Кладовищенський рай. — Нат Пінкертон діє. — Гришко достукався. — Богородицині гроші. — «Радянський коник». — Гришко на додачу до штанів. — Янкель прийшов.
Ще маленьким, шмаркатим шкетом Гришко любив волю і самостійність. Страшенно обурювався, коли мати карала його за те, що, побрьохавшись у весняних дощових калюжах, він приходив додому брудний і мокрий.
Не міг терпіти покарань і, надувши губи, йшов із дому. А надворі підмовляв дітей і, зібравши ватагу, вирушав далеко за місто, через велике кладовище з похиленими хрестами та напівзаваленими гробницями, до маленької сіренької річки. І тут втішався.
Воля заспокоювала Гришкові нерви. Він роздягався і, заливаючись голосним реготом, бігав берегом і бовтався в каламутній, брудній річечці.
Пізно приходив додому і, закутавшись, одразу падав на свою скриню спати.
Гришко виріс на вулиці. Батька він не пам'ятає. Іноді щось невиразно промайне в його мозку. Ось він бачить себе на білому катафалку, посеред вулиці. Він сидить на труні високо над усіма, а за ним ідуть мати, бабуся і хтось іще, кого він не знає. Катафалк тягнуть двоє лінивих коней, і Гришко підстрибує на дерев'яній труні, і Гришкові весело. Це все, що лишилось у нього в пам'яті від батька. Більше він нічого згадати не міг.
Кузня з палаючим горном, яка була у дворі, стала йому за батька. Мати працювала, прала «у панів», їй ніколи було займатися сипом. Гришко полюбив кузню. Особливо приємно було дивитися ввечері на палаюче криваве горно і нюхати їдкий, але смачний дим або спостерігати, як майстер, вихопивши з жару розпечену штабу, клав на ковадло, а два молотобійці сильними ударами молотів м'яли її, наче віск. Важкі молоти глухо бухали по м'якому залізу, і маленький ручник видзвонював такт. Виходило гарно — як музика.
Гришко так зжився з кузнею, що навіть ночував разом з підмайстрами. Влітку заберуться в карету, яку треба було лагодити, посідають. Затишно, гарно, потім підмайстри розповідають страшні казки — про чортів, мертвяків, про дзвіницю з дванадцятьма відьмами.
Слухає Гришко — мороз по шкірі дере, а не йде — шкода так залишити історію, не дізнавшись, чим кінчиться.
Так минало дитинство.
Потім мати новела його в школу, пора було взятися до діла, та Гришко й не ухилявся, пішов з радістю.
Вчитися йому хотілося з різних причин, а головною з них були братові книжки з красивими обкладинками, на яких видніли люті обличчя, мелькали кинджали, револьвери, тигри і текла червона хромолітографська кров.
Гришко, виявилося, був здібний. Те, що його товариші засвоювали за два-три уроки, він схоплював на льоту, і вчителька не могла нахвалитися ним за його ретельність.
Проте Гришкові успіхи на першому ж році скінчилися. Читати він навчився, писати теж. Він раптом вирішив, що цього цілком достатньо, і гаряче узявся до «Пінкертонів». Ніякі покарання і нотації не помагали.
Гришко в самозабутті, затамувавши подих, носився з прославленим американським сищиком по слідах невловних убивць, зломщиків і викрадачів дітей або з помічником геніального слідопита Бобом Руландом вирушав на пошуки самого Ната Пінкертона, який попав у лапи кровожерливих злочинців.
Так два роки мандрував він по американських штатах, а потім мати сумно сказала йому:
— Достукався, скотина. З школи вигнали дурня. Що мені з тобою робити?
Гришко був щиро засмучений, але матері нічого не радив і взагалі утримався від дальшого обговорення цього складного питання.
