Білизна, яку Тікірі вішав, належала жінці справді величезній. Звали її місіс Ненсі Маккормік, була вона дружина Джефрі Маккорміка, вельми цікавого чоловіка, котрий про t себе казав, що його вже ніщо на світі не зможе здивувати.
І мав на це повне право, бо за ті п'ятдесят років, що очолював Товариство «Friend In Need» (тобто «Друг у скруті») в Коломбо на Цейлоні, він спіткався із стількома дивовижними людьми й з такими безталанними долями, що напевно давно б утратив радість від життя, якби не знав, що всі ті долі, всі ті лиха — наслідок лиш одного: люди забули бога, котрий є найбільше щастя, тому, природно, щастя забуло про них.
Життя навчило Джефрі Маккорміка, що руїни людей, до яких він так по-батьківськи промовляв, невиліковно засліплені: вони шукають причин свого лиха в чому завгодно, тільки не у власній безбожності. Отже, він не сподівався їх переконати й не дивувався, коли їх не переконував. Не дивувало його навіть, коли хтось із цих грубіянів у нападі люті чи відчаю посилав його до біса. Це Джефрі Маккорміка не вражало й не ображало. Мав свої правила, свої переконання, які зводилися до одного: за зло плати добром!
Згідно з цим своїм правилом він ізнов тільки смутно, докірливо всміхався — і тоді давав грішникові те найліпше, що взагалі міг дати: нагоду примиритися з усевишнім.
— Йди до хреста біля каплиці, — казав Маккормік, — і молись. Я буду з тобою духом і очима, бо дивитимуся на тебе у вікно й, коли треба, покличу тебе.
Понад півгодини не витримували навіть найтерплячіші, бо хрест стояв на осонні; звичайно грішники тікали вже за десять хвилин, дарма, що священик обіцяв їм картку на обід.
Таке й іще гірше ставалося безперестанку, і твердячи, що його ніщо вже не може здивувати, Маккормік мав святу правду. Однак, коли недавно він побачив перед собою хлопця-тубільця з біблією в руці й на власні вуха почув, що той хоче стати християнином, то на мить онімів. Нічого такого йому ще не траплялося.
Потім Маккормік подумав, що цього смердючого шибеника, мабуть, послав якийсь бродяга, котрий боїться сам прийти, бо вже отримав милостиню, або ж утік од хреста й тепер сподівається, що він, Джефрі Маккормік, піймається на гачок і дасть хлопцеві гроші. Але Маккормік відразу ж відігнав цю підозру: хто з ним — Маккорміком — раз познайомився, той не може бути такий простодушний…
Потому йому здалося, ніби хтось його — Джефрі Маккорміка — хоче взяти на глузи, тому й викупав малого лотрика у гноївці й підкупив, аби пішов до FINS і зіграв тут комедію. Таке може бути. Але як дошукатися правди? Послати хлопчиська до хреста? Ні, хлопець очевидячки поганин і молитися не тямить…
Так міркував Маккормік, перш ніж удався до свого другого найпевнішого й найліпшого засобу, себто проповіді.
Він поставив Тікірі до кута кабінету, відчинив двері, аби протяг послабив пах дур'яну, сів коло відчиненого вікна й довго своїм знаменитим, солодким голосом говорив про правдивість і любов. Коли замовк, щоб витерти лоба, зчудувався: хлопець стоячи спав.
Тож Маккормік удався до третього перевіреного способу. Власноручно приніс із кухні тарілку рису з м'ясом, поставив її так, щоб Тікірі добре бачив і чув їжу, і сказав, що вечеря буде за хвильку, одразу ж, як ти, хлопче, розкажеш усе щиро. Хто тебе послав? Звідки ти? Чия це книга?!! На жаль, Тікірі весь час казав те саме, тільки все тихіше й тихіше, дихав уривчастіше, а очі його, втуплені в тарілку, ставали щораз більші, аж здалося, що вони на пів-обличчя блискучіші від порцеляни:
— Хочу стати християнином. Книга моя. Втік із дому. Батько вмер. Послав мене білий чоловік, як звати, не знаю. Дайте, будь ласка, їсти, я голодний.
Джефрі Маккормік дав йому наїстися.
Спершу, однак, звелів служниці, аби вмила хлопця та обстригла йому чуприну, від якої так огидно тхнуло. Сінгалка Анулла, якій припало це невдячне завдання, затуляла носа, лаялась і торгала Тікірі що є сили.
— Негіднику! — бурчала Анулла. — Ой, смердить! Сиди, а то видеру тобі ці патли. Тьху, ну й гидота! В чому це ти купався, вошивцю?.. Ой, зомлію…
Була вона не зла жінка, але, як багато сінгальців, не любила тамільців.
Тільки по тому сів Тікірі до тарілки з холодним рисом.
Він їв так жадібно, що помітив пані Маккормік, аж коли наївся. Вона сиділа в тіні, коло стіни, біля свого чоловіка, й тримала його руку в своїй, як мати тримає рученя сина, котрий потребує захисту. Була вона куди більша, дужча, ніж він, Джефрі Маккормік. Віяло од неї чимось велелюбним, материнським.
— Тобі смакує? — лагідно поспитала вона в Тікірі.
— Так, мемсагіб.
— Тож їж, їж, — мовила пані Маккормік підбадьорливо. — А чого ти плачеш?
— Я не плачу, мемсагіб.
— Та ну! — засміялася пані, встала, і Тікірі побачив, що вона іще більша, ніж йому здавалося; коли пані схилилася над ним, в її очах забриніли сльози. — Та ну! Твоя чуприна… Вона ж бо так смерділа. Чого це вона так смерділа, чого ти такий брудний?
— Не буду, мемсагіб…
— Не зви мене мемсагіб. Зви мене пані Маккормік. У нас нема сагібів і кольорових, у нас є лиш добрі християни або погані християни. Яким християнином ти хочеш бути?
— Добрим, пані Маккормік.
— Ах, Джефрі, — вигукнула пані зворушено, — я вірю, що з цього… з цього створіннячка ми зробимо людину, коли докладемо рук. Ось побачиш, так буде, Джефрі!
Джефрі Маккормік одкашлявся. Він уже впевнився: хлопця ніхто не послав, аби пожартувати, — він прийшов сам, і тільки тому, що був голодний. Ну то гаразд, бог не погребує й голодною овечкою — аби тільки про це не пішов поголос, бо вельми приємний будинок ураз стане пеклом: сюди посуне ціла хмара таких хлопчисьок. Хоч доброчинна установа покликана передовсім надавати одноразову допомогу білим чоловікам і жінкам — але ж це не притулок із ночівлею та повним утриманням для голодних тубільців. З другого боку, тяжко знехтувати першого тутешнього хлопця, котрий прийшов з біблією, де кінець кінцем написано чорним по білому: «Хай малі приходять до мене» і «Вчіте всі народи…»
— Ось побачиш, так буде, Джефрі, — повторила пані вперто.
— То я можу… то я зостанусь у вас? — вигукнув Тікірі. Очі хлопцеві метнулися до Маккорміка, до його довгастого, худорлявого лиця, до його срібно-сивої чуприни, до його замислено нахмурених брів. — Прошу вас! Я дужий, з усім упораюсь, я вже служив у сагібів! Я направду дужчий, ніж… ніж…
— Ніж що?
— Ніж будь-який дорослий чоловік!
— Тут тобі потрібна не сила м'язів, а сила віри, — проголосив Маккормік, своїм звичаєм поблажливо-прихильно всміхаючись. Його осяяло: взяти в будинок слугу — це зовсім інше, ніж узяти учня, а слуга, зрозуміло, водночас буде учнем. Але цього ніхто не повинен знати; й ніхто не може сподіватися, що він узяв більше слуг, ніж треба.
— Справді хочеш учитися? — спитав, щоб упевнитися.
— Так! — вигукнув Тікірі. — Навчуся геть усього… і прати, й прасувати білизну.
— Я не це мав на мислі, — знов усміхнувся Маккормік. — Тут ти вчитимешся любові, бо християнський бог є любов. Розумієш?
— Так, — відповів Тікірі вражено.
— Чудово! — зрадів Маккормік.
Того ж вечора пані склала для Тікірі першу молитву, в якій він дякував християнському богові за те, що пан і пані Маккормік узяли його до себе, хоч він був брудний і тхнув. Тікірі вивчив молитву без жодної похибки й проказував її з таким почуттям, аж пані просльозилася.
На подив, виявилося, що до прання й прасування в Тікірі куди більше хисту, ніж до християнської любові, яку йому пан і надто пані вперто втовкмачували. На відміну од пані Ліндсей, котра хотіла, щоб її всі боялися (це було дуже зле), пані Маккормік мріяла, щоб її всі любили (це було куди гірше). Вона звикла сидіти у ванькирчику, де Тікірі прав і прасував, дивилась, як хлопцеві працюється, й говорила про милосердя й доброчинність, що ними вона ощасливила хлопця.
— Ти повинен нам бути вдячний, мені й панові Маккорміку. Ти нам удячний?
— Так, — кивав Тікірі. — Так, дуже.
— Ти кажеш це якось непевно! Чи це мені так здається? Придивись, прислухайся до свого сердечка, може, ти в ньому щось виявиш!
Пані Маккормік смутніла й зітхала:
— Не знаю, не знаю… Я побоююсь, що з тобою буде зле. Ти повинен нас любити, хлопче! Це перша заповідь божа! І затям, ми все для тебе зробили! Могли ж замість тебе взяти іншого хлопця, куди ліпшого, а може, навіть білого, або принаймні не такого чорного, як ти. Ти ж не думаєш, що ти світлий і гарний?
— Ні, місіс Маккормік, — відказував Тікірі. — Я знаю, що я дуже чорний і негарний.
— Це добре, — всміхалася пані, трішки заспокоєна. — А тепер згадай, в якому стані ти до нас прийшов, до мене і пана Маккорміка. Бруд так аж капотів з тебе, а тхнуло як! А ми тебе взяли, привітали, вмили тебе, нагодували. Але для тебе це, мабуть, нічого не важить!
— Ні, — сказав Тікірі. — Я знаю, що це добре. Дякую вам.
— Мені не треба! — скромно вигукнула пані. — Богові повинен дякувати. Ми лиш його знаряддя, а він — безмежно добрий. І ти це повинен пам'ятати! Чого, думаєш, ми взяли тебе? Аби привабити твою чорну душечку. Але чи привабили ми її насправді? Скажи, що ти відчуваєш до бога? Заглянь у себе, прислухайся…
Вона товкла, товкла воду в ступі, аж поки втомлювалась і йшла переодягатися. Йдучи до дверей, як правило, зупинялась і зблизька дивилася на Тікірі.
— Бог не дав мені діток, але натомість послав мені тебе. Не знаю, чим я завинила. Та, скільки стане моїх кволих сил, нестиму цей хрест.
Але іноді материнська ніжність опановувала її так, що пані нахилялася до Тікірі й зводила йому пальцем підборіддя:
— Покажи мені свої оченята. Очі — віконця до душі, це ти, мабуть, знаєш?
— Так, знаю, — казав Тікірі.
— Ну, й, — всміхалася пані. — Не одвертайся, не соромся. Хоч я біла, але всі ми походимо від Адама та Єви. Ти ж бо вже знаєш, хто то були Адам та Єва?
— Знаю, — стогнав Тікірі.
— Це чудово. Тож ти знаєш також, що вони згрішили і їх вигнано з раю. Май це собі за приклад.
— Гаразд, матиму, — видушував з себе Тікірі. Він зціплював зуби, аби не крикнути чогось страшного. Чого саме — не уявляв собі, знав лише, що тоді його вигнали б з раю, і це було б іще страшніше, бо він умер би від голоду. Колись він нерозважно подався у світ, не журячись тим, як прогодується. Тепер він на таке не зважився б… Та мить, коли овочівник ухопив його за руку й розмазав йому по обличчі гнилий дур'ян, та мить залишила в Тікірі незгладний слід. Наче рана, що ніяк не гоїться й пече, коли торкнешся її… І ти вже боїшся ворухнутись, аби не діткнутися тієї рани.
Тож Тікірі мусив зоставатися тут. І ненавидів пані Маккормік так безмежно, як іще нікого досі. Що більше начиняла вона його любов'ю, то гірше було йому. Він почав навіть оддавати перевагу Джімові з Арізони — той хотів лише грошей, що їх Тікірі міг би кінець кінцем вижебрати, коли б зважився; та й кухареві Ука Еларі, котрий тільки хотів, щоб вони з Бандалою працювали за нього й не стромляли носа до його злодійства. А чого, власне, хоче пані Маккормік? Невже вона справді думає, що може намовити або примусити його любити її?
Якось він замалим не спитав про це в служниці Анулли, котра відтоді, як він почав прати й прасувати, стала трохи привітніша. Але останню мить вирішив, що краще мовчати: Анулла жила в Маккорміків змалку, давно вже була християнка й, мабуть, сказала б господині. Цих християн ніхто не добере. А крім Анулли, тут не було більше нікого, хіба ще сінгалка-куховарка — імені її Тікірі не знав, бо вона була глухоніма й усі її звали «Глуха».
Тікірі був тут такий самотній, що, певно, плакав би цілі ночі, якби не мав свого самоцвіту. Він витягав його щоразу, як випадала вільна хвилина.
Що зростала його зненависть до пані Маккормік, то дужче поривало його втікати до свого самоцвіту. Він став такий необачний, що сідав увечері на сходах веранди, ловлячи в своєму чарівному люстрі відблиски призахідного сонця.
Тут його якось заскочила пані Маккормік.
Тікірі почув її, аж коли вона низько схилилася над ним. Скулився, сховав самоцвіт у жмені. Але пані Маккормік не могла поскаржитися на поганий зір.
— Що то таке?
— Нічого…
— Не бреши, я бачила щось! Розтули долоню. Дужче!.. Що це?
— Нічого, звичайний собі камінець, — затнувся Тікірі; випадок з Джімом Пічем навчив його, що краще не вимовляти слово «самоцвіт».
— Ой ні, — лукаво закрутила головою пані Маккормік. — То, певне, незвичайний камінець. Покажи!.. Але ж і гарний! Ти його любиш, еге?
— Так, — прошепотів Тікірі.
— А мене любиш?
— Так, — кивнув Тікірі.
— Але камінець любиш дужче, еге?
— Ні, — тихо мовив Тікірі.
— Доведи мені це! — усміхнулася пані. — Ти хочеш мені це довести?
— Так.
— То дай мені цей камінець! — переможи сказала пані.
Тікірі мовчав. Дивився в землю, але не бачив нічого.
— Чи ти не досить мене любиш?
— Так.
— Справді? Подивись гарненько до свого сердечка, поспитай його.
— Так.
— Тож даси мені…
— Так!!! — вигукнув Тікірі.
Так само дивився він у землю й так само не бачив нічого. Наче ця страшна жінка взяла разом із самоцвітом його очі. Вночі Тікірі лежав на своїй рогожі й наслухав шурхіт ящірок і дзижчання комах. Уранці зловив дві сороканіжки й кілька мух, пхнув їх до сірникової коробочки, вичекав хвилю, коли Глуха вибігла з кухні, пошматував ту нечисть і кинув до меленого м'яса, що з нього готували господині обід. Не знав, як іще помститися.
Але зненависть не поменшала. Не мав Тікірі вже самоцвіту, котрий правив тепер за прес-пап'є на письмовому столі в пана Маккорміка, а тому вдень і вночі придумував найстрашнішу помсту. Ходив і працював, потупивши очі, аби пані не постерегла, що з ним діється, бо й ходячи, й працюючи, думав про помсту. Він навіть примудрився мстити з допомогою тієї молитви, що її пані Маккормік склала для нього першого ж вечора й що лунала так:
— …І від щирого серця молюся за пана й пані Маккормік, котрі взяли мене брудного й смердючого.
Тікірі дійшов того, що досить трохи змінити слова, аби змінився цілий зміст. Тепер він молився залюбки й дуже голосно:
— … котрі взяли мене брудні й смердючі.
Так тривало кілька днів, поки пані Маккормік помітила це. Вона зблідла від обурення. Але Тікірі вдавав, ніби не тямить, про що, власне, йдеться, й зрештою пані пояснила все тим, що цей недоумок не осягнув таємниць англійської мови.
Тікірі дуже тішився з своєї витівки, але обачність підказувала йому, що найкраще розвіяти підозру. Тож надалі він молився без похибок, із великим захватом. Дивлячись на господиню, всміхався так віддано, що серце в пані Маккормік тануло, як масло. За тиждень вона вирішила, що звірятко вже досить приручене, аби його на хвильку можна випустити з клітки. Аби впевнитися, почекала ще день… А коли вранці почула, як Тікірі наспівує, розвішуючи білизну, то подумала, що йому вже можна довірити кілька рупій, бо тут він, очевидячки, почуває себе щасливо, і йому й на гадку не спаде втекти звідси. Тож щойно хлопець довів до ладу білизну, вона послала його по м'ясо.
Тікірі вилетів, як птах, і відразу за рогом почепився на машину, повну пляшок, котра їхала бозна-куди, але напевно не до різника.
Машина ззаду мала зручний підніжок, і Тікірі весело їхав аж до гавані. Там він сплигнув, щоб розглянутися, чи не здиба десь Бандалу.
А машина з пляшками їхала далі й далі, аж до готелю «Голл фейс», і спинилася перед відчиненим вікном, з якого Бандала саме дивився на море.
Готель «Голл фейс» здивував Бандалу своїми розмірами, своїм кольором і своїми воронами.
Пишна, яскраво-червона будівля на кілька під'їздів стояла за містом, біля океану, але гуркіт прибою марно змагався з карканням ворон: вони хмарами кружляли над дахом готелю, над пляжем з білим, як цукор, піском і над лісом пальмових пеньків. Колись тут був чудовий пальмовий гайок — але дирекція готелю звеліла вирубати його, сподіваючись у такий спосіб спекатися ворон, які гніздились у кронах пальм. Дерева загинули, а ворони спокійнісінько переселилися в інше місце, але щодня вертали до готелю, принаджені купами покидьків. Про все це Бандала дізнався, звісно, пізніше.
Бандала зайшов службовим входом і несміливо рушив коридором, засланим кокосовою доріжкою, аж поки побачив навпроти себе високого сінгальця, котрий так само несміливо йшов йому назустріч. Тільки коли зустрілися, Бандала зрозумів, що стоїть ніс у ніс сам із собою, із своїм відбитком у люстрі, що затуляло цілу стіну в кінці коридора.
Хлопець зачудовано дивився на себе. Він не заглядав у люстро відтоді, як утік із бунгало Ліндсея, і в цьому юнакові з розчарованим, навіть гірким виразом обличчя насилу впізнав себе — свій власний рот, свої власні очі… Чи то він сам од себе відвик, а чи дуже змінився.
Аж тут звідкись вихопився слуга індієць у тюрбані, такому ж червоному, як весь готель, і, загледівши Бандалу, наддав ходи, притупуючи правою ногою, ніби вже ладнався копнути прийшлого.
— Я йду до сагіба директора! — обачно вигукнув Бандала ще здалеку. — Несу йому оцю записку!
Індієць уп'яв очі у візитну карточку, тицьнув пальцем на двері з написом «Office», пирхнув і пішов геть.
Бандала постукав раз, удруге. Але чув лишень каркання ворон, а коли натис на клямку й прочинив двері, то побачив, що канцелярія порожня. На письмовому столі стояло кілька лікерних чарок, чорний телефон і дві ще чорніші ворони, котрі закаркали й вилетіли крізь одчинене вікно, заледве Бандала увійшов. Хлопець несміливо розглянувся. Стіни були обвішані фотокартками готелю «Голл фейс» зблизька, готелю «Голл фейс» здалека, готелю «Голл фейс» спереду, готелю «Голл фейс» ззаду, готелю «Голл фейс» збоку; скидалося на те, що директор ніколи ще не бачив свого власного підприємства на власні очі, принаймні не бачив його зовні…
Що ж робити — чекати тут чи перед дверима? Бандала нахмурив брови. Мабуть, мудріше не показуватися туди, за двері, де шалаються всілякі слуги. Тож він зоставсь у канцелярії. Зачинив двері й підступив до вікна. За білим, як цукор, пляжем блищало море, з далини шерегами, наче вояки, котилися хвилі, — була це та краса, що її хлопець давно вже не бачив. Під'їхала вантажна машина, зупинилася просто перед вікном і застувала все. Вистрибнув шофер, почав вивантажувати ящики з пляшками.
Раптом задзвенів телефон, і хлопець нерішуче обернувся.
За третім дзвінком зняв трубку й так вирішив своє майбутнє.
— Слухаю!
— Директор є там? — запитав хтось по-англійськи.
— Нема.
— То поклич його!
— Я не знаю, де він…
— Де б він був — очевидячки, спить! Гукни його, чорт забирай! Скажи, з ним хоче розмовляти пан Франклін.
— До ваших послуг, пане, — сказав Бандала. — Виконаю.
Поклав трубку й витер спітнілу руку об чуприну. Він ще зроду не був у готелі й гадки не мав, куди директори готелів ходять спати. Звісно, що до постелі або до гамака, — але де стоїть та постіль, де висить той гамак? Украй розгублений, Бандала вийшов у коридор… і опинився перед дверима навскоси навпроти. На них висіла табличка «П. Ван-Бален. Приватне», що могло означати лиш приватне помешкання. Постукав:
— Пана директора до телефону. Телефонує пан Франклін.
— Прокляття! Зараз прийду, — озвалося зсередини.
— Слухаю, пане, — сказав Бандала знов. — Перекажу.
Коли повернувся до канцелярії, на столі походжали вже чотири ворони, і то так нахабно, що Бандала добре попобігав, доки їх вигнав. Директор пан Вален тим часом говорив у телефон, скоса кидаючи люті погляди на сінгальського хлопця, котрого зроду не бачив.
— Бий його грім! — жбурнув трубку. — Що тобі тут треба, негіднику? Це ти мене покликав?
— Так, пане, — сказав затинаючись Бандала. — Я собі дозволив це… Я прийшов просити місце… маю рекомендацію.
— Чорт би його забрав! Навіщо ти взяв трубку?!
— Бо дзвонило.
— Прокляття, — буркнув директор Ван-Бален, ніби дивуючись, окинув поглядом Бандалині запилюжені ноги, довге волосся, — видно, хлопець з села, — і тут справді здивувався ще дужче. — Ти вмієш телефонувати? Де ти навчився?
— У храмі Буддиного Зуба…
Директор Ван-Бален витріщив очі.
— Що? Де?
— В Канді, у храмі Далада Малігава, — повторив Бандала. — Я слугував там ігуменові. Він був мною дуже задоволений…
— Я теж! Беру тебе! — зайшовся сміхом директор.
Був то невеличкий чоловічок, певне, голландець, років сорока, з рідким волоссям, круглим лицем і таким самим круглим черевцем, яке він підтримував обома руками, наче боявся, щоб воно не луснуло йому від сміху.
Реготався директор ще й пізно ввечері, коли за чаркою розповідав приятелеві той кумедний випадок. Розповідь мала такий успіх, що Ван-Бален негайно послав по Бандалу, аби той особисто розказав товариству про свої храмові пригоди. Було близько полуночі, Бандала прийшов заспаний, але чарка віскі, яку власноручно налив йому директор, остаточно розбуркала його. Бандала відчув огонь у жилах. Очі його зчудовано обмацували пишноту курильного салону — стіни з тикового дерева, м'які меблі, кришталеві люстри. Голова солодко паморочилась, язик наче говорив сам…
Несподівано для самого себе виляпав Бандала більше, ніж хотів; зокрема й те, як і з чого виробляють жертовні палички. Сагіби — здебільша торгівці з Коломбо, котрі приїздили сюди гульнути, — ці веселі сагіби мало не луснули од сміху. Вони відпустили Бандалу спати з рупією в жмені, звеліли принести собі нову пляшку й, пахкаючи сигарами, збуджено пасталакали про те, що ці окаянні тубільці, всі до одного, від кулі в гавані аж до найвищого буддистського бонзи — самі пройдисвіти та брехуни, самі шахраюваті лінтюхи, самі злодюжки… І ця ось голота, пробачте, гадає, що за рік тут сама пануватиме, керуватиме державою! Ха-ха, вмерти можна од сміху! А якщо — не доведи боже! — вони колись тут справді запанують, тоді, товариство, насміємося ще більше.
За два дні директор послав по Бандалу знову. Мав інше товариство, урядовців з гавані, котрі теж хотіли почути гумореску про «Найкращий блискіт на волосся».
Згодом це стало звичкою. Погравши в покер, почастувавшись анекдотами й випивши дві пляшки, пани згадували про того бешкетника, котрий жив між ченців. Хай тепер розповість іще про щось цікаве… Так дійшло до пригоди з цібетками. Бандала розповів, як у нападі обурення випустив цібеток на волю і як тоді тікав сам, іще швидше, ніж вони, розповів, як, власне, добувся він до храму, як з переляку скочив до рову з черепахами; розповів і про кумедію з королем жувальної гуми, як той перепудився подиху смерті. Дійшло й до його пригод у Анурадгапурі.
Тим часом Бандала вже зметикував, що має обачно порядкувати своїми приключками, аби йому їх вистачило якнайдалі, — треба приходити щовечора з новою пригодою, котра означає рупію, а то й дві рупії зараз, коли він догодить слухачам, тобто розкаже саме те, чого вони бажають. Він зрозумів, що сагібів дратують найправдивіші бувальщини, де він сам або інші тубільці поводяться добре, лицарськи.
— Не бреши, лотре, — осмикували вони його. — Не напускай нам туману, ми вас гаразд знаємо, ми не туристи й не американці! Розкажи-но, як то насправді було, напевне ж якась гидота.
Вони дуже хотіли чути, що тубільці ошукують, крадуть, дурять, а вони самі — тутешні сагіби — чудові, непохибні, все те виявляють і суворо карають.
Бандала догодив їм, розповівши про кухаря Ука Елару, як той крав консерви й носив їх уночі до Буддиної статуї. Обачно не сказав, що Ука Елара християнин, — їм це не сподобалося б, бо вони самі християни, — натомість доточив вигадану, зате яскраву кінцівку: білий сагіб, на ім'я Магараджа, кінець кінцем злапав кухаря на гарячому й дав доброго лупня. Ця побрехенька їм так припала до душі, що хлопець дістав за неї рупію та ще й жменю дрібних.
Взагалі Бандала заробив на Ука Еларі багато грошей, бо всі кухареві витівки поділив на кілька порцій. Для різноманітності Бандала поселив у таборі ще двох слуг і поділив між ними інші пригоди.
Однак, попри все те, Бандала незабаром вичерпався. Не знав уже, що розказувати, не мав пригод. Прикро: вечірня «служба» давала йому низку неоціненних вигод. По-перше, директор так пишався своїм «авантурником», що приділяв йому найлегшу й найприбутковішу роботу. Бандалі не доводилось, як іншим слугам, його одноліткам, ані посуду мити, ані черевиків гостям чистити. Він був на побігеньках: байдикував собі в холлі, доки котромусь сагібові заманеться послати його з листом до поштової скриньки, яка висіла одразу за дверима; або подавав м'ячі на тенісному корті, або супроводив гостей, що від'їздили, на аеродром чи на корабель, і носив їм легкі валізи, бо тяжкі одвозила вантажна машина. За всі такі послуги йому давали чайові, й коли Бандала вночі рахував свою виручку, то суми були такі, що в нього солодко завмирало серце.
Перед очима Бандалі поставали фантастичні видива того, як він скористає зі свого багатства. Ось Бандала ступає з Майєю да Сільва на корабель і пливе кудись далеко. Або ось Майя очікує його перед гарним будинком, не схожим на тутешні, бо стоїть той будинок у якійсь далекій країні.
Завжди в Бандалиних видивах була присутня красуня Майя, і завжди то було далеко-далеко відси, бо Майя зачарувала його своєю вродою, а на Ланці Вандала не хотів більше жити.
Нічого йому тут не подобалося. Все ошуканство, принаймні тут, на Ланці, і ні до чого іншого ти не здатний, тільки бути слугою — хіба що колись розбагатієш і втечеш із Майєю. Але щоб розбагатіти, треба брехати, й дурити, й корчити з себе мавпу.
Це гризло Бандалу найдужче — те, що він мусив блазнювати. Панам уже замало було пригод, пани хотіли, аби, розказуючи, він поводив очима, вишкіряв зуби, корчив дурні міни; якщо ж у нього це не виходило — вони лили йому до рота віскі або хлюпали за шию содову воду: і хоч-не-хоч він кривлявся.
Вода швидко висихала, але Бандала ще довго трусився, мов у лихоманці. Уночі він знову й знову згадував про Майю: коли вона вже приїде?! Грошей було ще дуже мало, щоб утекти з нею, а він сумував за нею, мріяв бодай побачити її, аби всміхнулась йому, мовила щось любе. Цього йому вистачило б — це додало б сили все стерпіти й з усього подумки сміятись. Він дивувався, чому це досі не побачив у готелі жодного знайомого, хоч люди тут мінялись, мов на вулиці. Дивно й прикро. Але Бандала був переконаний: перше знайоме обличчя, яке тут з'явиться, буде те довгасте, кольору орхідеї, облямоване чудовим чорним волоссям, з іще чудовішими очима.
І ось нарешті з'явилося перше знайоме обличчя… але не Майї да Сільва, а — Жожо Ліндсея.
Бандала сидів тоді в кутку біля ліфта, й Жожо його взагалі б не помітив, але Бандалу наче щось штовхнуло, й він устав.
— Диви! — вишкірився Жожо й зміряв Бандалу глузливим поглядом від голови до ніг. — Диви, заєць!
Жожо оглянувся до своєї матері. Але пані Ліндсей уже зайшла до їдальні. Надворі стояло авто пана Ліндсея, повне валіз: Жожо, певно, їхав учитися до Південної Африки чи до Європи.
— То ти дременув сюди, — скалив зуби Жожо. — Ну, вибрав ти собі не найгірше. Безумовно, краще, ніж твій батенько.
Про випадок із ножем Жожо ані прохопився: і досі, мабуть, йому неприємно. Він іще підріс, здавався тепер дужим, здатним оборонитися від десяти ножів; а може, просто тримався так сміливо й самовпевнено. Чуприну мав яскраво-руду, ніс та щоки — поцятковані ластовинням.
— Що з моїм батьком? — спитав Бандала.
— Як ти зі мною розмовляєш, слуго? За кожною фразою повторюй «пане». Цього тебе тут іще не навчили?
— Так, — сказав Бандала. — Що з моїм батьком, пане?
— Вилетів, як пір'їнка, — засміявся Жожо.
— Через те, що ви шкрябнулись об мій ніж, пане?
Жожо трохи почервонів.
— Йолопе! — видно було, що ця згадка йому справді неприємна. — Ти та твій ніж! Заховайся хоч би й до танка — я дам тобі раду із самим нагаєм.
— То чом же звільнили Тіссу, пане?
— Бо твій батько негідник, — засміявся Жожо, примруживши очі. — Твій батько негідник, розумієш? Твій батько послав тебе возити рибу кудись на базар, тоді як не мав тебе туди посилати. Бо мій батько цього не хоче. А твій батько сміє робити тільки те, чого хоче мій батько. Чого ми хочемо. Ясно?
— Так, пане, — сказав Бандала спокійно, ніби й не сподівався, що з Тіссою обійдеться якось інакше, що та історія з рибою матиме інакший кінець. — А що Тісса зараз робить, пане?
— Тхне рибою, — засміявся Жожо. — Перекинувся до твого дядька й гадає, що це так минеться. Тільки ж Альваро спустить з них шкуру, з усього того вошивого села. Розумієш?
— Так, пане, — сказав Бандала.
Тепер він уже не був такий спокійний. Отже, пан Альваро ще не спустив з Вікрени шкури! А за Вікреною, очевидячки, йде всеньке рибальське село…
— Чого смієшся? — накинувся на нього Жожо.
— Я, пане? — здивувався Бандала. Він справді й на мислі не мав сміятися. Але Жожо, мабуть, каже правду — людина, певно, інколи сміється, не знаючи про це. — І не думав… Житимете в нас, пане?
— Ні, ми лиш на обід, — одказав Жожо. — А що тобі, власне, до цього? Скучив по мені?
— Ні, пане.
— Я думаю, — Жожо вдоволено стьобнув істиком і пішов геть, високо звівши плечі.
Того вечора Бандала не дав, щоб веселі пани прикрасили його вінком із макаронів, намочених у томатній підливі. А вранці директор Ван-Бален послав його мити посуд. Кілька днів гнувся Бандала над цебриком од рання до смеркання й не заробив навіть мізерної чверті рупії. Третьої ночі викрався він порахувати свій скарб, сховати який було йому так важко.
Спав Бандала з кількома слугами, котрим не довіряв, та й у тій голій кімнаті не зміг би знайти підхожої криївки. Отже, спершу він сховав гроші у коробочці з-під американських сигарет під мотлохом у порожньому гаражі. Але, бісова личина, десь за тиждень той гараж зайняв якийсь англійський набоб, котрий у спортивній машині об'їжджав земну кулю, і хлопець урятував своє добро в останню мить лише завдяки тому, що зачув на банкеті, як англієць домовлявся найняти гараж.
