Сьогодні вранці ми сподівалися, що Тося покладе наш пенал до портфеля, аж ні! Стоїмо собі й стоїмо на столі.
Це всіх роздратувало.
Гумка-мишка пищить мені над вухом:
— Ой, ой, ой! Що трапилось? Вже давно годинник б’є восьму.
Чую, як ножик і пера аж скрегочуть від нетерплячки.
А мені й байдуже. «Не підемо до школи, — ну то й що, гадаю, принаймні як слід висплюсь…» — і перевернувся на другий бік.
Аж тут раптом чую — біля столу тут… туп… туп… Хтось шарпнув за пенал і — торох! торох! — ми всі на підлозі.
Я гепнувся так, що, напевно, розплескав носа, як коржа (треба буде подивитися в перо), гумка-мишка відскочила аж у найдальший куток кімнати, і пера, олівець, ручка, ножик — всі розсипались на підлозі. Такий розгардіяш!
Ну й набралися ми страху!
Ото Яцек, Тосин братик, дістався до нас.
Ой, біда нам, біда!
Цей Яцек хоч і малюк, а ми страшенно його боїмося, бо він здатний на все.
Одного разу він так мене розплющив своїм кубиком, що Тося ледве мене врятувала (якби його так розплющити, ото б верещав!). Іншим разом кинув мене в миску з водою, щоб я напився (а якби його вкинути в миску з водою, якої б він заспівав!..). А ще раз хотів зробити з мене негреня і вимазав мене шоколадом…
Ось чому Тося ніколи не відкриває пенала, коли Яцек в кімнаті.
Підвівшись, я сів навпочіпки за ніжкою крісла. Дивлюсь — а наша Тося лежить у ліжку з закутаним горлом. «Так ось чому Тося не пішла сьогодні до школи, вона хвора», — здогадався я.