Отже, Вітек віддав мене Тосі.
Що було потім — того навіть наше найкраще золоте перо не зуміло б описати.
Тося посадила мене на долоні, гладила по голівці і казала:
— Мій бідний, малесенький Пластусю!
І зразу ж поклала мене до пенала, щоб я з усіма привітався.
Як мене побачили в пеналі — від радості зняли страшенний гвалт, писк і шамотіння.
Всі віталися зі мною, як уміли, і жаліли мене, що я такий скривджений і брудний.
Гумка-мишка і витирачка хотіли мене відразу чистити, кожна по-своєму. Складаний ножик хотів підкоротити мені довгого носа і начисто вискребти мене. А пера скрипіли, що йому допоможуть.
Признаюся тобі, мій щоденнику, по секрету, що я трохи боявся всього цього, хоч і дуже люблю моїх друзів з пенала. Якби мій друг ножик почав скребти мене так, як загострює олівці, — гарний був би в мене вигляд!
Але, на щастя, Тося вийняла мене якраз у ту хвилину з пенала і сама, своїми руками, заходилася лікувати.
Носа мені зробила такого гарного, як і раніше. Доробила мені ліву ногу, заліпила пом’яті місця і зняла з мене гидке вбрання карлика.
Яся вигукнула:
— Ну, вже Пластусь здоровий!
А Тося посадила мене в пеналі на витирачку, в моїй кімнатці.
Було мені гарно і весело, але тут раптом я згадав, як я хвалився, що йду на ялинку, а вони всі зостаються в пеналі, та як я хотів їх дражнити.
А вони тепер такі добрі!
Мені зробилося дуже прикро, і я почав перепрошувати гум-ку-мишку і всіх друзів. А вони сказали, що це нічого — у них вдома теж була ялинка, і до них на свято прибули гарні кольорові олівці.
Я відразу познайомився з олівцями, і тепер все гаразд.
Я знову став Пластусем і ніким більше бути не бажаю.
Хочу завжди жити тільки в Тосиному пеналі.