Тоді Бандала поклав гроші до плескатої коробочки він англійських сигарет «Плеєр», котру всунув за скриньки в тенісній роздягальні. Але невдовзі заскочив там одного слугу, який шурував держаком мітли під скриньками — найскорше шукав монет, що іноді випадали з кишень сагібів, коли ті переодягалися, або ж недокурків сигарет: сагіби — охоронці чистоти — мали звичку кидати недокурки на землю й підбивати їх ногою під меблі. Що б там не було, а в такій кепській криївці гроші не могли зоставатися.
Тож Бандала знов переклав їх до коробочки від американських сигарет, поклав ту коробочку до полотняної торбинки, застромив у дупло одного з незліченних пальмових пеньків довкола готелю й замаскував купкою пальмового лика. Пеньок — найнадійніша схованка, бо він близько до лівого крила будівлі, на цей бік виходили тільки вікна номерів і на першому поверсі тільки вікна бухгалтерії та директорової спальні. Директор цілі вечори сидів у ресторанах і приходив спати аж перед світом, бухгалтерія вночі була порожня, а вікна гостей хлопцеві навіть прислужилися; при їхньому світлі він знаходив той пень без ліхтаря. З обачності Бандала навідувався до своєї криївки тільки затемна, як оце сьогодні.
Одним рухом витяг укупі з ликовою затичкою й те, що ховалося під нею. Сидів, скорчившись, біля пня і в одлиску світла, що падало з кімнат, лічив, лічив…
Сховавши скарб ізнов, хвилю сидів нерухомо, йому стало млосно. Грошей було багато і воднораз мало, сміховинно мало, щоб досягти мети, якою він снив.
Уранці Бандала прийшов до директора перепрошувати, що знову буде слухняний. Ван-Бален поплескав його по плечу, але для острашки звелів працювати біля цебрика довше, ніж будь-коли. Однак перед північчю звелів його покликати.
Коли Бандала ввійшов, товариство увітало його глузливим гомоном. Бандала вдячно всміхнувся. Йому спало на думку розказати про дядька Вікрену, як той кинув у вантажника пана Альваро тухлою рибиною. А щоб заробити дві рупії, Бандала вигадав кінцівку, що вже не раз виправдовувала себе: вантажник одлупцював дядька, аж той зомлів. Розповідаючи це, Бандала страхітливо закочував очі, болісно зойкав, ніби молотили його, Бандалу, а не Вікрену. На лихо, пани все ще не були задоволені.
Один із них, поліцейський урядовець, тицьнув у Бандалу пальцем:
— А що робив ти, лотре?
— Я? Нічого.
— Погано. Ти мав би допомагати вантажникові. Або ж принаймні подати йому палицю. Щезни!
Не дали йому нічого. Тієї ночі Бандала скусав собі губи: від люті й щоб затамувати ридання.
На щастя, директор уранці змінив гнів на милість, одкликав Бандалу з кухні й знову приділив йому прибуткову роботу. Перед обідом поклав Бандала до кишені кілька мідяків — збирав м'ячі, а пополудні поїхав на аеродром.
Бандала сидів поруч шофера Брагіма, позаду гордо засідало американське подружжя, що розлучалося з Ланкою, а за подружжям підстрибував ручний багаж і картонка на капелюшки, велика, як бубон. Шофер мовчав. Машина майнула довкола Гордонового парку й почала петляти вулицями. Шофер Брагім усе мовчав. Був це безвусий, похмурий мусульманин, що мав чудернацькі вказівні пальці: їхні останні фаланги загиналися назад, і пальці були схожі на дивні гачки. Брагім казав, що це пам'ятка про часи, коли він хлопцем працював на чайній плантації… хоч здавалося неймовірно, щоб та праця так спотворила руки: чайні листочки такі ж бо ніжні. Але то, мабуть, правда: як для брехуна Брагім був занадто неговіркий.
Не зронив він слова, навіть коли спинилися на аеродромі.
Літак блищав, голубий, мов акула, і хлопець мимоволі згадав про Тікірі, як отоді біля острівця Калудуви зітнувся з голубим страховиськом. Бандала невесело всміхнувся. Шкода, що Тікірі так гидко зрадив…
Бандала вертав до машини. Глянув… у ресторані на веранді, зверненій до злітних доріжок, сиділа Майя да Сільва й дивилася на нього. Спинивсь як укопаний. Коли нарешті опанував себе, метнувсь як стріла.
— Майє! — вигукнув. — Панно Майє, я чекав на вас! Я в готелі.
Знову спинився. Бачив, як її чудові очі повільно звертаються до нього, напружуються, і стало йому дивно, незрозуміло, що надто довго вона приглядається…
— Майє, — прошепотів Бандала.
І тут він зрозумів, що дивилася й дивиться вона не на нього, а крізь нього. Почув голос дівчини в окулярах, що сиділа поруч Майї, — в неї наче на лобі написано, що вона з Америки.
— Що хоче цей рознощик? Ви з ним знайомі, панно Марі?
Майя зарожевілася.
— Що ви, хіба я приятелюю з кольоровими! Я ніколи його не бачила. Мабуть, хоче чайових, вони завжди хочуть чайових. На, і геть з очей! — Майя розкрила сумочку.
— Дякую, — сказав Бандала.
Узяв монету, бо якби відмовився, то американка побачила б, що Майя бреше. Або принизив би тим Майю. А він того не хотів. Пішов до машини.
— Віслюк! — просичав Брагім.
Він сидів навпочіпки в тіні веранди й усе бачив та чув.
Бандала спинився.
— Так, ти віслюк! — повторив Брагім. — Куди прешся? То ж триклята нечисть, хоч ручки має з милом вимиті.
Бандала не відказав.
Потім він ізнов сидів біля Брагіма, їхав назад до готелю тими ж вулицями, що й сюди. В тій же машині, на тому ж сидінні, за тим самим склом, в якому відбивалося його обличчя — таке ж, як і півгодини тому, хоч сам він був цілком інший. Бандала почував це, знав це, був повен цим, як людина бува повна радістю, від голови до п'ят сама радість… Це було усвідомлення того, що з ним сталося те, чого він ніколи не забуде. Ба навіть більше: те, що докорінно змінить його життя, хай навіть сам він про це забуде. І він спрагло бажав забути.
Подививсь убік. У круговерті вулиці вгледів чорну дрібненьку постать з великою головою й крикнув водієві, аби спинився.
Брагім і не подумав спинитися.
Скільки їхали ще до готелю — Бандала плакав. Він ладен був заприсягтися, що та дрібненька постать — Тікірі.
І дуже помилявся, бо тієї миті Тікірі сидів на іншому кінці міста, дивився до фіолетового люстра й рахував хвилини, що лишилися йому до смерті.
Фіолетовим люстром був бік келиха з фіолетовою рідиною. Цей келих принесла пані Маккормік і звеліла Тікірі:
— Пий! Якщо брехав — умреш. Якщо ж казав правду, нічого тобі не буде.
Від того дня, коли Тікірі вернувся з м'ясом пізно (але ж вернувся!), вона й вірила йому, й випробовувала його любов, повагу та правдивість. Розсипала, приміром, на веранді дрібні гроші й підстерігала за гардиною, чи Тікірі підійме їх і затаїть. Але Тікірі мав надто бистрі очі, щоб не помітити на гардині горбочка від носа пані Маккормік — тож і не здумав нагинатися по монети. Він був такий же хитрий, як і пані Маккормік, а надто мав уже деякий власний досвід.
Аж тут об'явився Грегоріс, і все те зійшло нанівець.
Чи це справді Грегоріс — той чоловік, з яким пан Маккормік розмовляє в кабінеті, — Тікірі, на жаль, не знав. Не бачив, як той прийшов. Чув тільки збуджені голоси й догадувався, що там хтось із тих білих бродяг, котрі шукають у Маккорміка порятунку або принаймні талона на обіди. Але потому Тікірі загледів знайому велетенську постать, що, спотикаючись, бігла через сад до хвіртки, і стрілою метнувсь услід:
— Пане! Пане!
Грегоріс обернувся.
— А, чорт, то це ти. Як тобі тут ведеться, хлопче?
— Та… — махнув Тікірі рукою. — А як вам?
— Кепсько, — сплюнув Грегоріс. — Потрібні черевики.
— А навіщо? — здивувався Тікірі. Він уже помітив, що Грегоріс має на ногах щось подібне до двох рибин із роззявленими пащами — через те він, мабуть, і спотикається; а що сам Тікірі зроду ходив босий, то не бачив у цьому великого лиха.
— Навіщо! — розвів руками Грегоріс. — Аби справити враження! Маю шанс найнятися на корабель, тож не можу я бути схожий на справжнього обірванця. А цей твій проклятий Маккормік затявся на своєму — не дає на черевики, бо місяць тому сипнув мені кілька мідяків. Дідько б його забрав.
— А… а що, ви справді мусите поїхати? — сказав, затинаючись, Тікірі. Жахливо, їй-право: білі мерзотники присмокталися тут, як п'явки, а єдиний добрий з-поміж них збирається поїхати звідси.
— Мушу, малий, — сказав Грегоріс майже ніжно. — Мушу. Інакше мене закопають під пальмами, а мені любіше — під оливами.
Тікірі не знав, що це таке — оливи, але подумав: певно, то дуже гарні дерева, коли під ними хоче лежати такий чоловік, як Грегоріс. Мабуть, дуже високі, аж до неба.
— А… скільки коштують такі черевики?
Грегоріс усміхнувся:
— П'ять рупій вистачило б. У лахмітника!..
— Ну, то постривайте!
— Чого?
— Принесу гроші.
— Ти що! — крикнув Грегоріс. — Не дурій!
Але Тікірі вже мчав до будинку. Тихо прошмигнув до їдальні. Зачинивши двері, тремтів усім тілом. Що чинив — що він зараз учинить — було жахливо. Проте він підступав щораз ближче до порцелянової цукорниці, куди пані Маккормік клала гроші на дрібні витрати. Цукорниця стояла в замкненій заскленій шафі, але Тікірі знав, де ключ. Тієї хвилі, коли він нагнувся по ключа, коли лапав за ніжкою шафи, рипнули двері. Тікірі відсмикнув руку. Не підвів очей. Дивився на килим. Знав: це — кінець, і Грегоріс уже не матиме черевиків…
За п'ять хвилин Тікірі сидів у кабінеті, втупивши очі у фотокартку худорлявого англійського священика, що висіла на стіні й, певно, увічнювала риси попередника пана Маккорміка, — й казав собі подумки, що священики всі на один копил.
А вголос же він казав, що ні, що не хотів красти, що хотів тільки помилуватися килимом, бо той йому давно вже подобається.
— Дуже й дуже він мені подобається, — повторював Тікірі. — Він такий м'який…
Він перевів погляд на великого білого волохатого павука, котрий сидів на стіні коло фотокартки, й подумав собі, що якби цей павук мав докруж себе рямці, то, може, був би подібний до священика.
