У нас вдома з’явився песик. Звати його Фікусь. Фікусь та кий кумедний, що витримати не можна. Тільки мені треба дуже стерегтися, щоб не впасти із столу, бо Фікусь зараз ухопить в зуби й почне шарпати.
Найбільше бояться Фікуся капці. Вони такі бідні, бо Тося й Яцек часто забувають сховати їх до шафки і залишають на підлозі.
Бідні капці ховаються у найтемніший куточок під ліжко, але Фікусь і там їх знайде. Кидається на капець, хапає за п’яту. Р-р-р…
Р-р-р!.. Ось тобі дам!
Р-р-р… я тобі покажу, — гарчить песик і вилупляє очі.
А бідний капець мліє зі страху і вішає носа аж до землі. Та коли заходить кіт Мурчик, Фікусь кидає капця посеред кімнати і — до Мурчика.
Але Мурчик — не капець! Ого!
Наїжачиться, спина — дугою, пирхне і лапою ляп! ляп! Фікуся по мордочці.
А сьогодні Фікусь дуже нашкодив.
До нас приходить тепер обідати Льодзя.
Ми прийшли із школи, і дівчатка роздяглися. Льодзя хотіла повісити своє пальто в сінях, але Тося сказала, що у Льодзі обірвалась вішалка, хай краще покладе пальто. Отож дівчата кинули пальта й шапочки на стілець та й пішли обідати.
Я сиджу собі на пеналі, аж гульк — летить Фікусь!.. Скочив на крісло, обнюхав одяг — та як схопить Льодзину шапочку і давай її тіпати, й шарпати, і гарчати! Я закричав:
Але мене ніхто не чув. Мурчик не заходив до кімнати, а шапочка не така міцна, як капець. Коли дівчатка прийшли готувати уроки, то з тієї шапочки залишилося саме клоччя. Побачивши це, Тося почала плакати, бо це ж вона сказала Льодзі, щоб та не вішала пальто, а з ним і шапочку на вішалку.
Як добре, що я ніколи не скидаю своєї курточки з пластиліну. Так безпечніше. А коли б і роздягався, то зробив би собі вішалку з олівця та кнопок, а плечка з пер, і все висіло б акуратно! Ніякий Фікусь не подер би мені шапки. Але цього разу все скінчилося добре.
Тосина мама вив’язала Льодзі нову шапочку, а з решток старої дівчатка наробили — ой леле! — ще ляльок.