З гріхом пополам мати влаштувала хлопчака, який «відбився від рук», в іншу школу, але Гришко вже вважав, що навчання — річ зайва; вийшовши з дому, ховав сумку з книжками в підвалі, а сам ішов на вулицю, до улюбленого виступу коло ювелірного магазину, де стояла вулична капличка. Тут він сідав біля карпавки з пожертвуваннями і двома пальцями почипав обробляти все, що там було.
Допомагала цій операції паличка. Заробіток був надійний. За день виходило копійок по двадцять, а то й більше.
Потім прийшла війна, брата забрали на фронт. Гришка знову витурили з школи за невідвідування. Деякий час він сидів дома, але мати вперто наполягала на своєму, і ось класна дошка — вже третя — почала маячити у Гришка перед очима.
Коли вибухнула революція, Гришко й у себе зробив переворот. На очах у матері він твердо відмовився вчитись і поклав перед нею пошарпаний, бувалий у бувальцях ранець.
Даремно мати лаялася, даремно грозила побити — він стояв на своєму і вперто відмовлявся.
Тоді мати махнула на нього рукою, і Гришко знову став вільний.
Тинявся по вулицях, торгував цигарками, потім навіть придбав сапки й зробився «радянським коником». Годинами стояв він біля вокзалів, ждав, коли приїдуть спекулянти-мішечники, яким за хліб або за гроші відвозив багаж, куди йому казали. Але робота зірвалася: слабуватий був «коник».
Одного тьмяного зимового вечора, накинувши на плечі подерту братову шинель і спорядивши свої сапки, Гришко вирушив до Варшавського зустрічати дальній поїзд. Вулиці вже опустіли. Тихо посвистуючи, Гришко під'їхав до вокзалу і став на своє постійне місце, біля виходу. «Коників» уже зібралося чимало. Гришко поздоровкався зі своїми сусідами і, зручніше вмостившись на сапки, чекав.
З усіх боків безперервно прибували нові саночники, які ждали «хлібного» поїзда.
На розі біля сходів купка хлопців-«коників» люто нападала на новачків, які теж приїхали з саночками, шукаючи заробітку.
— Чого ви до чужого вокзалу приперли? Геть відси!
Новачки несміливо тупцювали на місці й скиглили:
— Не пхайся! Місця багато. Вокзал не куплений. Де хочемо, там і стоїмо!
Поїзд прийшов. Почалася тиснява. Саночники наперли, шалено виривали з рук приголомшених пасажирів мішки.
— Накажете відвезти, земляче?
— Закордонні санки, закордонні!
— За півтора фунта на Петроградську сторону!
Гришко, тягнучи за собою санки, теж учепився було за сундук якоїсь баби й несміливо запропонував:
— Куди накажете, громадянко?
Але громадянка, не зрозумівши Гришка, жалібно заголосила:
— Ах, паскуда! Караул! Сундук тягнуть!
Збентежений Гришко випустив сундук. За мить він побачив, як тим же сундуком заволодів якийсь здоровань, звичайно умовляючи перелякану стару:
— Ви не хвилюйтеся, громадяночко. Відвеземо в найкращому виді, прямо як на лихачах!
Стало тихше. «Коники» вже роз'їхалися в усіх напрямках, а Гришко все стояв і чекав. Лишилися тільки він та дві бабусі з дитячими саночками. На заробіток уже не було ніякої надії, але додому їхати з порожніми руками не хотілось.
Раптом з вокзалу вийшов дядько, глянув навколо і гаркнув:
— Гей, совецькі!
— Прошу вас, громадянине, — тихо мовив Гришко.
Дядько подивився на трьох саночників і з сумнівом пробурмотів:
— Та хіба ви довезете?
Потім вибрав Гришка й почав виносити мішки, набиті картоплею. Гришко злякався. Його сани аж покректували від ваги. Вже нікуди було класти, а дядько все носив. Гришко хотів було відмовитись, а тоді відчайдушно вирішив:
— Ех, чи пан, чи пропав, вивезу!
