Сьогодні сіла біля нас нова учениця.
Та дівчинка така ж мала, як і Тося. Отож вона сидітиме з нами на першій парті. Звуть її Зося.
Як тільки Зося сіла біля Тосі, вона відразу ж зазирнула до нашого пенала.
Я висунув голову, щоб краще роздивитись Зосю, а вона грюк кришкою — і придушила мені носа.
Стільки разів Тося зачиняла пенал і ніколи, ніколи не придушувала мені носа. Я гірко заплакав.
Тося, напевно, почула це, бо відкрила пенал, вийняла мене та аж за голову схопилася.
А Зося — та аж качається по парті від сміху!
Ніс у мене був сплющений, як коржик, дірочками догори.
Але Тосі стало мене шкода. Вона взяла трохи червоного пластиліну і наліпила мені ніс, ще більший, ще кращий, ніж був. Коли я повернувся до пенала — всі мені заздрили.
Потім Зося попросила у Тосі олівця. Олівцеві зовсім не хотілося йти до тієї Зосі, але Тося вийняла його, віддала новій подружці й закрила пенал.
Я вмостився на своєму щоденнику і задрімав. Аж тут чую крізь сон — хтось зойкає.
Гумка-мишка штурхає мене в бік:
— Вставай, Пластусю, подивися, що таке з олівцем!
Я схопився, дивлюсь, аж олівець лежить за перегородкою геть чисто погризений… Всі боки в нього пошматовані.
— Що з тобою сталося?— питаю.
— Ой! ой! Це та бридка Зося…
— Що ж вона тобі зробила?
— Погризла мені боки і мій чудовий бляшаний капелюшок, бо не могла розв’язати задачу.
— А що ж їй на це сказала Тося?
— Нічого не сказала.
Всі в пеналі страшенно обурилися і закричали, що ніхто більше не дозволить позичати себе тій Зосі!
Гумка-мишка запищала:
— Що ж нам робити?
— Вона всіх вас понищить, як мене, — зойкав олівець.
— Я їй пальця вріжу! — заскреготав складаний ножик.
— Ми її чорнилом заляпаємо! — затріщали пера.
— А я десять ляпок посаджу їй у зошиті! — забубоніла чорнильниця.
— Я вимажу їй усього зошита! — пискнула гумка-мишка.
Тільки бідний олівець нічим не погрожував, лежав нерухомо з погризеними боками і погнутим капелюшком.
Ми підстелили йому витирачку, щоб було м’якше, але це не допомогло. Рани його так і не загоїлися.
Сьогодні вранці, тільки-но Тося відкрила пенал, Зося попросила:
— Тосю, дай мені, будь ласка, складаного ножика, я виколупаю з парти цвяшок.
Ножик не стямився, як хрясь… хрясь… лезо його вже вищербилось об залізний цвях.
Але Зося не звертає на те уваги, колупає далі. Тоді лезо зіскочило з гвіздка і вп’ялося в Зосин палець.
— От клятий ножик!
Зося кинула його і загорнула закривавленого пальця в хусточку.
Почався урок.
— Ой, у мене пера немає. Тосю, позич мені перо!
Тося відразу ж дала Зосі перо.
Виводить Зося кривулі та й не бачить, що з пера бризкає чорнило, що всі пальці її в чорнилі.
А наостанку вона так міцно натиснула, що перо — трісь! — і зламалося. На сторінку скочило аж десять ляпок!
— Ой! Що ж це буде? Прийде вчителька, буде гніватись!
Тут Зося знову:
— Тосю! Позич мені гумку!
Схопила Зося бідну гумку-мишку, тре, тре, всю сторінку вимазала.
— Це гумка для олівців, чорнила нею не зітреш.
Зося — в плач, а Тося її втішає:
— Не плач, Зосю, потроху всього навчишся… не калічитимеш ножиком пальці, не робитимеш ляпок у зошиті, не ламатимеш пер.
Ми всі в пеналі вирішили, що наша Тося вже занадто добра.