Тося ще чергова.
Ми принесли з дому чисті ганчірочки — витирати дошку. Мені дуже хотілося витирати дошку, як Тося. Це так приємно! Шах! Мах! І пописана крейдою дошка знову стає чорнісінька!
А Тося, мабуть, знала, що я хочу витирати дошку. Вона дала мені маленький клаптик ганчірочки і посадила в канавці біля дошки, де мешкає крейда.
От я витирав, витирав — шуру… буру… шуру… буру… Аж крейда блимала на мене одним оком і від сміху за боки хапалася — ледве не покришилась. І все нахвалялася, що вона, крейда, одразу все знову забруднить.
Ми сваримось, а тут заходить до класу вчителька арифметики.
Тося побігла на місце, а мене забула біля дошки. Я дуже злякався.
Вчителька довго опитувала дітей, а потім сказала, що напише на дошці складне завдання.
Вона підійшла до дошки та й взяла, замість крейди, мене, бо, витираючи дошку, я став зовсім білий.
Вчителька хотіла мною писати, притиснула ніжками до дошки (добре, що не носом), а я тільки прилипаю! Глянула вчителька на мене та як засміється!
А про мене — це зовсім не смішно. Мірошник теж білий, але ніхто з нього не сміється.
Нічого не вдієш — довелось Тосі про мене розповісти. Урок минув, а на завдання часу вже так і не вистачило.
Після дзвоника всі діти збіглися до мене.
— Хай живе Пластусь! От молодець Пластусь!
А Бронек узяв мене за ніс і сказав:
— Пластеку, ти хлопець хоч куди!
Я повернувся до пенала і спитав у своїх друзів:
— Ну що, чули?
А вони сказали, що не чули. Але ж я знав напевно, що вони нашорошували свої вуха.