РОБІН ГУД
Переказ старовинних англійських народних балад.
ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА» Київ 1969
Це книжка про відважного розбійннка Робіна Гуда, оборонця бідних і знедолених; про його вірних друзів, Маленького Джона, Пурпурового Вілла, мірошниченка Мача та інших вбраних у зелене вільних стрільців, несхибних лучників, що ніколи один одного в біді не кидали; про дівчину Маріан, що відшукала Робіна Гуда в шервудському лісі й заступилася за нього перед королевою; про те, як Робін Гуд подолав ноттінгемського шерифа, переміг сера Гая Гісборна і здобув багато інших сміливих звитяг.
Народні балади про Робін Гуда переказали англійські письменники Д. Макспедден та Ч. Вільсон.
З англійської переклав Юрій Юра.
Вірші переклав Леонід Солонько.
Малював Валентин Якубича.
Перекладено за виданням: Rоbіn Нооd апd his Меггу Outlaws. Refold From The old ballads by G.Walker МсSpadden and Charles Wilson. London.
ВЕСЕЛИЙ, ДОБРИЙ РОБІН ГУД
Неймовірно далека, важка й небезпечна подорож закінчується. Відвідано кілька невідомих планет, зроблено багато надзвичайно важливих відкриттів, пережито безліч то радісних і щасливих, то моторошно страхітливих пригод. Поступово зменшуючи швидкість, зореліт наближається до рідної, теплої Землі. Там — батьківщина, друзі… За кермом космічного корабля сидить високочола людина. Очі її зосереджено дивляться в ілюмінатор, туди, де з найчорнішої чорноти назустріч кораблеві мчигь, з кожною миттю збільшуючись, сріблиста кулька Землі. А в голові людини роєм рояться думки — і всі найблагородніші, всі найважливіші, всі такі, що їх негайно треба донести до людства, бо інакше… Вдруге, вп'яте читаючи-перечитуючи сторінки улюблених науково-фантастичних повістей та романів про міжпланетні польоти, ви неодмінно уявляєте себе найголовнішими учасниками цих подій — талановитими вченими конструкторами, безстрашними й мудрими капітанами, самовідданими борцями за щастя, розум і велич Людини. Але нікому з вас навіть на думку не спаде взяти на себе роль підступного й хижого негідника, жалюгідного заздрісника, нікчемного боягуза, з чиєї вини чи злого умислу в найвідповідальніший момент виходять з ладу мотори, кінчається кисень, харчі та пальне, гинуть найближчі помічники, найдорожчі друзі… Згадайте й інші земні свої справи — розваги на шкільному подвір'ї, в піонерському таборі, нескінченні суперечки в гуртках художньої самодіяльності. Як завжди багато охочих бути Чапаєвими, Тимурами, Олегами Кошовими і як завжди важко умовити своїх однолітків бути «ворогами»! Ніхто не хоче проти веління серця перевтілюватися в «біляків», «фашистів» та «зрадників», хоч усі добре знають, що це ж тільки у грі, не насправді і зовсім не надовго. І справді, друзі, кривдно й боляче навіть у жарт, навіть на сцені грати роль якогось негідника, відчути на собі сповнені ненависті погляди своїх товаришів, бо кому ж невідомо, що людина славна тільки славними своїми ділами, і тільки такими ділами вона може прокласти собі шлях у безсмертя. Цю істину яскраво, переконливо й незаперечно доводить історія всіх віків і народів. Кожен народ має своїх улюблених героїв. І чи ці герої створені лише багатющою уявою — як-от герої казок, міфів, легенд, — чи вони мали своїх прототипів у житті, — кожен справді народний герой наділений одними й тими ж рисами: мужністю, силою, благородством, ненавистю до гнобителів, любов'ю до знедолених; він не вішає носа ні в якій скруті, він завше бадьорий і життєрадісний, він особистим прикладом веде за собою на подвиги слабкіших духом. Кожен такий герой, за словами О. М. Горького, виростає «з непереборного прагнення людей втілити в життя найкращі свої мрії, сподівання й помисли, створювати чудесні образи поезії і взірці для своєї поведінки в житті. В творчості справді народній, — підкреслює письменник, — естетика — вчення про красу — завжди тісно пов'язана з етикою — вченням про добро». Отож відірвіться на деякий час від космічних польотів — вашого найближчого майбутнього, — сядьте в уявну машину часу і полиньте так років на вісімсот з гаком назад, у темне й похмуре середньовіччя… 1066 рік. Вільгельм Норманський, прозваний Завойовником, висадився з своїм військом на узбережжі Англії і завдав англосаксам поразки в битві при Гастінгсі. Переможці полонили Англію. Землі й замки багатьох англосакських феодалів було конфісковано й передано норманським лицарям та фаворитам короля. Але, як завжди в таких випадках, найбільше потерпів народ — селянство, ремісники. Відтепер на його плечі ліг подвійний гніт — своїх феодалів і жорстоких норманських завойовників. Тисячі «йоменів» — вільних селян, — позбавлених землі, потрапили в кріпацьку залежність до норманських феодалів, у чиїх неприступних замках нерідко чожна було також бачити людей із срібними нашийниками, на яких був напис «раб». Наступники Вільгельма Завойовника провадили ту ж саму політику гноблення і насильства. Волелюбні англосакси кидали свої домівки й тікали в ліси, що вкривали в ті далекі часи більшу частину території Англії.