— Почекайте тут із ним, мій любий, — мовила пані Маккормік чоловікові. — Допитуйте його далі, але м'яко. Я вже примушу його сказати правду.
Вона вибігла з кабінету, а Тікірі дивився тепер на стіл пана Маккорміка, на свій самоцвіт і думав, що за той самоцвіт були б добрі черевики. За такий чудовий самоцвіт мали б бути чудові черевики, а мо' й дві пари.
— Якби ви, пане, вернули мені мого камінця, то я сказав би вам геть усе, — мовив Тікірі з надією.
Священик Маккормік звів брови і знов насупив їх:
— Твого камінця? Тобто як твого? Мені його дала пані.
— Але взяла його в мене!.. Тобто я їй його дав… Але не хотів…
— Що ти мелеш! — гнівно мовив священик. — Не знаєш, що це непристойно? Не знаєш, хто ти і хто пані Маккормік?!
— Знаю, — шепнув Тікірі й подумав, що Грегоріс і досі чекає, але вже, мабуть, не дочекається, піде геть у розбитих черевиках і завжди вважатиме, що він, Тікірі, брехав. Це було так страшно, що Тікірі заплакав.
— Не рюмсай мені тут! — гримнув священик. — Тепер уже пізно!
І Тікірі відчув, що вже справді пізно, бо Грегоріс уже напевно пішов. Або й не пішов, але це нічого не міняє, бо вічно чекати він не може, та й нічого від цього не матиме.
Тим часом вернулася пані Маккормік. Принесла келих із світло-фіолетовою рідиною. Обличчя в неї переможно сяяло: ця-бо випробована кольорова пастка враз ізловить кольорового злодія, не підведе, не збреше. І священик усміхнувся переможно: знав те чудо ще з Африки, де служив богові перед тим, як доля закинула його сюди.
— Так! — мовила пані врочисто. — А тепер, хлопче, випий. Це вельми чудова, могутня медицина! Як казав правду — не буде тобі нічого. Але як збрехав — умреш щонайдовше за чверть години!
Поставила келих на стіл перед Тікірі:
— Можеш іще, звісно, подумати й сказати правду.
Тікірі мовчав. Дивився на келих. В боці келиха, блискучому, ніби люстро, бачив свою голову — спотворену, видовжену, схожу на шишку, і сам собі здававсь огидним. Наче саламандра, занурена в фіолетову воду…
— Ну то як, вирішив?
Тікірі не промовив нічого. Не знав, що сказати. Не вип'є — напевно виженуть та ще й відлупцюють добряче. Вип'є — вмре…
— Візьми келих і пий! — звелів священик. — Чи не хочеш?
— Хочу, — сказав Тікірі. Взяв келих. Коли підносив його до рота, бачив у ньому свій огидний відбиток, що огидно осміхався. Стиснув губи. Змочив їх у фіолетовій воді. Вдав, що ковтає…
— Не випив! Не ковтнув! — крикнула пані.
— Ні! Я пив!
Священик, усміхаючися, звів руку. Обман оцей для нього не новий. Ще жоден кольоровий грішник справді не випив: дурні відмовлялися, розумні лише вдавали, що п'ють.
— Ми не сперечатимемося з тобою, — мовив пан Маккормік лагідно. — Оближи губи!.. Гаразд, цього досить. Одна крапля на язику має силу вбити десятьох брехунів. Якщо ти брехав — попрощаєшся з життям.
Тікірі заплющив очі. Язик йому в роті закостенів. Це кінець, кінець.
— Ну? Признаєшся бодай тепер?
Почув голос пані Маккормік і швидко відхилився: не хотів, щоб вона торкалася його, та й, крім того, не мав часу. Йому лишалось якихось чверть години, і хлопець боявся, що не встигне ввібгати в цей час усе, що має на серці, що повинен оцим людям сказати перш ніж умре.
— Дайте мені спокій! — крикнув. — Не торкайтесь мене, я ненавиджу вас, я завжди ненавидів вас! Ви лихі, лихі! Я вам брехав, я не хотів стати християнином, я хотів лиш їсти й мати, де прихилити голову. Чути вас не можу, йдіть геть. Ідіть геть!
Тікірі встав. Побачив, як пані задкує, як витріщує очі, — і йому стало смішно. Вона забелькотіла, що він збожеволів.
— Ба ні! — крикнув Тікірі. — Я не божевільний, я тільки вас ненавиджу, як іще нікого на світі!
— Тихо! — буркнув священик, і Тікірі замовк, бо, власне, сказав уже все. Чи майже все. Жалкував лише, що не знайшов дошкульніших слів, що не зумів сказати їм прикрішого, ніж оте «Ненавиджу вас! Не можу вас бачити!»
— Ви… ви негідники! — вигукнув ще. — А ті гроші я хотів узяти, бо вони мені належать. Я працюю у вас за двох слуг, а ви мені ще…
— Тихо, — повторив священик спокійно й зичливо. — Сядь-но, синку…
— Я не ваш син! — огризнувся Тікірі. — Мій батько був чоловік, а не пацюк, мій батько йшов навстріч жахові під землею…
— Добре, припустимо, — усміхнувся священик. — Я нічого не маю проти твого батька, але ти завдав мені великої прикрості. Звісно, судитиму тебе не я, а хтось вищий… Але мені через тебе смутно, дуже смутно. Стількома гріхами ти заплямував свою душу! Ти справді весь час брехав? Ніколи не казав правди?
— Ні, — шепнув Тікірі. — Ніколи… Власне, казав! Кілька разів казав правду вашій жінці…
— Коли це було? — поцікавився священик. — Скажи мені, аби я міг нагадати про це Всевишньому, коли молитимуся за спасіння твоєї…
— Коли я молився! — перебив його Тікірі. — Так, коли я казав, що ви взяли мене, брудні й смердючі. Це була правда. Це правда! Ви злі, смердите злом!
— О! — застогнала пані. — О! Виженіть його, Джефрі! Це гад, якого ми гріли на своїх грудях.
— Спокійно, моя люба, — одказав священик і поволі підвівся, його вузька голова затулила фотокартку на стіні, й тепер там було видно лиш ту вузьку сиву голову з білим волоссям, а біля неї великого павука з вінком срібних шерстинок. — Геть! — заревів пан Маккормік. — Геть, брехуне, геть, поганине! Меч архангелів не виганяв більшого винуватця. Геть, плазуне в людській подобі! — випростав руку, наче тримав у ній вогненного меча. Ллє показував лиш пальцем на двері.
Тікірі пішов. У саду йому запаморочилася голова, й він сказав собі, що фіолетова отрута вже діє. Наддав ходи. Не хотів умирати тут і, крім того, хотів подивитися, чи не чека його Грегоріс досі. То було б добре — Тікірі йому сказав би: «Мушу вмерти, але я не брехун, направду я приніс би вам гроші, тільки от не поталанило». Однак Грегоріса вже не було.
Нараз у голові Тікірі перестало паморочитися, й він подався на південь, до міста. Біг так швидко, як тільки міг. Його підштовхувала надія, що, може, пощастить Грегоріса наздогнати, а тоді вже впасти і вмерти, — Грегоріс-бо не здужа у своїх шкарбунах іти швидко. Невдовзі Тікірі справді побачив перед собою високу постать.
— Пане! — гукнув. — Пане!
Чоловік на ходу обернувся. Не Грегоріс — якийсь чужий чоловік з вусами. Тікірі пішов помаліше. Вулиця перед ним тяглася нескінченна, зовсім порожня, лиш кілька машин на ній, жінок та дітей. Тікірі втратив надію. Збочив до узбережжя. Тепер ішов дуже поволі — аби стало сил якнайдовше. Але відразу ж йому спало на думку, що це марно, бо смертоносна сила фіолетової медицини, мабуть, підітне його враз, наче блискавка, тож він повинен поспішити, коли хоче дістатися до океану.
Тікірі знову побіг. На березі височіли скелі, схожі на ті, за якими він роздягавсь і мився, коли смердів дур'яном, але був тут і м'який пісочок, уже забарвлений полум'ям вечірньої заграви. Тікірі ліг. Але так було видно тільки небо. Тож він знов підвівся, нагріб під голову горбочок піску, аби й лежачи міг бачити океан і сонце, як воно востаннє заходить. Хоча — сонце сьогодні зайде не востаннє; то лиш Тікірі його востаннє побачить.
Він дивився в далечінь і думав, що гаразд учинив, сказавши священикові правду. Так, було то вельми добре. І не того, що я помстився — просто мені стало якось легше. Мабуть, мене пригнічувало, що мушу весь час придурюватися, лицемірити. Жаль, що я не вчинив так уже давно. Були б мене вигнали, але я пішов би до гавані й спробував би жебрати — може, й пощастило б. Або спинив би машину, що їде до нас, до Калуеламагатари. Або заліз би крадькома в кузов, як отоді з Бандалою, коли тікали з дому. А чого, власне, ми тікали? Бо дурні були. Слід було зостатися вдома й не піддаватися. Хай тікають вони, хай утече Жожо Ліндсей, коли йому в нас не подобається! Що він міг би мені зробити? Нічого гіршого, ніж отой Джім з Арізони або цей священик. Було б нам зостатись у Вікрени, як він казав. Тільки ж Бандала боявся батька Тісси, а Тісса боявся пана Ліндсея. Сам страх і страх…
Тікірі примружив очі, бо сонце діткнулося вже обрію й засліплювало своєю червоною красою.
А потім Тікірі вже нічого не тямив, ні про що не думав.
Зненацька він побачив над собою, докруж себе білі іскри, що світились у темряві. Так, ніби дивився крізь густу чорну тканину і бачив дірки в місцях, де схрещуються волокна.
То он вона яка, та смерть, мовив він собі з подивом. То он воно як, коли ти мертвий. Либонь, уже весь час так буде. Ну, та могло бути куди гірше.
З такою смертю ще можна миритися. Тепло, як за життя, й море тут є, принаймні шумить, як за життя… Коли б іще не дошкуляв такий пекельний голод.
Постривай, а чи я, Тікірі, ще людина, коли я мертвяк?.. Але довго про це не думав — дійшов іншого, важливішого висновку: цей пекельний голод мучитиме його, певне, вічно. Добре мені діло! Чом я мертвий хочу їсти, коли я не можу їсти? Це несправедливо.
Обурено пирхнув — і знову хвильку дивувався, що може пирхати, коли вже давно вмер. І що йому болить ззаду шия — намуляв той клятий горбочок піску, якого Тікірі сам собі насипав; нічого не вдієш — так уже доведеться лежати вічно.
Без кінця, без краю!
Тепер Тікірі вже сміявся, тепер він уже знав, що зараз ніч, що він спав, що білі іскри — то зорі, що не вічно терпітиме він голод, що він людина, а не мертвяк… але йому кортіло погратися в мертвого ще хвилю; саме тому, що дуже радів з того, що живе.
— Ха-ха! — реготав уголос. — Зараз устану й піду лякати пані Маккормік за те, що так брехала! Чудесна медицина, хе-хе! Від мене хотіли правди, а самі брешуть, брешуть, брешуть!
Перестав сміятися, його охопило обурення: так нахабно вони брехали, хотіли вичавити з нього правду з допомогою брехні!
