Кухар Ука Елара був неабиякий брехун, однак Тікірі він збрехав не так уже й багато.
Він, приміром, сказав, що в Канді є стада слонів, — і це була правда. Зрозуміло, були то слони приручені й належали не братові Ука Елари, а товариству «Дженерал Контакторе оф Сейлон» (котре будує дороги, перевозить великі вантажі, вирубує ліс та ін.), а Ука Елара прибрехав лише трішки для того, аби в хлопцевих очах додати собі гідності й статечності; словом, хотів похизуватися знатним, багатим родичем.
Коли в день Бандалиної вигаданої смерті Ука Елара нашіптував Тікірі, що досить сісти в потяг і хай собі везе, бо потяг іде лише до Канді, то казав він щиру правду; однак забув додати, що потяги ходять і в зворотний бік. Якби Тікірі був його тоді послухав, то напевно не дістався б до Канді, бо саме після обіду потяг, до якого Ука Елара його посилав, приходить з Канді й іде далі на північ. Проте кухаря анітрохи не обходило, куди хлопець заблукає, хотів його просто збутися, бо Тікірі забагато знав.
І коли Ука Елара махав перед очима в Тікірі листом, в якому буцімто йшлося про те, що має приїхати його, кухарів, небіж, то теж казав правду — за винятком дрібниці: небіж той був не магаут, а звичайний собі п'ятнадцятилітній хлопець, навіть легкодухий. Однак це Ука Еларі не заважало, скорше навпаки. Відколи прийшли хлопці, він звик сидіти цілісінький день на колоді, жувати паан, плювати червоною слиною й розкошувати в солодкому неробстві. Того кухар і написав про небожа — щоб замінити Тікірі своїм родичем, котрий і працюватиме, як кінь, і не намагатиметься сунути носа куди не слід. А магаута зробив з нього Ука Елара, аби лише впевнити Тікірі, що в Канді є вільне місце погонича слонів, і примусити його втекти. Ще кухар сподівався й на те, що Бандала сам у таборі не зостався б і пішов би услід за товаришем.
Хоч Тікірі його не послухав, не втік, і події розвинулися трохи інакше, — однак з погляду кухаря це зовсім не міняло справи: нарешті він нагнав небажаних служників, хай навіть погрожуючи ножем.
А для хлопців змінилося багато чого: замість Тікірі подався до Канді Бандала, а що прийшов до потяга не по обіді, а вранці, то виїхав у правильному напрямку.
Про все це Бандала не мав, звісно, ніякого уявлення. Просто рушив до водойми, докруж якої проїхався вчора з сагібом Бредероде, помітив на коліях потяг, що складався з кількох білих пасажирських вагонів, причеплених до вантажних; знаючи, що в Тікірі катма грошей, був цілковито певен, що той мандрує, сховавшись в якомусь товарному вагоні.
Залишилося тільки знайти, в якому саме, і це не становило б труднощів, якби було спокійно. На лихо, робітники саме обходили потяг, постукували довгими молотками по колесах, і хлопець зміркував, що ліпше почекати й роздобути собі щось на сніданок. Знову терпіти голод, як під брезентом вантажної машини дорогою з дому? Е ні, красно дякую. Тож за рупії, що йому вчора подарував сагіб Бредероде, Бандала купив у вуличному рундуці китицю зелених бананів, котрі погамували і голод і спрагу. Побачивши, що робітники вже пішли, Бандала підкрався до відчинених дверей останнього вантажного вагона.
— Тікірі! — покликав приглушено, сховавшись за ящиками, зваленими побіля колії. — Ти там? Чуєш мене?
Тікірі не відгукнувся. Неподалік залунали кроки. Робітник побачить і прожене!.. Бандала зацьковано розглянувся… Скочив до вагона.
Кроки залунали ближче, двері вагона безгучно засунулись, і навколо Бандали запанувала непроглядна ніч.
Першої хвилі пітьма, в якій він опинився, здалась йому чорнішою від могили. Робітник пішов, ніщо не ворухнулось. Мертво. Тихо. Могила…
— Тікірі! — прошепотів Бандала.
Але голос його лунав у глухій порожнечі.
Лячно. Бандала скулився біля стіни… Згодом угледів пружки світла, що просякають шпарами довкола дверей. Це підбадьорило його так, що він зважився покликати голосніше:
— Тікірі, ти тут?
Однак знав, що гукає марно, він тут сам, Тікірі сховався в іншому вагоні. От не таланить! Тепер справді нічого іншого не лишається, як вилізти непомітно надвір і спробувати щастя в наступному вагоні.
Обережно вперся у двері — відсунути. Обережненько й злегенька, лиш одною рукою… Потім двома… Тоді, не дбаючи про обачність, з усієї сили, несамовито…
Потому сидів на підлозі, похнюпивши голову у відчаї: двері не відсунулись. Робітник узяв їх ізнадвору на засув.
Коли потяг рушив, паротяг дав надривний гудок, йому тієї ж миті відгукнувся автомобільний сигнал. Бандала підвів голову. Але побачив лишень темну стелю своєї в'язниці й ті шпари довкола дверей, схожі на рямці з мерехтливого золота.
Потяг сіпнув, аж Бандала впав на бік.
Водночас у дверях прочинилося загратоване віконце, крізь яке війнув свіжий вітрець. Бандала притьмом підхопивсь, аби відчинити його навстіж. Побачив верховіття дерев, що тікали назад, і сиво-голубе небо.
— Бодай щось! — вигукнув Бандала, ніби прагнув упевнити сам себе, що вся сьогоднішня невдача не така вже й велика. Розглянувся по вагоні. В одному кутку тряслись якісь ящики, в другому лежала купа порожніх мішків — наче навмисне хтось приготував її для мандрівника, котрий сьогодні вночі погано відпочив.
— А на додачу ще й це! — вигукнув Бандала знову. — Буду спати!
Він радів, що в гуркоті потяга може галасувати, як йому забагнеться, може дати волю своїм думкам. Тепер йому здалося, що він ув'язнений лише наполовину.
— Тікірі! — кричав. — Чуєш мене? Ти в сусідньому вагоні? Тікірі, я їду з тобою!
Невдовзі йому навіть сподобалось у вагоні. Перш ніж заснув, дійшов висновку, що тут, власне, куди краще, ніж у вантажній машині на дорозі, бо тут має банани й зна, куди їде. Правда, з другого боку, тут трохи гірше, бо він у вагоні сам і не може вийти. Але це дрібниця.
— Тікірі, гов! — вигукував. — Ти зрадник і нікчема, утік од мене! Я тобі це прощаю, але на покару нічого не дам тобі їсти!
А по хвилі:
— Тікірі! В Канді вискоч із вагона й кричи! З голосу тебе найду!
— Ну й кумедія, — сміявсь Бандала вже у півсні:— Їдемо майже як магараджі: кожен має для себе свій власний великий палац — вагон!
Майже в тій самій хвилі, коли Бандала почав куняти в своїй грімкотливій в'язниці, похилилася голова і в Тікірі. Авто хиталося, шофер Куда мовчав, а мотор співав так монотонно, що хлопця знемагала дрімота. Очутився він, коли Куда загальмував біля хати, в якій корчмар тамілець з великим срібним конде у волоссі продавав теплу страву, а зокрема горілку.
— Наїмося, — сказав Куда. — Ти ж голодний. Чи ні?
Тікірі потакнув, і невдовзі вони вже сиділи над мискою рису; брали його пучками, стискали, вмочували в підливу карі, жовту, мов живиця.
— Додому хочеш? — зненацька спитав Куда.
— Ні! — наїжився Тікірі. — Додому нізащо. Я не хочу, щоб ти мене туди одвіз, краще втечу!
Куда стенув плечима. Насправді він був здивований, що Тікірі не хоче додому. Хоч пані Індіра йому — Куді — звеліла сам на сам, аби завіз хлопця до Калуеламагатари, але для Куди це був чималий гак — скільки бензину вгехкаєш! — дбав він, звісно, про власну кишеню, а пані Індіра ніколи не дізнається, що заїхав він із хлопцем не під три чорти, а висадив його дорогою. Що більше Куда про це думав, то безглуздішим здавалось йому везти когось туди, куди той не хоче, і марнувати дурно час і гроші.
— Не хоч, то не хоч, — мовив поблажливо. — А де я тебе маю зсадити?
— В Коломбо! — вигукнув Тікірі. — Пані мені пообіцяла, що ти мене туди відвезеш.
— Гаразд, — потакнув з полегкістю Куда; до Коломбо він мав їхати так чи інак. — Але якщо ти…
— Не хочу!
— Гаразд, — повторив Куда й залюбки потягнув з пляшки араку.
Куда був не лихий чоловік, але любив пити, аж самому гидко було. «Он Тікірі краще, аніж мені, бо він не п'є, арак йому не смакує. А гроші хлопець одержав. А навіщо вони йому? Грошей потребує більше той, кому гірше».
Так думав Куда, однією рукою гладячи пляшечку з араком, а другою мнучи в кишені ті двадцять рупій, що їх йому пані Індіра доручила, аби віддав Тікірі в кінці подорожі. Дурість несосвітенна, їй-бо! Що хлопчисько робив би вдома з двадцятьма рупіями?!
Тільки от хлопець хоче не додому, а до Коломбо.
Куда розгублено потер підборіддя:
— Гм… Але якби тобі закортіло додому, то доведеться в Коломбо сісти на автобус.
— Не закортить, — відказав Тікірі.
— Як знаєш, — усміхнувся Куда так широко, що показались усі його верхні зуби, й радісно сьорбнув із пляшки. Як усе гарно складається! Навіщо цьому шмаркачеві в Коломбо гроші? Хіба на автобус, щоб дістатися додому. Але він додому не хоче й твердить, що автобусом не поїде. Тож гроші йому взагалі ні до чого. Тобто: буде справедливо, коли двадцять рупій залишаться цьому бідному, нещасному — словом, тому, кому справді їх треба.
Невдовзі по шосе, мов буря, мчала машина — тому, за кермом, голова була повна араку й чудових мрій, як він у Коломбо вживе світа за ці двадцять рупій. Ще перед обідом порідшали зелені стіни заростей, що обабіч облямовували шосе, поступилися місцем кокосовим гаям, і майже водночас Тікірі почув у повітрі знайомий солоний пах, провісник океану. Машина вискочила на пагорб — відкрилася безмежна далечінь, поцяткована всіма відтінками зеленого й голубого.
Так ізнов по довгих днях Тікірі побачив море, знайоме змалечку, і видалося воно йому сьогодні невимовно гарним, хоч він і не мріяв про нього. Гарне тому, що десь на його березі він напевно найде Бандалу.
Але океан раптом ізник, обабіч шосе замигтіли хатки, будиночки, будинки, ряди їх густішали, далі зависочіли такі велетенські будівлі, що Тікірі зроду й не снилися. Вулицями текли розмаїті гуркітливі потоки — ріки людей і машин, цілі ланцюги машин, цілі юрби чоловіків і жінок, білих і коричневих, одягнених так і сяк, з голими грудьми і в білих саронгах, у картатих сорочках і в європейському строї, в капелюхах і в тюрбанах і з гарними косами, зав'язаними по-сінгальськи.
Зчудовано, захоплено, навіть трохи злякано розглядався Тікірі навколо. Де Бандала, де його найдеш у цьому лабіринті?.. Серце йому стисло від сумного передчуття. Але відразу попустило, і Тікірі радів, що він тут, у цьому великецькому місті, бо сюдою кожен мусить раз пройти, кожен, хто кудись подорожує, і кожен, хто щось шукає, — інакше-бо тут не могло зійтися стільки людей. І друг Бандала казав, що піде сюди найматися на корабель…
— Гей, ти! Спиш, чи що? Приїхали! — почувся Кудин голос.
Тікірі стрепенувся. Лиш тепер до нього дійшло, що мотор стих, подорож скінчилася. Стояли на широкій місцині, обіч якої здіймалися ті найбільші, що їх Тікірі будь-коли, окрім дагоб, бачив, будівлі — вони перевищували й верхівки кокосових пальм, котрі стриміли нарізно в садах; на другому боці земля кінчалася рівним камінним краєм — геть-чисто відітнув хто — і починалося море. Дивне море, його затисли камінні дамби, мов клешні велетенського рака, і на поверхні, всіяній масними райдужними плямами, сиділи кораблі, більші від будинків.
— Так, — сказав Тікірі й вийшов.
Тієї миті йому здалося, що він провалився кудись на дно океану ще дивовижнішого, ніж той, забруднений олією і всіяний пароплавами, подібними до будинків: на дно стовписька, океану людей. Він тепер не бачив нічого, тільки їх, людей і людей, — бо всі вони були більші, ніж він. А що головне: всі були розумніші, спритніші, ніж він. Принаймні так йому здавалося, бо всі вони кудись ішли або щось робили, всі мали якусь мету, всі знали свою дорогу, свою домівку, оце місто… а він нічого не знав і не мав нічого. Ні мети, ні домівки, навіть не уявляв, що нині діяти. І знав він тут лиш одного чоловіка, на якого мимоволі звів очі.
Шофер Куда — бо він був цей чоловік — зловив хлопців погляд, і очі в нього неспокійно забігали.
— Куди підеш? — спитав і, швиденько одвернувшись, закурив сигарету.
— Не знаю, — зітхнув Тікірі, однак слова ці чи, може, тон, яким він їх мовив, здались йому боязкими, і він одразу виправився: — Ще не знаю. Але за хвилину знатиму. Їй-бо, ось тобі моя рука!
Звів правицю, і Куда згори простягнув до неї свою руку, бо досі сидів за кермом, а той головатий хлопчина справді був малий, наче жук.
— Ось тримай, — сказав Куда. — Тут двадцять рупій.
— Що з ними робити? — спитав Тікірі.
— Що!.. Що!.. — буркнув Куда. — Біжи їх розміняй!
Витираючи спітніле чоло, дививсь услід хлопцеві, що губився в натовпі, й думав, що то — випробування чесності. Еге. Долі так забаглося, щоби з того сталося випробування чесності. Авжеж так. Бо хоч він, Куда, збирався дати ті гроші хлопцеві без застережень, але хлопець спитав, що з ними робити, і в нього, в Куди, от-от мало зірватися з язика: «Що хочеш, вони твої…», але ці слова застрягли в горлі, і він зрештою сказав щось зовсім інше: «Біжи їх розміняй!..» Просто вустами того хлопця доля спитала, а його, Кудиними, вустами доля відказала. Отже, так воно й мало бути. Та й, зрештою, це єдиний справедливий рішенець: якщо хлопець повернеться — він чесний і заслуговує віддяки. Якщо ж він нечесний — попадуть гроші до непорядних рук, на шкоду цим порядним, що їх потребують.
Саме на ці порядні руки, що їх потребують, дивився тепер Куда, а вони неспокійно натискали на кермо. Куда був надто збуджений, щоб роздивитися в юрмі, вертається хлопчисько чи ні. А потім, зачувши писклявий голос Тікірі: «Я вже тутки!» — раптом зрозумів, що весь цей іспит чесності був несосвітенна дурість. Безглуздя, більш нічого! Бо якби хлопець був меткий, щезнув би й мав би собі двадцять рупій. Але ж він дурний, страшенно дурний — і щоб йому за цю дурість іще заплатити? Де ж тоді правда?
Тож Куда відлічив вісімнадцять рупій, сунув їх собі до кишені, а дві простягнув Тікірі:
— Бери й мовчи! Купи собі на них поїсти. Диви тільки не змарнуй!
Відтак їхав од гавані й думав, що коли зараз, ось зараз не нап'ється, буде йому погано. Стільки турбот з одним шмаркачем, стільки душевної боротьби, стільки роздумів — а скільки роздумів, стільки справедливості! Це справедливо? Ні! Спинивсь і перехилив дві склянки. Нараз йому стало хлопця так шкода, що він прожогом скочив за кермо й вернувся до гавані. На превеликий жаль, хлопця вже не побачив, хоч і розглядався цілу хвилину, ба навіть зліз із сидіння і обійшов навколо машини.
Тим часом Тікірі стояв у юрмі, не маючи вже ані шеляга. Нічого не мав, лиш самоцвіт, зав'язаний у кінець саронга, та ще одну кумедну річ, яка згодом істотно вплинула на його долю. Була це чорна книжка, в котрій він не тямив прочитати жодного слова.
Хоч Бандала відразу ж заснув, умостившись на мішках у своєму в'язниці-вагоні, але спав дуже мало. Десь за півгодини по тому, як виїхали з Анурадгапури, потяг зупинився на осонні й стояв там так довго, аж дах розжарився. У вагоні стало задушно. Коли спітнілий Бандала зрештою прокинувся, йому здалося, що він десь у кузні. Підвівся, став на ящики й торкнувся стелі. Засичав, опікшись. Не дбаючи, зчиняє шум чи ні, притяг кілька ящиків до дверей, поставив один на один і сів аж нагорі, поближче до віконця. Крізь те віконце-шпарину влітав досередини кволий вітрець, та коли Бандала видряпався на ящики й умостився під розпеченою бляхою, йому було не набагато краще, ніж перше. Хіба що тільки він тепер міг дивитися надвір на вокзальну будівлю, наче посипану золотим піском, і на кілька дерев, наче притрушених порохом.
Нарешті потяг рушив, вітрець задув веселіше й трохи охолодив Бандалі обличчя. На жаль, ящики розхитало, і хлопець мусив злізти. Став навшпиньках біля свого віконця й дививсь, як міняється краєвид. Дививсь, але не тямив нічого. Жодної думки — спекотнява геть усі прогнала. А може, це й на ліпше, бо потяг їхав безмежно довго… потім ізнов стояв нескінченно довго… і знов їхав та їхав.