В цих лісах, як свідчать старовинні англійські народні балади, переховувався й народний месник-герой Робін Гуд. Хто ж він був? Чим лишив по собі невмирущу славу? «Багато хто співа про Робіна Гуда, та мало хго знає, де він народився», — мовиться в одній із балад про цього славнозвісного героя. І справді, в багатьох баладах Робін Гуд за походженням «йомен» — вільний селянин. Так він часто називає себе й сам. Однак є балада, в якій говориться, що батько Робіна був лісником і знаменитим лучником. Інша ж балада доводить: «Не в хоромах та не в світлиці з мальованими стінами — народився Робін Гуд у зеленому лісі серед конвалій». А є й такі перекази, за якими Робін Гуд був сам знатним графом Хантінгдонським, якого скривдили жорстокі вороги. З такими розбіжностями щодо походження Робін Гуда ви зіткнетеся, читаючи й цю книжку, що написана з використанням майже всіх балад про цього народного героя. Проте для нас не має великого значення, ким був народжений Робін Гуд, важливо те, що історичний прототип цього героя, очевидно-таки, справді існував, а ще важливіше те, чим наділив його від щедрот душі своєї народ. Геть усі балади малюють Робіна Гуда невтомним ворогом завойовників і грабіжників норманнів, улюбленцем простого люду, захисником бідняків, сиріт і вдів, людиною, близькою кожному, хто потребував його допомоги. Саме такий він пройшов крізь століття і живе й понині в пам'яті англійського народу. Робін Гуд мав свій, присвячений йому день у найкращому місяці — травні,— і цей день святкувався по всій Англії протягом майже чотирьохсот років. Жителі сіл і міст кидали в цей день роботу, йшли в ліс і влаштовували там стрілецькі змагання; народні співаки розповідали перекази про Робіна Гуда, молодь танцювала й співала, розігрувалися сценки з життя звитяжного «доброго Робіна» та його веселих друзів — вільних стрільців. У цей день, за свідченням істориків, церкви й ремісничі майстерні були порожні, і ні святий, ні проповідник не могли взлти гору над улюбленцем народу. Так, єпіскоп Латімер, що жив у XVI ст., з великим обуренням скаржиться: одного разу, об'їжджаючи свою єпархію, він прибув у містечко поблизу Лондона й оголосив, що наступного ранку, в неділю, зробить проповідь у церкві. «Та коли я прийшов до церкви, — говорить він, — то, на превеликий подив, побачив, що вона замкнена я послав за ключем і чекав його па паперті більше години; нарешті до мене підійшов якийсь чологік і сказав: «Сер, ми сьогодні не можемо слухати вашої проповіді, бо святкуємо день Робіна Гуда. Всі наші парафіями в лісі, і ви даремно стали б їх чекати». На єпіскопі були святкові ризи, йому довелося скинути їх і, відклавши церковну службу, поїхати ні з чим. «Нічого тут сміятися, друзі мої,— обурюється Латімер, — плакати треба, сумувати треба про тс, що виганяють проповідника заради Робіпа Гуда, злодія і зрадника». Єпіскопу було чого гніватися на Робіна Гуда. Ватажок розбійників, завжди такий ввічливий і ґречний, поводився з товстопузими попами досить безцеремонно. З щирим сміхом Ви читатимете, як Робін Гуд пригощав у зеленому лісі єпіскопа Герфорда. В баладі «Золота знахідка Робіна Гуда», що не ввійшла до цієї книги, розповідається інший випадок. Якось уранці переодягнений в ченця-жебрака Робін Гуд ішов по дорозі й зустрів двох попів. «Одягнені в чорне з голови до ніг, вони по-молодецькому гарцювали на своїх конях». Робін Гуд зупинив святих отців і попросив у них милостині. Але ті відповіли, що не мають при собі грошей. Тоді безстрашний ватажок стрільців-лісовиків стягнув товстопузих з коней і сказав: «Давайте помолимося богу, щоб бог послав нам грошей». Перелякані попи слухняно впали навколішки і, ламаючи руки та пускаючи святенницькі сльози, почали молитися. А Робін Гуд тим часом наспівував веселу пісеньку й під кінець обшукав попів. І — о чудо! — в їхніх торбах під сідлами він знайшов чимало дзвінкої монети! Так само, як монахів-зрадників, скнар-абатів, багатіїв єпіскопів, ненавидів Робін Гуд чиновників, суддів. Ногтінгемський шериф, цей найпідліший гнобитель простих людей, виступає, наприклад, в баладах головним ворогом, над яким ватажок лісовиків постійно збиткується. Водночас Робін Гуд — мужній гонитель всякої неправди, великодушний, щед рий, щирий і незрадливий товариш; він невтомний, дотепний, кмітливий, спритно вислизає з усіх пасток, які його підстерігають на кожному кроці, вміє викрутитися з будь-якої біди і добре помститися підступним ворогам. Дивним здається тільки одне: до короля, який сам був найбільший феодал у країні, Робін Гуд та його безстрашні друзі ставляться з покірливою шанобливістю. Чому ж це так? За давніми переказами й баладами, що ввійшли до цієї книги, Робін Гуд виступає сучасником Річарда І. За десять років правління (1189–1199) цей король лише кілька місяців жив у Англії. Решту часу пін провів у хрестовик походах. Один з таких походів закінчився дуже невдало: Річард І на довгі роки потрапив у пологі до германського імператора; поки він був відсутній, в країні хазяйнувала розбещена зграя феодалів на чолі з братом короля — принцом Джоном. Раніше трохи приборкані королівською владою, феодали тепер знову розперезалися. Не визнаючи ніяких законів, крім права кулака, вони зганяли селян із землі; челядь їхня грабувала на дорогах купців та ремісників; народ визискували й пригнічували намісники короля — шерифи — та багаті монастирі. Шукаючи порятунку, народ, який фактично зовсім не знав свого правителя Річарда І, наївно вірив, що, повернувшись до Англії, цей хоробрий король принесе полегшення простому люду, допоможе йому в справедливій боротьбі проти феодалів, шерифів та попів, проти жорстокого принца Джона. Оцю свою наївну віру, породжену горем, затурканістю, безпросвітною темнотою, прості люди перенесли і на свого улюбленого героя — Робіна Гуда. Та інакше не могло й бути. Свідомість будь-якого фольклорного героя — героя казки, легенди, епосу тощо, а в даному випадку народних балад, — ніколи не може бути вища свідомості його