І повіз. Везти треба було далеко, за заставу. Гришко весь був мокрий від поту, руки його німіли, мотузка різала груди, а він усе віз. Увечері він, розбитий, прийшов додому і приніс із собою цілих три фунти чорного, підсмаженого, змішаного з вівсом хліба. Заробіток був великий як на ті часи, але зате й останній, Гришко підірвався.
Справа обернулася зовсім кепсько. Вдома не було навіть хліба, а Гришкові потрібні були гроші. Він курив і любив ласувати коржами з салом на товчку. Потихеньку почав красти з дому речі: то бабину золоту монету, то кофейник.
Потім якось одразу все відкрилося. Терпець увірвався, і мати, побігавши тиждень, відвезла Гришка за місто в дитячу трудову колонію.
Колонія містилася в монастирі. Тут же в монастирі було й кладовище.
Голодно було, але весело. Полюбив Гришко товаришів, полюбив могилки й зовсім було забув домівку, як раптом сталося нове лихо.
До міста підступили білі.
Йшли війська, тягнулися обози, артилерія. Колонія розсипалась по городах, вихованці, користуючись нагодою, запасалися картоплею, капустою, редькою та іншою зеленню.
Тут Гришко під напливом почуттів несподівано згадав рідних і заходився постачати їх краденим продовольством.
Тривожно було в місті. Гупали зовсім близько гармати, і шибки дзенькали у вікнах. Вулиці обкуталися дротом і мішками з піском.
Настрій в усіх піднесений. У Гришка теж. Він прийшов в улюблений монастир, востаннє подивився на різьблені вікна та білі хрести на могилках і, поцупивши дві пари валянок з комори, пішов, щоб більше не повертатися.
Потім ще приют, ще крадіжки.
Розподільчий пункт насилу позбувся хлопчака, перевівши його до Шкіди. Але взяли Гришка тільки тоді, коли разом з ним у придане послали дві пари штанів, постільну білизну, матрац і ліжко.
На той час у Гришка виробилися свої погляди на життя. Він став якийсь холодний до всього, ніщо не дивувало його, ніщо не бентежило. Міркував він, незважаючи на свої чотирнадцять років, як дорослий, а правилом собі поставив: «Живи так, щоб тобі було добре».
Таким прийшов Гришко до Шкіди[1].
Прийшов він уранці. Його провели до завідуючого в кабінет. Вигляд школи Гришкові сподобався, але при вході в кабінет зава він трохи злякався.
Увійшов тихо і, причинивши двері, почав оглядати приміщення.
«Буржуєм живе», — подумав він, побачивши м'які дивани й крісла, а на стінах фотографії у строгих чорних рамках.
Вікмиксор сидів за столом. Побачивши новачка, він показав йому рукою на крісло.
— Сідай.
Гришко сів і принишк.
— Мати є?
— Є.
— Чим займається?
— Праля вона.
— Так, так. — Вікмиксор задумливо барабанив пальцями по столу. — Ну, а вчитися ти любиш чи ні?
Гришко хотів сказати «ні», але передумав і, вирішивши, що це невигідно, сказав:
— Дуже люблю. Вчитися і малювати.
— І малювати? — здивувався завідуючий. — Ну? Ти що ж, учився десь малювати?
Гришко напружив мозок, марно силкуючись виплутатися з кепського становища, але заліз ще глибше.
— Так, я вчився в студії. І мене хвалили.
— О, це добре. Художники нам потрібні, — заохочувально і вже м'якіше протягнув Вікмиксор. — Будеш у нас малювати і вчитися.
Вікмиксор погортав папери і, діставши звідти аркуш, переглянув його, уважно вчитуючись:
— Ага. Твоє прізвище Черних. Ну гаразд, ходімо, Черних. Я поведу тебе до товаришів.
Вікмиксор, широко ступаючи, пройшов уперед. Гришко йшов позаду й критично оглядав зава. Одразу визначив, що завідуючому не по плечу картатий піджак, і помітив обвислу халяву чобота. Мимоволі здивувався: «Ти ба! Квартира буржуйська, а носити нічого».
