Приклавши до вуст свій ріжок, ватажок розбійників просурмив лише один раз, і негайно ж на його дзвінкий поклик з усіх боків почали збігатися одягнені в зелене лісовики В руках вони стискали довгі луки, а за плечима в них висіли тугі сагайдаки.
Хто хоче іти на вінчання, друзі? — запитав усміхаючись Робін.
Всі! — в один голос гукнули розбійники, так що навіть Алан Дейль усміхнувся, бачачи їхнє завзяття.
Тоді дивіться, будьте на місці завчасно, — засміявся Робін, — ми не можемо примушувати єпіскопа Герфорда чекати.
Цього дня гладенний єпіскоп Герфорда прибув до плімп- тонської церкви з великою пишністю та врочистістю. Йому належало відправити обряд одруження старого лицаря — колишнього хрестоносця — з молодою жінкою, власницею невеличкої садиби. Все навколишнє дворянство мало ощасливити своєю присутністю таку подію. Церкву з цієї нагоди уквітчали гірляндами яскравих квітів, а на подвір'ї храму господнього в горлянки служителів неба щедро лилося чорне оксамитне пиво.
Вже почали стікатися гості, коли єпіскоп раптом помітив з ризниці якогось менестреля в зеленому одязі. Мандрівний співак сміливою ходою підійшов до дверей і зазирнув усередину церкви.
Хто ти такий, хлопче? — сердито гримнув на нього єпіскоп. — І чого ти приплівся до святого дому з своєю арфою й таким легковажним настроєм?
Може, вона знадобиться вашій святості,— відповів Робін, смиренно вклоняючись. — Я звичайний мандрівний арфіст, однак мене добре знають на півночі. Сьогодні ж н сподіваюсь, що моя гра прикрасить обряд вінчання.
А що ти вмієш грати? — запитав єпіскоп.
Можу заграти веселої пісеньки, від якої нещасний закоханий забуде про зраду дівчини, — сказав Робін, — Можу заграти й іншої, яка примусить наречену перед олтарем зректися свого жениха. — А можу й такої, що знову зіллються в одне закохані серця, хоча б їх і розділяли гори та доли.
Тоді заходь, заходь, менестрелю, — примирливим тоном сказав єпіскоп, — музику я дуже люблю, а якщо ти й гратимеш так красно, як говориш, це справді прикрасить вінчання. Ану покажи, як воно в тебе виходить.
Ні, я не смію торкатися струн, поки прийдуть молодий з молодою. Інакше це принесе нещастя і нам, і їм.
Ну, діло твоє, роби як знаєш, — сказав єпіскоп, — та ось уже й вони.
По доріжці до церкви шкутильгав старий лицар у супроводі десяти лучників, виряджених у пурпурове вбрання, гаптоване золотом. Вигляд у лучників був молодецький, але їхній господар просувався дуже повільно, спираючись на ціпок, і голова в нього тряслася, як у паралітика.
Слідом за ними, спираючись на руку брата, ішла вродлива дівчина. Волосся в неї сяяло, мов золота пряжа, а очі нагадували сині фіалки, що сором'язливо позирають на сонце. Щоки в дівчини то рожевіли, то блідли — так міняться відтінки барв на стулках морської черепашки, — а все обличчя пашіло, ніби вона щойно перестала плакати. Та зараз дівчина виступала з гордо піднятою головою, неначе кинула виклик усьому світові. З нею були лише дві подружки, дві манірні чорноокі дівчини, на тлі яких ще яскравіше виступала врода нареченої. Одна підтримувала молодій вінчальне плаття, щоб воно не волочилось по землі, друга несла величезний оберемок квітів.
Клянусь усіма дзвонами, які будь-коли сповіщали про весілля, — голосно, щоб усі чули, промовив Робін, — гірше підібраної пари мої очі ще ніколи не бачили!
Замовкни, поганцю! — цитьнув на нього якийсь чоловік, що стояв поруч.
Єпіскоп поквапливо натягнув рясу і вже стояв, готовий зустріти молодих біля олтаря.
Та Робін не звертав на нього уваги. Він пропустив повз себе лицаря і його десять лучників, а потім підійшов до молодої і став з другого боку від неї.
Будьте мужні, леді,— прошепотів він, — тут недалечко є інший менестрель, якого, напевне, вам приємніше буде послухати.
Молода жінка злякано глянула на Робіна, але зустріла в його очах стільки прихильності й чесності, що одразу просвітліла й обдарувала його вдячним поглядом.
Одійди геть, дурню! — сердито закричав її брат.
От тобі й на! Адже я хочу принести нареченій щастя, провівши її через церкву, — сміючись відповів Робін.
Після цього до нього вже не чіплялись і дозволили пройти з молодими аж до олтаря.
Тепер починай свою музику, хлопче! — наказав єпіскоп.
З великою радісгю, — мовив у відповідь Робін, — тільки дозвольте мені обрати інструмент, бо часом я хоч і полюбляю арфу, проте загалом вважаю, що найвеселіше можна заграти тільки на ріжку.