творця, свідомості тих же простих людей. Отож не слід дивуватися, що невгамовний бунтівник Робін Гуд покірливо схиляється перед королем Річардом І і, хоч як йому шкода розлучатися з лісом, виявляє готовність служити «його величності» вірою і правдою. Але й тут впадає в око несхибна правдивість народного генія. Прочитавши книгу, ви побачите, що навіть у баладах, створених кілька сот років тому, народ, по суті, не дуже вірить у всемогутність короля та в його вболівання за долю своїх підданих. Так довго очікуваний Річард І фактично анічогісінько не зробив для тих, чиї інтереси захищав Робін Гуд; не встигши приїхати в Англію, він знову вирушає в хрестовий похід, кинувши народ і країну на поталу принцові Джону. Робіну Гуду і його друзям доводиться знову тікати в ліси, де безстрашний ватажок вільних стрільців знаходить свою смерть. Справедливість не торжествує в баладах, гак само як вона не восторжествувала в житті. Але пам'ять про Робіна Гуда — «безстрашного Робіна», «доброго Робіна», як його називають у баладах, — живе й понині. Робіна Гуда знають і люблять не тільки діти його батьківщини — Англії, але й багатьох інших країн. З сльозами й сміхом вони читають і перечитують оповідання про нього та його веселих друзів, вчаться від них благородного лицарства, любові до бідних і скривджених, ненависті до гнобителів народу. Ви — діти Країни Рад, діти великої і дружної сім'ї вільних народів, кожен з яких на протязі своєї історії породив безліч героїв, що віддали життя за щастя прийдешніх поколінь. Ви — діти героя-народу, який перший у світі згуртувався навколо партії Леніна, назавжди покінчив з усіма своїми гнобителями — царем, капіталістами, феодалами-поміщиками — і тепер переможно будує комунізм. Ви законно пишаєтеся цим і знаєте, що саме завдяки цьому ви маєте змогу щасливо розважатися й серйозно вчитися, щоб незабаром також стати активними будівниками комунізму. Ви, звичайно, охочіше уявляєте себе героями величного сучасного і ще величнішого майбутнього — творцями небачених машин, дослідниками незвіданих глибин землі, моря й космічних просторів. Але, читаючи про героїв минулого, ви теж проймаєтесь до них щирою любов'ю і шаною, радієте їхнім перемогам, бажаєте бути поруч них у найбільшій біді. І це добре, бо людині природно бути чутливою до благородства у всіх його проявах, так само як неприродно бути негідником, визискувачем, катом. Це дуже добре, бо приклад справді народних героїв, де б вони не народилися і в який би час не діяли, буде завжди служити інтересам трудящого люду. Ось чому, певна річ, вам полюбиться і добрий, веселий, хоробрий і незрадливий Робін Гуд — герой старовинних англійських балад.
Л. Солонько
Розділ перший
ЯК РОБІН ГУД СТАВ РОЗБІЙНИКОМ
Хто щастя зичить бідакам
І волелюбний сам,
Сідайте в коло — розповім
Про Робін Гуда вам.
Він за найкращих друзів мав
Знедолених усіх,
А багачів на смерть лякав
Його мисливський ріг.
Тринадцять літ Роб славно жив
У лісовій глуші.
Розбійник долею він був
І лицар — у душі.
Було це давно, ще за Генріха II*, який після запеклої боротьби зі своїми братами зійшов на престол Англії. За тих часів північ країни вкривали великі заповідні ліси, в яких полювати міг тільки король, а всім іншим під страхом смерті заборонялося вбити бодай єдиного оленя. Ці ліси охороняли королівські лісники, і головний лісничий у кожному лісі мав таку ж саму владу, як шериф в оточеному мурами місті чи навіть єпископ у своєму абатстві. Найбільші королівські заповідники — Шервудський та Бернесдейльський ліси — прилягали до двох міст — Шервуда та Бернесдейля. Протягом кількох років головним лісничим там був один чоловік на ймення Х'ю Фітзу. Він мав тиху, лагідну дружину і маленького сина Роберта. Хлопчик, як свідчить запис в актовій книзі, народився 1160 року в місті Локслі, — через те його часто й називали Локслі або Роб з Локслі. Гарненький, з пружним і міцним тільцем, Роб, як тільки міцно зіп'явся на ноги, одразу й понад усе вподобав блукати з батьком по лісі. А коли змужніла його рука, він навчився спритно натягати лук і пускати несхибну стрілу. Довгими зимовими вечорами найбільшою радістю для Роба було слухати батькові розповіді про хороброго Зеленого Віллі-розбійника. Цей Віллі зовсім не боявся королівських лісників і багато років гуляв по заповідниках, стріляючи оленів та бенкетуючи зі своїми друзями. Коли надворі стояла негода, Роб цілими днями стругав рівненькі стріли для довжелезного лука й прив'язував до них сірі гусячі пера. Дивлячись, як світиться синове обличчя, коли той слухає розповіді про вільне лісове життя розбійників, любляча мати тільки зітхала. Вона походила з благородної родини і мріяла побачити Роба значною особою при дворі короля або в абатстві. Вона вчила його читати й писати, прищеплювала йому гарні манери, вчила бути правдивим і чесним як із сановитими лордами, так і з простими селянами. Та хоч яка була приємна хлопчикові материна наука, проте він почував себе щасливішим, коли з луком у руках вільно блукав по лісових нетрях, прислухаючись до таємничої мови дерев. У ті радісні й безтурботні дні Роб мав двох друзів: один був Віллі Гейм-велл, син батькового брата, який жив у Геймвелл-Лоджі, біля Ноттінгема, а друга — Маріан Фітцуолтер, єдина дочка графа Хантінгдона. Замок Хантінгдон добре було видно з одного високого дерева, яких багато в Шервудському лісі, і кожного ясного дня біла Робова хустинка сповіщала з цього дерева Маріан, що він уже чекає на неї. В замок до дівчини Роб не ходив, бо їхні батьки ворогували. Поміж людьми ходили чутки, що нібито законний граф Хантінгдона був Х'ю Фітзу, але його землі підступно прибрав собі до рук Фітцуолтер, улюбленець короля. Однак ні Роб, ні Маріан ніскільки не зважали на ворожнечу своїх батьків, хоч вона з кожним днем і поглиблювалась. Вони тільки знали, що великий зелений ліс відкритий для них і що цей широкий-преширокий світ напоєний пахощами квітів і сповнений пташиними піснями. Дні дитячих розваг пролітали швидко й непомітно, та надто скоро над головами Роба і Маріан зібралися грозові хмари. У Робового батька, крім Фітцуолтера, були ще два непримиренні вороги: сухоребрий шериф Ноттінгема і гладкий єпископ Герфорда. Ці троє ворогів змовились між собою і нашепотіли на вухо королеві таке, що Х'ю Фітзу відразу втратив посаду королівського лісничого. Холодного зимового вечора батька, матір і Роба вигнали без попередження на вулицю, позбавивши будь-яких прав на майно. Шериф арештував лісничого за зраду, про яку бідолашний Х'ю Фітзу не мав навіть гадки, і запроторив його до ноттінгемської в'язниці. Першу ніч Роб з матір'ю також перебували у в'язниці, але вранці їх вигнали геть. Тоді вони звернулися по допомогу до свого єдиного родича, сквайра Джорджа Геймвелла, який радо надав їм притулок. Однак страшне хвилювання і все, що їм довелося пережити тієї зимової ночі, згубно вплинуло на місіс Фітзу. Вона слабувала й тоді, як вони ще жили в лісі. Менш ніж за два місяці матері в Роба не стало. У хлопця від цієї втрати наче обірвалося серце. Та не встигли зацвісти на материній могилі перші весняні квіти, як на Роба впало нове горе: не стало й батька. Цей суворий, незламної волі чоловік помер у в'язниці раніше, ніж його вороги змогли вигадати обвинувачення, за яким його можна було б віддати до суду. Минуло два роки. Двоюрідний брат Роба, Віллі, вчився у школі далеко від дому; Маріан батько відіслав до двору королеви Елеонори, коли довідався про дружбу дочки з Робом. Отже, цілих два роки осиротілий хлопець був зовсім самотній. Грубувато-добродушний старенький сквайр ставився до нього зі щирою ніжністю, але нічим не міг допомогти своєму племінникові, який не знаходив собі місця, весь час напружено над чимось думав і ніби шукав щось утрачене. А Роб просто нудьгував за колишнім життям у лісі не менше, ніж за ласкою матері й товариством батька. Кожного разу, коли він брався за тремтливу тятиву лука і, пославши довгу стрілу, чув свист сірих гусячих пер, у його уяві оживали щасливі дні, яких він уже не міг повернути. Та якось уранці, коли Роб прийшов до сніданку, дядько, замість привітання, зустрів його такими словами: — Я маю для тебе новину, мій хлопчику! Старий щиросердий сквайр допив останній ковток пива і гримнув об стіл олов'яним кухлем. — Що ж це за новина, дядечку Джордж? — із цікавістю запитав юнак. — Є добра нагода випробувати твій лук і здобути гарненький приз! У Ноттінгемі тепер ярмарок, і шериф оголосив змагання лучників. Найкращі з них стануть королівськими лісниками, а того, хто стрілятиме найвлучніше, чекає ще й нагорода — золота стріла. Звісно, така цяцька тобі ні до чого. Але ж хіба це не те, що потрібно володарці твого серця? Га, Робе? Що скажеш, мій хлопчику? Сквайр голосно засміявся і знову вдарив кухлем об стіл. У Роба засвітилися очі. — За це справді варто позмагатися, дядечку, — сказав він. — Я з великою радістю поміряюсь силами з ким завгодно. Та й про місце лісника я вже давненько мрію. Ви мені дозволите спробувати щастя? — Авжеж! — палко вигукнув дядько. — Твоя мати, пером їй земля, хотіла зробити з тебе писарчука. Та я добре бачу: твоє життя мине в зеленому лісі. Хай пощастить тобі на цих змаганнях! Важкий олов'яний кухоль утретє гримнув об стіл. Юнак подякував дядькові за добрі побажання й почав ладнатися в дорогу. Він не брав із собою ніяких речей, однак подбав, щоб у його тисового лука була нова тятива, а в широкому сагайдаку — найпряміші й найдзвінкіші стріли.
За кілька днів, ясного погожого ранку, Роб вирушив з Локслі й подався через Шервудський ліс до Ноттінгема. Через плече у нього висів довгий тисовий лук, при боці погойдувався сагайдак, вщерть наповнений стрілами, а в руці юнак міцно стискав дебелий ціпок. Ставний і гінкий, він був убраний з голови до п'ят у все зелене і йшов швидким, бадьорим кроком. Серце його співало: юнак був сповнений великих надій і не мав жодного ворога в світі. Та це був останній ранок в житті Роба, коли в нього не було ворогів. Продираючись крізь хащі Шервудського лісу й насвистуючи грайливу мелодію, він раптом наскочив на гурт лісників, що влаштували бучний бенкет під розлогими шатами столітнього дуба. Перед ними лежав величезний пиріг із м'ясом, і вони його пожадливо їли, запиваючи кожний кусень густим чорним пивом. Роб тільки глянув на ватажка лісників і миттю зрозумів, що перед ним — ворог. Це був той самий чоловік, який незаконно посів батькове місце головного лісничого і безжально вигнав їхню сім'ю на сніг. Однак Роб не сказав йому жодного слова і мирно пішов би далі, коли б ватажок лісників, промивши горлянку неймовірно великим ковтком пива, не загорлав у його бік: — Слово честі, оте хлоп'я вважає себе стрільцем! Куди поспішаєш, парубче, зі своїм іграшковим луком та стрілами? їй-бо, він чалапає в Ноттінгем на змагання! Лісники зустріли ці дотепи громом образливого реготу. Роб скипів. Він справді вважав себе добрим лучником і тому гнівно гукнув у відповідь: — Мій лук не гірший від вашого, а стріли мої летять далеко і влучно, — отже не вам мене вчити! Почувши такі слова, лісники знов гучно зареготали, а ватажок погрозливо звів брови і сказав: — Ну що ж, покажи нам свій хист. Якщо влучиш у ціль — двадцять срібних монет від мене, а як не влучиш — прочухан. — Де ваша ціль? — з гарячковим запалом вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти ваших грошей, якщо я схиблю. — Гаразд, нехай буде по-твоєму, — сердито відповів лісничий, — за хвастощі накладеш головою, якщо не влучиш у мою ціль. Тієї миті з лісової гущавини, поскубуючи траву, вийшов табун оленів. До них було не менше як сто кроків. Це були королівські олені, але на такій відстані їм, здавалось, ніщо не могло загрожувати. Головний лісничий показав пальцем у бік тварин. — Якщо твоя хирлява рука пошле стрілу хоча б на піввідстані до них, я буду з тобою закладатись. — Годі! — вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти двадцяти пенні, що отой ваш красень ватажок робить зараз останній свій подих! Нічого більше не кажучи, він помацав тятиву; наклав стрілу і відтягнув праву руку до скроні. Мить — і співуча стріла променем сяйнула через широку галявину. Ще мить — і олень-ватажок високо підскочив на місці, а потім, як підтятий, упав додолу. Лісники від подиву тільки зойкнули, а тоді сердито почали репетувати. Найбільше лютував той, що сам же таки запропонував битися об заклад. — Ти знаєш, дурна твоя голово, що ти накоїв? — кричав головний лісничий. — Ти вбив королівського оленя! За такі витівки наш король Генріх карає смертю. Ні слова про гроші! Мерщій забирайся геть, і щоб мої очі більше тебе не бачили! Хвиля обурення обурення піднеслась у грудях Роберта і він не стримався. — Я йду, бо твоя пика вже намуляла мені очі, любий лісничий. На тобі недоноски мого батька! — вигукнув він і, відвернувшись, пішов своєю дорогою. Лісничий сприйняв ці слова як погрозу. Налившись кров'ю від люті, він схопив свій лук і без попередження вистрілив у спину Робові. На щастя хлопця, в останній момент лісничий, наступивши на суху гілку, хитнувся: стріла просвистіла у Робіна біля самісінького вуха і лише вирвала кілька волосинок на голові. Роб затремтів від гніву і рвучко обернувся до ворога, який стояв кроків за сорок від нього. — Ха! — вигукнув він. — Хвастати майстер, а стріляти не вмієш! Ось тобі з мого іграшкового лука! В повітря шугнула стріла. Головний лісничий зойкнув і впав долілиць. З лютими криками лісники стовпились навколо свого начальника, але побачили, що допомога йому вже не потрібна. Так помстився Роб за смерть батька, хоч тепер сам опинився поза законом. Поки лісники ще не отямились, він кинувся тікати і біг усе далі й далі в зелену гущавину лісу. Дерева, розгойдуючись проти вітру, гостинно розкривали перед ним обійми гілок, ніби вітали з поверненням додому. Надвечір, голодний і стомлений, Роб прибився до хатини, що стояла на далекому узліссі. Там жила одна бідна вдова, яка знала Роба ще хлопчиком; вона не раз годувала його і поїла, коли він забрідав до неї після своїх лісових прогулянок. Тому і зараз Роб сміливо переступив поріг удовиної хатини. Стара жінка радо зустріла гостя, швиденько напекла йому коржів, а потім поклала спочити і змусила розповісти усе, що з ним сталося. — Пекельний вітер гуляє по Шервуду, — сумно похитавши головою, мовила стара. — Багатії зовсім розперезались і грабують бідноту, як тільки захочуть. У мене троє синів, і всіх їх оголосили розбійниками тільки за те, що вони минулої зими вбили одного королівського оленя, аби не померти з голоду. Тепер вони ховаються в лісі. Вони ж і казали мені, що разом із ними там переховується ще десятка чотири добрих людей, які не дадуть себе зобидити — у них проти кривдників завжди напоготові луки. — Бабусю, а де вони? — вигукнув Роб. — Слово честі, я приєднаюсь до них! — Ні, ні, — почала була відмовляти стара жінка, однак, розміркувавши, що іншої ради для хлопця немає, сказала: — Сьогодні ввечері сини навідають мене. Залишайся тут і побалакай з ними, коли тобі треба. Роб із радістю лишився, а темної ночі вже мав розмову з трьома удовиченками, з трьома відважними молодцями, які відразу припали йому до серця. Упевнившись, що всі помисли Роба збігаються з їхніми волелюбними пориваннями, вони взяли з нього клятву на вірність і тільки тоді розповіли, де розташована схованка їхньої ватаги. Це місце Роб знав дуже добре. Наостанку один з удовиченків сказав: — Але в нас досі немає ватажка, в якого б голова працювала так само добре, як і рука. І ми домовились обрати собі ватажком такого розбійника, в якого стане клепок, щоб пробратися непоміченим у Ноттінгем і завоювати на змаганнях лучників приз. Роб скочив на ноги. — Вчасно сказано! — вигукнув він. — Бо я ж саме зібрався на ярмарок, і ніякі лісники, ніякі посіпаки шерифа не стануть мені на перепоні аж до самого яблучка мішені. Хоч Роб був іще й надто юним, проте тримався він так сміливо, а очі його палали таким вогнем, що всі троє братів схопили його за руку і в один голос закричали: — Браво, Локслі! Браво! Якщо здобудеш золоту стрілу на змаганнях, ти станеш ватажком усіх розбійників Шервудського лісу! Роб довго обмізковував, як йому краще замаскуватись, щоб непомітно прослизнути в Ноттінгем. Він був певен, що лісники вже встигли призначити ціну за його голову і що про це оголошено на базарному майдані. Пробиваючись крізь густий натовп до місця змагань, Роб вийшов на широкий базарний майдан. Повітря стрясали закличні звуки сурм, і людські потоки швидко заповнювали площу перед старовинною ратушею. Роб проштовхався сюди саме тоді, коли урядовець почав голосно зачитувати таку відозву шерифа графства Ноттінгем: — «Молодик, на ім'я Роберт, племінник сквайра Геймвелла з Геймвелл-Холла, убив головного лісничого його величності короля і оголошується поза законом. Сто фунтів стерлінгів винагороди тому, хто спіймає вищезазначеного Роберта живим або мертвим». Знов урочисто пролунали сурми, урядовець зі своїм почтом пішов геть, і веселий настрій охопив увесь натовп. Люди, які поспішали того дня на ярмарок, часто зупинялись купками на вулицях, щоб іще раз перечитати відозву шерифа, розклеєну майже по всіх будинках, та обмінятись думками з приводу смерті головного лісничого. Та з появою лучників, борців на киях і мандрівних менестрелів з'явилося стільки нових тем для розмов, що про винагороду за голову Роба всі якось умить забули, і тільки лісники та люди шерифа пильно стежили за міськими брамами, а сам шериф підігрівав їхнє завзяття, обіцяючи від себе ще збільшити винагороду. Його ненависть до батька тепер цілком перейшла на сина. Великі змагання почалися після полудня. Двадцять лучників вийшли на поле для турнірів і приготувалися до боротьби за золоту стрілу. Серед них впадав у око жалюгідний на вигляд жебрак, одягнений в строкате лахміття, із засмаглими до чорного й подряпаними обличчям та руками. Копицю рудуватого волосся прикривав каптур, дуже схожий на ті, які носять монахи. Жебрак повільно прокульгав за стрільцями і неквапливо зайняв місце в їхньому ряду. З натовпу почулися глузливі вигуки. Та, оскільки за умовами змагання в них міг взяти участь кожен, ніхто не вимагав, щоб жебрака прогнали. Пліч-о-пліч з Робом, — бо це, безумовно, був він, — стояв мускулястий смагляволиций парубійко із зеленою повязкою на лівому оці. З нього теж реготалися, але він не звертав на те жодної уваги і мовчки випробовував свій лук вправними, звичними до стрілецької зброї руками. Трибуни для глядачів, що величезною підковою оточували стрільбище, були переповнені. Там зібралася дрібна шляхта й поспільство з навколишніх сіл та містечок. Всі нетерпляче чекали початку змагань. В центральній ложі сидів кістлявий бундючний шериф, його обвішана коштовностями дружина й дочка, яка всім своїм виглядом показувала, що вона сподівається одержати золоту стрілу з рук переможця і таким чином стати королевою дня. Сусідню з ними ложу займав товстенний єпископ Герфорда, а в ложі з другого боку сиділа дівчина, чиє темне волосся, карі очі й витончені риси обличчя примусили Робове серце радісно стрепенутися. То була Маріан! Вона приїхала погостювати з Лондона від двору королеви і тепер сором'язливо горнулась до свого батька, графа Хантінгдона. Якщо й раніше Роб поклав собі будь-що завоювати золоту стрілу, то тепер, коли він побачив миле обличчя Маріан, це рішення зміцнилося в сотні разів. Він відчував, як мимоволі напружуються м'язи його рук у чеканні вирішального моменту. Але в той же час серце Роба шалено стукотіло, і все тіло його пробирав незрозумілий дрож. Проспівали сурми, і натовп завмер. Герольди ще раз оголосили умови змагання. У ньому могли взяти участь усі бажаючі. Першу мішень буде поставлено за тридцять елів. Ті, що влучать у яблучко, стрілятимуть у другу мішень, пересунуту на десять елів далі. Третю мішень поставлять ще далі, і так аж поки визначиться переможець. Переможець одержує золоту стрілу й посаду королівського лісника. Він також завойовує право обрати королеву дня. Знову заграли сурми, і лучники приготувалися стріляти. Роб востаннє глянув на тятиву свого лука. Натовп усе ще сміявся й перешіптувався, тицяючи пальцями на його недоладну постать, вбрану в строкате ганчір'я і куций чернечий каптур. Та ось вистрілив перший лучник, і всі затамували подих. Ціль стояла не дуже далеко, і всі двадцять стрільців влучили в самісіньке яблучко. Роб стріляв шостий. Чоловік із зеленою перев'яззю на оці зустрів його постріл схвальним бурмотінням. Сам же він пустив свою стрілу з видимою недбалістю, проте також влучив у центр, де був кружечок не більший за бичаче око. Натовп шаленим ревом та вигуками «ура» вітав переможців першого туру змагання. Знов заспівали сурми, і другу мішень було поставлено уже за сорок елів. Перші три лучники й цього разу послали стріли у внутрішнє коло. Це були загальні улюбленці публіки, і їх нагородили гучними оплесками, гадаючи, що саме вони вийдуть переможцями. Однак глядачі перешіптувались, що кожен із цих трьох має свого покровителя серед присутніх тут трьох високопоставлених людей. Четвертий і п'ятий лучники ледве зачепили краєчок кола. Роб спокійно пустив свою стрілу, і вона впевнено лягла в сяючу цяточку. — Жебрак! Дивіться, що виробляє жебрак! — шаленів розпалений натовп. — Знову йому пощастило! І справді, Робова стріла стриміла набагато ближче до середини, ніж будь-чия інша. Влучніше за нього вистрілив тільки «Одноокий», як охрестив натовп парубійка з перев'язаним оком. На його постріл глядачі відповіли одностайним ревом. Таку стрільбу не кожного дня можна було побачити в Ноттінгемі. Решта лучників або розгубилися, побачивши влучні постріли тих, хто стріляв попереду, або ж просто не змогли витримати темпу змагання. Вони один за одним схибили і похнюплено відійшли назад. Тим часом сурми сповістили про початок третього туру. Ціль установили на відстані п'ятдесяти елів. — Слово честі, мій юний друже, ви не погано володієте луком, — сказав Робові його дивний сусіда під чапс перерви для відпочинку. — Хочете, щоб я зараз стріляв перед вами? — Ні, — відповів Роб, — але ви також дуже добрий