Лиш раз очутився Бандала зі свого очамріння. Було це на станції, де якраз спинивсь іще один потяг і де снувало стільки людей, що Бандала подумав, чи це вже не Канді. В цій думці таїлися радість і страх, радість, бо дорога скінчилася, страх — як непомітно вислизнути із замкненого вагона. Сховатися під мішками й чекати, доки робітники відчинять і підуть? Це було найбезпечніше. А що, коли вони не підуть, а почнуть розвантажувати вагон? Тож ліпше вискочити, тільки-но хтось відсуне засув, і, скориставшись із замішання, дременути, — як тоді з вантажної машини.
А що, як вагон взагалі не відімкнуть і залишать стояти десь на колії навіть кілька днів? І що тоді робитиме Тікірі?.. Ні, все було не так забавно, як Бандалі здалось уранці.
Потім він помітив напис на вокзалі:
«Полгагавелла».
Отже, на щастя, ще не Канді. Хлопець з полегкістю відітхнув. Хоч сонце пекло так само немилосердно, але Бандала принаймні вже отямився і мав час усе зважити. Ухвалив: найперше треба наїстись. Однак заледве облупив перший банан, потяг набрав швидкість, і хлопець не мав уже ні часу, ні бажання їсти: припав до віконця й чудувався з багатства Ланки.
Були це не самоцвіти, що ними снив Тікірі. І не океан, що ним снив Бандала, ані острови, ані міста, ані потоки машин і людей… Були це рослини.
Правда, Бандала майже все своє життя прожив на межі двох морів — моря вод і моря дерев, рослин. Але те, що нині простяглося перед його очима, не бачив він зроду. І джунглі, якими вони з Тікірі пройшли до Анурадгапури — чи те, що хлопці тоді вважали за джунглі, і навіть дехто в таборі вважав так, — і та зелена повінь, що він й досі яскраво пам'ятав, — усе те раптом утратило свою пишноту, зблякло — так, як блякне вдень світло лампи, що вночі здавалося сліпучим.
Рослини, що їх Бандала бачив дома з узбережжя як пальмовий ліс, а з човна як зелену смугу, рослини, що в Анурадгапурі скидалися здалеку на мох, — ці рослини тут здіймалися до фантастичної височини. Наче дагоби. Наче сотні дагоб, поставлених одна на одну, — мовби зелені, голубі, жовті, фіолетові хмари, що перед бурею купчаться на небі. Але все це були дерева, живі дерева з листям і квітами. Куди не глянь — підпирає небо велет. А за ним другий, ще більший. І третій, десятий, сотий… усі наче всіяні райдужними зірками, в небачених шатах. Ні, супроти цих джунглів ліс в Анурадгапурі був жалюгідною купою листя.
Тут Бандала постеріг, що паротяг натужно пахкає, потяг рухається повільніше, плазує звивистою дорогою кудись угору, і що зелені купи, які в першій хвилі він мав за рослини, великі, ніби гори, — справді гори, вкриті рослинами.
Помалесеньку, ніби крок за кроком, гори відступили, і зелень на їхніх схилах змінилась у голубувату млу, поцятковану срібними серпиками. Скидалося то на блискучі сходи, приступки яких подекуди вузенькі, мов гостряк серпа, подекуди ширші, вигнуті й райдужно променисті. Але то були не срібні сходинки, а рисові нивки, приліплені терасами до схилів горбів, оточені глиняними загатами й повні води.
Паротяг і досі дихав уривчасто. І що вище потяг виповзав, то свіжіший віяв вітрець, аж нарешті став такий на смак, як джерельна вода. Похолоднішало. Повітря було духмяне, і хлопець справді пив його, як воду, — жадібно, невситимо. А напившись, відчув голод і кінець кінцем з'їв свій банан.
Аж тут Бандала побачив слонів.
Було їх двоє, волочили за собою десятиметрові колоди «залізного» дерева, зв'язані ланцюгами, що пронизливо забряжчали, як тягар застрибав кам'янистим шосе. Бо обіч колії вже бігло шосе. Виринуло звідкілясь із пралісу, націлюючися прямісінько до міста, перші будинки якого Бандала помітив аж тоді, коли потяг почав гальмувати.
Потім світ знерухомів. Перестало гримкотіти. Бандала бездумно обіперся об двері, вони прочинились, і він вискочив.
Сталося чудо: без сторонньої допомоги він утік із в'язниці, ключа від якої не мав.
Але перші секунди Бандала думав про що завгодно, тільки не про чудеса.
Бандала не роздумував: вийти треба тут, бо тут слони, — отже, тут напевне вийде й Тікірі! Тому Бандала відчинив двері, щойно потяг зупинився.
І двері безгучно піддалися, Бандала вискочив… і здивовано став, бо на нього ніхто не звернув уваги — ніде не було живої душі; тільки за коліями, в тіні маленької смоковниці, сидів на землі дід, їв коржика й дивився крізь Бандалу, ніби не бачив його або ніби хлопець був прозорий.
Позаду пролунав хрипкий голос репродуктора: «Канді! Канді!» Бандала обійшов потяг і опинився на вокзалі, повному люду.
Але й тепер Бандала не сушив собі голови, хто це відчинив йому двері. Знав лише, що завдяки збігу обставин вийшов з потяга на супротивному від вокзалу боці, тому його й не помітили; боявся тільки, що Тікірі не матиме такого щастя.
Але Тікірі не з'являвся.
Усі подорожні вже вийшли, чоловіки в парусинових куртках давно вже почали виносити речі з товарних вагонів, але ніде не мелькнула маленька чорна постать… П'ять, десять хвилин стояв Бандала віддалік потяга ніби прикутий. Потім щодуху оббіг вагони там, де чверть години тому вискочив. І знов стояв, стояв.
А коли ногам несила було стояти, сів у тіні обіч діда, що й досі жував, і чекав на нове чудо, в яке, на лихо, взагалі не вірив. Він зміркував уже, що з ним не сталося нічого чудесного. Просто вагон мав дві сторони, а отже, і двоє дверей. Одні робітник в Анурадгапурі засунув і замкнув, а про другі, напевно, забув. І він, Бандала, подорожував весь час у в'язниці, що й не була в'язницею.
На шосе забряжчали ланцюги. То підходили слони, але Бандала навіть не глянув на них. Нахиливсь аж до землі, зазирнув під колеса вагонів — чи не мигнуть на тому боці тонкі чорні ноги; їх би він одразу пізнав, бо такі ноги має лише Тікірі… Але скоро Бандала підвів голову і обернувся до старого з коржиком.
— Дядьку, — спитав, — чи не бачили ви малого чорного хлопця з великою головою? Чи не вискочив той з потяга?
— Ні, — відказав дід, обернувся до нього лицем — Бандала побачив, що він сліпий.
Хвилю обидва мовчали.
— Я розбиваю тут каміння, — мовив старий гордо. — Як хочеш знати, розбив я такі гори каміння, що довкола мене зостався висіти порох, наче хмара. Того я бачу лише тіні.
— Авжеж, — шепнув Бандала; не знав, що сказати.
— Та вже ж, — потакнув старий радісно. — Люди кажуть, ніби я сліпий, але я достеменно знаю, що добре бачив би, якби. довкола мене не висів порох із каміння. А так я бачу самі тіні. І тебе бачу як чорну тінь. Ти молодий, маєш широкі рамена і одного разу вже не захочеш бути слугою.
— Відки ви знаєте, що я слуга? — спитав Бандала.
— Усі ви слуги, — осміхнувся старий. — Доки нічого не бажаєте, будете слуги в тих, хто чогось бажає. Ви не чоловіки — лише тіні чоловіків. Я бачу то ліпше від тих, хто мені каже, що я не бачу нічого.
— Авжеж, — мовив Бандала; він уже збагнув, що цей дід Тінь, очевидячки, не тільки сліпий, а й причинний.
— Та вже ж. Я гаразд розрізняю свої тіні.
Старий замовк. Ото й добре. Бандалі не хотілося слухати про тіні. Він думав про Тікірі. Що з ним сталося, куди подівся?.. Мо' не знайшов учасно вокзалу в Анурадгапурі, бо ж до ладу не знав, кудою йти.
— Дядьку, — спитав Бандала, — коли приїде наступний потяг з Анурадгапури?
— Завтра о цій порі, — відказав старий. — Я добре його знаю — він приїздить одразу по полудні, коли тіні найрізкіші. Вранці потяг їде назад, але тоді тіні розпливчасті й сиві.
Бандала востаннє поглянув на спорожнілі вагони.
— Спасибі вам, дядьку. Хочете банан? У мене їх багато.
— Не хочу, — відказав старий. — Я не жебраю, як ченці. Вмію розбивати каміння.
Бандала устав і пішов. Слонів уже не було видно, але здалеку досі чувся брязкіт ланцюгів.
Сонце пекло, повітря тремтіло. Докруж міста Канді, наче краї великої зеленої миски, зводилися пагорки. Посеред міста леліло озерце, кругле, як мідяк, посеред озерця плив кругленький острівець, а посеред острівця росли чотири тоненькі арекові пальми, вгору і вниз, до неба і в глибину; ті, що стирчали в небо, були справдешні, а внизу були їхні перевернуті відбитки. Плесо лежало непорушне, мов скло, й здавалося, ніби чотири довгі стеблини, увінчані на обох кінцях зеленими чубчиками, висять у порожнечі.
Озерце оперізувала асфальтована дорога, якою мчали машини, а за дорогою бовваніли два буддистські храми, тонучи в квітучих кущах. І ченці, котрі сиділи на камінних приступках, у своєму жовтогарячому одязі, подібні були до тих квітучих кущів. Якийсь чернець повільно ступав берегом озера, в одній руці тримаючи свою жебрацьку карнавку, в другій — велику чорну парасолю, що захищала голену голову од сонячних променів.
Коли Бандала поклав йому до карнавки три банани, чернець зупинився, сунув банани до мішка, схованого під бганками жовтогарячої одежі, й пішов далі. Не мовив нічого. Та Бандала й не чекав слова дяки, бо той, хто обдаровує ченця, чинить велике добро, за яке йому віддячиться в наступному житті — отже, він, по суті, обдаровує сам себе; а коли вже має хтось подякувати, то тільки дарівник ченцеві за те, що чернець йому — дарівникові — надав можливість зробити добре діло. Але ченці, як правило, такі великодушні та скромні, що дяки не чекають: стане з них і дарівщини.
Це все Бандала знав змалечку — так його вчив батько Тісса, але йому нараз стало прикро, що чернець нічого не сказав. Не спитав: «Звідки ти, хлопче? Може, тебе гнітить що, довірся мені». Він, Бандала, відповів би: «Шановний, маю приятеля, котрий зветься Тікірі й котрий повинен би тут бути, але його нема…» А чернець йому сказав би… Ні, Бандала не уявляв собі, що сказав би чернець — певно, щось таке, що заспокоїло б тугу й сум'яття, бо ченці безмежно мудрі. І це Бандала знав од свого батька Тісси.
Але чернець мовчав, а Бандала йшов за ним, похиливши голову. Чернець зник у храмі з низькою шпичастою восьмигранною вежею, а Бандала безпорадно залишився стояти над ровом з водою, що відділяв храм од шосе й кишів черепахами. На містку через рів сиділа старенька з кошиком жовтих жертовних квітів.
— Що це воно за храм? — спитав її хлопець.
— О! — обурено вигукнула вона. — Ти, певно, безбожник, інакше-бо знав, що це храм Буддиного Зуба.
Бандала низько вклонився, бо він не був безбожник; тільки в суєті останніх днів геть забув, що в Канді є храм Зуба, найславетніший і найсвятіший на світі.
А тоді хлопець перейшов місток і вступив до місцини, де йому судилося багато чого зазнати.
На нього війнув приємний холодок, насичений пахом спалених жертв. Очі його, досі засліплені сонцем, тепер бачили тільки присмерк, сповнений холодних запаморочливих пахощів та жовтих каганців, що блимали далеко позаду, в густому мороці. Бандала йшов до них, до тих тремтливих вогників, бо вони ж горіли на найсвятішому місці. Біля них Бандала клякнув і зціпленими руками поклав останній банан на карнавку, що білілася на сходах. Більше нічого не роздивився він при світлі каганців, лише ту карнавку й сходи. Шепотів молитву, але думав про Тікірі й прагнув, щоб той опинився тут зараз або принаймні завтра в обід, коли приїде потяг… Тут Бандалі запаморочилася голова, може, від хвилювання, а може, від тяжких пахощів квітів та олії, що згоряла в каганцях. Він подріботів до найтемнішого кута й сів там, спершися спиною об стіну. Дивився на зірочки, що танцювали над каганцями. Очі йому невдовзі склепилися, зірочки-вогники зникли… Натомість з'явився нарешті Тікірі — він блукав джунглями в Анурадгапурі.
— Я тут! — крикнув щасливий Бандала.
На лихо, Тікірі не чув, Тікірі зник у чагарях. Бандала зостався сам із холодною змією, що обвилася йому довкола пліч…
Очутився.
Щось крижане справді торкалось його! Він зойкнув, підхопився.
Воднораз морок храму затремтів од оглушливого рику.
Тікірі за всеньке своє життя тримав у руках так мало грошей, що трохи розгубився, діставши великодушний Кудин дарунок — дві рупії. Навіть не знав, де їх подіти. Мав на собі лише сукню-саронг, а в ріжку саронга — фатальний самоцвіт, але покласти гроші до самоцвіту не хотів: не сумнівався-бо, що незабаром їх потребуватиме. Для чого, що за них купить — Тікірі не уявляв собі анітрохи. В цій хвилі не хотілося йому ні їсти, ні пити. Він одчував себе таким багатим, що був переконаний, ніби просто повинен щось купити — звісно, щось пишне, гарне-гарне, словом, річ, яку іншим разом купити не зміг би. Тільки от нічого йому не хотілося, хіба що авто — але на авто, звісно, навіть оцих двох чудових рупій не вистачить.
Стискаючи гроші в кулаці, почав Тікірі продиратися крізь натовп — і побачив сорочки.
Власне — дві сорочки.
Перша красувалася на тілі юнака з вусиками, котрий куняв за кермом легковушки, що стояла біля хідника. Друга висіла на тичці в глибині ятки, яку Тікірі спершу вважав за звичайну ятку торгівця одягом. Сорочку юнака з вусиками вже треба було б випрати, сорочка на тичці була новісінька — але й та, й та, як дві краплі води, однакові і однаково чудесні: на крикливо-блакитному тлі під крикливо-зеленими пальмами крикливо-червоні слони — їх гнали магаути з круглими чорними ротами — теж, певно, кричали…
Засліплений тією красою й до краю схвильований, Тікірі підступив ближче й побачив, що це не переносна ятка, а зовсім інше. Перед яткою в'юнкий магометанин у чалмі крутив руками колесо, геть пописане кольоровими цифрами та квітчастими словами, й закликав перехожих, аби простягнули руку по багатства, котрі належатимуть тому, хто їх перший забере.
— О віруючі! — вигукував магометанин. — Та й ви, невіруючі, всі ви підійдіть і простягніть долоню, аби я міг усипати до неї чудові дари! Бо те, що я на шкоду собі пропоную вам, є дар. Увечері я піду бідний і нещасний, а ви сяятимете багатством і щастям, мовби султани. Хіба оця сорочка не гідна султана? Може, султан має більше слонів, може, вони кращі? Ні, братове, ні! Не зважуся навіть сказати, скільки я заплатив за неї. Але ви заплатите лишень одну жалюгідну рупію й зможете дістати відразу три таких сорочки, бо я даю вам тричі стрілити в оце колесо фортуни. Три постріли, три сорочки, тричі по стільки слонів, скільки їх має нізам із Гайдарабада, найбагатший у цілій Індії.
Тим часом як щедрий чоловік отак вигукував і канючив, гострий погляд його ковзав сюди й туди по гурту цікавих, аж поки зупинився на Тікірі: найперше на його витріщених очах, потім на роззявленому роті й нарешті на хлопцевій руці, в якій блищало срібло. Чоловік відразу простягнув руку й, усміхаючись, ласкаво, проте дужо притяг хлопця до себе, ніби хотів стиснути його в обіймах.
— Ходи-но сюди, лицарю! — натхненно вигукнув магометанин. — Стань на оце почесне місце! А ви, Маловіри, гляньте-но на цього малого велета, чия слава невдовзі полетить по всіх усюдах! Ти хочеш бути багатим і славетним? Ах, та вже ж хоче! Тож дай мені свою рупію, і я тобі дам ті три щасливі стріли, кожна з яких принесе тобі одну щасливу сорочку!.. Тепер зведи свою несхибну руку й кинь першу стрілу в це колесо — його пущу я навмисне поволі, бо дуже вже ти мені любий… Ну-бо, стріль!
Тікірі метнув оперену стрілу — вона оминула колесо й увіп'ялася в полотно ятки. Гурт зареготав.
— Чого сушите зуби? — гримнув на них магометанин. — Моєму лицареві стане двох сорочок! Кидай, кидай, щасливчику, тепер піде ліпше.
Тікірі метнув другу оперену стрілу — вона одбилася від колеса, що крутилось, і впала на землю.
— Га! — крикнув чоловік, нагинаючись по неї. — Замалим не вцілила, зрадниця! Ось-ось уже була ввіп'ялася до щасливого числа, але рука, що її метнула, була надто моцна. Не так дуже, мій силачу! Приборкуй свої м'язи! А я піду наготую ту чудову сорочку й осушу сльози — так-бо мені тяжко з нею розлучатися!
Він направду зняв з тички славну сорочку й її краєм заходився витирати собі очі. Третя стріла Тікірі вп'ялась якраз в одне з чисел колеса фортуни, на жаль, у те чорне, що — як казав магометанин — тріньки менш щасливе, ніж інші, бо не дає виграшу.