Пройшли їдальню, і Вікмиксор смикнув двері в клас. Гришка спершу оглушив неймовірний шум, а потім тиша настала майже одразу. Він побачив ряди парт і десятка півтора застиглих як по команді учнів.
Тим часом Вікмиксор, забувши про новачка, хвилину оглядав клас, потім спокійно, не підвищуючи голосу, і навіть якось байдуже процідив:
— Громоносцев, ти без обіду! Вороній, здай чоботи, сьогодні без прогулянки! Воробйов, вийди геть із класу!
— За що, Вікторе Миколайовичу?! Ми нічого не робили! Чого ви чіпляєтесь! — хором заскімлили покарані, але Вікмиксор, почухавши за вухом, відрізав тоном, який не допускав заперечень:
— Ви бешкетували в класі, отже, нарікайте на себе! А тепер ось вам ще новачок. Звати його Григорій Черних. Це здібний і обдарований хлопець, до того ж художник. Він буде навчатися у вашому відділенні, бо за рівнем знань підходить до вас.
Клас мовчав і оглядав новачка. Зовні Гришко, незважаючи на своє світле волосся, скидався на єврея. І особливо впадав у очі його ніс, довгий, обвислий, загнутий на кінці.
Якусь хвилину вони стояли навпроти — клас і Гришко з Вікмиксором. Потім завшколою, ще раз почухавши за вухом і нічого не сказавши, вийшов з класу.
Циган підійшов ближче до настороженого новачка, хвилину мовчки оглядав його, потім раптом відійшов убік і, давлячись від сміху, показуючи пальцем на Гришка, хихикнув:
— Янкель прийшов! Дивіться-но, сволото. Єврей! Типовий блондинистий єврей!
Гришко образився й огризнувся:
— А чого ти смієшся? Ну, скажімо, єврей… А сам ти на кого схожий? Типовий циган чорномазий!..
Такої вихватки ніхто не сподівався, і клас схвально загоготав:
— Оце Янкель! Одразу Цигана вгадав.
— Колю, чуєш? Цигана здалеку видно.
Миколка сам був добряче ошелешений відповіддю і вже збирався провчити новачка, як раптом виступив Горобчик:
— Чого пристаєте до хлопця? Зануди грішні! Огледітись не дадуть. — Потім він, уже звертаючись до Гришка, додав: — Іди сюди, Янкель, сідай зі мною.
— Та я зовсім не Янкель, — протестував Гришко, але Горобець тільки махнув рукою.
— Це вже, брат, забудь і думати! Якщо прозвали Янкелем, значить — ша! Тепер Янкель навіки!
Гришко хвилинку постояв під злісним поглядом Миколки, зважуючи — кинутися на нього чи ні, потім вирішив, що це невигідно, і пішов за Горобцем.
— Ти Цигана не бійся. Він таки сволота, це правда, але ми йому намилимо шию, даремно турбуєшся. А тебе він тепер не зачепить, — тихо промовив Горобець, сидячи поруч з Гришком.
Гришко мовчав і тільки зрідка вловлював краєм вуха зловісний шепіт чорнопикого супротивника:
— Янкель прийшов. Янкель воює.
Але клас не підтримав Миколку. Янкель уже завоював співчуття хлопців, до того ж у шкідців не було звички цькувати новачків.
Десь за стіною задзвенів дзвоник.
— Уроки починаються, — пояснив Горобець і додав: — Тепер, Янкель, ми з тобою весь час сидітимемо на цій парті. Добре?
— Добре, — задоволено кивнув Янкель і вперше відчув, що нарешті знайдено берег, знайдено тиху пристань, од якої він тепер довго не відчалить.
За стіною дзвенів дзвоник.
Докладно про Гришкове дитинство розказано в повісті Г. Бєлих «Будинок веселих жебраків». Л., «Детская литература», 1965.