараз Тікірі пошкодував, що взагалі вернувся. Не хотілось йому розказувати про кухаря та про його ніж, було це все таке далеке й даремне, не мало ніякого значення. Однак довелося розповісти в кількох словах.
— Ука Елара вам погрожував? — здивувалася вона. — Нічого не бійся! Залишайся тут, він тебе пальцем не займе.
Тікірі здивовано поглянув на неї. Невже вона могла подумати, що він зостанеться тут без Бандали й шукатиме в неї захисту від кухаря!
— Ой ні! — вигукнув Тікірі й устав. — Піду до моря. Бандала дуже мріяв про нього. Тож напевно туди й попростував. Піду за ним і шукатиму його…
— Де? Море велике, узбережжя довге. Де ти його шукатимеш?!
— У гавані в Коломбо, — впевнено відказав Тікірі. — Неодмінно там його найду, бо він напевно туди пішов.
— Не дурій, — усміхнулася пані. Але Тікірі стояв на своєму, а коли вона наполягала, змовк. Зазирнула йому в очі — зрозуміла, що він її не слухає — дивиться вдалину на захід, де море, і отже, Бандала.
— Гаразд, — зітхнула пані Індіра й подумала собі, що таких гарних очей ще не бачила. — Але пішки ти туди не дійдеш. Зачекай хвилинку. Куда має завтра їхати саме до Коломбо, але, може, поїде вже сьогодні. Хочеш, поїдеш із ним?
— Еге, хочу. Бандала напевно туди пішов.
За годину Тікірі сидів біля Куди й їхав зеленою дорогою: закрут за закрутом… Отруйні плоди года-кудуру зблиснули проти сонця й зосталися позаду. Закрут за закрутом…
Коли машина викотилася на асфальтоване шосе й взяла курс до моря, десь праворуч почувся гудок потяга. Тікірі підвів голову, але не побачив нічого, лиш зелень. Куда голосно засурмив, ніби вітаючи паротяг…
… А недалеко звідси підвів голову Бандала. Однак не побачив нічого; лише стелю вантажного вагона, в якому злякано скулився. Потяг рушив.
Так почалася довга Бандалина путь від узбережжя.
Бо коли Бандала прокинувсь уночі при фейєрверку блискавиць і побачив, що нема Тікірі, він довго марно кликав його й чекав, а тоді не знайшов іншого пояснення, як те, що Тікірі здійснив свою погрозу й подався сам до Канді й до своїх проклятих слонів. Тоді груди Бандалі стисла туга, туга та росла й росла… застувала й заглушала все: і картину рожевого острівця, й поклик океану. Заледве трохи розвиднілося, рушив Бандала навздогін другові.
Так сталося, що той із них, хто мріяв про джунглі, повні слонів, їхав до моря, тим часом як другий, хто мріяв про море, їхав глибше до джунглів.
Їхня дружба була така міцна, що зовсім їх роз'єднала.