Наповнення кулі теплим повітрям нарешті було закінчено. Знайко звелів прибрати котел і власноручно перев'язав мотузочком гумову трубку, щоб тепле повітря не виходило з кулі. Після цього він наказав усім сідати в кошик. Першим заліз Поспішайко, за ним поліз Пончик і ледь не впав на голови іншим коротулькам. Він був товстенький, усі кишені в нього були набиті всякою всячиною: де цукор лежав, де прянички. До того ж він надягнув про всяк випадок калоші, а в руках тримав парасольку. Спільними зусиллями Пончика всадовили в кошик, а за ним стали сідати інші малюки. Сахарин Сахаринович Сиропчик метушився навколо кошика і всіх підсаджував:
— Сідайте, будь ласка, — казав він. — Влаштовуйтеся зручніше. Місця на повітряній кулі усім вистачить.
— Ти теж сідай, — відповідали йому.
— Я ще встигну, — говорив Сиропчик. — Головне, щоб ви сіли! — Він послужливо підтримував усіх під руки, підштовхував знизу.
Нарешті всі позалазили в кошик. Тільки Сиропчик зостався внизу.
— Чому ж ти не сідаєш? — запитали його.
— Може, мені краще не сідати? — сказав Сиропчик. — Я дуже товстенький. Вам і без мене там тісно. Боюсь, перевантаження буде.
— Не бійся, ніякого перевантаження не буде.
— Ні, братці, летіть без мене. Я вас тут підожду. Нащо мені турбувати вас.
— Нікого ти не потурбуєш, — відповів Знайко. — Сідай. Як уже всі вирішили летіти, то й полетимо разом.
Сиропчик нехотя поліз у кошик, і тут раптом трапилось непередбачене: кошик разом з кулею осів на землю.
— Оце так полетіли! — засміявся на паркані Мікроша.
— А ти чого смієшся? — крикнув на нього Топик. — Тут нещастя, а він сміється!
— Яке там нещастя, — відповів Скелко. — Просто ця куля розрахована на п'ятнадцять коротульок. Шістнадцяти вона не може підняти.
— Значить, не полетять? — спитав Топик.
— Доведеться когось одного залишити, тоді полетять, — відповів Скелко.
— Мабуть, Незнайка залишать, — сказала Мушка.
Сиропчик, який боявся летіти на повітряній кулі, зрадів і сказав:
— Ну от, я ж казав, що перевантаження буде. Краще я вилізу.
Він уже задер ногу, щоб вилізти, але тут Знайко взяв один мішок з піском і викинув з кошика.
Кошик одразу полегшав, і куля знову піднеслась угору.
Тут тільки всі й зрозуміли, для чого Знайко велів покласти в кошик мішки з піском.
Усі заплескали в долоні, а Знайко підняв угору руку й звернувся до коротульок з промовою.
— До побачення, братці! — вигукнув він. — Ми летимо в далекі краї. За тиждень повернемось додому.
— До побачення!
— До побачення! До побачення! Щасливої дороги! — закричали малюки та малючки й замахали руками і капелюшками.
Знайко дістав з кишені ножик і перерізав мотузку, якою було прив'язано кошик до куща. Куля повільно знялася, зачепилася боком за гілку куща, але тут же одчепилася і швидко полетіла у височінь.
— Ура! — закричали коротульки. — Хай живе Знайко і його товариші! Ура-а!
Усі плескали в долоні, підкидали вгору капелюшки. Малючки на радощах обнімалися. Мушка й Кнопочка навіть поцілувались, а Маргаритка заплакала.
Куля тим часом піднімалась вище й вище. Її зносило вітром убік. Незабаром вона перетворилася на маленьку цяточку, і її ледве було видно в небесній блакиті. Скелко заліз на дах будинку й став дивитися на цяточку в свою трубу. Поруч, на самому краю даху, стояв поет Квітик. Склавши на грудях руки, він дивився на радісних малюків і, здавалось, про щось думав. Раптом Квітик розставив широко руки і закричав на весь голос:
— Вірш! Слухайте вірш!
Навколо одразу стихло. Всі задерли голови й дивилися на Квітика.
— Вірш! — зашепотіли малюки й малючки. — Зараз буде вірш.
Квітик ще почекав, щоб настала повна тиша. Потім простяг до неба руку, покашляв трохи, сказав ще раз:
— Вірш!
І почав читати щойно складений вірш.
Ну й галас тут зчинився! Всі знову заплескали в долоні. Малюки стягли Квітика з даху, понесли на руках додому, а малючки зривали пелюстки з квіток і кидали їх Квітикові. У цей день Квітик прославився так, наче це він придумав повітряну кулю і полетів на ній у піднебесся. Його вірш усі вивчили напам'ять і виспівували на вулицях.
Довго ще в цей день то тут, то там можна було чути: