Янкель черговий. — Паломництво в комору. — Тютюн японський. — Спальня бенкетує. — Фатальний обід. — Скидай пальто. — Янкель-шкуродер. — Око за око. — Аудієнція у Вікмиксора. — Гога-Азеф. — Смерть Янкелю! — Мокра ідилія.
Як показав час, Вікмиксор не помилився, відрекомендувавши нового вихованця як обдарованого, здібного хлопчака.
Оскільки здібний Янкель уже майже тиждень жив у Шкіді, то вирішили, що пора випробувати його хист на громадській роботі.
Особливо великої громадської роботи в той час у Шкіді не було, але серед небагатьох посад була одна особливо почесна й важлива — чергування на кухні.
Черговий, якого призначали з вихованців, насамперед повинен був ходити по хліб та інші продукти в комору, де сивенький старенький економ розпоряджався шлунками своїх годованців.
Черговий одержував продукти на день і відносив їх на кухню до могутньої куховарки, яка спритно, ніби фокусник, розподіляла мізерні пайки крупів і оселедців так, що не тільки виходив обід з двох страв, але ще й лишалося на вечерю дещо.
Янкеля призначили черговим, але це поле діяльності йому було невідоме, — отож до нього приставили за помічника і наставника ще одного вихованця — Косаря.
Коли промені зимового сонця несміливо застрибали по стінах спальні, гладенький і меланхолійний Косар похмуро підвівся з ліжка і, натягуючи чоботи, прохрипів:
— Янкель, вставай. Ти черговий.
Вставати не хотілося: навколо, скрутившись калачиком, розкинувшись на спині або уткнувшись носом у подушку, хропіли вісім молодих чурбачків, і так хотілось закутатися з головою в теплу ковдру й похропіти ще півгодини разом з ними.
За стіною деренчав рояль. Це Верблюдич, прокинувшись із першим сонячним променем, розучував свою гаму. Верблюдич сидів за роялем, — це означало, що вже восьма година.
Янкель ліниво позіхнув і звернувся до Косаря:
— Закурити немає?
— Нема.
Потім обидва сяк-так одяглись і рушили в комору.
Комора була на горищі, а площадкою нижче, в однокімнатній квартирі, жив економ. Від сходів цю квартиру відокремлював досить довгий коридор, двері до нього були весь час замкнені, і треба було довго стукати, щоб економ почув.
Янкель і Косар спинилися перед дверима в коридор. Косар, ліниво потягуючись, стукав кулаком по дверях, викликаючи економа, і раптом широко розплющив заспані очі.
Двері від удару відчинилися.
— От тетеря. Забув замкнути, — похитав головою Косар і, знаком покликавши Янкеля, пішов у темряву.
Дісталися навпомацки до других дверей, відчинили і ввійшли в передпокій, залитий сонячним світлом.
У передпокої було так тепло й затишно, що заспані громадські працівники мимоволі барилися, не поспішали заходити в кімнату економа, насолоджуючись хвилинами спокою і самотності.
В цю мить і сталася та проста, але пам’ятна подія, в якій Янкель уперше показав свої незвичайні здібності.
Косар стояв і намагався подолати страшенну сонливість, уперто спрямовуючи всі думки до одного: треба ввійти до економа. У якусь мить, коли, здавалося, сила волі поборола в ньому лінощі і коли він хотів уже натиснути ручку дверей, раптом почувся, чудно змінившись до шепоту, голос Янкеля:
— Курити хочеш?
Чи хотів Косар курити? Ще б пак не хотіти! І вся енергія, зібрана на те, щоб відчинити двері, рантом відразу вирвалась у тому, як він обернувся до Янкеля і енергійно вигукнув:
— Хочу!
— Ну, то, прошу, кури. Ось тютюн.
Косар простежив за поглядом Янкеля і завмер, втупивши очі в стіл.
Там правильними рядками лежали акуратненькі коричневі чвертки тютюну. По обгортці призвичаєне око курця визначило: вищий сорт Б.
Пачок сорок — так у думці визначили практичні математики.
Подивились один на одного і, не змовляючись, вирішили: 40–2 = 38. А може, не помітять нестачі.
Так само мовчки підійшли до столу і, поклавши по пачці в кишеню, вийшли навшпиньках з кімнати.
Сонну тишу спальні порушив тріск дверей, і два збуджених шпаргонці ввірвались до кімнати.
— Хлопці, тютюн!
Вісім голів миттю виринули з-під ковдр, вісім пар очей заблищали масляним блиском, побачивши в піднятих руках Косаря та Янкеля апетитні пачки.
Першим отямився Циган. Швидко стрибнув з ліжка і, оглянувши зблизька милі чвертки, він жадібно спитав:
— Де?
Чергові мовчки кивнули головами в напрямку до кімнати економа. Циган зірвався з місця і зник за дверима. Спальня притихла в томливому чеканні.
— Ура, сволото! Є!
Громоносцев влетів переможно, розмахуючи двома пачками тютюну.
Приклад заразив усіх інших, і вже ніякі сили не могли стримати їх.
Геть усім кортіло мати по чвертці тютюну, і, вже забувши про обережність, спальня схопилась і, як на змаганнях, помчала до завітної кімнати…
За п'ять хвилин Шкіда тріумфувала.
Кожен обмацував, м'яв і стискував нещасні пакетики, що так несподівано попали до них.
Чорний, мов жук, заїка Гога, запеклий курець, що найдужче терпів від нестачі курива і збирав на вулиці «чиновників», був задоволений найбільше. Він сидів у кутку і, міцно стискаючи коричневу чвертку, без угаву повторював:
— Тют-тюнець є. Тют-тюнець є.
Янкель, забравшись на ліжко, по-дурному всміхався і співав:
На радощах навіть не помітили, що на підвіконні притулилася зайва пачка, поки Циган не звернув увагу.
— Сволото! Чий тютюн на підвіконні? У всіх є?
— У всіх.
— Виходить, зайва?..
— Зайва.
— Ого, здорово, навіть зайва!
— Тоді зайву поділимо. А по цілій пачці заначимо.
— Давай!
— Діли. Згода.
Зайву чвертку розтерзали на десять частин. Коли поділили, Циган грізно попередив:
— Тютюн заначуйте скоріше. І не патякати. Прихожим ні слова про це. Зрозуміли, сволото? А якщо кого схоплять, сам і викручуйся, інших не видавай.
— Гаразд. Котися. Знаємо…
Цього ранку вихователь Батько, увійшовши в спальню, надзвичайно зрадів, що нікого не треба було будити. Все гніздо було на ногах. Батько задоволено всміхнувся і захопливо сказав:
— Здорові були, хлопці! Як гарно, дружно ви сьогодні встали!
Циган, єхидно підморгнувши, загоготав:
— Ого, дядьку Сергій, ми ще раніше можемо вставати.
— Молодці, хлопці. Молодці.
— Ого, дядьку Сергій, ми ще не такими молодцями будемо.
Тим часом Янкель і Косар знову пішли в комору.
Економ ще нічого не підозрював. Як завжди, лагідно усміхаючись, він неквапливо розважував продукти і побіжно розпитував про новини в школі, говорив про гарну погоду, про морози, які вже настали, і навіть дав обом шкідцям по невеличкій скибці хліба з маслом.
Янкель мовчав, а Косар похмуро підтакував, але обидва зітхнули вільно тільки тоді, коли вийшли з комори.
Зупинившись біля дверей, багатозначно перезирнулися. Потім Янкель скрушно похитав головою і процідив:
— Попаде.
— Попаде, — підтвердив Косар.
День тягнувся за усталеним порядком. Ранковий час змінився уроками, уроки — перервами, все було як завжди, тільки прихожі учні дивувалися: сьогодні приютські не канючили у них за звичкою докурити «зоставочки», а врочисто й недбало закурювали свої пахучі самокрутки.
На четвертій перерві, перед обідом, Янкель занепокоївся: пропажу могли незабаром помітити, а у нього досі під подушкою лежав тютюн. Підганяло його й те, що інші вже встигли сховати свою здобич.
Не переводячи духу, вибіг він по сходах нагору в спальню, витягнув тютюн і спинився, вагаючись.
