Кілька днів я висів на ялинці. Спершу було весело, а потім мені це набридло.
Засумував я за своїм домом — пеналом, за Тосею, за гумкою-мишкою, а найбільше за щоденником, бо як писати щоденника, коли ти теліпаєшся на ялинці?
На ялинці ставало дедалі менше сусідів, бо діти поз’їдали пряникових ляльок та коників.
І мене теж якийсь ласун хотів з’їсти — думав, що я з пряника. Відламав мою ліву ногу й покуштував. Але, на щастя, пластилін не припав йому до смаку, отож ласун дав мені щигля і більше не чіпав.
Нарешті прийшла вчителька з кількома учнями, і вони почали знімати іграшки. Я думав, що прийде Тося і забере мене до пенала… Але Тосі не було…
Роздивляюсь, хочу покликати Тосю, а мене тут раптом хапає якийсь хлопчик і кричить:
— А цього кульгавчика я собі візьму!..
Схопив і прив’язав мене до гудзика своєї куртки.
Той хлопчик був страшенний лобуряка. Він усе тільки скакав, вистрибував і ходив догори ногами. А тільки він підстрибне, я теж — скік-скік на нитці, мало мене та нитка пополам не перерізала.
Потім він побіг зі мною на урок у клас. Але той клас був зовсім не схожий на наш, і діти там були більші й страшенно пустотливі.