По цьому він спритно вихопив з-під зеленої куртки свій ріжок і просурмив у нього тричі так дзвінко, що аж луна пішла під склепінням.
Хапайте його! — заверещав єпіскоп. — Нас обманули! Це витівки Робіна Гуда!
Десять виряджених лучників, що були поставлені при вході, кинулись до олтаря. Та вони тут же наштовхнулись на глядачів, які в тривозі посхоплювалися з лав і загородили всі проходи. Тим часом Робін легко перестрибнув через поруччя олтаря і став у найближчому закутку.
Ні кроку не руш! — закричав він, розтягуючи лук. — Кожен, хто зайде за поруччя, впаде мертвим! Всі, хто прийшов подивитися на вінчання, сідайте на свої місця. Вінчання відбудеться, бо ми прийшли до церкви. Але молода сама обере собі жениха!
Біля входу знову зчинилося сум'яття, і до церкви бойовим порядком вступило двадцять чотири стрільці на чолі з Віллом Стютлі. Вони оточили всіх десятьох виряджених лучників, спохмурнілого брата молодої та інших присутніх тут охоронців порядку й обеззброїли їх.
Після цього до церкви зайшов святково прибраний Алан Дейль разом з Пурпуровим Віллом, який був у нього за старшого дружка. Вони статечно пройшли через увесь храм і зупинилися перед олтарем.
Виходячи заміж, дівчина обирає собі нареченого, — так сказано в одному з законів короля Генріха, — урочисто промовив Робін. — Так от, дівчино, перед тим, як провадити це вінчання, скажи нам, кого б ти хотіла мати за свого чоловіка?
Дівчина відповіла не словами. Вона лише всміхнулась самими очима, підійшла до Алана, оповила руками його шию і заплакала щасливими сльозами.
Ось кого вона кохає насправді, — сказав Робін, — молодого Алана, а не старого лицаря-каліку! Вибір її той, що треба! І закохані будуть повінчані, перш ніж ми підемо звідси. Тепер, мілорде єпіскопе, починай церемонію!
Я знаю тебе, лиходію і злочинцю! — зарепетував єпіскоп. — Не буду я їх вінчати, бо в церкві тричі треба робити оклик заручених, такий закон на нашій землі. Три оклики з олтаря! А ти порушуєш правила!
Він з ляскотом закрив біблію і сів на неї.
Іди-но сюди, Маленький Джоне, — нетерпляче гукнув Робін, а потім зірвав з плечей єпіскопа ризу й натягнув її на йомена. — Ану, який з тебе вийде єпіскоп?
Єпіскоп Герфорда був присадкуватий і товстий, а Маленький Джон високий і худий. Риза вільно теліпалась на плечах Маленького Джона, зате вона ледве сягала йому до пояса. Розбійник у ризі мав дуже кумедний вигляд. Дивлячись на нього, люди мимоволі почали сміятися.
Щоб я луснув, — сказав Робін Гуд, — але цей наряд робить тебе зовсім іншою людиною. Ти найкращий єпіскоп, якого мені будь-коли доводилось бачити. Приступай до окликів!
Лопочучи короткими полами ризи, Маленький Джон незграбно видирався на хори. Звідти він з кумедною урочистістю тричі оголосив про одруження дівчини з Аланом Дейлем.
Гукай ще, — наказав Робін, — у тебе дуже коротка риза, і через те говорити треба довше.
Маленький Джон гукнув учетверте, вп'яте, вшосте, всьоме… Ніколи ще оклик не робився таким гучним голосом і з таким щирим завзяттям.
От тепер досить! — нарешті зупинив його Робін. — Певен, що ти заслужив подвійну винагороду. О, здається, я бачу шановного отця при вході в церкву, який зможе відправити службу навіть краще за мілорда єпіскопа Герфорда. А мілорд єпіскоп посвідчить це та прикладе печатку до паперів. Отче, будьте ласкаві, благословіть оцих молодят, як належить по закону.
Чернець Тук, який весь час скромно стояв у куточку при вході до церкви, виступив наперед. Алан з дівчиною стали перед ним на коліна, а старий лицар, змушений бути свідком вінчання власної нареченої, з безсилої люті лише скреготів зубами. Чернець впевнено розпочав вінчальну церемонію.
Коли він запитав: «Хто віддає цю дівчину?», Робін ступив крок уперед і відповів щирим голосом:
— Я віддаю! Я, Робін Гуд Бернесдейльський та Шервуд ський! А той, хто збирався одняти її в Алана Дейля, заплатить за це сповна.
Молодих нарекли чоловіком та жінкою, а потім безстрашні йомени тепло поздоровили їх і всі, починаючи з Робіна Гуда, по черзі поцілували щаслиру дівчину.
Мабуть, неможливо закінчити краще цю розповідь, ніж словами самої балади, яку й донині співають по селах та містечках Англії: