Крiзь прозорi, немов скло, стiни "Шишечки" Китичка мiг дивитися на всi чотири сторони, а також вниз i вгору. Пiд ним, притулившись одна до однiєї, залягали хмари. Найдивовижнiше, що вони були рiзних кольорiв, i коли дивитися здалека, то нагадували килим, зшитий iз рiзноманiтних клаптикiв, на такому килимку, прилiг був Гог, зробивши своє чорне дiло, тобто вiдiрвавши у Китички кiнчик носа. Ще раз пожалiв песик, що той лютий собацюра не бачить, як вiн пустився у велику космiчну розвiдку, хоч начальниця i сказала, що хай би її золотом обсипали, вона б з ним не пiшла... ля-ля-ля... кливка кхи-кхи... ах, правда, прозивати негарно.
Вiн натиснув на зелену кнопку, i кораблик почав спускатися вниз, ближче до хмар. Але що воно таке? Коли вiн зовсiм наблизився до них, виявилось, що це нiякi не хмари, а густо переплетенi нитi. "Ось тобi маєш!" - вiд несподiванки розвiдник аж рота роззявив. Побачивши, що на гачку висить бiнокль, здiйняв його, приставив до очей i почав дослiджувати тi плетiння... "Нi на якiй картинцi я такого не бачив", - заклопотано покрутив вiн своїм носиком-квасолинкою. Натиснув на жовту кнопку - i кораблик полетiв горизонтально, немов планер, вiд однiєї так званої несправжньої хмари до другої. Потiм натиснув на червону - кораблик зупинився немов укопаний, аж. загойдався бiнокль, що його песик повiсив собi на шию. Натиснув на жовту - знову полетiв; зелену - вгору, два рази зелену - вниз, вниз, вниз... "От, - прийшло Китичцi в голову, - коли б тут поряд був мiй друг! Я тiльки кнопки натискував би, а вiн робив би розвiдку, або нi: вiн натискував би, а я розвiдував би, адже на те я i розвiдник". Китичка натискував i натискував кнопки, пiдiймався, опускався, зупиняв, кораблик планерував горизонтально, вниз, угору - нi, цiкавiшої забави вiн ще нiколи не мав, i знову його взяв жаль, що цього не бачить той лютий Гог. Нарештi песик стiльки понатискував, що почала жовтiти лапа, i вiн опустив "Шишечку" зовсiм низько, до самого фiолетового сплетiння. Китичка вiдчинив вiконце, i всередину дмухнуло прохолодне, з якимсь дивним запахом повiтря сказав би, нiби в якомусь заводському цеху. Розвiдник висунувся у вiконце i без бiнокля власними очима почав придивлятися до тих нитей. Нiчого не зрозумiти. Та що ж робити? Адже "Срiбнiй шишцi" необхiдно поповнити запас повiтря! А якщо розiрвати те павутиння i спуститися пiд нього?
Китичка перехилився ще нижче i, ще бiльше вiдважившись, хватонув лапою одну нить: наче дрiт, наче гумова нитка...
Потiм вiн узяв бiнокль i подивився вгору: далеко виднiвся корабель, сяючи срiбними листами, якими вiн був оббитий. Який вiн великий здається, коли дивитися на нього у бiнокль! Песик повернув бiнокль i подивився з другого кiнця. Ой, який корабель малесенький, наче жолудь без шапочки, кхи, кхи, кхи... Китичка ще кiлька разiв подивився то з одного, то з другого кiнця бiнокля i щоразу весело кихкав. Усе-таки яка легка робота розвiдника, справжня розвага!.. Тут песик став серйознiшим: треба придумати щось таке, щоб його розвiдка принесла користь. Пiлот Менес ясно побажав йому: "Бажаю успiшної розвiдки!"
Китичка знову перехилився вниз за вiкно, схопив дротину i щосили потягнув її. Вона не розiрвалась. А може, її перерiзати ножиком? А чи краще перепалити сiрником? Випалити такий отвiр, щоб "Шишечка" змогла крiзь нього опуститися вниз?.. Розумна думка, варто її зрiвняти з люлькою Твiнаса!.. Китичка, не гаючи часу, витяг iз вуха коробочку з сiрниками, тернув сiрником i обережно, щоб той не погас, ткнув ним у дротину...
Що потiм сталося, песик пригадає пiзнiше, мов якийсь сон: неначе грiм загримiв, i наче блискавка блиснула, неначе вибухнув страшний вулкан... Китичка, перелякавшись, устиг, проте, натиснути на зелену кнопку, зачинити вiконце, i "Шишечка" кулею полетiла до "Срiбної шишки", немов курчатко, за яким женеться яструб...
А рiзноколiрного плетива довкола планети наче й не було...
НА СПАЛЕНIЙ ПЛАНЕТI
Сiдаючи на землю, "Срiбна шишка" стукнулася значно сильнiше, нiж на планетi квiтiв. Вiдчинилися дверцята, спустили схiдцi, i пасажири рушили надвiр. Останньою вийшла Ейнора: залишилася сама, бо хотiла надiти свої обнови. I коли вона показалася на схiдцях, Легарiя аж позеленiла вiд заздрощiв: довгенька з прорiзом на боцi спiдничка, на головi елегантно пов'язана хустинка - приємно дивитися. Ейнора спускалася вниз, тримаючись за крило Твiнаса, i товстун аж пихтiв вiд хвилювання. Внизу чекав на них Кадриль. Вiн перепочив i мав бадьорiший вигляд. А на Китичку жаль було дивитися: пiсля розвiдки його неначе хто прибив - хоча лише завдяки йому "Срiбна шишка" змогла сiсти.
