Відтоді, як Льодзя почала приносити з собою ляльку Кларцю, у нас вдома стало дуже весело. Після обіду ми всі разом готуємо уроки, а потім бавимося аж до вечора.
Сьогодні ми вчили вірша з такої голубенької нової книжечки:
Там розповідалося, що лялька ще ховається в піддувало, в мишачу шпарку та в найнесподіваніші місця. Вірш нам дуже сподобався, і ми з Кларцею теж захотіли ховатися. Так і почали гратися в піжмурки.
Раз ховалася Кларця, а раз я. Я ховався краще, бо менший і в мене немає зеленої сукні з червоними квітками, через те мене й не видко.
Я сидів за книжками на полиці в Петронелі, Тося говорила: «Тепло… тепло… холодно… холодно…» — а Льодзя шукала.
Потім я сховався за кошик, що стояв у куточку. Думаю собі: «Тут ніхто не знайде мене! Навіть кінчика мого носа не видно».
Причаївся, чекаю.
Тося усе повторює: «Холодно… холодно. . тепло… тепло…»
І раптом хтось хапає мене за поперек і гоп — догори! Ой-ой! Що це було! Гепнувся я посеред кімнати, згубив обидва капці, розплющив собі носа об підлогу!
Це отой гидкий Мурчик! Він думав, що я хочу з ним гратися, бо стояв біля його кошика.
А Тося сміється, що Мурчик знайшов мене швидше, ніж Льодзя.
Та з Кларцею було ще й не таке.
Вона сіла під квіткою на краю горщика, а через те, що один бік у неї трішечки кривенький, вона перехилилася і хлюп! — упала в акваріум з золотими рибками, що стояв біля вікна.
Ой! Рибки перелякалися, думали, що то кит. Кларця вся змокла. Довелось сушити її на шнурку біля печі.
Отак ми гралися в піжмурки аж до вечора.