Ой! Що то було! Що то було!
Наприкінці уроку вчителька перевіряла, в якому стані у дітей книжки, зошити й пенали.
Відкрила наш пенал та й каже:
Тосю, я думала — ти акуратна дівчинка, а тут — ножик пощерблений, перо зламане, олівець погризений, а гумка-мишка і весь пенал заляпані чорнилом. Оце то порядок!
Тося стояла похнюпившись і мовчала.
Я схопився, замахав руками і хотів закричати, що Тося ні в чому не винна, що це Зося нас так понівечила, що раніше у нас пенал був чистий, як дзеркальце.
Я хотів усе це сказати, але не сказав нічого, бо не хочу бути ябедою, і до того ж у мене такий тихий пластиліновий голосок, що вчителька напевно б нічого не почула. Але я визирнув з пенала і гримнув на Зосю так сердито, як тільки міг:
— Зосю, невже тобі не соромно?!
А Зося сиділа червона, як буряк, і дивилася в парту. Здається, їй таки було соромно.
Не знаю, що було далі, бо Тося закрила пенал. Але ножик трохи підважив кришку, і я знову почав виглядати.
Дивлюся — вчителька знову стоїть біля нас, голубить Тосю по голівці і каже:
— Я знала, Тосю, що ти охайна й хороша дівчинка.
А потім вчителька відійшла, а Зося з Тосею як почнуть обійматись, цілуватись та ревти!
Всі дівчатка плаксійки. Я б хотів, щоб Тося була хлопцем. Але, може, тоді вона не була б така добра? Цього я не знаю, треба запитати ручку.
Після цієї сумної пригоди ми всі в пеналі здогадалися, що Зося, напевно, зізналася сама. Може й Зося ще буде непоганою дівчинкою.
Що ж, побачимо.