— О чарівниче! — завивав магометанин у безмежному подиві. — Ти перший, хто поцілив якраз у те число! Як це ти зумів? Чи ти знаєш, що то означа? Що тепер будеш підряд улучати лише у щасливі числа! О люди, не відходьте, бо зараз побачите диво! Дай мені швиденько другу рупію, о володарю трьох сорочок, щоб я міг їх загодя наготувати і загорнути!
Хап! — загарбав другу монету, розкрутив колесо й стомлено сів на ящик. А коли подальші три стріли встромилися знов до нещасних чисел, смутно потряс головою:
— Хоч не понесеш із собою трьох сорочок, зате матимеш щось рідкісніше, — тицьнув магометанин до рук Тікірі грубу чорну книжку. — Аби ви знали, люде: від мене ніхто не піде не обдарований, з порожніми руками! Цей молодий богатир програв, хоч я не збагну, як це могло статись. Але все-таки він понесе скарб, як кожен, хто в мене спробує щастя. Так, я роздаю скарби і роздаю задурно. Ця книжка — скарб ученості, але я даю її як премію! Біжи, хлопче, навчайся з неї, і незабаром ти мені дуже дякуватимеш. Чого ще очима лупаєш? Щезни!
І виштовхав Тікірі. Гурт реготав. Тікірі біг, не знаючи, чи йому смутитися, чи радіти, пишатися чи соромитися. Розгорнув книжку й знову згорнув. У Ліндсеїв він навчився читати за складами англійські слова, але ця книга була надрукована по-тамільськи, а по-своєму він, тамілець, не тямив. Нараз… Тікірі ладен був заприсягтися, що то Кудина машина, геть-чисто вона… о, зникла за рогом. Ні, то, мабуть, не Куда, він-бо давно поїхав. Тікірі зупинився. Чогось боліли ноги, ніби він прийшов з Анурадгапури пішки. Сів на тумбі в гавані, дивився хвилю на море, хвилю назад — на дерева та будівлі й думав собі: так ось воно яке велике місто Коломбо, де Жожо ходив до школи. Жожо Ліндсей!..
Тікірі спало на думку, що це вперше він згадав про Жожо після втечі з дому. Дивно: адже Жожо дуже скривдив його та Бандалу. Але Тікірі відразу ж подумав, що це й добре, бо коли думаєш про кривду, то в тобі прокидається злість. А тепер я ліпше думатиму про Бандалу, де він може бути й коли з'явиться. Мо' він саме тут, у гавані… та вже ж тут… тільки, мабуть, трохи далі, за тим білим будинком.
Тікірі хутенько побіг поглянути за той білий будинок. Але Бандали не знайшов. Тож вернув на своє старе місце, але за мить знову вибіг; отак він і бігав то туди, то сюди, бо Бандала скрізь міг бути.
Спека спадала, а Тікірі все ще сидів у гавані й чекав на Бандалу, ходив по Бандалу, бігав йому назустріч до цього рогу й до того, бо на розі люди найчастіше спіткаються… і знов вертав, дивився на море, чекаючи, що Бандала раптом поплеска його по плечу: «Тікірі, я тут…»
Тільки по обіді Тікірі здався. І не тому, що втратив надію. Лиш переконався, що Бандала тут іще не може бути. Не може. Я їхав машиною, і страшенно швидко. А чим їхав він? Хтозна, на скільки машин мусив чекати, перш ніж якийсь шофер змилостивився, хтозна, який гак він зробив… або й тюпав пішки… Так, хтозна, чи його взагалі хто-небудь підвіз!
З океанської далини прилетів величезний транспортний літак з шістьма моторами, ніби з шістьма головами, і полинув низько над містом, а Тікірі помчав за ним навздогінці — літак казково гуркотів і казково виблискував. Невдовзі літак зник і гуркіт ущух, але Тікірі йшов далі й далі. Не знав, куди збочити, а втім — навіщо це йому? Мети ж нема. Вітрини блищали в призахідному сонці, за ними купчилися гори найдивовижніших речей, і збігло чимало часу, доки Тікірі дійшов до кінця вулиці. Дуже часто-бо зупинявся й розглядав вітрини. А ще був дуже втомлений.
Хвилю спочивав на склепистому містку через потік; Тікірі думав, це річка, але насправді це був канал, що вів до гавані. Глибоко під мостом плив човен, напівголий чоловік швидко веслував. Вода була темно-синя, аж чорна, але щоразу, коли чоловік підіймав весло, обіч човна спалахував огненний вир, з весла бризкав огненний дощ — так забарвлювало все це низьке сонце.
Тут згадав Тікірі про Бандалиного дядька Вікрену, про його човник, про острівець Калудуву, де вони ловили ігуанів, про похмурого Дгаму, про свою матір — найголовніше, про маму! — і стало йому так тужно, аж він злякався, що бризнуть сльози, котрих він уже ніколи не витре, бо пектимуть, як вогонь… На щастя, чоловік із човном швидко зник, і Тікірі заспокоївся. Але він і далі дивився на канал. Хотілося пити. Він не знав, що та вода солона, й, пройшовши міст, збочив праворуч і швидко пішов високим камінним берегом, сподіваючись, що знайде сходи, які ведуть до води. Але доступитися до води не можна було.
Тож Тікірі подався навмання до вулиць за каналом: постука в перші двері й попросить хоч ковток. На лихо, в тій частині міста двері були такі самі неприступні, як чорна вода каналу. Всі будинки стояли в садах, оточених гратами, — був то, очевидно, вельми знатний та багатий квартал. Такий знатний та багатий, що тут не можна навіть вилізти на дерево й нарвати собі плодів, бо й дерева ув'язнені в садах — за парканами. Такий знатний та багатий, що на вулицях не було жодної людини. Тільки авто іноді проїде або спиниться перед загратованими ворітьми. Аж здавалося, ніби тут живуть самі машини.
Посутеніло, а Тікірі все ще блукав і хотів пити. А коли побачив прісну воду, то навіть не знав, що це вода — так вона мінилася супроти вечірнього неба, вся золота, мов цвіт.
Тікірі стояв коло загорожі, притулившись обличчям, і зачаровано дивився на струмінь, що тоненькою цівкою бив із круглої водойми, і так високо, ніби хотів торкнутися неба. Внизу гусли тіні, а верхівка струменя ще золотіла в сонці, ніби вушко голки.
Це був перший водограй, що його Тікірі побачив. Тікірі розглянувся навкруги. А де ж будинок? Він має стояти в саду. Хлопець пробіг уздовж загорожі туди й сюди. Угледів лишень широкі замкнені ворота з незрозумілим написом «Gordon's Рагк».
Коли Тікірі ліз на загорожу, то оглядався, повен страху, чи хто не дивиться. А далі вже не пильнував ні про що. Клякнув біля водойми водограю і пив. Холодний дощ ізгори кропив йому плечі, голову, руки. Тікірі пив і пив, ніби всеньким тілом. Позаду на вулиці засвітилися ліхтарі, їхнє сяйво розігнало смерк і впало на хлопця; він злякано встав і шурхнув до кущів поблизу.
Тіні поглинули його й заспокоїли. Але побіг далі, бо йому спало на думку, що десь там він найде підхоже місце для нічлігу, і взагалі, що далі од воріт, то безпечніше.
За смугою кущів простелився газон. Тікірі назгинці перебіг його. Зупинився.
Десь поблизу гуркав океан. Парк тут кінчився такою загорожею, якою почався. За цією загорожею палали такі самі ліхтарі, як на вулиці… один з них, їй-бо, рукою досягти можна… і він освітлював пару дивовижних черевиків.
Якби ті розбиті черевики стояли на підошвах, як це й має бути, то, може б, їх Тікірі взагалі не помітив. Але черевики стояли на п'ятах і цілилися носками вгору, в небо!
Тікірі вражено дивився на чудо, так вражено, що чоловік, якому черевики належали, голосно засміявся. Ляк прикув Тікірі до землі. А чоловік, що лежав досі на спині в чагарях, підклавши під голову якісь лахи, сів і висунувся з-за куща:
— Чого вилупився? Не бачив подертих черевиків, чи що?
— Ні, — вихопилось у Тікірі; він наполовину брехав, але наполовину казав правду: хоч розбитих черевиків бачив він чимало, але ніколи не бачив їх на ногах сагіба. Цей-бо чоловік, без сумніву, був сагіб, білий. Плечі мав могутніші, ніж будь-хто, кого досі стрічав Тікірі, а давно неголене лице його прикрашала білозуба усмішка. Цей велетенський хлоп'яга з плескатим носом, цей білий хлоп'яга в пом'ятій сорочці й з дірами на підошвах, подумав Тікірі, має куди більше зубів, ніж звичайні люди, і, мабуть, саме тому так нездоланно діє його усміх.
— То подивися, — сказав чоловік і підняв ногу, аби Тікірі міг краще роздивитися велетенського шкарбана. — То що ти тут шукаєш? Знаєш, що тут заборонено ходити?
— Еге, — відказав Тікірі. — Але ж я мушу десь спати.
— Он воно як! То заходь, — засміявся чоловік, розгорнув гілки, й здивований Тікірі побачив, що це не звичайний собі густий кущ, а деревце з широким похиленим до землі гіллям, яке творить довкола стовбура наче круглий намет. Була тут навіть підстилка з лахміття, мішків і рисової соломи, бляшаний кухоль з водою та щось у масному папері. При тьмяному світлі ліхтаря з побережжя, що пробивалося крізь заслону листя, Тікірі загледів і півбуханця хліба, а гостинний чоловік побачив, куди саме хлопцеві очі втупилися з найбільшою цікавістю.
— У тому папері вже самі кістки, — засміявся чоловік. — А кусень хліба можеш узяти. Ну-бо не соромся. У мене вдома такий самий хлопчина, і чорт зна, хто йому дає тепер їсти.
Він підшморгнув жартома носом, але пролунало це як зітхання; тоді чоловік справді засміявся, ліг на спину й знов вистромив ноги назовні: місця йому тут бракувало. Був це справді дуже великий міцний чоловік. Звався Грегоріс, був родом із Греції, міг підняти на плечах і голові п'ятьох чоловік, — з якими донедавна складав акробатичну групу в мандрівному цирку Ксавера. На лихо, пан Ксавер, теж грек і власник того сумнівного підприємства, втратив у Коломбо половину того, що заробив у Єгипті, і, аби не збанкрутувати остаточно, заставив увесь цирк од шпичака до останнього кілочка і з грішми зник, не дбаючи про те, що буде з його трупою. З п'ятьох Грегорісових товаришів троє подалися невідомо куди, двоє найнялися за кочегарів на танкери, а Грегорісові поталанило тільки в тому, що, опинившись без цента в кишені та без притулку, знайшов він цей зручний парк, названий на честь генерала Гордона, і це не менш зручне деревце. Тепер він заробляв собі на прожиток здебільша тим, що вранці ходив до моря збирати мушлічки, вирізав на них малюнки кокосових пальм, підписував «Коломбо», або «Цейлон», або те й те, пропонував багатим туристам — і часом справді продавав. Була то дурна праця, не гідна його м'язів. Як білий, він не смів працювати за платню, що її отримують місцеві чорнороби, а вищу, «білу» платню ніхто йому не хотів давати саме тому, що на ринку було доволі тубільців. Так Грегоріс зненацька став тим, кого сагіби презирливо звуть прибережними бродягами. Він не мав іншої ради: або збирати мушлічки, або жебрати перед аристократичними готелями й сподіватися, що з часом найметься на корабель і добудеться додому. І він сподівався, прагнув то впертіше, що його єдине щастя тут, славний нічний притулок із гілля й листя, теж мало ваду — під деревом мешкав ще один неприємний нічліжанин.
Поки Тікірі їв і безладно розказував про свої пригоди, Грегоріс угледів його чорну книжку й почав її гортати. По-тамільськи він тямив не більше од Тікірі, але на останній сторінці помітив марку міжнародного біблійного товариства. Засміявся, мало не похлинувся. Це любе богові товариство постачає в усі «поганські» землі цілі кораблі біблій, що їх місіонери й всілякі християнські організації роздають тубільцям задурно, очевидячки, переконані, що так забезпечать їм порятунок душі.
— Ти гляди, нікуди не подінь книжки! — промовив Грегоріс, оддихавши зі сміху. — Може, вона тобі ще знадобиться!
— Навіщо?
— На обід, — осміхнувся Грегоріс. — Або ж на вечерю. Це свята християнська книжка, а тут у місті живе святий чоловік, котрий, може, тобі дасть попоїсти, як прийдеш до нього з цією книжкою й гарно попросиш.
— Я не хочу йти до християн! — рішуче заявив Тікірі. — Хочу зостатися з вами.
— Але ж я теж християнин.
— Але інший. Не як Ука Елара. Не як Жожо Ліндсей! Не як сагіб Бредероде.
— Може, — зітхнув Грегоріс; ніякий він не інший, просто йому останнім часом жахливо не таланить. — Але так чи сяк тут ти не можеш залишитися.
— Чому?
Грек знизав плечима.
Він нічого не мав проти цього кумедного чорного малюка, що зазнав стільки дивовижних пригод, ба Грегоріс навіть був радий, що є з ким перемовитися словом… може, навіть був удячний долі, що послала йому ще більшого бідолаху, ніж він сам. На жаль, він тут не був господар.
— Чому? — наполягав Тікірі.
— Бо за хвилю прийде один неприємний тип.
— Як неприємний?
Грегоріс ізнову здвигнув плечима. Ну, як ти хлопцеві розкажеш про Джіма Піча? Сам знав лише те, що Джім Піч дезертирував з американського військового корабля, який місяць тому закотився в Коломбо, бо — за Джімовими словами — ледь штрикнув одного безклепкого матроса, котрий про нього — про Джіма Піча — ляпнув, ніби Джім злодій, і так образив його до глибини душі. Правда, штрикнув Джім не ледь, а таки добряче, бо Грегоріс бачив на власні очі похорон того бідолахи; а щодо образи до глибини душі — то Джім не крав тільки того, чого не бачив. Але що вдієш, кому скажеш, коли Джім приятелює з бобі, який стереже саме цей парк. А що, коли дати Джімові лупня чи погрозити, — як не прийме хлопця й не ставитиметься до нього по-людськи? На це сил у Грегоріса досить — тільки от Джімові знов-таки варто лиш свиснути, сказати слово приятелеві поліцаєві — і прощай, притулок, дерево й парк. Ні, цього хлопчисько не вартий, та й врешті, яка Грегорісові з нього користь? Найліпше буде, як хлопець трохи поспить і зникне.
— Як неприємний? — повторив Тікірі. — Похмурий?
Грегоріс не відказав. Він почув уже, що Джім Піч розмовляє з негідником бобі, з котрим, без сумніву, ділиться краденим… і відразу ж побачив за заслоною листя, як Джім Піч тяжко перелізає через загорожу. Це означало, що Джім Піч залив баньки і що з ним говорити — все одно що із стінкою.
Лункий рик, який так нажахав Бандалу, був звук гонгів, що в них ченці з храму Зуба гримкотіли тричі на день, аби скликати віруючих.
Звідки про те було знати хлопчині? Він зроду чув тільки голос одного маленького гонга, котрий удома в Калуеламагатарі хоч і лунав так само тричі на день, але куди тихіше, ніж тут: бо той гонг був малий, а буддистський храмик у Калуеламагатарі, власне, був двір — чотири стіни без покрівлі. А тут шаленіло півдюжини гонгів, таких величезних, що Бандала мав би за гіганта й найменшого з них, — якби його, звісно, побачив. Якби морок не засліпив йому очі. Якби думку його не запаморочив сон. Якби взагалі тямив, де він. Якби міг згадати, що з ним сьогодні діялось. Якби!.. Якби!..
На лихо, Бандала досі жив у своєму півсні, досі чув на собі холодний дотик гадючиного тіла, і коли жахливий гуркіт розпанахав пітьму, хлопець метнувся туди, де просвічувала ледь ясніша пляма. То був прямокутник коридора, але Бандалині напівсліпі очі розрізняли тільки сяйво… ось воно стало ще яскравіше… ось воно засліпило його цілком. Бандала вихопився на терасу, під палюче проміння сонця.
На містку юрмилися чорні постаті — нараз вони метнулися втікачеві назустріч… Чорне юрмисько хоче загнати його назад, туди, де шаліють звуки пекла, де плазує гад… Це Бандалі блиснуло в голові за мить до того, як він перескочив стінку.
Бандала падав. Пойнятий жахом, напівпритомний, навіть не збагнув: те, що бризнуло навсібіч і на мить заглушило пекельний рик, — вода. Тільки коли вода вдерлася до його легенів і він, запрацювавши мимоволі руками й ногами, виринув на поверхню, тільки тоді Бандала побачив, що стоїть у рові, який відділяє храм Зуба від дороги. Вода сягала йому по плечі, довкола плюскотіли круглі слизькі потвори — черепахи. Він, Бандала, дурбас! Навіть двічі дурбас, бо оце вже вдруге пошився в дурні, достоту як отоді, коли вискочив з машини й чкурнув до плантації-пустки. Але тоді хоч за ним гналися по п'ятах справдешні люті пси, а зараз тільки гримнуло щось, наче буря. Він пізнав уже голос гонга.
А там, угорі, біля камінного парапету, на дорозі, збилися люди, вигукують, сміються.
Бандала витер очі. Лють охопила його то дужче, що це були туристи, ті недоумкуваті чужинці, яких Бандала знав уже в Анурадгапурі: не мають ніякої тями про Ланку, ото витріщають балухи на все й вірять усім нісенітницям, які їм ляпа той, котрий їх водить. І ці недоумки кплять з нього…
— Диви! — пасталакав якийсь брезклий чоловік із спітнілою головою, з корковим шоломом на маківці. — Диви, Гледіс, чорний злодюжка! Щось украв, а як за ним гналися, то стрибнув до води, йолоп. Ха-ха!
— Ох, — лякалася Гледіс. — Ох, Томе, чи не покусають його ті страшні звірі? Черепахи їдять людське м'ясо, якось я те бачила в кіно, дуже гарний фільм, але такий страшний! Про тих жорстоких стародавніх римлян…
— Але ж це не стародавній римлянин, а малий чорний гангстер, — кинув дотеп Том. — Ану вилазь, злодюжко, я вхоплю тебе за комір.
— Я не злодій! — вигукнув Бандала. — Я син Тісси, управителя пана Ліндсея в опалових копальнях!
Але Том його не чув, бо Гледіс — низенька бабця в дівочому вбранні — хихочучи сказала, що не дуже-то вхопиш голого за комір.
— Голий грабіжник! Хіба це не чудово, Томе?!
— Я не голий! — вигукнув Бандала. — Я не грабіжник, казано-бо вам…
— Мовчи й хапайся за мотузку, витягну тебе, — промовив хтось над ним по-сінгальськи.
Бандала підвів голову.
Побачив на терасі молодого ченця, який без усмішки, але й не сердито опускає додолу вірьовку.
Згодом Бандала дізнався, що молодого ченця звати Касіапа.
Ведучи Бандалу заплутаними коридорами монастиря, чернець поклав йому руку на плече, і хлопець здригнувся. Пізнав крижаний дотик, що пробудив його в святому місці.
— Не тремти, — сказав Касіапа. — Я знаю, що ти не злодій.
— То куди ти мене ведеш, шановний? — спитав розгублений Бандала.
— До ігумена. Це для тебе велика честь.
— Не знаю, чим я її заслужив, — покірно мовив Бандала. Справді, честь ця безмежно велика, бо ігумен із храму Буддиного Зуба — воістину святий чоловік.
Потому Бандала стояв сам один у порожній білій келії, чекав, коли Касіапа покличе його далі, й питався себе: ігумен із Храму Буддиного Зуба — людина чи щось більше — хоч істота його ще ув'язнена в людському тілі, але вона давно вже позбулася усіх людських слабостей. Авжеж, так воно є, і той, перед ким Бандала за мить упаде ницьки, сидітиме на високому п'єдесталі, як сам Освічений Будда, і не ворухнеться, не промовить слова, риси матиме камінні, і з них промінитиметься превелике сяйво…
Тут Касіапа відгорнув рогожу, яка правила за двері, кивнув, щоб Бандала зайшов, і той нерішуче ступив, загодя заплющуючи очі.
На порозі широко розплющив їх: ігумен храму Зуба сидів за письмовим столом тієї ж форми та кольору, як стіл пана Ліндсея, тримав авторучку геть-чисто таку, якою писав пан Ліндсей, і дивився замислено до блокнота, мов дві краплі води схожого на той, до якого пан Ліндсей щодня занотовував біля радіоприймача курси акцій на лондонській біржі. Єдина різниця полягала в тому, що замість люльки або сигарети ігумен стискав у лівиці віяло з листя пальми кітул, був босий, закутаний лишень у жовтогарячу одіж, з якої виглядало праве плече, та ще череп мав голений. Ну й, звісно, замість телефону стояв на письмовому столі очеретяний дзвін, під яким, певно, ховалася миска з рисом або овочами.
— Чув я, хлопче, що ти спав у святому храмі, — промовив великий чернець і подивився на Бандалу крізь окуляри в металевій оправі. — Чи не маєш іншого пристановища? Де живеш?
— Ніде, о святий, — відказав Бандала, затинаючись. — Прости мені. Я дуже побожний, але прийшов сьогодні здалеку й так утомився, що… що…
Ігумен ворухнув віялом і примружив очі.
— Знаю, — голос його бринів тихо, але таїлась у ньому рішучість, а може, й щось більше. — Твоя домівка в Калуеламагатарі.
— Еге. Ти знаєш усе, — прошепотів Бандала. Коліна йому затремтіли. Уперше за своє життя спіткав він справжнє чудо: святий чоловік прозирав у минуле і вдалину! За одну мить проглянув він ту хитромудру дорогу, якою мандрував Бандала, аж від самісінького її початку, від Калуеламагатари…
— Звісно, — незворушно потакнув ігумен. — Я знаю також, що ти добре розмовляєш по-англійськи.
— Але не люблю англійців! — вигукнув Бандала, ніби захищаючись. — А найбільше — християн. Саме тому я втік від них.
Ігумен поглянув на ченця Касіапу і знов на Бандалу.
— Ти дурний, — засміявся. — Що думаєш тепер робити?
Бандала понурив голову.
— Хто його зна. Наймуся до когось на службу й чекатиму на свого приятеля, котрий напевно прийде сюди, бо хоче стати магаутом…
Ігумен мовчав, граючися з віялом, але обличчя його досі було усміхнене, й хлопець зважився слізно попрохати:
— О святий, котрий знає усе, скажи мені, де Тікірі і коли він сюди прийде. Дуже тебе прошу.
— Не проси! — гримнув на нього ігумен. — Не намагайся зазирнути до майбутнього — ти-бо ще не маєш ні досить мудрості, ані досить сил.
— Даруй мені, святий…
— Цить! — Ігумен суворо звів віяло. — І ліпше послухай. Зостанешся тут. Не носитимеш чернечого одягу й не ходитимеш із мискою, як ченці. Їсти матимеш із дарів, що їх ченці принесуть. Мовчи, не дякуй! Матимеш свої обов'язки і колись, може, станеш ченцем. Але так далеко не бачу навіть я. Іди. Шановний Касіапа покаже тобі, де житимеш.
Бандала вклонився. Серце в грудях йому кидалося, мов птах у сильці. Відчув на плечі холодну Касіапину долоню, яка вела його назад до рогожі. Аж у передпокої наважився підвести голову. Подивився до Касіапиних очей і вкмітив у них приязний промінчик.
— Спіткало тебе велике щастя, — промовив чернець, коли вони вийшли до коридора. — Будь покірливий і слухняний, гідний його.
— Так. Буду! — видихнув Бандала з глибини душі. І, зігрітий тим промінчиком у Касіапиних очах, додав: — Шановний, маю лише одне бажання: піти завтра ополудні до водойми й чекати на Тікірі. Аби він знав, де я.
— Бажати чогось — безглуздо, — холодно сказав Касіапа. — Бо коли не справджуються бажання твої — мучишся.
— Ні, я думав не так, — виправився Бандала. — Я не хочу тільки, щоб мучився Тікірі.
— Не хотіти чогось так само безглуздо, — перебив його Касіапа ще холодніше. — Бо коли стається те, чого ти не хочеш, — мучишся. І це ти повинен би вже знати.
— Так, — затнувся Бандала. Справді він знав це вже давно від свого батька Тісси; але тільки тепер відчув, як тяжко цього дотримуватися.
Мовчки йшли звивистим коридором. Поблизу все ще гриміли гонги. Лунало то, наче буря з того світу.
Ввечері Бандала стояв біля вікна ванькирчика, в якому він мешкав з багатьма павуками, ящірками, стоніжками та безліччю чорних жуків, що грались у піжмурки в купі старих рогож і всілякого мотлоху. Крізь вікно без віконниць і скла просякав тяжкий пах священних квіток сапу — їх жовті пучки блищали внизу в садку, наче гори золота, пересипані білими чашечками проскурняка з пурпурними осердячками. По той бік дороги напрочуд гарно хиталися крони кількох кокосових пальм, що росли на подвір'ї іншого храму, теж буддистського, з маленькою дагобою та величезною статуєю Освіченого, котрий спав там під дашком із пальмового листя й показував Бандалі самі босі ноги, оздоблені намальованим лотосом. Довкола статуї, пофарбовані начервоно й нажовто, клячіли кілька постатей — наче оплакували померлого. Самі постаті були непорушні, але в їхніх пучках тріпотіло щось біле, наче великі метелики.
Поки Бандала сушив собі голову, чи то справді метелики, що злетілися до Освіченого, чи білі квітки, сонце похилилося нижче і в його косих променях заблищали два дроти, які бігли відкись із міста і губились у кронах дерев за храмовою стіною. Вони були дуже схожі на телефонні, тоді як третій дріт, схований у гіллі просто над Бандалиною головою, скидався на антену. Однак Бандала викинув цю підозру з голови. Не хотів і не міг припустити, щоб найсвятіше місце всієї Ланки влаштоване було на кшталт будинку Ліндсея; вистачить йому різноколірних електричних лампочок, що прикрашають восьмигранну вежу храму Зуба. У своєму ванькирчику хлопець мав лишень каганця, в якому блищала ще ложечка згірклої олії, але гнота, на жаль, не було.
Поки Бандала зсукав його з ниток, повисмиканих із старих жовтогарячих лахів у кутку, посутеніло. Тож він зостався у темряві, сам із своїми ящірками та жуками. Сидів нишком серед їхнього пискоту, сичання, шарудіння. Не чув нічого. Думав про Тікірі, чудувався, що так йому його бракує.
Дививсь у вікно, за яким пишалася гілка, всипана квітками, тепер уся чорна, і пробував звернути думки на інше, на себе, на несподіване щастя, що його спіткало. За одну благословенну хвилину не тільки найшов притулок, а й цілком позбувся усіх сагібів і християн. Сюди їхні руки не досягнуть! Це місце безпечніше від найдальшого острова!
На небі вигулькували зірки одна за одною — так, ніби Бандалі в голові думки й питання. Приміром, чому Касіапа з ігуменом вибрали з-поміж усіх хлопців саме його, Бандалу. Мо' здався їм зугарним робити те, про що ігумен ізгадав? Певно… Але що він чинитиме?
Нова загадка.
Лягаючи спати, знов думав про Тікірі: що він робить і де він, як йому ведеться: добре чи зле… може, він дивиться цієї хвилі он на ту ясну зірку…
Хоч ця ясна зірка світила і в Коломбо над Гордоновим парком, але Тікірі дивився зовсім на інше: з острахом стежив за чоловіком, котрий, крекчучи, перелізав загорожу.
Джім Піч анітрохи не сподобався Тікірі, зате хлопець припав Джімові до душі вже другої хвилини.
Першої хвилини, тільки-но Джім заліз під дерево й загледів Тікірі, одразу ж наскіпався на Грегоріса:
— Що тут робить ця мавпа? Гадаєш, тут звіринець або цирк?!
Коли ж Грегоріс порадив йому не розпускати язика, Джім розгорнув гілля, аби під дерево впало більше світла, глянув уважніше й промовив уже іншим тоном, що цей хлопець — усе одно, що знахідка в сто доларів.
— Ну й пика! А по-людськи воно вміє говорити? Як звешся, негреня? Чи, може, не маєш імені? Ну, видуши з себе що-небудь, я тебе не вкушу — ти мені не смакуєш. А крім того, ти ж моя золота мавпочка! — Джім майже ласкаво погладив чуприну Тікірі. — Боже, який ти чудово бридкий! Ой, я зараз заридаю. Усміхнися трішки. Більше, більше! Бий мене грім, я над тобою заплачу. Бачиш, ти мене геть розчулив? А як мене — то й кожного. Я ж кажу: ти знахідка в сто доларів.
Тікірі мовчав. Він знав про себе, що не красень, але куди до нього оцьому таранистому дядярі зі шпичкуватим носом і випнутим підборіддям. На мишу схожий, тільки, звісно, од миші пахне приємніше — принаймні не горілкою.
— То як звешся? — повторив Джім і, відразу ж забувши, що питав Тікірі, звелів йому вилізти й стати проти світла.
— Здорово, — плямкнув Джім задоволено. — Хоч йому бракує якоїсь болячки. Але те з часом надолужиться. Лізь назад, плазуне! Я тобі кажу, не бійся мене, — такого пана не знайдеш собі й на краю світа. Я — Джім з Арізони, затям собі це!
Хоча Джім Піч був родом із Чікаго, а штату Арізона не бачив навіть з вікна потяга, проте корабель, з якого він дезертирував, мав горду назву «Арізона», й Джім залюбки додавав цю назву до свого імені мов титул.
— Що ти хочеш із ним робити? — спитав з підозрою Грегоріс.
Джім Піч з Арізони закурив сигарету й простягся на спині. Був він куди менший від грека й умостився під деревом увесь.
— Що ти хочеш із ним робити? — повторив Грегоріс.
— А тобі що до цього? Чи, може, ти на нього претендуєш!?
— Хто? Я? — спитав Грегоріс, сподіваючись, що Тікірі, котрий досі стояв перед деревом, не буде дурний і дремене звідси. Але хлопець вернувся до лігва, й Грегоріс подумав: найрозумніше — не дражнити Джіма. — Я?.. Аніскільки.
— Розумні слова, — похвалив Джім, у пориві великодушності вийняв з кишені й простягнув Грегорісові коробочку сардин. — Ось тримай. Як з'їси, дай вилизати бляшанку моєму мавпеняті. Бо воно тепер під моїм захистом. Тобто я приберу його до рук, а воно простягатиме свою руку. Зрозуміло?
— Цілком, — сказав Грегоріс і подумав, що Тікірі спіткало лихо, а втім, не найбільше, бо сяк чи так хлопцеві не лишалося нічого іншого, як жебрати. Тільки тепер він жебратиме не для себе, а для Джіма… хоча хто його зна… Хлопець, здається, не дурний. Тим часом Джім почав хропти, але Грегоріс не був певен, чи той не прикидається, аби підслухати, що він, Грегоріс, казатиме хлопцеві. Джім-бо дуже полюбляє такі дешеві трюки. Тож Грегоріс нічого хлопцеві не сказав. Та й взагалі, коли так подумати, навіщо йому бити горшки з Джімом і позбутися притулку лиш заради цього головатого хлопчиська, котрий уранці все одно втече, якщо має клей у голові.
Тікірі, справді, не міг нарікати на брак розуму, хоч і ніколи не куштував сирого ігуанячого язика в листі щавлю. Він навіть уторопав з Джімових натяків, чого американець хоче. Але хлопець не думав тікати з тієї простої причини, що думав тільки про Бандалу. Що йому той Джім з Арізони!.. Завтра Бандала вже напевно приїде, і все буде по-інакшому!
Про це Тікірі думав і цього прагнув — аби настало завтра, а з Бандалою все буде куди ліпше. Йому й на гадку не спало, що й завтра він верне до парку сам один, без Бандали.
Коли ввечері, тільки-но посутеніло, Грегоріс побачив, як Тікірі біжить побіля чагарів, він плюнув і сказав собі, що це його більше не обходить. Хлопець просто пришелепуватий. Або, може, Джім йому навіть подобається, — і таке трапляється.
Грек помилився, бо Тікірі повертав не до Джіма, а до нього, до Грегоріса, бо Грегоріс був єдиний чоловік, якого хлопець у Коломбо знав і якому довіряв.
На лихо, у парку був уже й Джім Піч. Саме чистив нігті гостряком ножа, що — як незабаром з'ясувалося — істотно вплинуло на хід подій. Заледве хлопець зупинився перед деревом, Джім кинув ніж на землю й підвівся:
— Скільки несеш?
— Нічого, — відказав Тікірі. Він не брехав, бо за цілий день навіть не спробував наслідувати інших хлопчисьок — приліпитися до якогось туриста, канючити, скімлити, плакати, доки це багатієві набридне й він дасть відчіпного. Не вмів Тікірі жебрати, та й бридко це йому було. І, крім того, він дуже довго сподівався, що ось-ось з'явиться Бандала, боявся прогавити, бігав од автобусної станції до гавані й знов назад… аж стало пізно, й туристи пішли до готелю вечеряти. Тікірі падав од утоми. А з утоми виросла безнадія, а з безнадії — спрагле бажання спитати поради в когось або принаймні почути щире слово.
Той хтось був Грегоріс, котрий тепер одвернув обличчя, аби не бачити, що буде далі.
— Як це нічого? — солодко спитав Джім. — Чи ти не знаєш, що я тобі звелів?
— Знаю, — відказав Тікірі.
— Повтори.
— Якщо втечеш, знайду тебе й зроблю з тебе печеню, — сказав Тікірі.
— І більше нічого?
— Ні, ще, — сказав Тікірі. — Як нічого не принесеш — одлупцюю так, що не встанеш.
— Правильно, — осміхнувся Джім Піч, зціпивши зуби. — А тепер скажи правду. Де гроші?
— Ніде, — простогнав Тікірі. — Їй-бо…
Не доказав. На млі ока Джім з Арізони підбив йому ноги, притис коліном до землі й, здушуючи лівицею хлопцеві горло, аби не кричав, правицею швидко й впевнено почав обмацувати бганки саронга, — відразу стало видно, що досвід у цьому Джім має справді неабиякий. А самоцвіт був такий великий, що його запрошки міг знайти й не фахівець.
— А це що таке, ти, чорний підсвинку? — зловтішно просичав Джім. — За мої гроші ти купуватимеш дурниці! Що це? Кажи!
— Нічого! — схлипнув Тікірі. — Мій самоцвіт. Я не купив його, присягаюся! Він мій, я найшов його в копальнях…
— Самоцвіт?! — охнув Джім Піч, пустив хлопця й підхопивсь, аби при світлі ліхтаря роздивитися здобич. — Бий його грім, так воно і є… Заткни пельку, брудна тварюко! — щосили стусонув він хлопця, що відчайдушно вчепивсь йому в руку. Тікірі полетів назад і покотився б — якби його не підхопив Грегоріс.
