Що у нас діялося на столі в дитячій кімнаті, про це важко й розповісти!
Лежали там золоті зірочки, кращі, ніж на небі, кольоровий і цигарковий папір, білі голубки. І ще лежали видуті яйця, різана соломка, і ялинкові шишки з парку, і срібло, і золото, і всяка всячина. Що з того буде?
Ляльки з вовни порпалися в тому всьому і скрізь стромляли свого носа. Вони стали липучі від клею, золотилися від позолоти…
Тося, Льодзя, Яся та Яцек клеїли ланцюги і жбанчики, павучків і різні інші речі, а ми були напоготові. Наш пенал був зачинений, а біля нас стояла квітчаста коробка, де мешкали голки, нитки, наперсток і ножички.
Я вартував на пеналі і віддавав команду:
— Увага! Ясі потрібні ножички!
Алло! Дайте Яцекові складаного ножика.
— Швидше! Льодзя шукає олівця!
І всі навперейми кидалися до дітей, мов швидка допомога.
Ножички стригли, ножик різав, а олівець малював, аж тріщало… Всі пхалися пособляти — я ледве утримав у пеналі гумку-мишку, пера і ручку. Мусив їм розтлумачити, що вони поламаються або нароблять ляпок.
Тільки з вовняними ляльками ніхто не міг дати ради. Вони чіплялися за павучків, гойдалися на ланцюжках, залазили до жбанчиків з яєць, перекидалися на скляних кулях.
Вертихвістки нещасні!
Але для чого Ми наробили стільки чудових речей? Певне, буде якась несподіванка!