стрілець, і якщо перемога дістанеться мені, то отих індиків ви напевне залишите далеко позаду. При цьому він зневажливо кивнув у бік трьох лучників, навколо яких стовпилися їхні поклонники, переважно слуги шерифа, єпіскопа та графа. Після цього погляд Роба ковзнув у ложу, де сиділа прекрасна Маріан. Здавалось, дівчина також стежила за ним, бо їхні очі зустрілись; проте Маріан квапливо одвернулася. Одноокий все це відразу помітив. — Еге. Твоя обраниця! — промовив він з посмішкою. — І до того ж достойніша золотої стріли, ніж ота пихата шерифові міс. Роб швидко глянув на Одноокого, та побачив у його погляді саму тільки щиру прихильність. — Ваша кмітливість мені дуже подобається, — сказав він. Лучники знов приготувались до стрільби. Видно було, що вони трохи нервуються. Третя ціль була менша, ніж саме яблучко першої. Стріли перших трьох претендентів на приз ледь зачепили краєчок внутрішнього кола. Роб занепокоєно став на лінію стрільби. А непокоїтись було чого. Саме в цей час просто у нього над головою набігло кілька хмарок, зробивши непевним освітлення мішені, і повіяв різкий боковий вітерець. На мить юнак звернув свій погляд на ложу, де сиділа темноока дівчина. Серце його радісно тьохнуло. Маріан помітила цей погляд і заспокійливо посміхнулась! Роб відчув, що вона упізнала його, незважаючи на чудне вбрання, і всією душею бажала йому не зганьбити славу старого Шервудського лісу. Роб упевненою рукою натягнув лук і, вибравши мить між поривами вітру, пустив стрілу. Вона співуче пролетіла через поле і вп'ялася в самісінький центр мішені. — Жебрак! Жебрак! Ура йому, ура! — заволав збуджений натовп, перейшовши з глузування на безоглядну прихильність до Роба. — Ну що, поб'єш його, Одноокий? Парубійко із зеленою пов'язкою на оці зневажливо посміхнувся і став до бою. Невимушеним граційним рухом він натягнув лук і, ніби й не дивлячись на ціль, пустив крилату стрілу. Вона зі свистом шугнула до цілі; сотні застиглих очей проводжали її в польоті. І знов дикий рев натовпу розітнув глибоку тишу. Стріла Одноокого лише трішечки не влучила в середину, але обчухрала пір'я на Робовій стрілі. Придивившись до цілі й зрозумівши свою помилку, невідомий лучник здивовано знизав плечима. Він не врахував перемінних подувів вітру, і стрілу занесло трохи вбік. Та, незважаючи на свою поразку, він перший привітав Роба з перемогою. — Сподіваюсь, ми ще колись позмагаємося, — сказав він. — А по правді, мені зовсім не потрібна ота золота цяцька; я просто хотів допекти проклятому шерифові. Що ж, тепер коронуй обраницю свого серця. І, несподівано повернувшись спиною, він зник у натовпі раніше, ніж Роб спромігся сказати, що й він при нагоді охоче б із ним позмагався. Герольд запросив Роба до шерифової ложі, де чекала його винагорода. — Дивний ти хлопець, — промовив шериф, знервовано кусаючи губи, — але стріляєш добре. Як тебе звати? Маріан підсунулася ближче і уважно дослухалась, чекаючи відповіді. — Я Роб Мандрівник, мілорде шериф, — відповів лучник-жебрак. Маріан відхилилася назад і засміялась. — Ну от що, Робе Мандрівник, — мовив шериф, — хоч ти й не дуже дбаєш про своє тіло та одяг, але до пуття тебе можна довести. Хочеш до мене на службу? — Роб Мандрівник завжди був вільний, мілорде, і не бажає нікому служити. Шерифові брови погрозливо зійшлись на переніссі, але заради дочки та золотої стріли він удав, що пустив відповідь жебрака повз вуха. — Робе Мандрівник, — сказав він, — ось золота стріла, яка належить кращому лучникові нинішнього дня. І ти виборов цей приз. Подаруй його тій, яка цього справді гідна. При цих словах герольд підштовхнув Роба ліктем і майже силоміць повернув його до дочки шерифа, яка сиділа з пісною усмішкою на вустах. Та Роб не звернув на те уваги. Він узяв золоту стрілу й підійшов просто до ложі, де сиділа прекрасна Маріан. — Леді, — сказав до неї Роб, — прошу вас, прийміть оцей маленький подарунок від бідного мандрівника, готового завжди вам служити найкращими стрілами зі свого сагайдака. — Дякую вам, Робе в каптурі, — відповіла дівчина, лукаво звівши брівку і встромивши сяючу стрілу в своє темне волосся. Натовп голосно гукав: — Слава нашій королеві! Слава! Шериф тільки зиркав спідлоба на голодранця-лучника, який відмовився від служби в нього, без слова подяки забрав приз та ще й на очах у всіх принизив його дочку. Він хотів був щось сказати, але чванлива дочка стримала його. Тоді шериф покликав свою сторожу й наказав стежити за жебраком. Але Роб спритно крутнувся і, загубившись у натовпі, швидко подався до міської брами. Того ж таки вечора посеред широкої галявини в Шервудському лісі навколо яскравого багаття сиділо сорок молодців, одягнених у все зелене. Вони смажили на вогні оленину і весело гомоніли. Раптом десь поблизу хруснула гілка. Тієї ж миті всі скочили на ноги і схопилися за зброю. — Не бійтеся, це — друг, — пролунав із хащі дзвінкий голос. — Я шукаю удовиних синів. Наперед виступило три удовиченки. — Та це ж Роб! — вигукнули вони. — Ласкаво просимо в Шер-вудський ліс, Робе! Після цього один із трьох синів удови, на прізвисько Дебелий Вілл, вийшов наперед і промовив: — Друзі, усі ви знаєте, що нашому загонові досі бракувало справжнього ватажка — шляхетного, добре вихованого, розумного, спритного і сміливого. Здається, тепер ми знайшли отамана в особі цього юнака. Я і мої брати сказали йому, що ви оберете собі у ватажки того, хто пошиє сьогодні шерифа в дурні, здобувши його золоту стрілу. Правду я кажу? Всі погодилися, і Вілл обернувся до Роба. — Які