Куди ж заховати? Закинути на грубу? Не можна — прибиратимуть і знайдуть. У грубу — згорить. В душник — провалиться.
Янкель вискочив у коридор, пробіг до ванної і влетів туди. Сунувся, зрадівши, під ванну й вилаявся: хтось випередив його — рука намацала чужу пачку.
В паніці він помчав у порожній нижній зал, перетворений на сарай і геть завалений партами. З відчайдушною рішучістю сунув тютюн під поламану кафедру і тільки тоді заспокоївся.
Спускаючись униз, Янкель почув, як задеренчав дзвоник, що кликав на обід. Згадав, що він черговий, і стрімголов помчав на кухню.
Треба було нарізати десять восьмушок — порцій хліба для інтернатських, — це ж був обов'язок чергового.
Шкідський обід був свого роду релігійним обрядом, і кожен новий вихованець мав твердо вивчити обідні правила.
Спершу до їдальні входили вихованці приютські і мовчки сідали за стіл. До другого столу сідали «прихожі».
Хвилинку сиділи мовчки, заклавши руки за спину, і зиркали голодними очима на вхідні двері, що вели в кухню.
Потім з'являвся завшколою з маленьким зошитом у руках, і починався другий акт — перекличка.
Щодня вранці і ввечері, під час обіду й вечері, викликали весь склад вихованців, і кожен повинен був відповісти: «Тут». Тільки тоді він діставав право їсти, коли перед його прізвищем виростала «галочка», яка означала, що він справді тут, у їдальні, і що пайок не пропаде марно. Потім черговий вносив на дерев'яному щиті восьмушки і клав перед кожним на стіл. Після цього з'являлася вилицювата, рябувата Марта і розливала незмінний пшоняний суп на оселедцевому відварі і незмінну пшоняну кашу, бо, крім пшона та оселедців, у коморі ніколи нічого не було. Олію, якою засмачували кашу, іноді заміняв тюленячий жир.
За сигналом Вікмиксора починалося загальне сопіння, пихтіння і плямкання, яке, правда, тривало дуже недовго, бо порції супу й каші не відповідали апетиту шкідців. Наприкінці, на солодке, Вікмиксор виголошував промову. Він говорив або про останні події за стінами школи, або про якісь свої нові плани та заходи чи просто повідомляв, на радість вихованцям, що йому вдалося вибити для школи кілька кубів дров.
Точнісінько те саме повторилось і в день чергування Янкеля, тільки цього разу промова Вікмиксора була присвячена питанням етичним. З гнівом і зневагою завшколою громив ту частину несвідомих учнів, яка віддається огидному пороку обжерливості, намагаючись одержати свою порцію якнайшвидше й поза чергою.
Промова скінчилася. Чи задоволена була аудиторія, лишилося невідомим, але завшколою був задоволений і вже збирався піти й собі прийняти належну йому порцію оселедцевого бульйону та пшоняної каші, як раптом усю цю добре проведену програму порушив економ.
Він старечою, тремтячою ходою випурхнув із дверей, підшкутильгав до зава й почав тихо йому щось говорити. Шкідці нюхом відчули недобре, їхні фізіономії витяглись, і пшоняна каша, їжа солдатів і дитбудинківців періоду громадянської війни та розрухи, звичайно слизенька, невідчутна й гладенька, раптом одразу застряла в десяти глотках і втратила свій смак.
У повітрі запахло порохом.
Економ говорив довго, — мабуть, довше, ніж хотілося шкідцям.
Десять пар очей стежили, як поступово змінювалося обличчя Вікмиксора: спершу брови здивовано стрибнули вгору й кінчик носа опустився, потім тонкі губи склалися в гримасу обурення, пенсне скорботно затріпотіло на горбочку, а кінчик носа почервонів. Вікмиксор підвівся і сказав:
— Хлопці, у нас сталося велике неподобство!
Екстерни безтурботно втупились у гнівне обличчя зава, сподіваючись почути додаткову промову на другий десерт, але в приютських серця злякано тьохнули і враз спинилися.
— В нашій школі вчинено крадіжку. Якісь каналії вкрали з передпокою нашого економа одинадцять пачок тютюну, присланого для вихователів. Хлопці, я повторюю: це неподобство. Якщо за півгодини винних не буде знайдено, я вживу заходів. Так що пам'ятайте, хлопці!..
Це була найкоротша і найзмістовніша промова з усіх промов, виголошених Вікмиксором з дня заснування ІПкіди, і вона ж стала першою, яка викликала небувалу бурю.
Після слів Вікмиксора виникло загальне обурення. Особливо обурювались екстерни, для яких усе це було несподіванкою, а інтернатським нічого не лишалося робити, як підтримувати й поділяти це обурення.
Буря з їдальні перелилася в класи, але півгодини минуло, а злодіїв не знайшли. Таким чином, автоматично набрали чинності «заходи» завшколою, що дуже скоро показали себе.
Після уроків у інтернатських забрали пальта. Це означало, що їх позбавлено вільної прогулянки. То був тяжкий удар.
Сам по собі прийшов сумний настрій, і хоч активне ядро — Циган, Горобець, Янкель і Косар — намагалися підтримати дух і закликати боротися до кінця, великого успіху їхні промови вже не мали.
Даремно Циган, люто водячи чорними очима і скрегочучи зубами, казав страшним голосом:
— Дивіться, сполото, стояти до останнього. Не признаватися!..
Його погано слухали.
Довгий зимовий вечір тягнувся повільно і нудно.
За вікном, покритим сірими крижаними візерунками, жваво видзвонювали трамваї і чути було окрики візників. А тут, у напівтемній спальні, томилися без ніякого діла десять вихованців. Янкель забився в куток і, піймавши кота, запекло тягнув його за хвіст. Кіт відчайдушно намагався вирватись, потім, після марних спроб, жалісно занявчав.
— Перестань, Янкель. Нащо твар мучиш? — ліниво пробував захистити «твар» Горобець, але Янкель продовжував своє.
— Янкель, не муч кота. Йому теж, мабуть, боляче, — підтримав Горобця Косар.
Котом зацікавилися й інші. Спочатку дивилися байдуже, але, побачивши, що бідному котові несила терпіти, почали заступатись.
— І чого прив'язався, справді!
— Коту ж боляче, пусти…
— Потягав би себе за хвіст, тоді знав би.
До спальні ввійшов вихователь.
— Ого, Батько прийшов! Дядю Сергій, дядю Сергій, розкажіть нам що-небудь, — спробував загравати Циган, але осікся.
Батько суворо подивився на нього й відрубав:
— Громоносцев, не забувайтесь. Я вам не батько і не дядя Сергій і прошу лягати спати без балачок.
Двері рвучко зачинилися.
Довго вертілися неспокійні шкідці на скрипучих ліжках, і кожен по-своєму обдумував те, що сталося, доки міцний владний сон не здолав їхні тривоги й під звуки розучуваного Верблюдичем мотиву не поніс їх далеко від душної спальні.
Рано-вранці Янкель прокинувся від неспокійної думки: чи цілий тютюн?
Він спробував відмахнутись од цієї думки, але тривожне передчуття не залишало його. Сяк-так одягнувшись, він встав і прокрався в зал.
Ось і кафедра. Янкель, піднатужившись, трошки підняв її, насилу тримаючи важку споруду, зазирнув під низ, але тютюну не побачив.
Тоді, потіючи від хвилювання, він розшукав товсту дерев’яну палицю, підклав її під край кафедри, а сам ліг на живіт і почав шарити. Тютюну не було. Янкель зайшов з другого боку, знову пошукав: як і раніше, рука його їздила по гладенькій і запиленій поверхні паркету.
Він похолов і, намагаючись заспокоїти себе, сказав уголос:
— Певно, під другою кафедрою.
Знову зусилля, повзання і знову розчарування. Під третьою кафедрою тютюну теж не було.
— Поцупили тютюн, чорти! — люто викрикнув Янкель, забувши про обережність. — Тягнути у товаришів! Ну добре!
Злісно погрозивши кулаком у напрямку до спальні, він тихо вийшов із залу і зайшов до ванної.
