Міркування про велике й мале. — 60 на 60. — Скандал з наслідками. — «Комариний» початок. — Окрайцева лірика. — Розквіт «шостої держави». — Три редактори.
Хто повірить тепер, що в роки блокади, голодування й паперової кризи, коли населення Радянської Росії читало газети. тільки на стінах будинків, у Шкідській маленькій республіці з населенням шістдесят чоловік виходило 60 (шістдесят) періодичних видань — усіх сортів, типів і напрямів?
Сталося так.
Виходило «Дзеркало», найстаріший друкований орган Шкідської республіки. Газета твердо стала на ноги, на стіні щотижня акуратно з'являлись її номери, і раптом пожежа знищила її.
Газета вмерла, але на зміну їй виник журнал. Той самий Янкель друкованими літерами переписував матеріал, той самий Японець писав статті, і та сама назва лишилася — «Дзеркало». Тільки розмах став ширший.
І ніхто не міг подумати, що блискучому «Дзеркалу» судилося незабаром тріснути й розсипатися на десятки осколків та осколочків.
Катастрофа сталася через несхожість поглядів двох редакторів журналу. Не порозумілися Янкель з Япончиком.
Япончик — журналіст серйозний, з «напрямом». Япончикові не подобаються звичайний щотижневий учнівський журнал, який висвітлює життя і побут школи у віршах та оповіданнях. Ні, Япончик мріє з «Дзеркала» зробити щомісячник, товстий, великий і солідний журнал з статтями та рефератами з історії, мистецтва, філософії. Япончик весь час гне свою лінію, і обличчя журналу змінюється. Кількість сторінок збільшується до тридцяти, потім журнал стає двотижневим, потім десятиденним, а шкільна хроніка і гумор зникають зовсім. Їм не місце в «розумному» журналі. Зате Єонін пише велику історичну працю з продовженням: «Суд у Стародавній Русі».
Велику працю поділено на три номери «Дзеркала», і в кожному номері вона займає від п'ятнадцяти до двадцяти сторінок.
Янкеля остаточно затерли: він перетворюється на ходячу друкарню. Йому лишається тільки технічна частина: друкувати, малювати й випускати помер. Але Янкелеві дуже нудно без кінця-краю переписувати статті про Стародавню Русь. Він чудово знає, що ніхто їх не прочитає, окрім автора та нещасного друкаря. Янкель вибився з сил. Тридцять сторінок акуратно переписати друкованими літерами, розмалювати, додати віньєтки, і все — за шість-вісім днів. Важко! Янкель отупів від технічної роботи. Вона йому остогидла.
Випустивши сім номерів журналу, Янкель задумався. Він теж хотів творити — складати вірші, писати оповідання, веселі фейлетони з шкільного життя, а часу бракувало. Япончик з'їв час «Стародавньою Руссю». Тоді Янкель вирішив одступитися від журналу, покинути його. «Ну його до біса!» — подумав він, маючи однаковою мірою і Японця, і суд Стародавньої Русі.
Кілька днів Янкель не брався за журнал. «Дзеркало» лежало на столі до половини списане, а друга половина всміхалася чистими аркушами. Японець сердився і нервував. У нього вже були готові три нові статті, а Янкель тільки ходив та посвистував.
Наближався час виходу журналу. Нарешті Японець не витримав і рішуче підійшов до Янкеля:
— Писати треба. Журнал пора випускати.
Янкель скривився, потягнувся і сказав спокійно:
— Ану його до біса. Не хочеться!
— Як це — не хочеться?
— А так. Дуже просто. Не хочеться — і все.
Япончик розізлився.
— Ти взагалі працюватимеш чи ні?
Але Янкель так само спокійно відповів:
— А тобі що?
— Як що? Ти редактор чи не редактор?
— Ну, редактор.
— Працюватимеш?
— Не хочеться.
— Отже, не будеш?!
— Ну й не буду.
— Чому?
— Набридло.