новини принесли ви з Ноттінгема? — запитав він. Роб засміявся. — Можу сказати, що я таки справді пошив шерифа в дурні, а на додачу ще й забрав у нього золоту стрілу. Однак щодо приза, ви мусите повірити мені на слово, бо я подарував його одній дівчині. — Та побачивши, що слова його здалися не дуже переконливими, Роб додав: Я буду радий, коли ви приймете мене у вашу сім'ю простим лучником. Бо тут, я бачу, є старші й досвідченіші люди, ніж я. По цих словах з гурту лісовиків вийшов наперед високий смагляволиций чоловік, і Роб відразу впізнав у ньому лучника із зеленою пов'язкою на оці; тільки пов'язку тепер він зняв і дивився на світ обома очима — сміливими й чесними. Він сказав: — Роб у каптурі — так, здається, назвала вас леді, — я можу потвердити ваші слова. Ви добре збили пиху з шерифа, не гірше, ніж це зробив би я. Ми не вимагатимемо від вас золотої стріли, бо вона потрапила в гарненькі ручки. А хто з нас краще стріляє, ви чи я, це нехай покаже майбутнє. Однак я, Вілл Стютлі, при всіх заявляю, що не визнаю ніякого іншого ватажка, крім вас. І добрий Вілл Стютлі розповів друзям усе, що сталось під час змагань, а потім простягнув Робові руку на знак своєї відданості. Те ж саме три молодих удовиченки, а слідом за ними, з радісними вигуками й усі інші розбійники, серед яких Вілл Стютлі досі вважався найкращим стрільцем. Всі випили за Роба по кухлю чорного пива, після чого щойно обраного ватажка нарекли Робін Гудом. Роб не заперечував, бо так назвала його прекрасна Маріан. Того вечора ще довго навколо багаття лунали бадьорі пісні й точилися веселі розмови. Ватага подарувала Робінові Гудові ріжок, яким він мав скликати своїх бійців. Всі урочисто поклялися, що, забираючи гроші та добро в багатіїв, вони всіляко допомагатимуть бідним та знедоленим і ніколи не заподіють лиха жінці, — нехай то буде дівчина, заміжня молодиця чи вдова. Клятву давали під розлогим пишно-листим деревом, при спалахах багрових опахів полум'я, за доброю вечерею і кухлем пива. Так Робін Гуд став розбійником.
Розділ другий
ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ МАЛЕНЬКОГО ДЖОНА
Тож друзями будьмо! — велет сказав,
— Я, знаєте, хлопець такий:
У бою — не зраджу,
У горі — зараджу,
Недарма я Джон Малий!
Змінімо ім'я йому,
— Стютлі гукнув.
— Влаштуймо хрестини нові!
Часу не марнуйте,
Бенкет приготуйте!
Я — батько хрещений! Амінь!
Ціле літо Робін Гуд та його веселі друзі розгулювали в Шервудському лісі, і слава про їхні діла поширилась на всю країну. Шериф Ноттінгема аж синів із люті, проте ані засідки, ані каральні загони, які він посилав, щоб виловити повстанців, нічого не могли вдіяти. Бідняки спершу боялися людей у зеленому, які за сигналом ріжка Робіна Гуда з'являлися наче з-під землі, але згодом, упевнившись, що вони не чинять їм зла, а тільки грабують гнобителів і допомагають пригнобленим, почали ставитись до них дуже прихильно. Ватага Робіна Гуда розросталась; на кінець літа в ній уже налічувалось близько вісімдесяти безстрашних молодців, які поклялися до смерті залишатися вірними спільній справі. Вороги перестали турбувати розбійників. Але тихе, спокійне життя швидко обридло Робіну Гудові. Його неспокійна натура бажала все нових і нових пригод. І от одного погожого ранку він перекинув через плече сагайдак, взяв лук у руки й сказав: Свіжий вітерець хвилює мені кров, друзі. Піду погляну, що там нині робиться біля Ноттінгема. А ви чекайте неподалечку в лісі, щоб вчасно могли почути голос мого ріжка. І Роб бадьорим кроком подався на узлісся. Там він на мить зупинився. Його струнка, молодеча постать гордо застигла на місці, пасма каштанового волосся розвівалися навколо чола, а темно-карі очі пильно обстежували дорогу. Подув різкий вітер, щоки юнака запашіли, і він, набравши повні груди повітря, глибоко зітхнув. Дорога вела просто до міста, і Робін сміливо рушив уперед. Та на одному з поворотів він збочив на знайому стежку, яка вела через струмок і значно скорочувала шлях; до того ж іти стежкою було безпечніше. Підійшовши до струмка, Роб побачив, що після останніх дощів він перетворився на глибокий і стрімкий потік. Кладка — звичайна деревиняка — лишилася на місці, але перед нею утворилось болітце, і треба було зробити добрячий стрибок, щоб не забруднити ноги. Та Роба це не могло зупинити. Пружні ноги легко перенесли його через болото, і за мить він уже спритно балансував на кінці широкої колоди. Одначе не встиг юнак ступити бодай двічі, як раптом помітив, що назустріч йому з того боку суне якийсь незграбний чолов'яга велетенського зросту. Замість палиці в руках велетень тримав молоденький дубок, вирваний з корінням.
Робін прискорив ходу, але й незнайомець зробив те ж саме. Очевидно, кожен мав намір перейти кладку перший. Зустрілися вони якраз посередині, і жоден не збирався відступати ні на крок.
Дай дорогу, парубче! — закричав Робін, який став ще задерикуватіший, відколи його обрали ватажком.
Незнайомець посміхнувся. Він був майже на голову вищий за Роба.
Е, ні, — мовив він зрештою, — раджу тобі бути чемнішим і ввічливішим. Я поступаюсь дорогою тільки тому, хто кращий за мене.
Ну от і поступайся, — гарячкувато відповів Роб, — бо я тобі покажу, хто із нас кращий. Геть з дороги, бо так і пожбурю в річку, не подивлюся, що ти такий здоровань!
Велетень навіть оком не змигнув.
Ха-ха! — добродушно зареготав він, — Оце мені подобається! Тепер я нізащо не відступлюся, хоча б раніше й хотів це зробити. Все своє життя я шукаю кращої за себе людини. То прошу ж, покажи, де вона?!