Я саме збирався залізти до пенала, аж тут бачу — на Льодзиній парті сидить собі лялечка, така малесенька, може, трошечки більша за мене, трішки кривенька, з носиком, як картоплинка. Сидить вона, тихенька і засоромлена.
Я — до неї, питаю:
— Ти з чого зроблена?
— З клаптиків.
— А хто тебе зробив?
— Льодзя.
— А як тебе звуть?
— Кларця. А ти з чого зроблений?
— Яз пластиліну.
— А тебе хто зробив?
— Тося.
— А як тебе звуть?
— Пластусь.
Ми відразу розповіли про все одне одному.
Тут Гонорка з третьої парти сказала Тосі:
— Дивись, яка у Льодзі гидка ганчір’яна лялька. Льодзя шиє для неї препогану сіру сукню. Така лялька і цієї сукні не варта.
А Льодзя шила для Кларці платтячко з сірого клаптика, і, коли почула ці слова, гірко розплакалася. Тося дуже розсердилася на Гонорку. Вона сказала: «А от і варта», — і віддала Кларці половину найкращих наших кольорових клаптиків.
І дивіться — лялька Петронеля зовсім за ними не шкодувала. Вона навіть допомагала нам вибрати кращі, сміялась і підморгувала Кларці.
Виявляється, наша Петронеля не така вже й погана. Тільки чого б ото я сидів на зеленій канапі з цигаркової коробки, гнув кирпу та всіма командував!
Потім Гонорці вже було ніяково, і вона хотіла віддати Льодзі власну ляльку, але Льодзя відмовилась і сказала, що їй ганчір’яна Кларця подобається куди більше.
Отож Кларці пошили найкращу сукню: зелену з червоними квіточками.