Японець почервонів, пошморгав носиком:
— Ну, давай як хочеш, — сказав він, надувшись і відходячи вбік.
Тихо посміювався клас, стежачи, як чвари роз'їдають міцну редакцію.
Відтоді «Дзеркало» більше не виходило. Республіка залишилася без преси. Навіть Вікмиксор занепокоївся — приходив, запитував: чому? Але хлопці ухилялися, м'ялись, обіцяли, що скоро знову все буде, як і раніше. Однак минуле відійшло назавжди. Тиждень редактори насолоджувалися спокоєм, ходили разом з усім класом на прогулянки, а потім раптом і тому й другому стало нудно, мовби не вистачало чогось. Засумували.
Об'єднуватися знову вже ні тому, ні другому не хотілось. Остогидли один одному. І в класі стали помічати, як, уткнувши носа в аркуші паперу, кожен за своєю партою, Янкель і Япончик знову почали щось дряпати на папері. Зацікавилися: що це раптом захопило так обох?
Одного разу після уроків Янкель, який сидів біля груби, пожвавішав.
Дістав мотузок, почав ходити навколо груби, щось виміряв, вирахував, потім забив між двома кахляними плитками два цвяхи і натягнув на них мотузок.
— Навіщо це ти? — дивувалися хлопці, але Гришко багатозначно всміхався і загадково казав:
— Не поспішайте. Дізнаєтеся.
Потім він довго малював акварельними фарбами якийсь плакат і нарешті врочисто наклеїв цей твір на грубу біля своєї парти. Яскравий плакат, на ріжку якого було зображено якусь носату комаху, оповіщав:
Нижче Янкель прилаштував другу вивіску:
А десь збоку приліпилася третя:
Тут же на мотузку було урочисто вивішено перший помер сатиричного й гумористичного журналу «Комар», на вісім сторінок формату зошита.
— Це що таке? — питали хлопці, зацікавлено розглядаючи і обмацуючи роботу Янкеля. Той усміхався й поблажливо пояснював:
— А це новий журнал «Комар». Щотижневий. Виходить, як «Огонек» або «Красная панорама», раз на тиждень і навіть частіше.
— А чому він такий тоненький? — пробасив Купець, презирливо мацаючи чотири аркуші журналу.
— Тоненький? Тому й тоненький, що не товстий, — видав свій перший дотеп редактор гумористичного журналу.
Читали «Комара» всім класом — сподобався. Тільки Япончик навіть поглядом не удостоїв новий журнал, вій сидів, втупившись у парту, і, шморгаючи носом, щось швидко писав. Японець вирішив будь-що здійснити свою ідею про товстий щомісячник і наступного дня після виходу «Комара» дав про себе знати. Скрізь на стінах — у залах, у класах і навіть у вбиральнях — з'явилися невміло, від руки написані оголошення:
Нове видавництво почало працювати енергійно, і того ж дня вийшов перший помер «Тижня». Непоказний вигляд цієї нової газети покривали багатство її змісту і велика кількість співробітників, які обіцяли виступати на її сторінках. Серед співробітників, прихованих під таємничим шифром «та ін.», був і новачок Пантелєєв: у першому номері було опубліковано його славнозвісні «злободенні частівки», які свого часу так легковажно відкинула «Красная газета». Япончик торжествував. Тепер він з подвоєним запалом узявся готувати щомісячник. Розмах був грандіозний. Номер вирішили випускати завтовшки шість або сім зошитів, з вкладними ілюстраціями.
Янкелеві лишалося тільки сердитися. Він був безсилий переплюнути нове видавництво. Він був один.
До Япончика частіше й частіше прибігали з інших класів, питали:
— Скоро «Тиждень» вийде?
— «Вперед» скоро з'явиться?
І Япончик, гордовито скосивши очі на Янкеля, навмисно голосно казав:
— Газета й журнал виходять і виходитимуть своєчасно, в оголошені строки!
Але Черних надумав не здаватися, він довго обдумував становище, що створилось, і твердо вирішив: «Боротимуся. Треба частіше випускати «Комара»…»
Почалася гарячка. Щовечора після надзвичайної денної праці Янкель з гордістю вивішував на мотузку біля груби нові й нові номери. Поліпшив техніку, робив кольорові малюнки і добився свого. Хлопцям набридло чекати товстого щомісячника, вони дедалі більше звикали до «Комара». Уже ввійшло в звичку вранці приходити до четвертого відділення й читати свіжий помер журналу. «Комар» переміг. Але Янкелеві ця перемога дісталася недешево. Він змарнів, схуд, втратив сон і апетит…
За тиждень вийшов другий номер Єошкіного «Тижня». Цього разу газета не привернула уваги читачів, бо була без малюнків і написана від руки олівцем. Зате невдача Япончика спричинилася до зовсім несподіваних наслідків.
Цілий тиждень Купець ходив заглиблений у якісь роздуми, а коли побачив сіреньку й непривабливу Япончикову газету, гучно, на весь клас заявив:
— Якого біса! І я таку випущу. І навіть кращу. І навіть не газету, а журнал!
Заява Купця була несподівана, тим більше що тільки десять днів тому він сміявся з диваків редакторів:
— І хочеться вам час марнувати, кедрили-мученики! Адже гроші за це не платять.
І раптом Купець — редактор журналу «Мій кулемет» — збирає штат співробітників. «Мій кулемет», за словами редактора, називається тому, що виходитиме дуже часто, як кулемет стріляє. Негайно біля нового органу створилося ядро журналістів з маловідомих літераторів-початківців — Мамочки та Окрайця, — а скоро й Льонька Пантелєєв порвав з Япончиком і теж перейшов у молоде, але багатообіцяюче видавництво Купця. «Мій кулемет» пішов угору.
Вже безперервно виходили три органи: «Комар» Янкеля, «Тиждень» Японця і «Мій кулемет» Купця, але жоден з них не відповідав вимогам Цигана.
— Що ж це за видання, сволото! Ні ребусів, ні задач не вміщують. Барахло!
Циган був сповнений обурення. Він пробував створити свій відділ у всіх трьох органах, але йому скрізь чемно відмовляли. Тоді Громоносцев вніс свою пропозицію у видавництво «Вперед», де був одним з редакторів і діяльним співробітником:
— Хлопці, Япончику, Кобчику! Пропоную створити в журналі відділ «Головоломка». Я буду редактором.
Поет Костя Фінкельштейн — Кобчик — запротестував перший:
— Не треба. У нас журнал науково-літературний, солідний щомісячник. Не треба.
— Не варто, — підтвердив і Японець, чим остаточно роздратував аматора шарад і головоломок.
— Добре, — заявив той. — Не хочете — не треба. Обійдуся й без вас.
Циган вийшов з редакції «Вперед», і незабаром у «Комарі» з'явилось оголошення:
«Головоломка» вийшла на другий день. Потім так само несподівано Мамочка й Окраєць вийшли з складу купцевого «Кулемета» й почали видавати свої власні журнали. Мамочка випустив журнал з розумною назвою «Думка», а як лозунг поставив угорі першої сторінки відомий афоризм Цигана, вперше виголошений ним на уроці російської мови. Коли Громоносцева спитали, що таке думка, він, нахабно посміхаючись, відповів: «Думка — це інтелектуальний ексцес даного індивідуума». З того часу безглуздий вислів ходив за ним скрізь, поки нарешті Мамочка не зафіксував його як лозунг над своїм високохудожнім органом.
Окраєць, який зневажав міркування про високі матерії, був більше поетом і назвав свій журнал надзвичайно поетично:
Але при своїх поетичних талантах Окраєць був безграмотний і вже з першого номера скандально пошився в дурні.
На першій сторінці Окрайцевого видання з нагоди спектаклю, що відбувся якихось три місяці тому, красувався малюнок з пушкінського «Бориса Годунова».
