Сьогодні мав бути урок праці.
Визираю з пенала — знову стоїть біля нас коробка.
Та яка! Ще краща за наш пенал і за коробку з фарбами. Вся в квіточках!
Що може бути там, всередині? Певне, цукерки! Підбіг я до неї, постукав та й кажу:
— Коробочко, коробочко, відкрийся!
А в коробці раптом зчинився гвалт. Як загукають тонесенькі голосочки звідти:
— Не відкривайся! Не відкривайся! Ми не хочемо, щоб нас позабирали.
Аж тут підійшла Тося і — клац! — відкрила коробочку… Дивлюся, — там всередині не цукерки, а якісь дивні речі…
Якийсь блискучий капелюшок (так ніби на мене), весь у ямочках. Я й питаю:
— Гей, хто ти, капелюшку?
А капелюшок насупився і крикнув:
— Я — наперсток-захисник, захищати пальці звик! Без мене голки досі покололи б пальці Тосі! Подзьобали б їх, покололи, бо вони усі, як кусючі бджоли. А як наперсток Тося вдягне — найгостріша голка її не втне.
Аж тут у зеленому гольнику зчинився гвалт, забриніли тонесенькі голосочки:
— Що він мугика, оцей базіка? Голки — найбільші трудівниці! Цікаво — хто шиє Тосі спідниці? Хто зашиває штанці, як не голка в маминій руці?
Раптом якась пузата гладуха загукала з кутка:
— Оце то галас! Ану, цитьте мені зараз! Коли в голці нитки нема — хіба ж вона щось пошиє сама? Чи платтячко, чи сорочка — завжди перша нитка з клубочка! Хай нитка й скінчиться — ще є коток — згодиться дітям зробити візок.
А голка знову своє:
— Голка зламатися може, хіба коток тоді допоможе?
Вони сварилися б так без кінця, але Тося наділа наперсток, затягнула в голку нитку і — шах! мах! — почала шити так, що страх.