Бо й грек уже виліз з-під дерева. Хоч він спершу й одвів очі, проте мав вуха, які не міг затулити, коли не хотів бути жалюгідним у власних очах.
Грегоріс ступив перший крок, ступив і другий, до Джіма.
— Поверни йому цю річ! — процідив крізь зуби. — Кажу, поверни йому, бо…
Джім Піч засміявся.
— Бо? — перепитав цікаво й застромив обидві руки до кишень штанів. Ліву — сховати камінь, праву — по зброю; в правій кишені він носив свій випробуваний патентований складаний ніж, лезо якого, довге, ніби лезо кинджала, само вискакувало, допіру натиснеш на пружину.
— Ніж у моїй кишені, — повідомив його Грегоріс. — То що, повернеш ту річ?
Джім Піч дививсь угору. Так, ніби питав ради в зірок; насправді ж міряв очима, який Грегоріс високий і важкий. Ні, без ножа цього велета не подужаєш.
— Ти свиня! — прохрипів Джім, і в лайці тій лунало все: безсилля, злість, погроза і — капітуляція.
Чверть години по тому стояли Грегоріс і Тікірі за парковою загорожею, на березі океану і в світлі ліхтаря, що віддалік відбивалось у лискучому асфальті шосе. Грегоріс писав носком розбитого черевика на піску чотири літери:
FINS
— Тямиш, що це? Friend In Need Society — Товариство друзів у скруті. Це християнська спілка, її очолює Маккормік. Підеш туди. Це аж на другому кінці міста, але ти не заблукаєш, якщо йтимеш берегом весь час на північ. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — мовив Тікірі. — Дякую.
Грегоріс спитав його:
— Постривай, оце візьмеш із собою, — дав чорну книжку. — Кажи, що хочеш стати християнином. Тоді Маккормік не зможе спекатися тебе так легко.
— Але я не хочу бути християнином!
— Байдуже, головне, що дадуть поїсти… Почекай-но ще! Не здумай іти туди зараз, уночі!
— Ні, — сказав Тікірі, а сам подумав, що не піде туди й удень. — Спасибі, ви були дуже добрі.
— Це того, що я нині не повечеряв, — зітхнув Грегоріс. — Натще звичайно чиню дурниці.
Хвилю дививсь услід хлопцю, потім на пісок — на літери FINS. Заманулося йому додати до них риску, і от з FINS, із літер, що, разом узяті, нічого не означають, постало латинське слово FINIS, що важить дуже багато.
Хоч Грегоріс не знався на латині, але те слово було йому відоме. Втім, ішлося про давній дотеп, знаний усім бродягам у всіх східних країнах, де Товариство друзів у скруті розгорнуло свою милосерду діяльність:
FINIS! КІНЕЦЬ!
Так, той, хто туди постукає, — на дні, кінець усім сподіванням. Інакше-бо туди певно не постукав.
FINS — FINIS. Кінець усьому…
Тим часом Тікірі помалу брів піском, тримаючи книжку під пахвою. Було йому трохи смутно, бо довелося розлучитися з Грегорісом, але й водночас трохи весело, бо знов мав свій самоцвіт, осьдечки він, у кінчику саронга. Тікірі обернувся. Здалось йому, що він одійшов уже досить далеко від парку й від Джіма Піча. Тож Тікірі сів на пісок і дивився на неонові написи, які стьобали пітьму, соталися, наче кольорові нитки, наче бинди, що їх ніжно забарвило світання.
Ніч була темна. Тікірі вигріб у піску ямку й зіщуливсь у ній, тішачись думкою, що тут буде м'яко спати. «Чом це Грегоріс живе не тут, а в отому парку?» — дивувався він.
Перестав дивуватися, коли прибігли бродячі пси, почали його обнюхувати, гарчати й, зрештою, примусили встати. Тікірі був лихий, хоч і розумів: пси такі самі голодні, як і він. Останній раз Тікірі їв опівдні в гавані, коли виграбав з-між покидьків кілька півзогнилих бананів.
Ранок застав Тікірі біля тієї самої корзини на покидьки — й хлопець знов, собі на подив, знайшов там три підгнилі банани. Корзина ця майже як чарівна миска, що сама сповнюється ласощами. Просто казка.
Підживившися трохи, Тікірі відійшов до облупленої стіни, біля якої стояло кілька бочок на гас, сів у їхній тіні й задрімав. Спати йому хотілося куди дужче, аніж їсти. Від хвилі, коли здичавілі собаки прогнали його з піщаного ложа, блукав хлопець околицею гавані, шукаючи затишного куточка; на жаль, усі місця, які хоч трохи годилися для нічлігу, захоплено. Тут спало кілька обідраних хлопчаків, там гурт старих жебраків, котрих у темряві Тікірі насилу відрізнив од купи дров, а ген — покотом діти й старі, жінки, чоловіки й немовлята. Нарешті Тікірі вмостився на твердій дамбі; тут хоч мулько, засне на хвилю — й прокинеться, зате нікого нема поблизу. Так неспокійно минула ніч, і тепер, за денного світла, Тікірі знайшов цей ось притулок, що його нічліжани, мабуть, уже залишили.
Збудило хлопця сонце. Воно підбилось уже дуже високо.
Тікірі підвівся. Перша думка — про їжу… однак біля чарівної корзини тепер стояли двоє: однорукий чоловік та стара, — волосся й шкіра в неї були однаково сиві, — й заповзято порпались у корзині. Чи найшли що — бо-зна. Тікірі не чекав. Побіг до іншої корзини, що притулилася на розі вулиці до миршавої пальми. Ця корзина зовні була як дві краплі води подібна до своєї шедрої сестри, але, на жаль, — порожнісінька, тільки купка зібганого паперу лежала в ній. Справді, здається, що в цілій гавані, а може, й у цілому Коломбо, є тільки одна чарівна корзина.
Однорукий чоловік із сивою старою вже зникли. Однак Тікірі зміркував, що буде ліпше, коли дасть корзині кілька хвилин відпочити, бо ж навіть курка не несе одне яйце за одним. Хвилю хлопець стійко тамував голод, навіть одвернувся, щоб не заважати корзині в її чарівній праці… Та коли підбіг до неї, не найшов навіть шкурки.
Корзина, очевидячки, сповнювалася підгнилими бананами куди повільніше, ніж гадав Тікірі, — тобто треба чекати далі.
Але як зробити, щоб корзину не спорожнив хтось інший? Відійдеш далеко — а тут підбіжить хтось, може, саме тієї миті, коли вродиться нова їжа; стоятимеш поряд — заважатимеш диву, бо всі чудеса споконвіку творяться таємно.
Ото халепа! А що, коли відійти, але не зводити з неї очей і скоком повернутися назад, коли поблизу з'явиться обірвана постать. За півгодини Тікірі підбігав так разів зо двадцять. Ополудні ноги вже не хотіли його нести, і він піддався. Безнадійна справа. Тут ідеться не про чудо, а про випадок.
Нараз Тікірі зрозумів це. Він сидів на сходах, дивився на свої босі поранені ноги й розумів багато, багато, багато чого. Наприклад, що повірити в чудо він себе примусив, бо чекати на випадок — страшно. Страшно, може, найстрашніше на світі. Місто це дуже жорстоке, бо в ньому сила дерев, садів, яток, крамниць з овочами, зайняти яких ти не можеш і не смієш…
І розумів Тікірі ще дещо: Бандала вже не прийде. Або мо' й прийде, але надто пізно, бо він, Тікірі, не витримає чекати. В цьому місті — ні. Якби це було в селі, в джунглях або й у пустелі — там завше найдеш дерево, котре ніхто не стереже. Або кущ, або принаймні коріння, або ігуана, або білу мураху, що, кажуть, досить приємна на смак, коли її підсмажити.
Це все раптом зрозумів Тікірі. Якби він усе ще вірив у чудеса — то гадав би, що це Веда діткнувся його чола й дав осягнути правду. Але Тікірі не вірив уже ні в що. Навіть у те, що сяде колись із палицею на слона, що буде магаут. Щось його збило з плигу, якась сила, що розбила на друзки всі його рожеві мрії, всі сподівання, всеньку радість. Хлопцеві спало на думку, що то, певно, страшна сила голоду.
Підвівся, потупивши очі. На сходах загледів чорну книжку й здивувався, звідки вона тут. Згадав: Грегоріс увечері стромив її йому до рук. Це ж Тікірі тягав її з собою цілу ніч і півдня. Мабуть, так воно йому судилося. Тікірі підняв книжку й пішов на північ.
Ліворуч, за довгими рядами вагонів з вугіллям, що стояли на колії уздовж узбережжя, простелялося море. Праворуч нескінченними шерегами вишикувалися будинки, спершу високі, але що далі, то нижчі, аж скидалися на хатини. Над покрівлями здіймалися в куток запорошені кокосові пальми, в їхніх тінях ховалася зрізана вежа індуїстського храму, вкрита статуями богів і з брамою, посеред якої ремигала священна корова й дивилася круглими очима на Тікірі. Хлопець не звернув на неї уваги. Йшов далі. Ні в що святе він уже не вірив.
Колії та вагони з вугіллям зникли, й знов показався безмежний океан, що блищав, мовби шовк. За хатками знов виросли будинки та будиночки й новий індуїстський храм, цей раз без пальм, зате з цілою чередою корів, що ліниво лежали на подвір'ї. Вулиця пішла вгору, потім почала поволі опускатися, і її стало видно далеко попереду, рівну й нескінченну, аж розпач брав.
Тікірі похилилась голова. Не хотів дивитись, аж куди має дійти, щоб здихатися цієї вулиці. Боявся, що піддасться, як отоді, біля корзини на покидьки, але не знав, що в тому випадку вчинив би. Певно, сів би — і це було б дурне. Або вернув би — і це було б іще дурніше, бо ходити без мети сюди й туди — тільки висотувати останні сили.
Похнюпився, але сонце пекло потилицю, й невдовзі Тікірі знову звів голову. Океан так само блищав, на обрії не видно було жодного корабля, світ здавався моторошно порожнім, аж дивно, як це може бути, коли тут їздять машини й ходять люди, а он праворуч стоять будинки й хати. В Тікірі засмагли губи. На хвильку спинився перед рундучком, в якому індієць продавав усілякий дріб'язок від люстерок до міткалю; потім перед другим, де в тіні сиділо кілька чоловік над склянками араку. Третю буду Тікірі обачно обминув.
Вона стояла над морем, на тому боці вулиці, де не було будинків, і здавалася занедбаною. Саме тому Тікірі обминув її, щоб роздивитись її зувсібіч і впевнитися, що буду справді ніхто не стереже. Неймовірно, щоб це було так, бо попереду буди на дошках, покладених на ящики, горою лежали овочі й навіть купа коржів. Але в буді справді не було живої душі… принаймні Тікірі нікого не бачив, він не міг уже вернути назад, підскочив до купи папай, схопив…
Тільки тоді — ніби знав, що так станеться, ніби чекав на те — вирнув з-поза купи коржів худий парубок у фесці й схопив Тікірі за руку.
Клац!
Тікірі присягнувся б, що справді чув, ніби замкнулася пастка. Скрикнув, скочив… Пізно.
— Гу! Га! — гортанно вигукнув продавець. Нічого більш, тільки ті два дурні, гучні звуки: — Гу! Га!
Мить із дикою зловтіхою стежив за хлопцевим ляком. Очі мав круглі, маленькі, як у тарантула.
— Гу! Маєш гроші чи ти злодій?
— Не… не… не… маю.
— Га! — загорлав продавець зловісно. — Отже, ти злодій! Скажи, що ти злодій!
— Ні! — вигукнув Тікірі, але голос йому ввірвався, і хлопець захлипав: — Так, я злодій… Але я голодний.
— То ось тобі дещо на зуб! — вишкірився торгівець, сунув руку в корзину під прилавком і кинув Ті кір і в обличчя щось м'яке, щось соковите, що бризнуло медом на губи, а в ніс ударило жахливим чумним смородом. — Тепер можеш бігти!
Але Тікірі очамріло стояв, і овочник мусив вивести його з буди й штурхнути, аби йшов геть і не отруював повітря, аби тікав, і то хутко. Чи, мо' захотілося другого дур'яну, негіднику?!
Тікірі закрутив головою й пішов. Не хотів другого дур'яну. То смачний овоч, хоч його м'якуш трохи тхне, навіть коли свіжий. А дур'ян, що Тікірі розмазано по обличчю, аж ніяк не свіжий.
Тікірі поплентався до моря. Море облямовували скелі, за якими можна сховатися, — ото тільки й доброго, що було в цьому місті. Ну й звісно, вода, хвилі, що котились так само, як удома в Калуеламагатарі, були також добрі, бо обмили хлопцеві обличчя, остудили, забрали біль пекучий. На обрії — ані цівки диму, на небі — ані хмаринки, світ здавався безмежно порожнім.
Тікірі вимив лице піском, ліг навзнак на хвилях, віддався на їхню волю: гойдайте, люляйте, несіть мене, а я ні про що не думатиму. Але допіру знову вийшов на берег, вернулися думки: були вони дивні, страшні, бо казали: чом не скорився тоді Жожо Ліндсею? Білі могутні, тож треба їх слухатися, коли й не знаєш чого й навіщо; досить, що це знають білі. Білі справедливі, тож треба приймати покару, яку вони тобі визначать, інакше-бо виженуть тебе, і світ покарає тебе куди жорстокіше. Якби ти мовчав тоді, якби стерпів кілька стьобків нагаєм, то сидів би зараз удома, носив би панові Ліндсею чай і мався б добре. Обом було б добре, й тобі, й Бандалі. Кілька ударів нагаєм — а скільки через них скоїлося лиха! Що той один лупень проти цього лиха?..
Тікірі виполоскав у морі саронг, ударив ним кілька разів об гладку каменюку, щоб вибити бруд, і поклав сохнути. Поки саронг сохнув, Тікірі розглядав скелі, обніжжя яких прикрашали гарні блакитні жилки, й думав, що під цими скелями напевно є купи самоцвітів, але, їй-бо, ліпше було б, якби скелі ці та були з сиру — тоді варт було б лише лягти на живіт і їсти собі.
Тут Тікірі спало на думку, що на Ланці, власне, повно куди ліпших речей, ніж сир, — на ній повно і м'яса, й кокосових горіхів, і рису, й чаю, й какао, й манго з бананами, та й тих дур'янів, котрі хоч і тхнуть трохи, але дуже смачні, коли свіжі! Авжеж, усього цього добра на Ланці стільки, що, здавалось би, досить лише простягнути руку… але марно. І море довкола Ланки кишить рибою — але й це марно. Дивно.
Тікірі почав гратися своїм самоцвітом, але як схилив голову, чуприна впала йому на обличчя, й знов гидюче засмерділо дур'яном. Тож хлопець іще раз пірнув у воду — вимити волосся. М'яв його, м'яв, спробував навіть терти піском. Все марно. Тоді плюнув, одягнувся й пішов.
На шосе мчали машини, туди й сюди, і це нагадало Тікірі ткацький човник, що так само біта туди іі сюди, туди й сюди, тільки тягне за собою нитку. Машини ж не тягли за собою нічого, хіба смужку диму, що смердів, хоч далеко не так, як дур'ян. Тікірі й досі чув його, свій дур'ян, свою покару. І що найгірше — чули його й перехожі, бо бридливо відверталися. Тікірі добувсь уже на околицю, в рибальський квартал, і якби не пригода з овочівником, то попросив би їсти — рибалки-бо добросерді. А так він дуже соромився. Собаки гавкали на нього, бешкетники гукали вслід:
— Смердюх! Смердюх!
Тікірі наддав ходи. Сонце тепер сліпило його, аж сльози котились, і він сказав собі, що то сонце жалить його в очі, й тому очі сльозяться. Але сам не був певен цього. Може, очі плакали б, якби сонце й не сліпило їх. Нічого Тікірі не був певен, хіба лиш того, що йде на північ, безперестанку на північ.
Рибальське містечко скінчилося, бешкетники побігли собі. Тікірі йшов кварталом невеличких вілл. Над зеленню садів побачив шпичасту каплицю з великим чорним хрестом і спинився. Потім ізнов пішов — од хреста до океану. Сів на берег, поклав на коліна свою чорну книжку і довго, тяжко думав. Од моря повіяв вітер, куйовдив Тікірі довгу чуприну, провівав її — але марно, марно. Ніякий вітер не зможе вигнати за дві години сморід дур'яну. А понад дві години Тікірі не міг тут чекати. Надходив вечір.
Коли сонце порожевіло, як Бандалин омріяний острівець, Тікірі підвівся, стиснув книжку в руці й вернув до хреста з каплицею, туди, де помітив спершу будинок, жовтий, ніби лимон, будинок у гарному садку — будинок, на якому накреслені чотири літери: FINS.
Ніколи ще не було йому так смутно, соромно й так зле.
Що має робити в храмі Буддиного Зуба, Бандала знав уже другого дня. Відповіді ж на питання, чом ігумен узяв до служби саме його, Бандалу, коли в Канді тиняються юрми великих і розумних, не гірш за нього, хлопців, мав чекати ще якийсь час.
Проте він не дуже сушив собі голову цією загадкою. По-перше, йому ніколи було вгору глянути, по-друге, він не переставав думати про Тікірі — чи приїде й коли, а по-третє, довкола було стільки нових речей, аж хлопець не знав, на що спочатку дивитися.
Ранесенько прибрав зів'ялі квіти сапу з усіх вівтарів у храмі, бо віруючі от-от принесуть нові. Почистив каганці, налив до них олії і пішов замітати коридори першого поверху монастиря. На другому й третьому жили ченці й замітали там самі. Бандала впорався десь опівдні, коли до храму посунули туристи. Їх Бандала зустрічав уже вмитий і причепурений; то був його щонайперший обов'язок, і честь храму вимагала, аби він справляв на туристів гарне враження.