Малюнок Окрайця зображав Японця в ролі Годунова, з великим берлом у руці.
Але не малюнок примусив усю школу качатися від сміху, а пояснювальний напис під ним:
Юлистрація до трогедіє «Барис Годунв».
Окраєць умудрився в п'ятьох словах зробити шість помилок і здорово поплатився.
Поетичні «Зорі» читали всі не тому, що шкідців цікавила поезія, їх читали як добрий гумористичний журнал, і навіть Янкель ображався…
— Сволота цей Окраєць… Конкурент.
Особливо діставалося Окрайцевій ліриці. Вона викликала такий дружний сміх, що їй могли позаздрити найдотепніші фейлетони «Комара».
Але Окраєць ніяк не міг збагнути, з чого сміються шкідці, і тому був ображений. Ще б пак! Він створював свій журнал, просиджуючи ночі, у вірші вкладав усю душу, і, на його думку, виходило чудово. Окраєць був ліриком од пригоди, але лірику він розумів по-своєму. За його словами, «лірика — це коли від себе писати й коли нудно писати». Писав він свої нудні вірші тільки тоді, коли його карали; ось один з його віршів:
Та тільки-но Окраєць вмістив цей вірш у своїх «Зорях», як уже вся школа реготала, а «Комар» у новому розділі «По шкідських журналах» безжалісно знущався з Окрайцевої лірики:
«Мабуть, поет Окраєнція — дуже спостережлива людина, недарма він помітив таке чудове явище, як «із труб увесь час іде дим». Ми боїмось одного — щоб не вийшов дим з якогось іншого місця, наприклад, із «Зір» або з Окрайцової голови, для якого дрібниця «дивиться жальше і жальше з пустого вікна». Крім того, Окрайцеві хочеться «умчатись кудись подальше». Ми охоче виконаємо його бажання і посилаємо милого поета «кудись подальше». Живи собі там, Окрайчику, та віршики пописуй».
Проте Окраєць лишився твердим, ліричних вправ не припиняв і регулярно випускав «Зорі».
Уже шість журналів виходило тільки в четвертому відділенні. Така велика кількість друкованих органів звернула на себе увагу всієї школи й ще більше прославила старшокласників.
Насамперед новою журнальною епідемією зацікавився, звичайно, Вікмиксор.
Одного разу, прийшовши в клас, він виголосив блискучу промову про те, що шкільна журналістика — це дуже й дуже добре, що журнали розвивають здібності, розширяють кругозір, і прищеплюють навички, виробляють стиль, збуджують уяву і т. д. і т. ін. Наприкінці Вікмиксор заявив, що незабаром у школі відкриється музей, де, як головні експонати, зберігатимуться ці журнали. Крім того, Вікмиксор обіцяв сприяти журналістам канцелярським приладдям і на підтвердження своїх слів того ж дня видав Янкелеві фарби й папір.
Щедрість Вікмиксора здивувала й підбадьорила хлопців, і вже на другий ранок з'явились три нових журнали: «Сходи», «Вісник техніки» і «Клоун». Горобцеві «Сходи» мало чим відрізнялися від Окрайцових «Зір», хіба, може, тим, що помилок було менше. «Клоун» був цікавий тільки для педагогів, бо видавав його найледачіший і найтупіший четвертовідділенець П'єр, який завжди перебував у етапі заціпеніння і жвавішав тільки три рази на день — за обіднім столом. Коли педагоги дізналися, що П'єр — Соколов — видає журнал, вони прийшли пересвідчитися, здивовано оглянули схилену над папером голову хлопця, який аж сопів за роботою, і поставили несміливо кілька навідних запитань:
— Соколов! Що це ти робиш?
Соколов поважно надувався і відповідав, не підводячи голови:
— Журнал.
— Що журнал?
— Видаю.
— А як він називатиметься?
— «Клоун».
— А чому «Клоун»?
