Женя й Вітасик сиділи впритул один до одного, дивилися через плече капітана Горбатюка вперед на дорогу, раз у раз перезиралися і нервово гигикали. Радісне збудження не полишало їх.
І хоча Вітасиків тато, що куняв поряд з ними на задньому сидінні, час від часу розтуляв очі й бурмотів: «Лягайте, лягайте, хлопці, спіть!» — спати вони й не думали. Яке там спати!
Все сталося так фантастично раптово, що вони й досі не могли отямитися.
Після розмови на десятому причалі з капітаном Попенком вони пішли шукати Ципу. Ходили по дворах і питали у хлопців: «У вас Ципа є? Ципу знаєте?» Спершу відповідь була однозначна: «Ні! Нема. Не знаємо». Але от в одному дворі якась дівчина сказала:
— Є! Я його сама чекаю. Пішов на Дніпро, має скоро прийти.
Хлопці з хвилюванням чекали майже годину, розпитували дівчинку, вона їм розказала безліч різних випадків, які характеризували Ципу з найгіршого боку, вони вже раділи, що мають таку багатющу інформацію. А потім прийшов рудий довготелесий хлопчина, якого звали, до речі, не Ципа, а Циба, і вся та багатюща інформація виявилася коту під хвіст. До самісінького смерку ходили Женя й Вітасик по дворах і так нічого й не виходили.
А увечері несподівано подзвонив капітан Горбатюк. І півгодини говорив з Вітасиковим татом. Вітасиків тато — Григорій Тарасович Дорошенко — спершу півгодини відмовлявся, казав: «Та що ви? Та хто ж так робить? Та це ж нереально! Та я ж на роботі!»
А потім в останню хвилину раптом погодився. І чверть години умовляв свою дружину. Женіних батьків умовляти майже не довелося, бо тоді вже було ясно, що Григорій Тарасович сам їде, що він подзвонив своєму начальникові і домовився про три дні у рахунок відпустки і ще три дні, положені йому на додаток до відпустки як членові народної дружини.
І от вони мчать уночі машиною на Канів, щоб сісти там вранці на комфортабельний теплохід «Квітка-Основ'яненко», усередину якого вони вчора мріяли хоч оком глянути, а сьогодні будуть його пасажирами…
— Вставайте, хлопці, приїхали! — торкнув капітан Горбатюк за плече спершу Вітасика, потім Женю. Хлопці здригнулися, прокидаючись. Навіть не могли збагнути, як вони поснули. Ще було темно. Вони стояли біля Канівської пристані.
Напівсонних хлопців майже на руках перетягли до залу чекання, і вони одразу ж знову заснули на лавках.
Горбатюк не став чекати ні хвилини. Поспішав повернутися назад, щоб встигнути на роботу.
— Тільки не розбий мені машину, авантюрист! — штурхонув його в плече на прощання капітан Попенко.
— Авантюристи прикрашають життя, — сказав Вітасиків тато. — Без авантюристів нудно було б жити на світі.
— Дзвони мені. З усіх зупинок дзвони. Я тебе прошу! — приклав руку до серця Горбатюк.
— За твій рахунок. Як даремно з'їздимо, і все це виявиться дурницею — всі витрати за твій рахунок, — удавано сердито буркотнув Попенко.
— Згода!
— Ну, їдь уже, їдь!
Друзі обнялися.
Горбатюк сердечно потиснув руку Вітасиковому тату:
— Вибачайте, дорогий, що втравив вас у…
— Та ви що! Я, навпаки, дякую. Це ж така приємність. Я на пароплаві років двадцять не плавав. Та й для хлопців…
— Ну, удачі вам!
— Щасливої дороги!
«Жигулі» рушили з місця. А Анатолій Петрович Попенко й Григорій Тарасович Дорошенко пішли до залу чекання.