Коли він знову показався в дверях, на обличчі його вже грала усмішка. В руці він тримав щільно запечатану чвертку тютюну.
— Елло Андріївно! А як правильно: «ді фенстер» чи «дас фенстер»?
— Дас. Дас.
Еланлюм до самозабуття любила свою німецьку мову і всіляко намагалася прищепити цю любов своїм вихованцям, тому їй було дуже неприємно чути набридливе гудіння класу, який зубрив нове оповідання про садівників.
— Воронін, про що задумався? Вчи урок.
— Воробйов, перестань читати сторонні книжки. Зараз же дай книжку сюди.
— Елло Андріївно, я не читаю.
— Зараз же дай сюди книжку.
Книжка Горобця лягла на стіл, і Еланлюм знову заспокоїлася.
Коли минув час, достатній для зазубрювання, голос німки сповістив:
— Тепер перейдемо до переказу. Громоносцев, читай перший рядок.
Громоносцев легко відрубав по-німецьки першу фразу:
— Біля річки був берег, і на землі стояв будинок.
— Черних, продовжуй.
— Біля будинку стояла яблуня, на яблуні росли яблука.
Раптом посередині уроку ввійшов Верблюдич і гидким, деренчливим голосом промовив, звертаючись до Еланлюм:
— Дуже вибачаюсь, Елло Андріївно. Віктор Миколайович просив прислати до нього учнів Чорний, Громоносцев унд Воробйов. Дозвольте, е, Елло Андріївно, їх відводити.
— Не Чорний, а Черних! Навчись говорити, Верблюд! — пробурмотів ображений Янкель, який потай пишався своїм оригінальним прізвищем, і згорнув книжку.
Дорогою хлопці зосереджено мовчали, а звичайно лагідний і м'який Верблюдич похмуро смикав прищуватий ніс і поправляв пенсне.
Перед дверима кабінету завшколою шкідці мимоволі уповільнили ходу й перезирнулися. В очах у них застигло одне й те саме запитання: «Чого викликає? Невже?»
Вікмиксор сидів за столом і гортав якісь папірці. Шпаргонці зупинилися, ждали, переступаючи з ноги на ногу, і нерішуче поглядали на зава.
Настала томлива тиша, яку несміливо перервав Янкель.
— Вікторе Миколайовичу, ми прийшли.
Завідуючий обернувся, потім підвівся й співуче сказав:
— Дуже добре, що прийшли. А тепер потрудіться принести тютюн!
Якби завшколою виліз на стіл і виконав перед ними «танець живота», і тоді трійця не була б так здивована.
— Вікторе Миколайовичу! Ми нічого не знаємо. Ви нас ображаєте! — пролунав одностайний вигук, але завшколою, не підвищуючи голосу, повторив:
— Несіть тютюн!
— Та ми не брали.
— Несіть тютюн!
— Вікторе Миколайовичу, їй-бо, не брали, — побожився Янкель, і так щиро, що навіть сам здивувався і злякався.
— Ви не брали? Так? — єхидно спитав зав. — Отже, не брали?
Хлопці сторопіли, але ще трималися.
— Ні-і. Не брали.
— Он як? А чого ж ваші товариші признались і назвали вас?
— Які товариші?
— Усі ваші товариші.
— Не знаємо.
— Не знаєте? А тютюн впізнаєте? — Вікмиксор показав на стіл. У хлопців пропали останні надії. На столі лежали надірвані, пом'яті, пошматовані сім пачок украденого тютюну.
— Ну, то як, не брали тютюну? Га?
— Брали, Вікторе Миколайовичу!
— Живо принесіть сюди! — скомандував завідуючий.
За дверима трійця зупинилася.
Янкель, плюнувши, єхидно пробурмотів:
— Ну, от і вскочили. Тепер тютюнець принесемо, а потім візьмуться за нас. А на чорта, питається, ми брали цей тютюн!
— Але хто сипонув, сволота? — щиро обурився Циган.
— Хто сипонув?
Це злощасне запитання повисло в повітрі, і, не знайшовши на нього відповіді, трійця поповзла по свої заначки.
Першим повернувся Янкель. Поклав, сопучи носом, пачку на стіл зава і відійшов убік. Потім прийшов Горобець.