Тут П'єр видихався і на це запитання, як і на всі наступні, відповісти вже не міг.
Третій журнал, «Вісник техніки», вразив усіх. По Шкіді пішли чутки й здогадки:
— Що за «Вісник техніки»?
— Кому він потрібен?
— Ми ж не займаємося технікою.
— Навіщо він нам?
У багатьох це викликало подив, і найдивнішим здавалося те, що «Вісник техніки» видає Льонька Пантелєєв, людина, котра ніякого відношення до техніки не має. Думали, що це якийсь жарт, розиграш, чекали, що скоро під цією туманною назвою з'явиться ще один конкурент «Комара». Шкідці готові були посміятися з нових віршованих творів славетного сатирика, ждали й нових «Злободенних частівок», але найсмішніше полягало в тому, що журнал справді від початку до кіпця був присвячений техніці. Журнал вийшов і швидко завоював популярність у читачів, хоч у ньому не було ні частівок, ні віршів, ні оповідань, ні солідних професорських статей про суд у Стародавній Русі. Редактор «Вісника техніки», виявилося, був непоганий журналіст. Він зрозумів, що читацький ринок у Шкіді забито літературно-художніми виданнями, що белетристикою читача вже не проймеш, — і надумав шукати новий тип журналу. Його власні пізнання в техніці обмежувались умінням викрутити електричну лампочку на чужих сходах, зате він догадався привернути до журналу тих хлопців, які цікавилися технічними й науковими питаннями, і таких, що мали п'ятірки з фізики. У першому номері «Вісника техніки» були надруковані статті «Як самому провести електрику», «Техніка Великого німого», «Майбутнє радіо». У відділ «Суміш» видавець переписав із старих і нових журналів усяку цікаву всячину. А на останніх сторінках розмістився відділ «Наука й техніка в Шкіді», де серед іншого скромно притулилася замітка такого змісту:
ДЕРЕВ'ЯНЕ КЛІШЕ
Г. Черних і Л. Пантелєєв винайшли новий легкий спосіб виготовлення з дерева кліше для постійних заголовків і віньєток. Спосіб простий і доступний для кожного. Треба взяти гладеньку дерев'яну дощечку, на ній ножем вирізати потрібну фігурку, потім її змазують чорнилом і друкують. Нові кліше з успіхом застосовуються для заголовків у видавництві «Комар» і для оголошень у нашому журналі.
Кількість журналів з шести підскочила до дев'яти, але епідемія журналістики ще не закінчилася, вона тільки починалася.
З четвертого відділення пошесть уже просочилась у третє. Слідом за старшими потяглися й молодші. Устинович почав видавати перший великий журнал третього відділення — «Ведмедик». Гарячка охопила й інших його однокласників. Незабаром третє відділення мало цілий ряд журналів, серед яких особливо вирізнялися «Зірка», «Червона зоря», «Туман» і «Вісник».
Настала черга другого відділення. Епідемія поширювалася. Малюкам сподобалася вигадка старших, і незабаром весь другий клас невтомних бешкетників та забіяк почав виготовляти журнали. До довгого списку органів, які вже виходили, додався ряд нових назв: «Маяк», «Червоний школяр», «Літопис». Коли про це дізнались у четвертому відділенні, хтось пожартував:
— Тепер не вистачає тільки, щоб ще й у першому відділенні взялися за журнали.
Жарт виявився пророчим. За кілька днів маленький Кузя приніс старшим показати свій журнал «Гриб» і розповів, що в них уже видаються журнали «Сонечко», «Мухомор», «Червоний прапор».
На додаток до всього педрада прийняла постанову про видання в кожному класі одного офіційного класного журналу — щоденника.
Республіка Шкід усе робила стихійно, нервово, поривчасто. Запоєм бешкетували, запоєм вчились і так само, запоєм, узялися видавати журнали.
Спочатку все йшло добре. Вихователі були задоволені.