Тікірі підвівся. Ніде ні вогника, лиш зорі мерехтять, але щойно продерся між скелями, знайшов дорогу вже легко й невдовзі знову стояв перед знайомим парканом. Переліз.
Як повз садом до будинку, наступив на сухий пальмовий лист — лист зламався, лунко тріснувши. Тікірі завмер. Але в будинку, що огидно жовтів навіть у нічній пітьмі, було спокійно, лиш десь під дахом скрикнула ящірка гекко, провісниця нещастя, й Тікірі довго чекав, перш ніж рушив далі. Він не дуже-то вже вірив у віщування — просто не хотів марно наражатися на небезпеку. З відчинених вікон спальні чувся гучний хропак, і Тікірі був певен, що там не прокинулися б, якби він навіть пройшов спальнею. Але, на жаль, пройти тудою він не міг: грати на вікні заважали.
Тікірі сердито закусив губи.
Коли він на узбережжі вирішив ще раз навідати жовтий будинок і залагодити там одну пильну справу, то геть забув, що вікна на першому поверсі загратовані, — аби досередини могло просякати лише свіже повітря з моря, а небажаному гостеві — зась!
Тікірі безпорадно обіперся об стовбур пальми. До будинку потрапити він повинен будь-що, хай навіть ціною життя, але як, як?.. Струпата пальма муляла спину», хлопець випростався — вона ворухнулася теж і зашуміла кроною. Тікірі поглянув угору. Місяць досі не показувався, відблиск ліхтаря з вулиці був тут тьмяний, але й у цій густій сутіні очі Тікірі роздивилися багато дечого. Он край даху кругла чорна тінь. Що то? Може, мавпочка спить, може, папуга, може, якийсь інший звір згорнувся, але, мабуть, то тільки жмут опалого листя. По стіні щось скакало, найскорше ящірки. А ось і те, що Тікірі цікавило найдужче: вікна на другому поверсі відчинені навстіж — і без грат!
Ну, тепер він досередини втрапить. Кудою і як — ясно. Діло небезпечне, навіть карколомне, але зважитися він повинен, бо воно — справедливе. Людина повинна зважитися на все, коли йдеться про справедливе діло, інакше-бо…
Не додумав. Скинув з себе саронг, скрутив у мотузку, що нею, лазячи по деревах, зв'язують ноги в кісточках. Мотузка вийшла груба, неоковирна, але п вистачило, бо пальма була молода й тонка. Тікірі спинався щораз вище — пальма щораз ближче нахилялася до будинку, й хлопець радів, бо лиш так міг дістатися до вікна. А коли він ухопився рукою за карниз і переніс на нього вагу тіла, пальма шарпнулася назад, мов сталева пружина, крона її загойдалася, зашелестіла… Сидячи у вікні, Тікірі затамував подих. Але ніде ніщо не шеберхнуло, не озвалося, лиш та чорна кругла тінь над головою в Тікірі залопотіла крильми й злетіла. Отже, це був птах.
Потім ізнов закричала ящірка:
— Гекко! Гекко!
Пальма знову стояла, як стебло, націлене просто в небо, тиха, непорушна… і — на жаль, недосяжна.
Спершу нахилилася, допомогла йому влізти в будинок. Тоді випросталась і відітнула йому дорогу назад.
Тікірі був у пастці.
Кілька секунд він сидів непорушно у вікні. Усі думки нараз вивітрилися, голова й ціле тіло — дивно порожні… Аж ось йому майнула думка, така страшна, що він застогнав болісно: тепер священик або навіть священикова дружина напевно злапають його — і голого!
Скручений саронг, коли Тікірі стрибав на карниз, сковзнув з кісточок і зараз тільки чудом тримався на підйомі лівої ноги, але щомиті міг упасти в сад. На саму думку про це Тікірі мало не заплакав. Нічого він не боявся: хай б'ють, хай викликають поліцію, але ця дрібниця — клапоть скрученої матерії, що висів уже на кінчику пальця, — вкидала його в розпач. Він не соромився, але знав, що не витримає приниження: як вони кричатимуть, ці люди, як глузуватимуть, які будуть задоволені: «Ой, що я казала, Джефрі! Голий звір! І ось це підтвердилося! Клякни, негіднику, й молися: «… котрі взяли мене брудного, смердючого та голого…»
Ні, тільки не це! Зненацька він зрозумів, що нічим його так глибоко не образили, як саме тією молитвою. Прийшли бозна-відки й найшли на Ланці гадів, мавп і мене, брудного, смердючого та голого. Наче ту мавпу…
Здригнувся. Зціпив зуби. Посунувся підвіконням глибше й помалесеньку, обережно почав зводити ліву ногу. Міліметр за міліметром. Коли підхопив кінчиками пальців саронг, захлюпнула його хвиля радості й щастя, якої він, мабуть, ще ніколи не знав. Тихо сміявся до неба, до зірок, до всього цього чудового світу. Потім нарешті ввійшов досередини, до цієї ворожої фортеці.
Але до мети ще далеко — він стояв у горищному ванькирчику, де спав до вчорашнього дня. Одягнувся, тихенько натиснув на клямку, вийшов навшпиньках у коридор. Починався другий ланцюг пригод — може, ще тяжчий, ніж перший: зійти в чорному мороці сходами, розшукати в чорному мороці потрібні двері, зробити те, що треба, — і зникнути.
Як це йому вдасться, як він вислизне з пастки — Тікірі не уявляв собі. Хоча поки що не дуже сушив собі тим голову; в найгіршому разі десь сховається, а вранці спробує непомітно вишмигнути. Найближчим, а отже найнебезпечнішим ворогом був зараз чорний морок.
Тікірі непевно рушив уперед. Перша сходинка, друга…
На третій пересвідчився, що гірше від мороку світло, яке несподівано спалахнуло перед ним і на хвилю засліпило його.
Мусив примружити очі. Мить не бачив нічого, крім білого сліпучого кола. Мимохіть позадкував… і, мабуть, розтулив рота, бо з пітьми озвався голос:
— Не кричи!
Тікірі не скрикнув — голос лунав приглушено, ніби не хотів розбурхати будинок.
— Хто це? — шепнув Тікірі.
— Що тобі тут треба? — відповів голос запитанням.
— Самоцвіт, — прошепотів Тікірі. — Він мій! — Усе ще не бачив того, хто тримав електричного ліхтарика. Навіть не впізнав голосу — незнайомий говорив надто тихо. Але зміркував, хто це має бути. Слова, що лунали з темряви, були сінгальські, а в цьому будинку розмовляли по-сінгальськи лише він та…
— Він мій, Анулло! — повторив Тікірі. — Присягаюсь!
— А я вже гадала, що ти йдеш їх забити, — буркнула Анулла. Вона стояла тепер майже впритул до нього. Опустила ліхтарик. Ось зараз кинеться на Тікірі або підійме руку — він ізнов квапливо позадкував:
— Ні! Не тр…
— Цить, дурню, — засичала Анулла. — Біжи по ту річ, я присвічу тобі.
Секунду Тікірі вагався, чи не підступ це. Чом саме Анулла з доброї волі помагає йому? Але, очевидячки, так воно є! Ані писнувши, збіг туди, куди Анулла скерувала світло. Відчинив двері кабінету. За десять секунд мав, що йому належало.
Служниця чекала на нього під сходами.
— Анулло, — прошепотів Тікірі. — Я переліз сюди з пальми, а як назад — не знаю. Відчиниш мені?
Анулла не сказала ні так, ні ні, а тихо рушила до чорного ходу. Коли вже стояли в саду, вона засміялася злостиво:
— Ну й залив ти їм сала за шкуру! Що тут ниньки робилося! Не вірять уже нікому. І мені давали пити фіолетову воду.
Торкнувсь її руки:
— То дурниця. Брехня, ошуканство. Ти боялася?
— Я! Ніколи я їм не брехала. Проте вони й мене примушували пити. — Навіть у темряві видно було, як вона посміхнулася. — Буцім я не знаю гіпермангану!
— Що це? — спитав Тікірі цікаво, а що вона не відказала, спитав знову — Вони, мабуть, божевільні, еге ж, Анулло?
— Ні, — засміялася Анулла. — Вони просто нас бояться.
— Ти гадаєш? — здивувався він.
— Авжеж, — мовила Анулла. — Бояться, що ми їх виженемо. Ну, то біжи, бешкетнику.
— Чи не даси чого поїсти, Анулло?
Коли Тікірі перелазив паркан, виринув місяць, і його світло залило Ануллу, котра досі стояла перед будинком. Ніби вартовий. Вартовий, ха-ха!.. Місяць одразу ж зайшов, і Тікірі підтюпцем побрався до міста, жуючи шмат хліба, що йому винесла Анулла. Мався на великій силі — бо самоцвіт був при ньому, він зумів його забрати; бо Анулла сказала те, чого він досі до кінця не розумів — вони нас бояться!
Це можливо?.. Мабуть. Сьогодні-бо сталося стільки чудес, то чом би й цьому не статися? Анулла мені допомогла, і це велике диво. Хоч не таке вже й велике, коли людина зрозуміє, як прикро її образили, принизили. Мабуть, Анулла давно їх ненавидить, так само, як я… А що вони нас бояться — то сталося це не сьогодні, мов грім з ясного неба, — вже давно-давно, хтозна-коли, та й ніяке це не диво, нічого тут нема несподіваного…
Тікірі вперто біг на південь. Весь час думав про те, що Анулла сказала йому про пані та пана Маккормік і що, мабуть, стосується всіх сагібів. Авжеж усіх, навіть і Магараджі! І Тікірі раптом згадав, як отоді Магараджа цокнувся з паном Бредероде й сказав: «Тепер уже з ними не пожартуєш!» — і як нагло змовк: «Тихіше, він нас слухає!» Кого Магараджа мав на гадці? Ні Ука Елару, котрий був занадто далеко, ні Стару Тростину, котра не тямила по-англійськи, а мене, Тікірі! Зі мною тепер уже не пожартуєш, з нами всіма уже не пожартуєш! Он воно як. Тікірі засміявся. — Бояться нас! — виспівував тихо в ритмі кроків. — Бояться нас! Ми дужчі від слонів! Мені не потрібен більше слон, аби довести свою силу. Бояться нас, тому вони такі злі та брехливі!
Змовк аж коли забракло повітря. Тюпав тепер помаліше, зводячи іноді очі до неба, де ховався місяць за хмаркою, довгастою і круглою, як чайний лист, і навіть облямованою срібною крайкою. Спало Тікірі на думку, що та хмарка, як дві краплі води, схожа на його самоцвіт, і це справдешнє диво. Тікірі не витримав, спинивсь і при світлі вуличного ліхтаря порівняв самоцвіт із хмариною. Та вже ж: обоє чудові й такі схожі.
Місяць виглянув, світло ліхтаря нараз ніби погасло в тому срібному сяйві — і сталося нове диво: з темряви виступили пальми, схожі на чорні квіти на довжелезних стеблах, квіти для велетів. І самоцвіт у долоні Тікірі мав уже срібну облямівку — як оце щойно хмарка, грані кристалів самоцвіту заблищали…
Не дихаючи, дивився зачарований Тікірі на ту красу, що промінилася в його руці, наче вогонь, але не пекла. Наче холодний вогонь, який горів і пік колись у минулому, а донині зберіг лише своє світло. І тут Тікірі здалося, що самоцвіт повен усіх тих пригод, яких вони разом зазнали, що ці пригоди в ньому сховані й від того самоцвіт іще багатший і дорожчий. І тепер, коли прощавсь із самоцвітом. Тікірі дуже радів, що самоцвіт здобув на ціні та красі.
Тікірі знову побіг. За півтори години дістався до другої сторони міста, до своєї мети. Знов переліз загорожу, сьогодні вже втретє. Як дерся вгору, сяйнула йому смішна думка: будинок пана священика так далеко від гавані й взагалі од центру міста саме тому, щоб усі жебраки й нужденні не ходили туди по юшку занадто часто, бо теліпатися в спеку тією нескінченною дорогою — то непереливки.
Місячне проміння ледь пробивалося крізь імлисту заслону, але сяйво ліхтарів з шосе добре освітлювало Гордонів парк, і Тікірі легко знайшов знайоме дерево-намет. Його трохи спантеличило, що з-під гілок не виглядають Грегорісові розбиті черевики; але ж Грегоріс не повинен усеньку ніч спати, простягнувши ноги? Мо' він якраз їх підібгав.
— Пане! — гукнув Тікірі півголосом. — Пане! Це я, Тікірі. Я прийшов, аби ви знали, що я не брехав!
Під деревом зашелестіла солома: Грегоріс заворушився.
— Еге ж, несу вам те, за що ви купите собі чудові черевики, — засміявся Тікірі, підняв гілку…
І нараз ізнов опустив її: чоловік, на обличчя котрого падало жовте проміння ліхтаря, чоловік, котрий допіру блискавично перевернувся на бік і простягнув до Тікірі свої руки, мов спрут мацаки, — цей чоловік під Грегорісовим деревом був не Грегоріс, а Джім Піч з Арізони. І що найгірше: жовте проміння ліхтаря з шосе освітлювало під деревом його самого, без Грегоріса.
Тікірі відсахнувсь, ніби діткнувся кобри. Він чекав чого завгодно, навіть припускав, що Джім Піч досі ще живе тут, одного лиш не сподівався: що не знайде тут Грегоріса. Таж Тікірі ще сьогодні ополудні бачив Грегоріса й розмовляв з ним! Куди ж іще Грегоріс міг би піти спати, ніж сюди?! А як буде під деревом ще й Джім Піч, то байдуже. Грегоріса стане на десятьох таких Джімів… Так думав Тікірі дорогою до парку; бо не знав, що Джім лигався з поліцейським і що, побивши горшки з Джімом, Грегоріс утратив притулок.
І ось хлопець опинився сам як палець, без оборонця, перед оцими мацаками.
Скрикнув і відскочив саме вчасно — мацак Джіма Піча вхопив повітря. Тікірі побіг чимдуж, немов ішлося про життя. Не думав куди. Мчав уздовж загорожі. Наразився на гілку, аж іскри з очей сипнули, але втікав далі. Упірнув до густої тіні й почав безтямно дертися через загорожу. Уже нагорі загорожі його змогла кволість, і він мусив одпочити. Розглянувся. Побачив, що біг у напрямку од міста, чиє червонаве сяйво висіло позаду на обрії — ніби там палала грандіозна пожежа. Але Джіма Піча Тікірі не помітив ніде, хоч ліхтарі з шосе освітлювали довгі смуги газонів і паркану. Тож американець відмовився переслідувати його? Навряд. Але де ж тоді він? Хіба що побіг уздовж загорожі або до чагарів, аби перетнути шлях утікачеві.
Кілька секунд Тікірі напружував зір, чи не вкмітить Джімову постать десь у глибині парку. Ні, нічого там не ворухнулось. Тікірі оддихався. Ще одне випробування позаду. Зробив порух, щоб зіскочити на шосе.
І тільки тоді — ту мить, коли висів у повітрі, ще тримаючись одною рукою за паркан, — тільки тоді побачив під собою білу пику ворога з роззявленим ротом. Джім стояв на шосе, а Тікірі падав йому просто до обіймів. Падаючи, зціпив кулаки. Але бій був надто нерівний.
Коли Тікірі очуняв і вже зміг стати на рівні, позаду так само горіло сяйво, мов пожежа без полум'я. Джім Піч давно вже зник. По праву руч шумів океан, а далеко попереду звивалося блідо-голубе світло, мовби якийсь чарівний орнамент, накреслений на небі.Тікірі, спотикаючись, побрався туди, бо там був південь, а отже й домівка. Насилу переставляв ноги. І раптом подумав: якщо дійде ще вдосвіта до того світла — буде то найбільше чудо нинішньої ночі.
Але цього дива не сталося, й Тікірі ніколи не дізнався, що те блакитне світло насправді був неоновий напис із трьох слів:
Galle Face Hotel
Вернувши з аеродрому, Бандала сів у холлі готелю й чекав, куди пошлють. Потому лежав у себе на тапчані й думав то про Тікірі, то про старого, котрого він прозвав «Тінь» і котрий колись сказав: «Ти молодий, маєш широкі рамена і вже ніколи не захочеш бути слугою». Тепер на його вийшло, — Бандала вже не хоче бути слугою… Шкода, що тут нема Тікірі.
Бо ж Тікірі не знає, що Жожо Ліндсей з пані поїхали, що Тісса ловить рибу з Вікреною, а Вікрена не піддався панові Альвару, й що напевно ніколи вже йому не піддасться, — цього всього Тікірі не зна, тож і гадки не має, що тепер можемо спокійно вернутися додому.
Перед північчю директор послав по нього. Бандала підвівся. На сходах його осяяло: те, що він перед хвилею думав, — несосвітенна дурниця. Ніби він зважився піти додому лише тому, що Жожо зволив спакувати валізи! Дурне! Я вернуся додому, коли захочу, і лише тому, що мені захочеться; а ще тому, що це моя батьківщина і я маю право там жити.
— Чого це ти так супишся, коміку? — зустрів його Ван-Бален. — Сердишся, що вчора нічого не заробив? Не журись, сьогодні ти запрошки те надолужиш: скажи тільки гарно вголос, що той твій дядько негідник, і матимеш побрязкачі.
— А навіщо я маю то казати? — спитав Бандала.
— Аби заробити рупію. А коли скажеш, що твій тато мерзотник — матимеш дві. Маєш також маму? Добре, за тата з мамою буде три. Можеш вибирати, ми тебе ні до чого не силуємо, чи не так, джентльмени?
— Де там! — реготали пани. — Вибирай, що хочеш, ти ж бо вільна людина.
Бандала мовчав. Дивився на свою коричневу руку, й у голові йому лунало, що все те він, власне, заслужив. Кожен дозволяє собі поводитися з тобою так, як ти йому дозволиш. А я їм дозволив багато. Ми їм взагалі багато дозволяли.
— То скажеш?
— Ні, — відказав Бандала.
Якийсь пан закурював сигару, ніяк не міг закурити, бо від сміху в нього дуже тряслося підборіддя:
— Чорт забирай, директоре, віслюк пручається.
— Де там, — недбало кинув Ван-Бален. — Дам йому дещо понюхати, й побачите, як закричить.
Ван-Бален вийшов. Бандала дивився тепер на волохаті руки джентльменів, і все йому здавалося зовсім іншим: і ті руки, й ті обличчя довкола столу, хоч були вони, звісно, ті самі. Тільки тепер уже він був не їхній блазень, а їхній ворог. Як він міг перед ними блазнювати?! Що вони проти нього? Вони ж усі одного дня щезнуть, а він зостанеться. Такі, як Вікрена, зостануться. І він тепер од Вікрени взагалі не відрізнявся…
Бандала зненацька сказав собі подумки, що як директор верне з нагаєм, то на прощання буде добряча бійка.
Але Ван-Бален вернув не з нагаєм, а з полотняною торбинкою.
— Директор повинен знати все, що в його підприємстві діється, — мовив він з поважним виглядом. — Це його обов'язок, панове, і я цим керуюся. В моєму підприємстві, приміром, один йолоп ховає скарб якраз під моїм вікном. Це гарно, питаю я вас? Ні, бо це вияв недовір'я до колег. Але я тому йолопові це прощу, коли визнає гарно вголос, що він покруч йолопа з мерзотником і що це в нього — спадок по мамі й по татові.
Усміхаючися, замовк. Дехто цікаво стежив, як він витяг з торбини бляшану коробку з-під сигарет, як витрушує з неї гроші. Бандала теж дивився на банкноти, яким не хотілося вилазити, і все здавалося йому неймовірним. Наприклад, те, що оцю річ колись він переносив з місця на місце, як кицька кошеня. А директор гадає, що тим його до чогось примусить…
— Ну, то хутко, — обізвався Ван-Бален. — Інакше конфіскую це. Умієш…
Бандала підвівся й пішов до дверей. На порозі з подивом почув, що директор не доказав, що навіть джентльмени мовчать. Обернувся. По-дурному дивились йому вслід — такі були приголомшені. Бандала мав з того радість. У коморі йому сяйнуло: слід би вернути й додати їм до бляшанки те, що ополудні дістав од Майї. Але, поміркувавши, сказав собі, що ту милостиню залишить собі на згадку, бо вона була остання.
Ліг на тапчані і думав, думав, думав… Одтоді, як утік з храму Буддиного Зуба, сплинуло багато часу, він сам пройшов добрячий шмат дороги й набув чималого досвіду — але в суті своїй він такий, як був. Такий самий розгублений, безпорадний, а може й дурний.
Завжди ще чогось не знає, хоч мав би те знати, бо воно дуже важливе. Може, найважливіша річ на світі — бо ж без кінця над ним б'єшся: в чому, власне, полягає корінь зла? З яких ознак його впізнаєш, з ким маєш бути насторожі? Чому люди бувають такі небезпечні й жорстокі?
Колись Бандала гадав, що то від білого кольору шкіри, й дуже помилявся: оті внизу — білі, але Ука Елара був майже чорний, а ігумен у монастирі коричневий… Пізніше хлопець шукав тих ознак зла в християнській релігії, але так само був далекий від правди: пан Альваро, Ука Елара, Жожо Ліндсей та безліч інших — християни, однак ігумен і Касіапа — буддисти, а шофер з вантажником пана Альвара — мусульмани… Ні, ані в кольорі шкіри, ані в релігії те чортовиння не криється. Байдуже навіть, ідеться про чоловіка чи жінку, — пані Ліндсей була гірша від пана Ліндсея… То що ж тоді споріднює тих шкідників? Бандала відчував, що має бути і таки є якась ознака, спільна для всіх тих ворогів, — так, як спільною ознакою хижаків є зубаста паща, хай вони мають шерсть якого завгодно кольору, хай живуть у степу чи в лісі, хай полюють удень чи вночі. А ось ці двоногі хижаки?..
Бандала згадав, що сьогодні сказав шофер Брагім там, на аеродромі: «То така триклята нечисть, хоч і ручки має милом вимиті».
Може, в людей ознака зла — саме руки? Вимиті руки? Гладкі м'які руки?!