Усi чекали, поки спуститься Менес, - вiн був, як завжди, стрункий, в темних окулярах, шоломi i рукавицi.
- Як почуваєте себе, розвiднику Китичко? - повернув вiн темнi окуляри до песика.
- Я... менi... так... нi, - пролепетав Китичка.
- Набавились? - запитав пiлот.
- На... набавився, - заїкаючись, вiдповiв песик i пiдiбгав хвоста-китичку. "Похвалить чи осудить? Осудить чи похвалить?" - прийшло йому в голову таке хвилююче питання.
Картина, яку побачили мандрiвники, висадившись iз корабля, була цiлком протилежна тiй, що на планетi квiтiв. Куди не кинь оком, - скрiзь лежала чорна земля, стирчали обгорiлi дерева, курився попiл, вiтер розносив чад i дим.
Мандрiвники, пригнiченi похмурим видовиськом, не насмiлювались вiдходити вiд "Срiбної шишки". Лише Ейнора, витягти вперед руки, ступила кiлька крокiв, розплющила й заплющила очi.
- Я нюхом чую згарище, - розширила вона нiздрi.
- Напевно, - причвалав до неї Твiнас, - тут стався вибух вулкана або землетрус з пожежами.
- То добре! - прояснiв Китичка.
- Фе, як негарно! - нагримала на нього начальниця. - Тiльки безвiдповiдальнi створiння можуть радiти iз стихiйного лиха.
- Про... пробачте, - песик аж упрiв.
- Одначе, де ж моя люлька? - спохопився товстун. - Хай йому лихо, мабуть, у кораблi забув!
- Я зараз принесу, - озвався Китичка.
- Нi, я сам, - рушив до схiдцiв Твiнас. - Може, коли бiльше лазитиму, то у вазi полегшаю i начальниця не буде насмiхатися.
- Щира правда! - похвалила начальниця. - На критику треба реагувати!
- Що це так гуде у "Срiбнiй шишцi"? - наставив вухо Кадриль.
- Резервуари корабля всмоктують повiтря, - пояснив пiлот.
- Може, давай стрибнемо подивитися, - не мiг устояти на мiсцi Кадриль, видно, вiн зовсiм очуняв.
- Нiяких стрибань поодинцi! - суворо заборонила начальниця. - I до того, он уже темнiє.
Справдi, сонячне коло на очах чорнiшало, залишився тоненький сяючий краєчок, та й того вже затягувала чорнота.
- Ясно, - глипав очицями на сонце Твiнас. спускаючись iз корабля, одна половина чорна, а друга - свiтла, i, як сонце крутиться навколо себе, так змiнюється день на нiч.
Тiльки встиг вiн це сказати, як усе огорнула чорна темрява, а за короткий час знову виблиснув другий краєчок сонця: займався новий день планети. Мандрiвники рушили далi. Ейнора йшла, тримаючись за крильце Твiнаса, i товстун так старався не шкутильгати, що замалим не вивихнув i здорову ногу. Коли б великий сищик менше звертав увагу на свою ходу, то напевне помiтив би, що Ейнора поривалася сказати йому щось дуже важливе.
- Твiнасе, - нарештi наважилася вона, - давайте пройдемо так, щоб нас нiхто не почув.
- Пройти? Щоб не почули? - заворушився, заметушився, загудiв товстун i так повернув убiк, що ледь не впав - добре, що Ейнора тримала його за крило. - Тут... тут... тут нiхто не почує.
- Я хочу, - тихо указала Ейнора, - подiлитися з вами однiєю турботою, однiєю головоломкою.
Вiд несподiванки i щастя товстун остовпiв. Ейнора, горда, вiдлюдна Ейнора, хоче з ним подiлитися думками, турботами i навiть головоломками!.. Хай йому безлiч лих, чи ж може бути бiльше щастя, нiж як їм обом розгадувати ту саму головоломку?! Може, вони удвох розгадали б i загадку кубика?!
- Ейноро... я... вам... - затремтiв у нього басок. - Для вас... моя люлька... мiй мозок... моє...
"Серце" вiн не встиг сказати: перервала Легарiя.
- Ви тiльки погляньте, два голубочки як воркують, - насмiхалася вона. - Оце-то парочка! Варто було Ейнорi натягти на себе пристойнiшу ганчiрку, як наш тюхтiй став бабiєм... фi!
- Ви! Як ви смiєте... - зблiдла вiд образи Ейнора, але зразу ж безсило опустила голову й жалiбно промовила: - Прошу пробачити.
- Не знаю, - скривилася Легарiя, - не знаю, чи вже й пробачу. Моє терпiння вичерпалося. Ще один вибрик, i...
- Прошу сiсти у всюдихiд! - пролунав за спиною спокiйний голос пiлота.
Всi обернулися: їх нагнала невеличка машина, та сама "Шишечка", тiльки вона стояла не сторч, а горизонтально, на прироблених колiщатках, - мала кiлька сидiнь i вiдкидний верх.
- Оце так штука! - милуючись, ляснув лапами Кадриль. - Дивись, Китичко, чи часом це не той кораблик, що ти лiтав на розвiдку?
Китичка повернув свiй нiс-квасолинку, побачив задимлений бiк кораблика i швиденько одвiв очi.
- Може, ви їдьте, - прошепотiв вiн, - а я побiжу слiдом за вами.
- Ще цього бракувало! - не погодився Кадриль. - Усi помiстимося, вперед! - I вiн силою увiпхнув Китичку у всюдихiд. Iншi пасажири теж умощувались.
Тим часом пiлот пiдiйшов до Ейнори.
- Дозвольте, - запропонував вiн, - посадити вас на переднє сидiння, воно зручнiше, нiж iншi.