Не шуміли після закінчення уроків вихованці, ніхто не бігав по залу, ніхто по катався на дверях і на поручнях, не бився і не бешкетував.
Продзвенить дзвоник, але ніхто не схоплюється з парт, тільки кришки грюкають і тремтять порізані чорні дошки.
Учні сидять скромно, розмовляють пошепки.
У класі тихо. Тільки пера поскрипують та шелестять паперові аркуші.
Десятки голів схилилися над партами. Творять і друкують, малюють і пишуть.
Це готуються журнали.
Пошесть заповзла в усі куточки.
Журналів стало так багато, що не знаходиться вже читачів на них. Усі пишуть — читати ніколи. Але кожному хотілося, щоб його журнал читали. Кожен намагається зробити свій журнал яскравішим, привабливішим. Для цього потрібен не тільки талант, але й час. А часу не вистачає, тому видавнича діяльність не припиняється і на уроках.
Дзвонить дзвоник. У четвертий клас входить Сашкець, але його не помічають. Сашкець розгніваний. Він не любить, коли його предмет — історію — не вчать.
— Клас, встати! — гримить голос дяді Саші.
Клас, грюкаючи кришками парт, піднімається. Обличчя у хлопців такі, ніби їх щойно розбудили.
— Клас, сідай! Прибрати з столів папір та все інше, що зайве і не мас відношення до предмета.
Сашкець сідає за стіл, розкладає книжки, потім підводить голову і, провівши рукою по голові над лобом, де вже намічається лисина, допитливо оглядає застиглі постаті учнів.
— Сьогодні ми коротко згадаємо пройдене. Хай нам Черних розповість, що він знає про Івана Грозного.
Але Черних не чує. Він старанно працює над черговим номером «Комара». Хіба Янкелеві до історії? Сашкець помічає його схилену над партою голову і вже суворо окрикує:
— Черних!
— Що, дядю Сашо? — схоплюється той.
— Розкажи про Івана Грозного. Минулого разу я вам докладно все повторив, тому ви повинні знати.
Але Янкель згадує, що й минулого разу він писав «Комара». Треба викручуватися.
— Дядю Сашо, я погано пам'ятаю.
— Не мели дурниць.
— Чесне слово. Знаю тільки, що він котів у вікно шпурляв, а більше не запам'ятав.
Сашкець засмучений.
— Сідай, — кидає він похмуро, потім іде до Офенбаха й застає того на місці злочину.
— Ти що робиш?
— Пишу, — спокійним басом відповідає Купець.
— Покажи.
— Еге-е. А ви заберете.
— Покажи, тобі кажуть!
Купець, гордовито всміхаючись, витягує вогкий від акварельних фарб номер «Кулемета».
— Ось. Журнал свій пишу.
Розлючений Сашкець поривається відняти журнал і, не справившись із Купцем, обмежується дзвінкою фразою:
— Я тебе запишу в «Літопис» за те, що займаєшся в класі сторонніми справами.
Він іде до учительського стола, але, йдучи, помічає, що те саме відбувається й на інших партах. Тоді халдей вдається до крайності.
— Хлопці, я запишу весь клас за неуважне ставлення до уроку.
Однак і ця сильна в звичайні дні погроза тепер не впливає. Урок тягнеться нудно і в'яло. Учні відповідають невлад або зовсім не відповідають. Після дзвоника Сашкець у канцелярії скаржиться:
— Неможливо працювати. Ці журнали всю дисципліну зривають!
А в класі розгардіяш.
В одному кіпці Японець лається з Циганом за те, де має працювати художник Янкель. Янкель повинен намалювати Японцеві картину для «Вперед», те саме просить зробити й Циган, який випускає «Альманах найкращих творів Шкіди».
В іншому кутку чути вищання поета Фінкельштейна. Це Купець збирає матеріал для свого «Кулемета».
— Даси віршики? — реве він. — Даси чи ні?
— Немає у мене віршів, — захищається Кость.
— Брешеш, є! Не даси, мучитиму, Костику!