Хвилю Бандала бавився тією думкою — дуже вона йому припала до душі: м'які, вимиті руки справді мають і пані Ліндсей, і ігумен, і пан Альваро, і ті негідники внизу; хоч Ука Елара мило не дуже-то переводить, але руки має гладкі… А й справді, щось за цим криється!
Аж тут ні сіло ні впало майнула думка: хоч руки й свідчать про власника, трудящий він чи нероба, але ні джерелом, ані ознакою зла самі по собі не можуть бути. Зло полягає в тому, що ці люди — від Альвара аж до Ука Елари й ігумена, аж до тих унизу й до пані Ліндсей — ледацюги, п'явки. Що живуть вони за рахунок інших, з праці інших. Всі до одного!
Він усе збагнув. І не збила його з пантелику навіть думка: адже шофер та вантажник пана Альвара працюють. Так, працюють, але це поплічники того кровопивці! Як я був поплічник ігумена. Тільки не знав про це.
Аж нарешті збагнув усе… Нараз заспокоївся, і це був якийсь великий, блаженний, тривкий спокій. Домішувалася до нього неабияка гордість за це відкриття. Ігуанячий язик — це таки річ! Таки видно, що я його ковтнув! Хоча — хтозна. Коли б думав об тім далі — то, може, дійшов би того, що ігуанячий язик є просто ігуанячий язик і нічого більше. Але це я лишу на завтра, на ту довгу путь.
Бандала загадав собі, що встане ще перед світом і піде на південь, весь час на південь, аж туди, де виглядає з моря острівець, волохатий од пальм…
Але вранці він заспав і вийшов занадто пізно, тож і не здибав перед готелем Тікірі й не зазнав з ним його найкарколомнішої пригоди.
Тікірі не дійшов до блакитного світла з двох причин: йому боліло стегно — так люто копнув моряцький черевик Джіма Піча, а по-друге, всупереч усім сподіванкам, він знайшов собі притулок — старий човен, кинений на піщаному узбережжі.
Це був не рибальський катамаран з балансиром, а звичайний собі човен з високими, хоч і дірявими бортами; і коли Тікірі вмостивсь у ньому, як у глибокій колисці, — відчув себе захищеним бодай від бродячих собак. Спав неспокійно. Хоч біль у стегні поволі стих, але муляло горбкувате дно човна, і Тікірі не мав чим його застелити, пом'якшити. Тому й устав з першим променем сонця.
На півдні, де вночі сяяло те звивисте блідо-голубе сяйво, тепер темніли обриси великого будинку, в якому не світився жоден вогник; зате все небо було наче сад, повний троянд. Океан накидався на суходіл і глухо гарчав, але його звивиста, пінява крайка щораз відступала, залишаючи за собою смугу мокрого піску, в якому відбивалося рожеве небо. Усе було рожеве: і гребені хвиль, ба навіть висока постать чоловіка, що ступав кордоном океану, понуривши голову, мов шукав загублені гроші. Але Тікірі знав, що він шукає мушлі, на яких викарбує напис «Коломбо, Цейлон» із кількома розпатланими пальмами. Радісно вибіг йому назустріч: — Пане! Пане!
Грегоріс підвів голову. Був він такий же скуйовджений, як і його одвічні пальмочки.
— Гелов, хлопче, — буркнув Грегоріс без особливого захвату. Відтоді, як Джім Піч зі своїм приятелем бобі вигнав його з Гордонового парку, він ночував у пом'ятому авто, що лишилося коло шосе після аварії; хоч лежати було більш-менш м'яко, але тісно — довгі ноги не вміщалися; щоправда, це мало й свої вигоди: близько до моря, яке постачало мушлі, і до готелю, який постачав туристів. — Гелов, хлопче. Звідки ти тут узявся?
— Ах, пане! — вигукнув Тікірі одним духом. — Ви, мабуть, думаєте, що я брехун, але я не брехун, я направду хотів помогти вам, я біг за вами, але ви вже пішли. І я шукав вас під деревом, але там був той другий, і він забрав мій самоцвіт. Отож тепер я не маю вже нічого, але якби ви поспішили до парку, то, може, його ще піймали б.
Грегоріс позіхнув:
— Джіма? Авжеж, я його там піймав би, бо він спить щонайменше до восьмої. А ти як собі гадаєш: я повинен відібрати в нього той окаянний камінець і знов тобі його повернути? Е ні, друже, на таке я надто мало виспався. А по-друге, бігти, як оглашенний, теж не буду…
— Ні! — крикнув Тікірі. — Я не хочу, щоб ви мені його повертали, я хочу, щоб ви собі за нього купили черевики.
— Чорт забирай… — сказав Грегоріс. Подивився помалу докруж, ніби аж тепер збагнув, що день рожевий і гарний, а тоді пильно поглянув на Тікірі — так зачудовано, аж хлопцеві здалося: мабуть, Грегоріс побачив, що немає чуприни.
— Пан священик звелів мене обстригти, — пояснив він поквапливо. — Але чуприна знов наросте, то байдуже.
— Ще б не наросла! — засміявся Грегоріс. — Спадатиме аж на землю, а ти повісиш собі на шию самоцвіт — і станеш гарний, як султан із казки. То ходімо.
— Куди?
— Туди. По твою камінну красу. Я тобі її ще раз завоюю. За твоє добре серце.
— Але я нічого не хочу! — вигукнув Тікірі. — Продайте його й купіть собі…
— Не мели дурниць, од тебе я не братиму дарунків. Ну, ходімо. Чи боїшся Джіма?
Тікірі опустив очі.
— Так, боюся, — мовив тихо. — Краще почекаю тут.
Він сів. Небо досі червоно квітло; Грегоріс ступав якраз на межі хвиль — лишав за собою сліди, блискучі, червонаві; здавалося, що йому дірявими підошвами витікають струмки крові. Грегоріс оглянувся. Тікірі йому помахав. Грегоріс не відповів. Збочив до шосе й тяжко брів дюною. Але допіру ступив на асфальт, пішов швидше. Уже не оглядався. Ставав щораз менший, менший…
Тікірі підвівся. Побіг назгинці. За п'ять хвилин мчав шосе напрямком од парку, од Джіма й Грегоріса, до червоного будинку, над яким кружляла хмара ворон: «Кра-а-а!.. Кра-а-а-а-а!..»
Як поминув будинок, подумав, що то найщасливіша, найсмішніша пригода, якої він зазнав. Ба найдивовижніша, найвеселіша, наймиліша — цілком незвичайна, бо він утікає від свого самоцвіту, тоді як досі завжди йшов за ним, ліз по нього голяка у вікно, блукав заради нього нічними джунглями. Тікірі захихотів.
Будинок іще спав, лиш ті ворони кружляли й репетували: «Кра-а-а-кра-а-а-а!» Хлопець пробіг повз будинок, не підвів очей до червоного фасаду з написом Galle Face Hotel із погаслих неонових рурок. Тільки за закрутом шосе стишив ходу.
Ішов, намагаючися зволожити кінчиком язика солоні, сухі губи. Ліворуч од шосе побачив залізничні колії, що вели до вокзалу, і збочив туди жовтою, посипаною піском дорогою. Пішов просто до колонки. Пив, пив, так само спрагло, як тоді біля водограю в Гордоновому парку, коли ще не знав Грегоріса, ані Джіма.
Станція звалася Каллупітія. Цибатий тамілець замітав перон, перед мітлою стрибало кілька мавп — а навкруги більш нікого. Двері чекальні були відчинені навстіж, і Тікірі зайшов туди — не поїзда ждати, а трохи відпочити. А також із цікавості. Сів на лаві, м'яв стегно, яке знов почало боліти, дивився на розписи руху поїздів, розвішані по стінах… і раптом забув про всі болі на світі.
Побачив свій самоцвіт.
Закліпав очима, чи йому не привиділось. Але ні, самоцвіт не зник. Висів між розкладами — хоч намальований на папері, але викапаний самоцвіт: овальна форма чайного листу, на одному кінці трішки гостренький, заснований безліччю жилок; і хоч не сяяв, не блищав, не мінився райдужно, але був дуже гарний — білий на тлі, голубішому від океану. Так, ніби хтось приліпив його до блакитного шовку.
Перед дверима зашурхотіла мітла, й Тікірі встав:
— Скажіть, будь ласка, дядьку, що то за малюнок?
Тамілець устромив голову досередини, подивився на Тікірі, потім на його випростаний палець, а тоді на самоцвіт.
— То не малюнок, то мапа! — мовив поважно.
— А що то є — мапа?
— Мапа? — задумався тамілець. — Ну, мапа є малюнок.
— Ага, — притакнув Тікірі вдячно. — А, дядьку, яка мапа є цей малюнок? Хочу сказати, малюнок чого є ця мапа?
Тамілець увійшов з мітлою до чекальні:
— Що ти белькочеш, плутанику? Таж це малюнок, себто мапа нашого острова.
— Ланки?! — прошепотів Тікірі.
— Та вже ж Ланки. А чого це ти, балабоне, так допитуєшся? Ану забирайся геть! За хвилю встане сагіб начальник і пожене тебе, що й дверей не найдеш. Це чекальня першого класу!
— Чом би він мене гнав, — засміявся Тікірі. — Хоч би яка це була чекальня: вона ж на Ланці, а Ланка наша. Ви самі це, дядьку, казали.
— Геть! — змахнув цибатий дядько мітлою. — Я казав: наша, а не твоя. Геть!
— Більш моя, ніж начальникова! — кричав Тікірі, скакаючи перед мітлою з кутка в куток. — Авжеж, куди більше моя й ваша, ніж начальникова! Він-бо нас боїться, дядьку, цей ваш сагіб начальник!
— Ось на тобі, аби так не репетував, — ударив його тамілець мітлою, але злегка, щоб виштовхнути з дверей. — Хто тебе цього навчив?
— Сагіби! — реготався Тікірі.
Пострибав на одній нозі. Його захлюпнула хмільна радість: адже малюнок Ланки достоту такий, як йото, Тікірі, самоцвіт. Як дві краплі води! Біля шосе Тікірі ліг за таїмариндовим кущем, руки закинув за голову, заплющив очі й уявив собі, як завтра прийде додому — або позавтра, це байдуже, — привітається з матір'ю, а тоді викопає другу половину свого самоцвіту, ту, що так довго чекала на нього в таємному сховку за хатиною. І як покаже її матері, й Вікрені, й Дгаму, й Жабі, всім-усім, і скаже: «Такий вигляд має наш острів!» Хоч Вікрена то напевне сам знає. Лиш нічого не знає про самоцвіт!..
Тікірі розплющив очі. Сонце вже пекло — отже, він лежав тут довго і прогавив багато машин. Сквапно встав. І так йому захотілося бути вже вдома чи бодай їхати, а може й іти, — аби тільки наближатися до домівки.
Тікірі перескочив рівчак, став на шосе. Обернувся до півдня. Поперед себе, не далі як за півста кроків, побачив знайому постать, таку рідну, що впізнав її з рухів, з ходи.
Стрімголов побіг, руки над головою — мов хотів спіймати птаха в польоті.
— Бандало! — кричав. — Бандало!