Упевнившися, що християн та білих не здихається ніде, він спершу був вельми прикро вражений. Але, на диво, швидко звик і за тиждень очікував їх навіть з великою нетерплячкою. Так, кишіло їх тут куди більше, ніж удома або в Анурадгапурі, але — і в цьому полягала величезна різниця, — вперше в житті не стикався з ними віч-на-віч як їхній слуга, та й взагалі не залежав од них.
Як правило, приїздили вони в легковушках у супроводі товмачів з готелів, одягнених у білісінькі спідниці й куртки з номерами на грудях. Перед храмом туристи виходили, схилялися над ровом із черепахами й щось вигукували зчудовано чи захоплено, а мо' й якісь дурниці — Бандала цього не знав. Він стежив за ними з вікна монастирської бібліотеки, що містилась у восьмигранній вежці — найприкмітнішій ознаці храму, — аби в потрібну мить сісти на табуреточці біля ніг ігумена, котрий з камінним обличчям схилявся над священними книгами.
Книги ці не схожі на ті, що їх Бандала бачив у пана Ліндсея, — це сухі листки таліпотової пальми, порізані на довгасті прямокутники, вкриті таємничими літерами й нанизані на шнури, наче намисто.
Тим часом туристи вже донесхочу надивилися на черепах, перейшли місток і зникли в передпокої храму, звідки одразу ж почулося мурмотіння гіда: «Леді й джентльмени!», хцхотіння й вигуки: «Ах, як смішно!..» З того всього Бандала знав, що відвідувачі проходять «пекельним коридором», розглядають картини буддистського пекла, намальовані на стінах, фіолетових грішників та блідо-голубих чортів, які луплять з грішників шкуру, відтинають їм руки-ноги, прибивають їх до хрестів і штрикають у боки золотими списами, схожими на гарпуни.
Невдовзі голоси стихли. Туристи вступили до святилища, але в пітьмі не бачать нічого, — як і він, Бандала, коли вперше опинився там, — і чекають, аби хто-небудь із ченців або послушників клацнув вимикачем; однак і потім не багато побачать. Не побачать вони й Буддиного Зуба, а тільки першу, найбільшу з семи всипаних самоцвітами скриньок, що в них на золотому листку лотоса лежить Буддин Зуб. Бандала тішився з того хоча б тому, що й сам він досі не побачив тієї святої реліквії, яку ченці показують віруючим лишень тричі на рік; а ще тому, що безперервний потік цікавих чужинців викликав у Бандали почуття сорому й збентеження. Коли б він не знав, що це робиться віддавна й за згодою ігумена, то мав би все це за блюзнірство. Кінець кінцем Бандала сказав собі, що ігумен напевне знає, що чинить, бо він — Той, Хто Зна Все. Так, ігумен — святий чоловік, і коли він не бачить у чомусь ганьби, то її направду нема.
Так гадав Бандала перші дні, поки сидів на своїй табуреточці, чистий, ситий, з волоссям, до блиску змащеним духмяною олією, в білій святковій одежі, котра закривала йому й груди.
Усе ще було тихо — чужинці обдивлялися подвір'я за святилищем. За хвилю затупотіли на сходах перед бібліотекою і ввійшли. Самі, без гіда. Ігумен не волів, аби товмач показував його тим йолопам, як черепаху. Гід тільки одчиняв двері бібліотеки й казав: «Прошу, заходьте».
І туристи заходили, а як була між ними жінка — Бандала міг побитись об заклад, що найперше вона гляне на нього й вигукне: «Ой, який гарненький хлопчик! А волосся! Як у дівчатка!» Чоловіки, навпаки, витріщають очі на ігумена й декотрі бовкають: «Good morning!» або й по-американськи «Hallo!» Ігумен ані ворухнеться, не підведе голови; тоді Бандала встає, прикладає палець до вуст:
— Бгікку студіює священний олас. Будь ласка, тихо!
«Бгікку» означає просто священик або чернець, але ігумен хотів, аби хлопець рекомендував його саме тим словом, яке аніскільки не відповідало його сану: такий-бо він був скромний. І тільки коли туристи пошепки питали — в дев'яти випадках із десяти — що таке «бгікку» й що таке «олас», Бандала пояснював: ігумен — вельми поважний святий, але в смиренні своєму він не прагне шани; «олас» — священні книги, писані різцем на листі пальми-таліпот.
Бандала навіть простягав їм одну книгу, щоб роздивилися гарнесенькі літери, тонесенькі й дрібненькі, наче з павутиння. Чужинці звичайно вражено вигукували, а ігумен підводив нарешті голову.
— Уклоніться, будь ласка, — мовив тоді Бандала. — Бгікку вас помітив. Це для вас велике щастя.
Чужинці звичайно вклонялися дуже низько. Тоді Бандала розгортав книгу, зроблену вже не з пальмового листя, а з паперу, й показував пальцем на підписи відомих осіб, які од-відали в минулому храм.
— Король Едуард Сьомий, — начитував він. — Кайзер Вільгельм Другий. Принц з Уеллсу…
Туристи витягували шиї, жадібно розглядали, Бандала давав їм на це хвилину або дві — як йому хотілось, а тоді пропонував чисту сторінку:
— Розпишіться й ви.
Вони вихоплювали нетерпляче авторучки й підписувалися звичайно великецькими, розбірливими буквами, ще й з повною адресою.
— Дякую, — казав Бандала й передавав книгу ігуменові, котрий уперше ворушив рукою. Тепер — найголовніше: святий чоловік брав різець і швидко креслив щось на листку пальми таліпот — листок, правда, лишався чистий, жовтавий, ніби слонова кістка; ігумен тер його темною рідиною — листок чорнів, наче вугілля, ігумен стирав фарбу — і от на листку показувалося тоненьке письмо. Були то початкові літери імен туристів, слово «Канді» й дата відвідин.
— Бгікку віддав вам велику шану, — казав Бандала гідно. — Візьміть собі листок як згадку й подарунок.
З тими словами він піднімав віко різьбленої скриньки, в якій лежала єдина десятирупієва банкнота.
В тій хвилі ігумен уже знову студіював священні книги. Його не обходило, що чужинці покладуть до скриньки. Втім, він добре знав — менш десяти рупій не давав ніхто. Не підводив він голови й тоді, коли, низько кланяючись, чужинці йшли. За весь час ігумен не промовляв жодного слова.
Щойно зачинялися двері, Бандала спорожнював скриньку (залишав тільки десять рупій), гроші віддавав ігумену, знов сідав до його ніг і мовчки очікував подальших відвідин. Було то як обряд, в якому він не смів нічого змінювати. Лише в перші дні ігумен кілька разів розтуляв рота, кладучи гроші до шухляди:
— Для святого Зуба. Для великого золотого листа лотоса.
Так, для Бандали це був обряд — усе одно що класти квіти сапу перед статуєю Освіченого, спалювати духмяні палиці на вівтарі Зуба, наливати до каганців олію, бити в гонги, як взагалі все на цьому святому місці. А що тут грали ролі й чужинці, християни, — то це другорядне, мало бути другорядне, бо так волів ігумен, котрий у тому обряді важливу роль доручив і йому, Бандалі. Бандала здогадувався вже, завдяки чому так сталося: бо добре знав англійську, був тямовитий та й на вигляд нічогенький; і хоч попервах він трохи губився й соромивсь, зате потім, крім гордості, нічого не відчував; гордість же зростала так само швидко, як Бандалине вміння керувати чужинцями.
Справді-бо він керував, панував над ними! Непомітно для них самих керував ними, змушував їх зробити те або те — і вони слухались його! І за це, звісно, Бандала був удячний ігуменові й Касіапі, котрі його навчили, як чинити, котрі цей обряд опрацювали — і тут, без сумніву, не обійшлося без таємничого навіювання. Інакше-бо, чом англійці з американцями, які скрізь корчать із себе панів, чом ті пихаті білі сагіби нараз стають смирні, наче ягнята або ляльки?
Чом? Таже тільки тому, що так хоче Освічений Будда. Бажання Буддине — на устах в ігумена, котрий нахиляється до Бандали й вклада йому до вуст ті слова істини, що неминуче справджуються.
Такою звивистою, але чіткою стежиною бігла Бандалина думка, аби дійти єдиного можливого висновку: він повинен пишатися, що бере участь у такому священному дійстві. І це стало його переконанням. Він був гордий і вдячний, бо був Обраний.
Був навіть і заможний: білі жінки часто підсовували йому гроші; брав не дякуючи й того ж дня витрачав.
Ополудні, в спеку, коли асфальт розтавав на чорну рідоту й туристи залізали до готелю, ніби жуки до дір, Бандала вештався вулицями й розкошував, ласуючи тістечками й жуючи гуму. Блукав по всенькому місту, лишень станцію оминав. Зайшов туди тільки раз, на другий день по тому, як доля так несподівано послала йому притулок у Далада Малігава — так по-сінгальськи звався храм Зуба.
Того ранку Бандала вперше з намащеною чуприною сидів коло ніг ігумена, але не в бібліотеці, а в кімнаті з американським письмовим столом, куди Касіапа завів його вчора, мокрого до рубця після купелі в черепашачому рові… Сьогодні Касіапа грав роль білого туриста. Навчив Бандалу всіх потрібних рухів та слів і тепер опитував, як учень чинитиме на практиці, віч-на-віч із справжніми чужинцями, чи все гаразд запам'ятав і зрозумів. Урок тривав десь години зо дві, але цього виявилось досить, — Бандала вчився легко. Так легко й швидко, що сам ігумен задоволено поклав йому руку на плече.
— Ти хотів іти до потяга. Тож іди. Досі ти ще не втямив, які безглузді всі людські бажання. Але ти маєш меткий розум і згодом усе збагнеш.
На станції не було нікого, лише дідусь Тінь трудився на своїй купі щебеню. Коли Бандала затулив йому сонце, дід підвів свої порожні очі, але не сказав нічого. Бандала сів почіпки.
— Дядьку… — промовив пошепки: він так спрагло бажав, аби Тікірі був тут, що йому стискало горло. — Дядьку…
— Цить і йди геть, — непривітно ввірвав його старий. — Не дам тобі нічого, ані зерня рису.
Бандала здивовано глипнув на нього. Але це направду був той самий дід, що вчора балакав так приязно.
— Чого це ви так? Не знаєте, хто я?
— Знаю, і то дуже добре, — буркнув старий. — Ти бгікку, від тебе тхне паличками. Йди геть! Докруж мене висить порох із каміння, через нього я виджу лише тіні, але він мені миліший, ніж ваш духмяний дим.
— Але я не чернець, — засміявся Бандала. — Хоч був у храмі.
— То чимдуж біжи назад і не стовбич тут! — гримнув дідусь Тінь. — Мушу розбивати каміння. Я не ходжу з мискою!
— Не гнівайтеся, дядьку, — лагідно мовив Бандала. — Я вірю, що ви маєте добрі очі, але ніс вас дурить. Од мене не пахне паличками — я був у храмі не так довго. Це олія на волосся. І по мені, пахне гарно.
— А по мені — ні! — одрубав старий і не зронив більш ні слова, хоч Бандала двічі питав, коли хоч приблизно приїде потяг.
Тож Бандала підвівся й пішов через колію спитати когось привітнішого, при доброму розумі. Боявся, що опізнився, що потяг уже був тут, що й Тікірі вже був тут і подався кудись по свої слони. Потяга довелося чекати довгенько; у вагонах повнісінько людей і все-таки порожньо — нема Тікірі.
На шосе від станції сонце відбивалось у блискучому асфальті, аж здавалося, що воно впало з неба й тепер лежить долі на брудній тарелі, розбите на друзки. Бандала сів біля озерця. Дивився на острівець з пальмами, а тоді на сонце, яке перебралося на гладінь і сяяло там, як кругле люстро, почав жбурляти камінці — злорадів, що хвилі роздерли сонечко, як папір. Те сонце, що сміється, хоч Тікірі зрадив.
Так, Тікірі зрадник! Тікірі сказав, що поїде потягом до Канді, вичекав, доки я засну, і втік десь-інде. Чом чекав, доки я засну, чом утік? Бо хотів мене спекатися.
Але чом хотів мене спекатися?
Чом, ну чом? Бандала встав і пішов. Було йому сумно, аж сам дивувався: заради якогось дурного хлопця з великою головою! Гостро засміявся. Ні-і, тепер він про Тікірі навіть не згадає, не те що плакатиме.
Знову засміявся. Однак було йому гірко-самотньо.
Того самого дня Касіапа навчив Бандалу нарізати висохле листя пальми таліпот у вигляді прямокутних карточок, які ігумен давав туристам на згадку. Штука нехитра, але ніж був гострий, мов бритва, пальмове листя легко розтріпувалося, треба було зосередитись, і хлопець геть забув про Тікірі. На жаль, упорався Бандала аж надто швидко.
Але по тому Касіапа звелів йому попіклуватися про цібетки, і хлопець знов розважив душу.
Цібетки — маленькі милі звірятка, схожі на кошенят, — живуть на кокосових та арекових пальмах і такі полохливі, що їх не варто було б і ловити, якби вони не давали мускус — коштовну духмяну рідину. В монастирі Буддиного Зуба ченці розводили відразу кілька десятків цібеток, бо — як сказав Касіапа, — щоб напахати жертовні палички, потрібно багато мускусу. Звірятка скакали в дерев'яних клітках, і були вони такі ручні, що не пручалися, коли Бандала брав їх до рук і лоскотав, поплескував по спинці дерев'яним шпахтлем, аби випустили до скляної миски духмяну рідину. Було це так цікаво й весело, що Бандала аж заспівав.
Але на самоті, в комірчині, його знов обступили тоскні думки про зраду Тікірі. І вертали ще багато вечорів.
Допоки їх зовсім прогнав випадок із всесвітньознаним чоловіком та його дружиною.
Прийшли вони оглянути храм десь за місяць, як Бандала обійняв свою посаду товмача.
Ставний шістдесятирічний чоловік мав бляклі очі й кутасте підборіддя, — коли він розмовляв, воно рухалося з боку на бік, і здавалось, ніби цей чоловік безперестану підточував зуби. На голові в нього був новенький корковий шолом. Як і дружина, мав він американську вимову, — її хлопець навчився розпізнавати безпомилково. Чоловік цей удерся до бібліотеки, наче до себе додому, по-приятельськи привітався до ігумена: «Hallo, old chap!» — означає це приблизно те саме, що. «Здоров був, старий!», і поплескав би святого |по плечу, якби Бандала не підхопивсь і не заступив йому дороги.
— Бобе, Бобе! — добродушно докорила йому пані.
Ігумен не ворухнувся. Його лиса потилиця, схилена над священними олас, ані здригнулась. Бандала звично розпочав обряд; але відвідувач раз у раз насмішкувато перебивав його, — пані в крислатому капелюшку, немов вибачаючися за це, усміхнено зітхала, зводячи очі до стелі. Була то дрібна бабця з лицем, напудреним так густо, що здавалося, ніби вранці вона помилково одягла якусь гіпсову голову.
Не зводячи погляду з кумедної бабці, Бандала трохи неуважно провадив свій обряд аж до хвилі, коли дивний гість одмовився вклонитися ігуменові.
— Що? Я? Йому? — вигукнув він напівжартома-напівсерйозно. — А чи ви знаєте, хто я такий?
Він ударив себе в груди; загриміло, ніби гонг. Незважаючи на це, Бандала розчув ім'я, від якого йому на мить захопило дух. Лиш на мить… Бо ігумен одразу ж розтулив рота й уперше за весь час, що з ним Бандала в бібліотеці працював, зронив слово:
— Далі!
Бандала звів дух і провадив далі.
Коли показував у книзі гостей підписи принців, імператорів і королів, вельмишановний американець засміявся, що він теж король, але усе-таки витяг авторучку й розписався.
А тоді це й сталося.
— Ось вам на згадку, — сказав Бандала, тицьнув чужинцеві до руки листочок, прикрашений його всесвітньознаним ім'ям, і відчинив скриньку з десятьма рупіями. — Бгікку окрив вас великою шаною, й це для вас…
Не доказав.
Американець тицьнув грубелезним пальцем віко скриньки, й воно зачинилось.
— Так! — зареготався він. — З мене досить! Оцей чортів помаранчевий жебрущий чорнокнижник окрив мене шаною?! Я окрив шаною його! Ви знаєте, хто я такий?!
— Ти вже сказав це їм, Бобе, — смикнула його пані за рукав.
Але Боб вихопив свій фотоапарат і галакав — аж надворі було чути, — що зараз сфотографує ігумена й наробить з його фото кольорових етикеток на померанчевому напої. Ото буде рекламна! Ану всміхнися мені приємно, ти, старий шахраюго!
Бандала заціпенів. Нічого такого тут іще не діялося. На лобі хлопцеві рясно виступив піт.
Він остовпіло дивився на американця, потім на ігумена… і нараз йому… нараз йому здалося, що ті двоє подібні між собою, що мають однакові риси, однакові підборіддя, навіть однаковий вираз! Було то, напевно, безглуздо, просто неможливо, хоча б тому, що американець хихотів, тоді як обличчя в ігумена не ворухнулось…
Аж ось ворухнулися губи, рот:
— Відбери в нього листок. Дай мені його!
— Слухаюсь, — затремтів Бандала.
Почував: зараз буде щось страшне.
Але ігумен лише поволі, ліниво підніс листок до губів. Американець цікаво змовк, і в наглій тиші чутно було легесенький шелест: ігумен дихнув на листок, і той ледь прогнувся.