— Не треба, Купо. Боляче.
— А даси вірші?
— Дам, дам…
— Отож-бо.
Купець, задоволений, відпускає Фінкельштейна і насідає на Янкеля.
— Даси оповідання чи ні?
Знову писк:
— Я зайнятий!
— Даси чи ні?
— Дам!
Купця покинули всі співробітники, от він вигадав цей простий спосіб добування матеріалу.
Біля вікна, уткнувшись носом у «Красную газету», сидить Пантелєєв. Він страждає, він хоче зробити свій «Вісник техніки» справжнім журналом. Для цього є всі можливості, але немає оголошень, а для оголошень він залишив обкладинку. Льонька вже оббігав усі журнали, зібрав кілька оголошень, проте цього мало, лишаються ще два кутки.
— Ех! — засмучено зітхає він. — Тут би петитом або нонпареллю кілька штучок пустити — і все було б добре.
Раптом він знаходить матеріал у «Красной газете» і миттю вже виводить: «Потрібні пишдрукарки до правління АРА…»
У цю мить до класу вривається маленький Кузя з першого відділення і прямує прямо до Янкеля.
— Ну? — запитально дивиться той, одриваючись від малювання.
Кузя збуджено каже:
— Згоден!
— Гаразд, — коротко відповідає Черних. Обидва летять у перше відділення. Там купка цікавих уже чекає на них.
— Отже, як умовилися, — каже Янкель. — Поему на шістдесят рядків я вам зараз напишу, а складаний ніж ви мені віддаєте після здачі матеріалу. Добре?
— Добре, добре, — погоджуються малюки.
Янкель сідає і з місця в кар'єр починає писати поему для «Мухомора».
Перо бігає по папері, і рядки з'являються один за одним.
Першокласники задоволені, що й у них співробітничають визначні сили. Правда, поема коштувала складаного ножа, що перейшов як гонорар до Янкелевої кишені, але видне ім'я щось та значить для журналу!
Через півгодини Янкель уже викопав завдання. Поему на шістдесят рядків здано редактору, а славнозвісний літератор мчить кінчати малюнок.
Тихо в школі, ніхто не бігає в залах, ніхто не катається на дверях і поручнях, ніхто не б'ється, всі зайняті ділом.
Три місяці школа горіла одним прагненням — випускати, випускати й випускати журнали. Три місяці з дня на день списували чисті аркуші паперу різними шрифтами, чіткими літерами й безграмотними закарлючками.
У кожного журналу своє обличчя.
Один редактор вміщує оповідання в такому стилі:
ВЕДМІДЬ
Оповідання
Була холодна ніч. Навколо завивала хуртовина. Червоноармієць Іван Захаров стояв на посту. Було холодно. Раптом перед Іваном набіг ведмідь — і прямо до нього. Іван хотів утекти, але він згадав про ворогів, які можуть спалити склади з патронами. Він залишився. Ведмідь підбіг близько, але Іван вийняв сірники й почав запалювати їх, а ведмідь злякався і стояв, боячись підійти до вогню. А вранці ведмідь утік, а Іван врятував склади.
Оповідання написав Кузьмін.
А другий редактор і поет лише так:
У третього редактора зовсім інші настрої:
Три місяці шаленіла республіка Шкід, потім гарячка стала поволі стихати: як зорі на світанку, гасли один за одним «Мухомори», «Клоуни», «Факели», «Сходи» та інші газети й журнали. Хлопці стомилися. Вікмиксор вчасно наштовхнув їх на гарну думку: пора вже видавати велику загальношкільну стінну газету. І от появляється «Гірчиця», здорова, міцна учнівська газета, де матеріал зібрано з усієї школи, з усіх відділень, де пише не один редактор, а п'ятнадцять-двадцять кореспондентів.
З шістдесяти видань лишається чотири.
Гра завмирає, даючи місце серйозній роботі, а від колишнього захоплення лишається слід у шкільному музеї — повний комплект видань.