Ой, якого страху ми набралися сьогодні!
Вийняла Тося на хвилинку олівця. Потім він повертається і гукає до нас:
— Слухайте, що трапилось! Велика несподіванка! Зося принесла Тосі на перепросини новий пенал!
Тут ножик одразу:
— Вже Тося на нас і дивитися не схоче!..
Гумка-мишка і пера — в плач. Усі ми пхаємося, щоб побачити отой новий пенал.
І справді, стоїть біля нас якась довга чорна коробочка… Я оглянув її та й кажу:
— Це зовсім не пенал, бо він занадто плескатий!
— Я б у ньому взагалі не вмістилася, — пищить гумка-мишка.
— Ще б пак, така гладуха!
— Але що ж це може бути?
— Ану, побачимо, — каже ножик.
Ми гуртом натужились, — торох! — кришка відскочила… А там всередині — такі дива: біла підлога, а в підлозі ямочки, а в цих ямочках мешкають такі кольорові гудзички, от як на светрику в Тосі. Кожний гудзичок іншого кольору: червоний, жовтий, голубий, зелений — наче цукерочки. А збоку довгий коридорчик, як у нас в пеналі. В цьому коридорчику живе якийсь незнайомець, схожий на ручку, тільки замість пера у нього чупринка.
От я й питаю:
— Хто ви такий?
— Я пензлик!
— А ми — фарби! — кажуть гудзики.
— А для чого ви?
— Для малювання.
— А що ж ви вмієте малювати?
— Я вмію малювати небо, волошки і твої очі!
— Я — маки, яблука і твій носик!
— Я — траву, дерева і твої штанці!..
Але я не зміг усіх розпитати, бо прийшла Зося із склянкою води, взяла папір і пензлика з коридорчика. Пензлик бігав, бігав по паперу — і намалював будиночок, жовтий паркан, рожеві квіти і рожевих пташок.
А ручка аж заскреготіла від заздрощів, — такого вона не втне!
— А ти писати не вмієш! — гукнула вона пензликові.
А пензлик засміявся і каже:
— Спитай про це у китайця на малюнку!