І все.
— Поверни йому листок, — звелів ігумен Бандалі. — І скажи йому, що подих дарує життя, але так само й смерть. Кажи помалу.
— Я не знаю, як буде подих, — прошепотів Бандала.
— Вгеаth, — підказав ігумен, і хлопець розплющив широко очі; досі він і гадки не мав, що ігумен знає англійську, і навіть ліпше, ніж він сам.
— Що з подихом? — обережно спитала напудрена пані.
— Бгікку каже: «Подих дарує життя, але так само й смерть», — переклав Бандала повільно й підняв руку з листком. — Візьміть, він ваш.
На мить Бандалі здалося, що американець завагався… Але, мабуть, тільки здалося, бо той швиденько взяв листок і притис до носа.
— Гм, — сказав бешкетно, — бгікку мав би скористатися з мого товару, йому чути з рота. Ха-ха-ха! Але що скажеш, Барбаро, такий жарт за десять рупій — все одно що задурно. Ось маєш, хлопче, хай твоєму бонзі добре живеться!
Американець почав порпатися по кишенях. Але перш ніж він щось виловив, знову озвався тихий, незворушний голос ігумена:
— Не бери грошей. Скажи, що заплачено.
— Хай йому грець! — засміявсь американець, заледве дослухавши Бандалин переклад. — Це ще краще! Що скажеш, Барбаро, це варто принаймні двадцятки!
— Дай їм і ходімо, Бобе, — потакнула Барбара неспокійно. — Це триває вже задовго.
— Не бери грошей, — озвавсь ігумен знову. — Одчини двері й повтори, що заплачено.
— Слухаюсь, — заїкнувся Бандала. Він знав, вірніше відчував: щось відбувається. Чув, як напудрена жінка торохтіла, — не розумів тільки що: говорила вона занадто нервово, швидко й навіть на якомусь жаргоні. Утнув лише, що та дорікає Бобові, а Боб сердито лається.
Коли за ними зачинилися двері, Бандала залишився, де був, витираючи ліктем лоба.
— Ходи сюди й сядь, — усміхнувся ігумен. — Швидко. Жінка верне.
Бандалі закалатало серце. Той, Хто Знає Все, прозирає і в майбутнє — це так, але звернутися до такого близького майбутнього, до того, що може статись ось зараз! Це ж випробування! Подальші хвилини покажуть, чи мав ігумен правду. Якщо двері відчиняться…
Двері відчинилися.
— Пробачте, будь ласка, — вклонилася напудрена пані вже з порога, — Можна зайти? Дякую. Даруйте, даруйте Бобові. Вийшло по-дурному, це так, але ви не зважайте на це, пане… е… е… пане бгікку. Боб так не думав, просто він такий дикун. Але в нього добре серце. Справді!.. — захекано мовила вона, втупившись у непорушне обличчя ігумена. В лівиці їй тремтів фатальний листок, у правій вона несміливо простягала паку рупій — стільки Бандала досі не бачив і вві сні. — Я дуже була б рада, якби ви прийняли маленьку пожертву… звісно, якщо ви не образитесь. Боб не хотів вас образити, їй-право…
Пані торохтіла, благала, солодко всміхалася. Зрештою ігумен зглянувся над нею.
— Подай листок, — звелів Бандалі. — І візьми гроші.
Підніс листок до губів. Як удихнув, чутно було тихий шелест. Листок прогнувся, на секунду пристав до чарівничих уст.
— Дай їй листок і скажи, що знято.
І знову почулося тихе шелестіння, цей раз із губів напудреної жінки. Так глибоко вона відітхнула.
Пані пішла, а Бандала стояв над скринькою, сам не знаючи, що його більше здивувало: чи цей скарб, чи ясновидіння ігумена, а чи його надлюдська сила, що здолала пиху такого знаменитого чоловіка — чоловіка, чиє ім'я стоїть великими буквами на кожному стосику жувальної гуми…
— Можеш іти, — мовив ігумен. — Сьогодні не прийму вже нікого.
Бандала вийшов. Не помітив, що двері не зачинилися. Ступав схвильовано коридором. Обернувся, зачувши позаду клекіт. Навшпиньках вернув. Крізь щілину прочинених дверей побачив ігумена: той горбився над священними олас, кашляв, струшуючись у нападі нестримного реготу.
Того ж дня пополудні Бандала знов угледів Боба з пані Барбарою в гурті американців біля озерця й пішов слідом; цей знаний чоловік його цікавив. Виявилося, що цей раз вони простують до храму Ната Девала: його тіняве подвір'я Бандала бачив зі свого ванькирчика. Під дашком із пальмового листя там лежала величезна статуя Освіченого з намальованими квітами лотоса на ногах. Довкола неї клячіли статуї скорботних учнів, притуливши до очей те, що Бандала мав колись за білі квітки або метелики й що насправді були чисто випрані мереживні носовички. Довкола статуй юрмились американські туристи й глузували. Скажімо, і з тих самих носовичків, і з дашка над статуєю — він, мовляв, більше годився б для кегельбана. Було то веселе збіговисько, й тільки король жувальної гуми та його королева були поважні. Хоч сонце досі пекло, він тримав капелюха в руці, показуючи світові рожеву лисину, віночок сивини й наморщений, замислений лоб, під яким туди й сюди бігали очі. Хвилю ті очі розглядали обличчя Освіченого, пофарбованого в яскраво-жовтий колір, хвилю — жовті квіти сапу, хвилю — жовті постаті ченців, що сновигали перед храмом… і врешті втупились у Бандалу. І хлопець зрозумів, що той великий, знаменитий чоловік його впізнав і що він його, Бандали, боїться!
Безглуздо, неможливо — але це було так. Чом би тоді штовхнув американець ліктем свою жінку, чом би так голосно кашлянув? І чом би гримнув на тих грубіянів у тропічних шоломах, аби не кпили з того, що для інших святе? Скільки американців Бандала бачив — усі завжди сміялися й найохочіше саме в місцях і з речей, котрі були для інших святі; сам король жувальної гуми перший. І тепер раптом…
Чом?
Туристи давно вже пішли, а Бандала й досі сидів на подвір'ї храму Ната Девала, спершись об стовбур пальми, дивився на заплющені очі Освіченого, великі, мов тарелі на овочі, і дивувавсь, який мудрий ігумен і який дурний цей американський принда. Бо ігумен знав, що досить хукнути на листок, аби американцеві затремтіли жижки, тоді як американець не знав, що той подих нічого не означа. Анічогісінько! Тепер це Бандала збагнув. Тільки тепер, побачивши, як ігумен заходиться від сміху і як американець дрижить навіть перед ним, перед Бандалою, щоб не побіг скаржитись ігуменові, котрий, може, знов пошле за грішником подих смерті…
Бандала випростався. Його пойняла хвиля радості й задоволення: так он воно що треба робити — грати в чарівників!
Потім він ізнов сидів скулившись і дивувавсь, як це він раніше не докумекав: ніякий це не обряд — а гра! Ігумен сидить, ніби статуя, і мовчить — щоб здаватися таємничим! Знає англійську мову, але й слова не зронить, хіба через товмача, і це все для того, щоб видаватися загадковим, недосяжним, нетутешнім. Але кожен порух, кожен подих наперед точно продумано, кожне слово бездоганно зважено — аби помста була найповніша.
Бо ж ідеться не про що інше й не про менше — як про те, щоби помститися християнам за всі кривди, за всі лиха, і за ті мої, за те, що я мусив утекти з дому, і за Тікірі, й за батька Тікірі, й за Жабу, й за мого брата Карангу, котрого Жожо Ліндсей забив. Так, хоч і з дурного розуму, і я йому простив би та й забув би, коли б він оце не виявився такий злий. Але тепер я вже ніколи не забуду. Жожо забив його! І хоч ця помста мала, але солодка, мов сотовий мед.
Тут прийшла обдерта сінгалка з кошиком на голові, клякнула й зціпленими руками поклала до ніг Освіченого квіткову жертву. Потім вийняла з кошика жертовні палички й поставила їх біля обличчя Освіченого. Як запалювала одну за одною, спало хлопцеві на гадку порахувати їх. Було їх десять. Бандала дуже співчував жінці — її ж спіткало десять нещасть, і вона їх теперки спалювала, ті лиха, аби всі десять розпались у купки попелу; аби солодкі пахощі овіяли ніздрі Освіченому, полетіли до неба й принесли мир і супокій.
Заледве вона встала, підвівсь і хлопець, купив у ченця п'ять паличок, поставив їх біля ніг Освіченого, бо більш ніде не було місця, стільки вогників палало докруж статуї. Одну паличку запалив за себе, одну за свою матір, одну за батька Тіссу, одну за дядька Вікрену. А останню за Тікірі, хоч він і зрадник, але, може, мучиться нині, й то більше, що не вірить в Освіченого й не знає, як ченці можуть метатися, краще, ніж будь-хто з нас.
Радий вертав назад. У храмі Ната Девала й у храмі Зуба гриміли гонги, їхні звуки змішувалися, летіли до неба, як хмара, як вітер, крони пальм гойдалися, довкола зводилися блакитно-зелені горби, озерце блищало, мов крапля на дні миски. На містку через рів Касіапа саме сідав до однокінки, в лівиці тримав жебрацьку миску, в правиці — парасолю й торбу з пальмового лика. Їхав до храму Дамбула — там він обійме вищу посаду.
Ввечері ігумен гукнув Бандалу й торкнувся долонею його плеча. Рука була тепліша, приємніша, ніж у Касіапи.
— Я тобою задоволений, — мовив ігумен. — Від завтра вже не замітатимеш. Зате перебереш на себе деякі інші обов'язки, що їх досі виконував шановний Касіапа.
Насправді йшлося про єдиний обов'язок — чергувати біля телефону, коли ігумен справляв службу богові.
Телефон стояв на письмовому столі, схований під отим очеретяним дзвоном, що його Бандала спершу мав за накривку над тареллю з овочами, отже, дроти, що їх Бандала побачив тоді в призахідному сонці, були телефонні.
— Умієш телефонувати?
— Ніколи я не набирав номера сам, — відповів Бандала. — Але кілька разів зводив трубку й розмовляв, як пан Ліндсей дзвонив з канцелярії і нікого поблизу не було.
— Того досить, — сказав ігумен. Отже, другого дня Бандала сів до апарата й чекав.
У кімнаті з білими потинькованими стінами дзижчали комахи, надворі верещали папуги й мавпи, небо голубіло, хоч із нього дощило золото — промені сонця просіювалися крізь крони дерев.
А тим часом насувалися події, котрі мали істотно змінити Бандалине життя, ба цілий його світ.
Що робив у цій кімнаті Касіапа, коли телефон не дзвонив, Бандала не міг собі уявити: певно, віддавався побожним роздумам.
Але ж Бандала не чернець, воля в нього не така загартована, й він не може наказати думкам зосередитися на чомусь одному. Хлопець знав лише: ті, котрі здатні на це, можуть викинути з голови геть усе, крім однієї ясної цятки — мети, і вперто йдуть до неї, як нічний мандрівник на далекий самотній вогник, — години, дні, а то й тижні. Це дуже тяжко, треба щодня виховувати й загартовувати себе, — Бандала на таке не здатен. Він дав думкам волю: летіте куди хочете — і несподівано дійшов висновку, не дуже нового, проте цікавого.
Касіапа напевно давно вже знав, що обійме посаду ігумена в монастирі Дамбула, і саме тому допоміг Бандалі вилізти з рову й завів до Того, Хто Все Знає. Словом, у храмі був потрібен хтось, аби міг заступити Касіапу, принаймні в чисто світських справах, — приміром, спілкуватися з туристами, чергувати біля телефону, — бо, крім Касіапи, жоден монах для цього не був годен, окрім ігумена та Касіапи, ніхто не знав по-англійськи більше ніж два-три слова. Інші монахи — як дізнався Бандала — були невігласи, коли не рахувати трьох-чотирьох старих, що день і ніч гнули спину в бібліотеці між найстарішими збірками олас і знали старі мови санскрит та палі; все європейське було тим старим чуже, коли не огидне. Аж тут з'явився він, Бандала, що пристойно знає англійську. Тож Касіапа скористався з нагоди й відрекомендував його ігумену.
Ось як воно було! Лишалась іще одна заковика, але Бандала в тій хвилі про неї не думав, а як щиро казати — не хотів думати. Він любив уявляти собі, що сказав би Тісса, дізнавшись, чого досягнув його син і яку посаду обіймає. Або що було б, якби в гурті туристів нараз опинився Жожо Ліндсей! Звісно, це було неймовірно: Жожо народився на Ланці, тож із туристами не має нічого спільного. Але що, якби?! Жожо, очевидячки, поводився б страшенно брутально, але ігумен дібрав би способу, щоб той чванько за хвилю став нижчий трави, тихіший води. Кінець кінцем хто такий Жожо порівняно з королем жувальної гуми?
З короля жувальної гуми Бандалині думки перескочили на саму жувальну гуму, і хлопець поклав собі, що надалі купуватиме й жуватиме іншу гуму, не Бобову, бо той Боб бовдур. Згадавши про бовдура, Бандала згадав про одного ченця, на ім'я Паранаїка, — той виготовляв запалювальні палички, і рот йому завше роззявлений, наче в божевільного. А чи може чернець бути божевільний? Чи зугарен і Паранаїка зосередити думки на одній цятці? Коли так, то не така це вже штука. Отже, з часом і він, Бандала, зміг би це. І став би ченцем, і тоді, тоді…
Бандала дивився на рожеві відблиски, що їх кидало сонце на стіни, й тішився видивом, буцім він — ігумен храму Зуба і всім християнам на Ланці розсилає листя пальми таліпот з їхніми іменами й наказом: «Ідіть геть! Інакше-бо вас покараю! Мій подих означає смерть!» І от усі християни притьма чкуряють до своєї студеної землі, а він, ігумен Бандала, відчиняє шухляду столу й кожній справедливій людині Ланки дає жменю рупій: «Іди, Вікрено, й купи моторного човна! Іди, Дгаму, й купи собі бензин до машини, що була колись у пана Альвара! Іди, Тікірі, й купи собі найбільшого слона на світі… Тобто ні, тобі нічого не дам, бо ти несправедливий, ти зрадник. Ліпше дам у десять разів більше тій обірваній жінці, що вчора запалила біля статуї Освіченого десять паличок. А також дідусеві Тіні, аби втямив, що ченці не лихі й знають, що чинять.
Він довгенько сидів біля апарата — а телефон мовчав.
Але за півгодини задзвонив тричі — і хлопцеві світ пішов обертом.
Він повинен був зняти трубку, відгукнутися: «Центр» (бо храм Зуба є центр Ланки), спитати ім'я того, хто говорить, запам'ятати або ж записати його. Нічого більше ігумен йому не доручив, і хлопець нічого більше не зробив.
Але ті, на другому кінці дроту, — виливали геть-чисто все: гадали, що розмовляють із Касіапою. Перші двоє говорили по-англійськи — нетерпляче чекали, коли ж буде «цібет». Вандала відповів, що доповість про те ігуменові; він не знав, що таке цібет, бо цібетки, дрібні смугасті звірята, що про них він піклувався, по-сінгальськи звуться інакше.
Третій торгівець говорив по-сінгальськи, тож Вандала все зрозумів; цібет — це дорогоцінний мускус цібеток.
Вандала поклав слухавку й забув прибрати з неї руку. Думки, що перше метляли йому в голові, тепер забігали куди прудкіше й цілком іншим напрямком: ігумен продає мускус… Але ж Касіапа казав, що мускус — пахощі, любі Освіченому, і вживається тільки для того, щоб готувати запалювальні палички. Чи, може, цібетки дають так багато мускусу, що вистачить і на запалювальні палички, і на світські речі, скажімо, дорогі парфуми?.. Бандала в цьому дуже сумнівався. Отже, це все можна пояснити тільки так: палички виробляються не лише в храмі, а й у тих торгівців, котрим ігумен постачає мускус. Тільки ж двоє з них розмовляли по-англійськи, імена в них португальські, а португальці та метиси усі християни!
Отут Бандалі вперше й здалося, що світ пішов обертом.
Бандала вхопився за стіл — йому аж млосно стало. Але швидко опанував себе і, коли йому ще двічі телефонували, спромігся спокійно відказати. Не затремтів йому голос навіть тоді, коли він доповідав ігуменові.
Але як стояв потім біля кліток із цібетками, то знов його забили млості. Він дуже уважно полічив звіряток, ніби забув, скільки їх тут.
Клітки висіли на стіні в бічному дворі: туди віруючих не пускали, але з головного подвір'я клітки було видно; висіли там вони, звісно, й зараз. Звіряток було тридцять вісім, і від учора вони, звісно, не розплодилися. Це означало, що коли ігумен продає частину мускусу, то решту розводить, інакше-бо не стане на потрібну кількість паличок. Або ж чернець Паранаїка не здужа зробити всіх паличок сам і йому в якийсь спосіб помагають християнські торгівці. І те й те однаково неймовірно.
Довго стояв Бандала біля кліток. Сумний, пригнічений. Нарешті дійшов ось до чого: хоч торгівці християни або, може, й магометани, зате в копальнях у них працюють сінгальці — буддисти! А якщо жертовний мускус розводять — то чинять так, мабуть, в усіх храмах, бо цібеток, а отже й мускусу, справді дуже мало — їх не вистачить на тисячі й тисячі паличок, котрі палають перед статуями Освіченого на цілій Ланці.
Бандала віддихнув. Світ, котрий допіру йшов йому обертом, знову став на своє місце. Хоч не так уже певно, як перше, але доволі певно, аби вірити, що він добрий.