Громоносцева не було.
Минула хвилина, п'ять, десять хвилин — Миколка не приходив.
Вікмиксор уже втрачав терпіння, як раптом Циган увірвався в кімнату і, зніяковівши, зупинився.
— Ну? — буркнув зав. — Де тютюн?
Циган мовчав.
— Де тютюн, я тебе питаю?
— Вікторе Миколайовичу, у мене немає… тютюну… У мене… поцупили, вкрали тютюн, — почулася тиха відповідь Цигана.
Янкеля пересмикнуло. Так он чий тютюн він по злобі взяв, а тепер бідоласі Миколці доведеться відповідати.
Лютий Вікмиксор підскочив до Цигана, схопив його за комір і почав несамовито трясти, тихо примовляючи:
— Брехати, каналія? Брехати, каналія? Неси тютюн! Неси тютюн!
Янкелю здавалося, що трясуть його, але признатися не вистачало сили. Раптом він знайшов вихід.
— Вікторе Миколайовичу! У Громоносцева немає тютюну, це правда.
Вікмиксор перестав трясти, гнівно витріщився на захисника. Янкель завмер, але вирішив довести справу до кіпця.
— Бачите, Вікторе Миколайовичу. Одну пачку ми скурили разом. Одна була зайва, а одну… а одну ви, мабуть, знайшли самі. Так? Ото й була Громоносцева пачка.
— Так, правильно. Мені вихователь приніс, — задумливо пробурмотів завідуючий.
— З ванної? — спитав Громоносцев.
— Ні, здається, це з ванної.
Серце у Янкеля знову тьохнуло.
— Ну, добре, — не розтуляючи губ, промовив Вікмиксор. — Зараз можете йти. Питання про ваш мерзенний вчинок обговоримо пізніше.
Кінчились уроки; з шумом і сміхом, гучно стукаючи дверима, розходились додому екстерни.
Янкель тужливо подивився, як зачинилися за останнім двері і як черговий, замкнувши їх на ланцюжок, клацнув ключем.
«Гуляти пішли, задриги. Додому», — тоскно подумав він і знехотя поплентав у спальню.
При вході його приголомшив неймовірний шум. Спальня шаленіла.
Тільки-но він показався в дверях, до нього зразу підскочив Циган:
— Гришко! Знаєш, хто нас видав, га?
— Хто?
— Гога — сволота!
Гога стояв у кутку, притиснутий до стіни неспокійним натовпом, і, зляканий, м'яко відводив кулаки від носа. Янкель зірвався з місця і підлетів до Гоги.
— Ах ти падлюка! Як же ти міг це зробити, га?
— Т-т-та я, їй-бо, не навмисно, братки. Не навмисно, — почав він, благально дивлячись коричневими очима і силкуючись усе пояснити. — В-ві-ві-тя п-п-п-окликав мене до ceбе й каже: «Ти вкрав тютюн, мені сказали». А я д-ду-мав, ви сказали, й п-признався. А п-потім він питає, я-як ми вк-крали. А я й ск-казав: «Спершу Ч-черних і Косоров п-пішли, а п-потім Громоносцев, а потім і всі».
— А-а п-потім і в-всі, зануда! — передражнив Гогу Янкель, але бити його було шкода — і тому, що він так по-дурному влип, і тому, що взагалі він викликав жалість до себе.
Плюнувши, Янкель відійшов у бік і ліг на ліжко. Розійшлися й інші. Тільки заїка, як і раніше, стояв у кутку, ніби покараний.
— Що тепер буде? — зітхнув хтось.
Янкель розізлився і, схопившись, люто крикнув:
— Чого занили, охмуряли? «Що тепер буде! Що тепер буде!» Що буде, те й буде, а скиглити нема чого! Нічого тоді було й тютюн тискати, щоб потім хникати!
— А хто тискав?
— Усі тискали.
— Ні, ти!
Янкель остовпів.
— А чому це я? Я тискав для себе, і вам до того не було діла. Чого лізли?
— Ти підначив!
Замовкли.
