Вранці сплю собі на витирачці і сниться мені, що ножик танцює польку з гумкою-мишкою, аж тут мене олівець у бік як штурхоне:
— Глянь, Пластусю, що в класі робиться!
Виглядаю з пенала — світ догори ногами перевернувся! На моєму місці, біля чорнильниці, сидить Тосина лялька Петронеля. Тільки її тут не було! Розсілася, носа задерла й посміхається. Я до неї:
Петронелю, ти звідки тут взялася?
А вона наприндилася, примружила очі (Петронеля вміє очі заплющувати і цим дуже пишається) та й каже:
Я приїхала в портфелі з книжками!
Ця Петронеля — велика цяця: сидить в своїй кімнаті за пічкою на зеленій канапі (а просто кажучи, на коробці з-під цигарок), пишається і гне кирпу. Слухаються її негренята, слухаються інші ляльки, слухається її ведмедик — ніхто навіть не писне. А Петронеля їм тільки наказує.
От я й питаю її:
— А чого ти приїхала?
— Бо мені шиють нову сукню.
— Гей, чепура-розчепура! Ще люди в класі шитимуть сукні! Цього тільки бракувало!
— А от шитимуть, зараз побачиш, — верескнула Петронеля.
Дивлюсь — Тося виймає з портфеля коробку з квіточками і цілий оберемок клаптиків.
Які ж чудові клаптики! Усі шовкові, червоні, і зелені, і голубі, у квіточки, в горошок, смугасті і в клітинку…
Думаю собі: «Кінець світу. Коли Петронеля вдягне таку гарну сукню, вона задере носа вище комина! Чи не могла б Тося краще пошити мені костюмчика?.. Ті червоні квіти якраз пасували б до мого носа. А то все для тієї задаваки Петронелі!..»
— А чого ти прийшла шити сукню в клас?— знову питаю в Петронелі.
А вона очі примружила й каже:
— Бо всі ляльки прийшли!
Я обвів поглядом клас та аж підстрибнув.
Кінець світу! На всіх партах розсілись ляльки: гарно вбрані, зачесані, з бантами, більшими ніж вони самі. Понадувалися, як сови, і сидять на партах перед дівчатками, одна на другу зиркають, яка з них краща. Осоружні ляльки!
Думаю собі: «Краще піти спати в пенал, ніж на все це дивитися…»