Брама зарипіла й відчинилася.
Перше, що побачили близнята-козенята, коли зайшли, — це велике вогнище, на якому щось смажилося. Біля вогнища сидів здоровеннецький ікластий кабанюра з ключами і з ножем при боці. Перед ним лежала якась книжка. Він вирізував з неї лезом сторінки, жмакав і кидав у вогнище. Вгледівши чаклуна, кабанюра підхопився, низько вклонився і промовив:
— Приємного апетиту!
— Смачного! — відповів чаклун.
Так, мабуть, тут прийнято було вітатися, бо ні кабанюра, ні чаклун в цей час нічого ж не їли.
Після цього кабанюра підскочив до воріт і замкнув їх на великий засув.
І враз чаклун зареготав і жбурнув милицю у вогонь. А сам затанцював, приспівуючи:
— Обдурили дураків на шістнадцять кулаків! Обдурили дураків на шістнадцять кулаків!
Зовсім як дражнило Васько Бобир з їхнього дитсадка.
І тільки тут вони побачили, що чаклун зовсім не кривий, що в нього прекрасні обидві ноги. І з жахом зрозуміли, що він їх підступно обдурив і вони потрапили в пастку.
Нареготавшись удосталь, чаклун ляснув у долоні і гукнув:
— Гей, Бош Бермак!
Наче з-під землі виріс рудий здоровеннецький дядько:
— Придворний різник королеви Бош Бермак вас слухає Ваше Високочародійське Чаклунство!
— Візьми цих двох дурних козенят, Бош Бермак, і постав у стійло. Та нагодуй добряче, щоб до ранку не охляли, бо королева Пуршама буде незадоволена. Це ж почесні гості королеви. Ха-ха-ха! Отож пильнуй! Як з ними що станеться — я з тебе зроблю жменьку попелу. Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас! — і чаклун зник.
Бош Бермак накинув на Вітю й Вову налигач і потяг.
Королівський різник ішов і весело співав таку пісню:
Близнята-козенята дріботіли за ним на налигачі і тільки жалібно мекали.
Бош Бермак привів їх у велике стійло і припнув до залізного кільця, що стирчало у стіні високо над землею.
Посмикав налигача, перевіряючи, чи міцно прив’язав, і задоволено мовив:
— О, самі не одв’яжетесь, не дістанете. Ну, приємного апетиту, дорогі гості! На добраніч!
Він вкинув їм сіна і пішов.
У стійлі якраз була вечеря. Праворуч од Віті і Вови стояв сірий в яблуках кінь, за ним кобила, ліворуч руда корова.
— Ой, які ми бідні! — заскиглив Вітя.
— Ой, які ми нещасні! — заскиглив Вова.
— Ой, що ж тепер з нами буде? — заскиглили вони вдвох.
— Дядечко Кінь! — благально сказав Вітя, бо він стояв ближче до коня.
— Тітонько Корово! — благально сказав Вова, бо він стояв ближче до корови.
— А скажіть нам, будь ласка, куди це ми потрапили?
Тітонька Корова нахилилася до них і тихо спитала:
— А ви хто такі й звідки?
І близнята, захлинаючись і перебиваючи один одного, розказали їй, як вони легковажно, за власним бажанням зробилися козенятами і що з цього вийшло.
Тітонька Корова глянула на них своїми сумними коров’ячими очима і зітхнула так глибоко, як уміють зітхати лише корови:
— Ех, бідні близнята! Мені вас дуже жаль! Ви потрапили у лиху чаклунську країну Пуршамію, де нічого хорошого на вас не чекає.
І вона розказала їм, що то за країна.
То була країна, де страшенно ненавиділи й мучили тварин. Їх без кінця цькували, катували, били, різали, пекли, смажили і варили. Править країною королева Пуршама. Вона їсть шашлик виключно з маленьких ягнят. А оце сьогодні їй забажалося покуштувати печеню з маленьких козенят, якої вона ніколи ще не їла, оскільки кози в їхній країні не водилися. То вона послала по козенят свого придворного чаклуна Відівіс-Пампаса. Отже…
— Ой-йой-йой! — затремтіли Вітя й Вова. — Що ж нам робити? Ми ж так загинемо!
— Треба вам тікати, — прошепотіла тітонька Корова.
— Але як?! Ми ж прив’язані!
— Я попробую вас розв’язати, — і вона своїм рогом почала колупати вузол налигача, яким були припнуті козенята до залізного кільця в стіні.
— Гей, мукало! — несподівано озвався дядечко Кінь. — Що ти робиш? Я все розкажу!
— Коню! — докірливо мовила тітонька Кобила, але дядечко Кінь хвицнув її ногою, і вона замовкла.
— Я знаю, ігогокало, що ти запроданець і зрадник, — спокійно сказала тітонька Корова. — Тебе залякав Бош Бермак, і за жмуток сіна ти ладен зробити будь-яку підлість. Але мені шкода близнят-козенят, і я мушу їм допомогти.
І тітонька Корова розв’язала рогом вузол і звільнила Вітю і Вову від налигача.
— Тікайте! — схилившись до них, прошепотіла вона тихо-тихо, так, щоб не чув дядечко Кінь. — У лісі розшукайте Кажана Кажановича, він вам допоможе.
— Спасибі, тітонько Корово! — подякували близнята і кинулись навтікача.
Вони вибігли у двір, перескочили через тин і опинилися на дорозі. Дорога вела в бік лісу. Козенята щодуху побігли по ній.
Був уже вечір. І в лісі було темно й моторошно. Якби це вдома, Вітя й Вова, мабуть, у такий темний ліс нізащо б у світі не побігли. Бо, чесно кажучи, вони і в темну кімнату боялися іноді заходити. Але то вдома. А коли ви потрапили в таку халепу, що стали козенятами, і коли вам загрожує смертельна небезпека, хіба можна боятися темряви! І Вітя та Вова так дременули в той темний страшний ліс, наче там їх чекали мамині обійми. Вони забігли у найгустіші кущі і довго лежали там, одхекуючись.
— А де ж нам шукати того Кажана Кажановича? — зітхнув Вітя. — Ліс такий темний і густий.