Найбільше гнітило передчуття кари, яка висіла над головою. Наростала злоба до когось, і здавалося, дай найменший привід — вони накинуться і поб'ють кого завгодно, тільки-щоб зірвати цю ненависть, що зібралася, не знаходячи виходу.
Коли б вони вже знали, яке покарання жде їх, було б легше, — невідомість давила дужче, аніж чекання.
Раз у раз хтось сумним зітханням порушував тишу і знову завмирав, задумувався.
Янкель лежав, безтямно дивлячись у стелю. Думати ні про що не хотілося, та й не йшли в голову думки. Його дратували ці ойкання і зітхання.
— Чого ми пішли за цим паскудним Янкелем? — порушив тишу Горобець, і голос його прозвучав так відчайдушно, що Гришко більше не витримав. Йому захотілося сказати щось таке дошкульне і зле, щоб Горобець заплакав. Але він обмежився тільки насмішкою.
— Піди, Горобчику, сядь до Віті на коліна і попроси вибачення.
— І пішов би, коли б не ти.
— Дурень!
— Сам дурень. Підбив усіх, а тепер лежить собі.
Янкель оскаженів.
— Ах ти наволоч коротконога! Я тебе підбивав?
— Усіх підбив!
— Факт, підбив, — почулися голоси з ліжок.
— Сволота ви, а не друзі, — кинув Янкель, не знаючи, що сказати.
— Ну, ти легше. За сволоту морду наб'ю.
— Ану набийте.
— І наб'ємо. Ще котів мучить!
— Ось зараз розмахнусь та як дам! — почув Янкель над собою голос Горобця і скочив з ліжка.
— Дай йому, Горобчику! Дай, не бійся. Ми поможемо!
Становище ставало загрозливим, і невідомо, що зробила б з Янкелем оскаженіла Шкіда, коли б у цю мить до спальні не ввійшов завідуючий. Хлопці скочили з ліжок і сіли, похнюпивши голови: запала гробова мовчанка.
Вікмиксор пройшовся по кімнаті, подивився у вікно, потім дійшов до середини і зупинився, допитливо оглядаючи вихованців. Усі мовчали.
— Хлопці, — дуже гучно пролунав його голос. — Хлопці, на педагогічній раді ми щойно розібрали ваш вчинок. Вчинок поганий, негідний, мерзенний. Це — вчинок, за який треба вигнати вас усіх до одного, перевести в лавру, в реформаторіум. У лавру, в реформаторіум! — повторив Вікмиксор, і голови шкідців опустилися ще нижче. — Але ми не стали розв'язувати це питання так просто й легко. Ми довго обговорювали його і розбирали, довго зважували вашу провину і вже після всього вирішили. Ми вирішили…
У шкідців перехопило дух. Настала така важка тиша, що, здавалося, впади на підлогу сірник, він зчинив би гуркіт. Томлива пауза тягнулася нестерпно довго, поки голос завідуючого не обірвав її:
— І ми вирішили, ми вирішили… не карати вас зовсім…
Хвилину висіла страшенна тиша. Потім прорвалася.
— Вікторе Миколайовичу! Спасибі!..
— Невже, Вікторе Миколайовичу?
— Спасибі. Більше ніколи цього не буде.
— Не буде. Спасибі.
Хлопці обступили завідуючого, який відразу став таким хорошим, схожим на батька. А він стояв, усміхався, гладив рукою похилені голови.
Хтось схлипнув під напливом почуттів, хтось повторив це хлипання, і враз усі заплакали.
Янкель кріпився, але зненацька відчув, як сльози мимоволі побігли з очей, і дивно — зовсім не було соромно за ці сльози, а навпаки, стало легко, ніби разом з ними зникав десь увесь тягар покарання.
Вікмиксор мовчав.
Гришкові раптом захотілося показати своє обличчя завідуючому, показати, що воно в сльозах і що сльози ці справжні, як справжнє каяття.
У пориві він задер голову і ще більше розчулився.
Вікмиксор — гроза шкідців, Вікмиксор — суворий завідуючий школою — теж плакав, як і він, Янкель, шкідець…
Так просто й несподівано закінчилася справа про тютюн японський — перша серйозна справа в історії республіки Шкід…