Іще хвилю Бандала спостерігав звіряток. Нараз йому закортіло спробувати дістатися чи бодай зазирнути туди, де він ще ніколи не був: за двері, що за ними Паранаїка готував свої духмяні палички.
Двері ті були, звісно, замкнені, як завше, і в шпарі стирчав ключ, тож зазирнути теж не пощастило.
Колись Бандалі й на думку не спало б шукати іншої дороги; Паранаїка просто замикається, бо так повелів ігумен, та й по всьому… Нині ж Бандала ту дорогу шукав — і знайшов.
Вела вона бічними сходами на другий поверх і довгим, звивистим коридором довкола всього будинку назад, аж туди, де тьмяніло кілька вікон, зачинених дерев'яними віконницями. Бандала поторгав одну — не піддається. Другу — віконниця піддалася. Лишень трішки заскрипіла. Але пришелепуватий чернець із роззявленим ротом не підвів голови. У кущах довкола подвір'я щебетали пташки, і він — Паранаїка — занадто захопився своїм, ділом. Сидів сам один на долівці, мішав розмелене дерев'яне вугілля з якимось липким смолистим тістом, а з пляшки, добре знайомої хлопцеві, поливав рідину, пахощі якої були знайомі Бандалі ще ліпше: з такої самої коричневої пляшки, на якій намальована чарівна біла жінка й написано «Finest Hair Lustre», він щодня лив на долоню духмяну олію й мастив нею чуприну; міг не скупитися, бо «Finest Hair Lustre» хоч і означає «Найкращий блискіт на волосся» — далеко не найкращий, зате вельми дешевий.
Паранаїка вперто місив своє священне тісто, висолопивши язика, але Бандала його вже не бачив. Він нічого не бачив, хоч очі мав розплющені. По лицю йому котилися сльози. Світ навколо нього вже не йшов обертом, а завалився: ченці — шахраї…
Ченці шахраї! Ченці ошукують не лише американців, а всіх і вся, мене, мого батька, тисячі таких батьків, сто тисяч людей, кого завгодно, ту жінку, котра вчора купила десяток паличок, бо її спіткало десять лих… авжеж, будь-кого, мене, Тіссу, ту обірвану жінку, безліч таких жінок. І Освіченого! Але Освічений не платить за палички удвадцятеро дорожче ніж слід, Освічений тільки сидить або лежить, і він з каменю, мертвий. Він мертвий…
Несподівано Бандала помітив, що стоїть біля кліток із цібетками й відчиняє дверцята. Не знав, як туди добувся. Чув у долоні м'яке тепло й з подивом зрозумів, що взяв цібетку до руки. Чом? Хтозна. Кинув звірятко на землю. Воно беркицьнуло в повітрі, але впало на всі чотири, мов кошеня, миттю видряпалось на дах, перескочило на пальму, за ним друге, третє, десяте, двадцяте…
Як розчинив останню клітку, зачув — хтось крикнув на гвалт. Шарпнувся. Дверцята — навстіж, а сам — драла. Краєм ока побачив за собою жовтогарячу пляму, кілька плям. Отже, за ним женуться. Бандала вискочив на мур, стрибнув до якогось садка і ну бігти. Над ним у кронах дерев бігли зграї мавп. Бандала переліз ще через один мур. Галас за ним замовк. Бандала побіг помаліше, щоб оддихатися. — Клусав між двома зеленими стінами. Попереду заблищало озерце. Бандала збочив, пішов поволі. На посипанні жовтим піском доріжці не було нікого. Хлопець підвів очі: по горло ситий він цим кольором чернечої одежі. В голубому небі розкошували птахи. Бандала спинився. Знову пішов. За півгодини сидів на супротивному боці озерця, дивився на кутасту вежку храму й судорожно сміявся. Finest Hair Lustre! Ха-ха! Найкращий блискіт на волосся!.. Чом саме Finest Hair Lustre, а не щось інше? Мабуть, торгівці постачають їм ту гидоту нижче вартості, в рахунок мускусу. Саме їм, голомозим, га-га-га!.. Таж чи є в тій олії хоч трохи мускусу? Дурниця, ні крапельки — інакше вона була б дорожче… Чи той пах схожий на мускус, коли запалиш? Чи добре горить? Може…
В голові Бандалі вихоплювались думка за думкою, здебільша смішні, але декотрі не такі вже й дурні. Приміром, що його взяли до монастиря не лише задля англійської: він був нетутешній, здалеку, тут нікого не знав, тож нікому не міг виляпати про це крутійство. А ігумен — не всезнаючий! Де там, сама комедія, він лише ошелешив мене, нагнав страху — аби я то певно тримав язик за зубами, коли б навіть і розшолопав, що й до чого. Ач який спритник! Мовив: «Ти з Калуеламагатари!» — а я перед ним трохи на коліна не впав: ясновидець! Тоді як йому це сказав Касіапа! Та вже ж, Касіапа-бо чув, як я кричав туристам: «Я не злодій! Я — син Тісси з опалових копалень!» А на Ланці лиш одні опалові копальні…
Тут Бандалу знов узяла лють, несамовита від безсилля. Негідники, пройдисвіти! Але відразу ж у ньому ніби щось згасло. Він згорбився, уткнувся підборіддям у коліна й дивився на острівець посеред озерця, знесилений до решти, бо вже нічому не вірив. Усе ошуканство, геть усе на світі! І цей острівець, мабуть, теж брехня, мабуть, це взагалі не острівець, а пліт, у який ченці встромили чотири тички і обвішали пальмовим листям, щоб було гарно. Все — огидна брехня, і як хочеш вистояти — повинен так само брехати, інакше-бо опинишся серед тих дурнів, котрі купують запалювальні палички. Я телепень, що вчинив те! Випустити цібеток — яка несосвітенна дурниця! Ті мерзотники їх знов половлять: цібетки ж бо ручні й прийдуть до кліток їсти. Бевзь! Треба було вдавати, що нічого не знаю, або, ще ліпше, натякнути ігуменові, що дещо знаю, але мовчатиму, як він видобуде гроші з гамана. Щодня — рупію! Він платив би, а я жив би, як у раю, і став би ченцем, а мо' й ігуменом, бо довів би, що маю до того хист. Дурило! Але тепер уже пізно.
Нараз йому стало гидко від самої думки про повернення, він устав, помив в озері лоба й чуприну, аби не чути тих проклятущих пахощів. Однак тільки-но попрошкував до міста — знов охопила його лють. Він скажено плювався, люто тупотів по пилюці. На дорозі біля колії тяжко бряжчали ланцюги слонячої упряжі. Бандала згадав про Тікірі й уже не дивувався, що той зрадив. Що може вийти з такого недоумка, як я? Хай ти слон або магаут — усе залежить від того, скільки розуму маєш, а як ти найрозумніший — буде з тебе плантатор або чернець.
Біля колії сидів старий Тінь, розбивав навпомацки свій червонавий щебінь. Бандала співчутливо подумав про нього: ну й дурний!..
— Це я, дядьку, — сказав, підсівши. — Пам'ятаєте мене? Якось я чекав тут на хлопця з великою головою…
Але старий не згадав і своїм звичаєм повів мову про свій порох, котрий висить докруж, про свої тіні, котрі він добре баче.
— Нічого ви не бачите, — грубо перебив його Бандала. — То лиш так кажете. Але нюх маєте добрий. Колись почули, як пахне від мене храмом, і сказали мені, що ченці нічого не варті. Мали ви правду. Але, дядьку, всенький світ нічого не вартий, усенький світ — брехня! Скажіть мені, хто чогось вартий!
— Ти напевно нічого, лайдаку.
Бандала осміхнувся:
— А ви — варті?
— Я вартий. Бо я нікого не дурю і нічий не слуга. Кажу тобі: ти — лайдак. Іди геть!
Бандала весело підвівся: був радий, що старий Тінь мав його за лайдака. Може, це й так, у діда направду знаменитий нюх. А коли так — нічого ще не втрачено. У цьому світі мерзотникам — найліпше.
Бандала сів у тіні будинку вокзалу й міркував: що тепер? Найкраще зникнути з Канді — власне, лиш задля того він і прийшов на вокзал. Запитав, коли йде потяг до Коломбо. Йому відповіли, що десь за годину. Бандала знов умостився у тіні й чекав. Неподалік за коліями все ще бачив того напівсліпого діда з добрим нюхом, — цюка й цюка по камінню… і нараз йому справді здалося, що з-під молотка здіймається рожевий порох і зостається висіти в повітрі, мов дим. Хлопець струснув головою. Здивувався, що колись міг вірити в таке безглуздя, як рожевий острівець. Тепер він уже навіть не хотів би, щоб той острівець був рожевий, — цей колір ізнов нагадував би йому про ченців. Усе-таки його тягло до моря, ба навіть іще далі, за море. Ланка йому несподівано остогидла — мабуть, саме через те, що кишить цими рожево-жовтогарячими розбійниками.
Але ж куди податися? До кого? Хто, власне, добрий, кому можеш вірити?.. Хвилю сушив собі тим голову, потім махнув рукою: у цьому краї — нікому. Ото найліпше — геть, і що далі, то ліпше.
Коли прийшов потяг, Бандала марно шукав товарний вагон, в якому міг би сховатися. З досадою поплентався до каси. Виявилося, що жмені мідяків, які зостались у кишені саронга від учора, вистачить доїхати лише до міста Амбепусса, десь на половині дороги. Лайнувсь і купив квиток до Амбепусси. Там буде видно.
Амбепусса було невеличке містечко серед голубуватих горбів і моря кокосових пальм. У Канді завше дмухав хоч маленький вітрець, а тут повітря було парке, висіло нерухомо й важко. Пройшовши розпашілим шосе дві милі в напрямку до Коломбо, Бандала геть спітнів, але мусив іти, йти, і якомога швидше, бо дорожні стовпчики показували, що до Коломбо тридцять одна миля. Бандала гадав, що переночує десь у селі, вижебрає або нарве трохи овочів і що в найгіршому разі досягне мети подорожі завтра ввечері або післязавтра вранці», в найкращому разі, тобто коли його підвезе якийсь добрий шофер, буде в Коломбо уже сьогодні по полудні.
Повітря тяжке, тхне мочарами — але Бандала вперто ступає, що кожні десять кроків оглядаючись, чи не покажеться позаду машина. Проте здавалося, що всі машини сьогодні або їдуть від Коломбо, або ж навмисне зостались удома… крім однієї: хоч вона націлилась капотом у потрібному напрямку, але, на жаль, не рухалася. Був це чорний легковий «Морріс» із трьома пасажирами — двома жінками та одним чоловіком, одягненими по-європейськи; вони спільними зусиллями спитувалися розхитати машину, сподіваючись, що так витиснуть з бака останні краплі бензину.
Коли Бандала підійшов до них, чоловік витер спітнілий лоб і сказав по-сінгальськи:
— Гей, хлопче, маєш час? Візьми оцю каністру й гайни до колонки. Це недалеко.
Бандала зупинився. Чоловік скидався на португальця — всі вони, як дві краплі води, подібні до пана Альвара, хоч і не всі такі товсті й мало хто з них носить бінокль, — мав він світло-оливкове випещене обличчя, чорні вусики, а в зубах сірник: коли португалець говорив, сірник кивав угору і вниз, як живий.
— Дуже радий, пане, — вклонився Бандала. — Дайте мені гроші і…
— Ого! Ого! — засміявся чоловік. — Ліпше я піду з тобою.
— Як хочете, — погодився Бандала.
І, йдучи слідом за португальцем, думав, що цей дядько не дурний, бо він, Бандала, мо' й справді накивав би п'ятами з рупіями і каністрою, яку теж можна перетворити на гроші; ще вчора ввечері нічого такого Бандала не вчинив би, а сьогодні — вчинив би напевно.
Потім він ішов назад слідом за португальцем, нахилившись під вагою повної каністри, й думав: дивно, як людина міняється, коли в ній зненацька все вивертається навиворіт. Але при тому вигляд у неї такий самий, ніби з нею нічого не сталося…
— Дякую, пане, — вклонився Бандала поштиво, коли португалець простягнув йому з машини гроші. — Але я просив би, щоб ви мене довезли до Коломбо.
— Біжи пішака, — засміявся чоловік. — Як був я в твоїх літах — теж ходив на своїх, і це мені не шкодило.
— Яка буде ваша ласка, — мовив Бандала і сховав гроші. — Я просив вас того, що повинен добутися туди дуже швидко. У мене… у мене там слаба мати.
— Візьми його, татку! — співчутливо вигукнула одна з пасажирок.
Бандала глянув на неї — і відчув, що паленіє. Вона була краща від сну. Великі чорні очі, струнка, прекрасна, і приблизно його літ.
— Але Марі! — засміявся чоловік ізнов; — Ти що, йому віриш? Таж хлопець бреше, як… як…
— Ти брешеш? — запитала Марі. — Мені можеш сказати. Справді брешеш?
Подивилась йому в очі — Бандала похилив голову:
— Так.
— Ти диви! — ляснув чоловік себе по стегнах. — Такого недолугого брехуна я ще не бачив. Сідай до машини, хлопче, а то залишу тебе тут на згадку!
Так Бандала сидів тепер у машині й, заплющивши очі, блаженно тремтів: поруч нього сиділа Марі.
— Як тебе звати? — спитала вона.
— Бандала, — хлопець і сам ледь розчув себе.
— А я насправді звуся Майя, — засміялася вона. — Кажуть, так матуся хотіла. Але татко хоче, аби я звалася Марі. Мені ж більше подобається Майя.
— Мені теж! — Бандала ладен був погодитися з усім, аби тільки чути її голос.
На жаль, Майя замовкла.
Спинилися в Гампазі в ресторані пообідати. Пан, пані і Майя обідали, а Бандала тим часом стояв за пановим кріслом, як його батько Тісса стояв за кріслом у пана Ліндсея. Хлопець був невимовно щасливий, бо дивився на обличчя панни Майї, котра сиділа навпроти. По обіді пан устав, пішов на веранду. Бандала пішов за ним із кріслом, бо так робив його батько, а ще й тому, що Бандала вже не вірив, ніби є на світі щось ліпше, вище, мужніше; або носи крісло й слугуй, або бреши й кради, якщо маєш до того охоту і спритність.
— Бачу, ти першокласний слуга! — похвалив його пан, котрий мав тепер у зубах замість сірника зубочистку. — Хто тебе так вимуштрував?
— Сагіб Ліндсей, — сказав Бандала схвильовано. — Ой пане, візьміть мене до себе, слугуватиму вам, я багато чого вмію, вмію варити…
— Дурниці, я маю вдома слуг більше ніж треба, — перебив його пан. — Бачиш, Марі, це ти винна. Лишень простягнеш палець — уже хоче цілу руку.
— Прошу вас, пане! — вигукнув Бандала, бо не міг розлучитися з чарівною мрією, що слугуватиме батькові Майї, що бачитиме її кожен день, що житиме під одним з нею дахом. — Прошу вас, мені нікуди йти, я не маю нічого, навіть домівки.
— Зглянься, татку, — попросила Майя. — Мені його жаль. Ти його міг би принаймні порекомендувати до когось, коли сам кажеш, що він гарний слуга.
— Боже, боже, — зітхнув пан. — Маю тепер халепу на своїй шиї. — Він вийняв авторучку. — Тримай, — дав Бандалі візитну карточку. — Йди до Коломбо до готелю «Голл фейс» і спитай директора. Найскорше він виштовха тебе за двері, але делікатно, бо то мій добрий приятель. Задоволена, Марі?
— Так. Подякуй, нечемо!
— Дякую, — прошепотів Бандала й сховав папірця, навіть не глянувши на неї й на нього…
Його мрія розвіялася.
Пополудні Бандала стояв біля океану в Коломбо, але вдивлявся не в його блакитні далі, а в чорне авто, що завертало за ріг. Сів на тумбу, і так йому було смутно… достоту як колись Тікірі, коли сидів на цьому самому місці й очікував його, Бандалу. Так смутно, що витяг візитну карточку, аби принаймні знати, як Майїне прізвище й де вона живе. На жаль, на аркушику стояло ім'я, без адреси:
Й. А. да Сільва.
Да Сільва! Може, то був навіть виробник «Найкращого блискоту на волосся» — звати його так само; хоча да Сільв або Дасільв на Ланці — мов тих ящірок. Утім, Бандалі до цього байдуже. Майя да Сільва зникла, і все знікчемніло.
Перевернув карточку й прочитав:
«Знаменитий слуга. Рекомендую!»
І до цього йому байдуже. Він знав, що до готелю «Голл фейс» не піде. Не хотілося, щоб його виштовхали, навіть найделікатніше. Усе-таки аркушик не викинув — хай буде на згадку.
За гроші пана да Сільви купив два банани й попрошкував на південь. Але сонце світило просто в очі, й за кілька кроків Бандала повернув і пішов на північ. Було йому байдужісінько, куди йде й куди дійде. По ліву руч мав океанські далі, але їхнє блакитне яскріння заступали ряди вагонів з вугіллям, що стояли на залізничній колії. Перейшов колію й плентав далі й далі, тримаючись у тіні садів та будинків. Обібравши другий банан, кинув шкірку на якусь таблицю біля води, помітив слово «Голл». Спинився. Була то назва готелю «Голл фейс» із стрілкою, що показувала на південь.
Утупився в цей звичайнісінький напис: йому сяйнуло, що коли пан да Сільва знайомий з директором готелю «Голл фейс», то, напевно, туди часто їздить, а з ним, може, й Майя…
Цього було досить. Бандала обернувся й швидко пішов назад.
Коли Бандала був би пройшов тоді не вертаючи ще з півгодини — то побачив би Тікірі, котрий у саду яскраво-жовтого будинку вішав білизну неймовірних розмірів.