- Навiщо? - майже водночас запитали Роман i Орест.
- Не знаю. Вони тут давно стояли...
- А взагалi, це iдея, - почухав потилицю Роман. - Закласти камiнням i нiкому не говорити про них, а одразу повiдомити хабаровських учених. Раптом для них важливо бачити, де саме знаходилися цi статуетки?
- А так привеземо в селище, роздаруємо... Спробуй зiбрати їх потiм. А вченi передадуть їх до музею, дослiджуватимуть, - пiдтримав Орест.
Врештi-решт ми все-таки взяли три статуетки, щоб послати їх до Хабаровська, у крайовий музей. Разом iз листом, у якому опишемо, де ми їх знайшли, та попросимо органiзувати експедицiю. А iншi заклали камiнням, щоб нiхто навiть не здогадався, що там щось може бути. I домовилися: в селищi про всяк випадок не говорити, що "чоловiчкiв" у печерi багато.
Пiсля цих знахiдок усi ми поводилися, як змовники. Щодо мене, то я твердо вирiшив: мовчатиму. А взагалi почувався щасливим. Хiба я мiг сподiватися, що тут, у Норданi, на мене чекає стiльки пригод? Навiть змiна у пiонерському таборi, яку я вважав найцiкавiшою подiєю свого життя, тепер втратила привабливiсть. Шкода тiльки, що не приїздив сюди минулого року. Але зате наступного лiта...
19.
Ми вже збиралися повертатися до печери, в якiй чекав на нас Вiчний Мисливець. Роман i Орест маскували нiшу, де залишалися статуетки. Я сумовито оглядав печеру. Iти звiдси не хотiлося. У мене з'явилося передчуття, що в нiй є ще якась велика таємниця. I якщо ми зараз пiдемо геть, вона, можливо, так i лишиться невiдкритою. Та навiть, якщо якась експедицiя i розкриє її, все одно це вже станеться без мене.
- Глянь, що ми знайшли, - мовив я до Чингiса. Ми так захопилися цими статуетками, що геть забули про нього.
- Бачу, - кивнув вiн, не вiдводячи погляду вiд якоїсь точки там, на горi.
- Красивi, правда?
- Так. Одна така статуетка є у старої Камiли, що живе у селищi Мурок, на березi Качини. Ми називаємо її шаманкою. Я сам був у неї з дiдом i бачив.
- Хочеш глянуть на тi, що в Романа й Ореста?
- Нi.
- Ти що, образився?
- Дiд вважає, що мисливець не повинен ображатися. Нi на людину, нi на звiра. I мстити - теж не повинен.
- Чому ж тодi?..
- Не заважай менi, - благаюче мовив Чингiс. Але майже пошепки. - Ти ж бачиш, що я на полюваннi. А звiр усе чує. I все розумiє.
- Який звiр? Там нiкого нема, - розсмiявся я.
- Є. Але спочатку глянь на людськi кiстяки. Он там, у виямку, за жертовником.
Я не знав, що там є кiстяки. Але дивитися на них не хотiлося. Страшнувато якось. Оглядав їх лише Роман, який на хвилину навiдався до нас.
- Але ж цi люди загинули колись давно, - мовив я Чингiсовi.
- Давно. Одначе вiд пазурiв звiра.
- Чому ти так вважаєш? Звiдки тут взятися звiру? Невже ведмiдь зможе залiзти сюди?
- Хiба дiд не розповiдав вам про Велику Кiшку!
- Ха! Велика Кiшка! По-перше, це легенда. А по-друге, що таке кiшка? Навiть якщо дуже велика?!
- Велика Кiшка - це рись. Найпiдлiший звiр, тому що завжди нападає з дерева, зненацька. Всi мисливцi ненавидять його i бояться. Можливо, мiй батько теж загинув вiд рисi.
- Тодi вона повинна жити десь тут, ця Велика Кiшка? - поспiшливо мовив я, не знаючи, як реагувати на його згадку про батька. Менi не хотiлося, щоб вiн згадував про це.
- Мабуть, повинна, - нехотя вiдповiв Чингiс. I я зрозумiв, що остаточно набрид йому своїми запитаннями.
А, зрозумiвши це, подався вузьким коридором, з якого чомусь вiяло крижаним холодом. Нiчого цiкавого там не було. Я уперся у якийсь завал. Ковзнув променем по стелi печери, потiм по долiвцi i раптом помiтив просто перед собою притрушений пилом предмет. Я пiдняв його i побачив, що це гвинтiвка. Справжня, бойова. Тiльки що приклад уже геть струхнявiв i, коли я пiдняв гвинтiвку, майже наполовину розсипався.
- Романе! - закричав я. - Хлопцi, сюди! Тут гвинтiвка!
- Гвинтiвка? - постав бiля входу до мого пристановища Чорногора. - Дивно, глянь, може, там є ще щось.
Я знову нахилився i почав оглядати долiвку. Та раптом Роман каже:
- Валеро, гаси лiхтар!
- Навiщо? - не зрозумiв я.
- Загаси, кажу!
- Тут же страшно, - майже благаючи мовив я, але лiхтар все-таки загасив.
- А тепер глянь лiворуч себе, - почув я з темряви голос Романа. Вiн наближався до мене в суцiльнiй пiтьмi.
Менi знову стало страшнувато, але, зiбравши всю волю, я все ж таки послухався поради i глянув лiворуч. Нiчого. Суцiльний морок.
- Ну i що там? - запитав я, вiдчуваючи, що голос мiй зрадливо тремтить.
- Хiба не бачиш? Струмiнь свiтла, - почулася вiдповiдь. Але голос здався менi якимсь незнайомим. Це вiдповiдав хто завгодно, тiльки не Роман, не Орест i не Чингiс.
- Пiднiми голову, маленький мисливець, i побачиш над собою цiвку сонячного свiтла, - додав той же голос.
"Вiчний Мисливець!.. - зрадiв я, упiзнавши нарештi його голос. - Як вiн тут опинився?" А ще через мить я закричав:
- Бачу. Он, мiж двома каменями! Там же вихiд!
- Так, має бути вихiд, - увiмкнув лiхтарик Роман. - Ви знаєте, куди вiн веде? - запитав Вiчного Мисливця.
- Нi, - вiдповiв Курун. - Але не раз чув вiд старих мисливцiв, що iз головної шаманської печери є потайний хiд до Долини Драконiв. До неї можна потрапити лише звiдси, з пiдземелля. Принаймнi, ще нiкому не вдавалося пiдступитися до неї з поверхнi, а гвинтiвку цю дай менi. Коли вийдемо з печери, придивлюся до неї при сонцi. Напевне, вона належала котромусь iз партизанiв. Або мисливцевi, що загинув бiля Ворiт Сонця.
- Ворiт Сонця? - здивовано перепитав я.
- Так називають отвiр, бiля якого чатує зараз Чингiс. I я мушу бути бiли нього. А ви спробуйте розкидати це камiння. Навiть якщо запiзнимося на машину, - не бiда. Переночуємо у нашому селищi. До темряви встигнемо дiйти туди.
Розчищали вхiд Роман i Орест. Я стояв з двома лiхтариками i пiдсвiчував їм. Та знадобилися вони не надовго. Вже хвилин через десять наше пiдземелля почало освiтлюватися денним свiтлом. Я навiть побачив краєчок полудневого сонця, схожого на окраєць пшеничного хлiба...