Вітек прочитав оголошення, хитро подивився на мене та й каже:
— Гей, чи це не ти, кульгавчику? Почекай, ми щось таки вициганимо в тієї сороки, якщо вона так тебе, шукає… Нехай дасть хоч складаного ножика і чотири пера. Ні за які картинки тебе не віддам, немає дурних!
Він схопив мене правою рукою, але завищав від болю, потім схопив лівою, сховав під куртку і ввійшов до класу. Я нічого не бачив з-під куртки, але почув Вітеків голос:
— Це ти писала оголошення?
— Так, це я писала, — відповів ніжний Тосин голосок.
Як тільки я його почув, зараз же почав щосили дряпатися. Дарма! Одну ногу мені відгриз той хлопець, а руки мої розплющилися об грубу Вітекову куртку. Отож я принишкнув і почав прислухатися.
Чую, Тося каже:
— Страшенно шкода мені Пластуся…
— То чому ж ти так мало за нього даєш?
— А що я можу дати більше? Усе мені самій потрібне…
— Ану, покажи, що там у тебе в пеналі? Побачимо.
Тося подала йому пенал, а він схопив хворою рукою:
— Ой-ой-ой!
— Що з тобою?— запитала Тося.
— Нічого, опікся.
— Покажи-но… Ой-ой, яка червона рука! І пухирі робляться. Такою брудною хусточкою загорнув! Так не можна. Ще буде в тебе зараження, і руку в тебе одріжуть… почекай, я принесу з учительської лляної олії і бинта, перев’яжемо тобі руку.
Я чув, як біля Вітека ходили та щось робили.
Потім почув голос учительки:
— Тепер треба обов’язково підв’язати руку. Вітеку, в тебе є шарфик?
— Ні, немає в мене шарфика.
І знову обізвався Тосин голос:
— У мене є шарфик, я йому позичу…
Чую — Тося кудись побігла. І раптом Вітек дістав мене з-під куртки і садовить на нашій парті, між пеналом і чорнильницею.
Дивлюся, біжить Тося із своїм гарним новим шарфиком. Підв’язала ним руку Вітекові, а він показав на мене і каже:
— Бери свого Пластуся! Я тобі його так віддам!