І солдат, виструнчившись, немов закам'янів на місці, бо в цей час у супроводі особистої варти з'явився шериф, який гордовитою ходою підійшов до шибениць, щоб оглянути їх на власні очі.
Благослови тебе господи, вельмишановний шерифе! — мовив прочанин. — Хай зійде на тебе небесна благодать! Що ти даси дурному дідуганові, як він сьогодні буде катом?
А хто ти такий? — грубо запитав шериф.
Я бідний старий прочанин. Але я можу висповідати грішні душі і з благочестям повісити грішні тіла.
Чудово! — вигукнув шериф. — Сьогодні катові належатиме тринадцять пенсів, а від себе я додам дещо з одягу, щоб ти міг скинути оте лахміття.
Пошли вам господи здоров'я, — відповів прочанин і в супроводі солдата-вартового пішов до в'язниці готувати приреченних до страти.
Рівно опівдні двері в'язниці широко розчинились, і з них висипала ціла процесія. Попереду дріботів прочанин, а слідом за ним, оточені солдатами, твердо і впевнено йшли всі три удовиченки. Таким ладом вони пройшли крізь довгі шпалери міської сторожі аж до базарного майдану.
Перед шибеницями в'язні зупинились. Прочанин наблизився до них і щось прошепотів. Збоку здавалося, що він промовляє останні слова втіхи. Після цього три парубки з міцно скрученими за спиною руками спокійно зійшли на ешафот. Разом з ними на поміст видерся їхній кат-духівник.
Все було готово, і кат неначе тільки чекав, коли шериф подасть знак.
Минуло кілька хвилин тривожного чекання. Нарешті шериф підвів руку.
Серед натовпу розляглося тужне зітхання; більшість при сутніх здригнулась, одвернувши голови. І тільки ті, в кого зовсім зачерствіли серця, не зводили очей з шибениць.
Робін ступив на край помосту. Люди затамували подих, бажаючи розчути останні слова, звернені до приречених. Але голос Робіна тепер не тремтів по-старечому, як досі, і тіло його блискавично випросталося під чорним плащем, накинутим поверх старчачого лахміття.
Слухай, зарозумілий шерифе! — вигукнув він. — Ніколи в своєму житті я не був катом і не збираюся братися за це ганебне ремесло! Хай проклятий буде той, хто вигадав страту на горло! Тепер я хочу додати ще тільки три слова. Слухайте їх усі.
Він вихопив з-під плаща свій ріжок і тричі голосно просурмив. А ще за мить у руках Робіна блиснув мисливський ніж. Три блискавичних змахи — і Вілл, Лестер та Джон були вже знову вільні. Вони кинулись до солдатів, що стояли на варті під шибеницями, і видерли в них з рук алебарди.
Хапайте їх! Це Робін Гуд! — заверещав шериф. — Сто фунтів винагороди, якщо спіймаєте їх живими чи мертвими!
Я збільшую винагороду до двохсот! — гаркнув товстенний єпіскоп.
Та їхні голоси потонули в ревові, який знявся одразу, як тільки Робін засурмив у ріжок Робін вихопив з під лахміття меч і кинувся вниз по сходах ешафота. Слідом за ним бігли засуджені.
Варта почала оточувати їх, намагаючись обеззброїти, коли раптом:
Рятуйтесь! — пролунав з одного боку дзвінкий голос Вілла Стютлі, а потім: —Рятуйтесь! — загримів з іншого боку голос Маленького Джона.
Крізь переляканий натовп до ешафота продиралось вісім десятків чоловіків у зеленому одязі, хоч за безладдям здавалось, що їх принаймні вдвоє більше. З оголеними мечами вони вихором налетіли на варту. Відбулася коротка, але запекла сутичка. Люди шерифа почали панічно тікати, а друзі Робіна Гуда згуртувались навколо свого ватажка й поволі стали відходити з базарного майдану.
— В ім'я короля, хапайте їх! — надривався шериф. — Замкніть міські брами!
Розбійники й справді попали б у безвихідь, якби було виконано цей наказ. Та Вілл Пурпуровий і Алан Дейль передбачили таку можливість і вже упоралися з двома вартовими. Отже брама була навстіж розчинена, і саме до неї відступала ватага розбійників.
Солдати, оговтавшись, зібрали загін, який чисельністю вдвоє переважав розбійників, і зробили рішучу спробу врізатися в центр ватаги. Та сили відступаючих неначе потроїлись, і вони дружно натягли тугі тисові луки, посилаючи у ворога цілі хмари гострих стріл, які тримали солдатів на відстані.
Так ватага поминула браму, і перед нею відкрився шлях, іцо вів через пагорби аж ген до гостинного зеленого лісу. Далі солдати не наважились переслідувати розбійників.
Невимовна була радість старої удовиці, коли вона знову побачила своїх хлоп'ят. Розраджена мати без кінця дякувала Робінові та крізь сльози все зичила йому щастя. А її три сини їли того вечора так завзято, як ніколи в своєму житті.
Розділ десятий
ЯК ОДИН ЖЕБРАК ПРОВЧИВ ЧОТИРЬОХ ЗНАМЕНИТИХ РОЗБІЙНИКІВ
— Гей, старче,
— Робін загукав,
Клянуся головою:
Ти в торбі грошики несеш!
Тож поділись зо мною!
Одного чудового ранку, невдовзі після хвилюючих подій, викладених у попередньому розділі, Робін ішов дорогою до Бернесдейля розвідати, чи не блукають поблизу загони переслідувачів, послані шерифом. Але скрізь було тихо, спокійно, мирно. Ніде не було видно жодної живої душі, за винятком самотнього жебрака, який бадьорим кроком наближався до Робіна.
Це був досить кумедний чолов'яга, і замість одягу на ньому метлялося якесь чудне шмаття.
Жебрак помітив Робіна тієї самої миті, коли ватажок розбійників вийшов з гаю, але й знаку про це не подав. Він не прискорив і не уповільнив ходи, а підскоком ішов собі далі, насвистуючи веселий мотив і знічев'я вибиваючи палицею ямочки на курній дорозі. Дивне вбрання жебрака зацікавило Робіна, і він надумався зупинити незнайомця, аби перемовитися з ним слівцем.
У того були босі ноги і голі руки. На тілі — подрана довга сорочка, підперезана поясом. На шиї — велика, чимсь наповнена торба, зашморгнута ремінцем.
Він аж три шапки натягнув На голову плішиву
І міг спокійно мандрувать Чи в бурю, чи то в зливу.
Та, незважаючи на старчаче лахміття, чолов'яга здавався гхадким і здоровим, а торба його так розбухла, що Робін подумав: «Гай-гай! Оце так жебрачка послала мені доля! Якщо хто-небудь з їхньої братії і має грошенята, то саме оцей півник, а раз він їх має, то нехай поділиться з біднішими».
При цьому Робін змахнув своєю палицею і загородив подорожньому шлях.
Гей, хлопче! — вигукнув він, — Куди це ти так розігнався? Зажди, я маю до тебе діло!
Жебрак удав, ніби нічого й не чув, і простував собі далі.
Зупинися, кажу тобі! — закричав голосніше Робін, — Бо я заговорю з тобою інакше!
Е, з того нічого не вийде, — нарешті обізвався жебрак, — Я не слухаюся нікого в Англії, навіть самого короля. Отож відступися краще з дороги, бо вже нерано, а мені ще йти та йти, поки я зможу подбати про свій голодний шлунок.
Що ти там базікаєш! — роздратовано мовив Робін, забігши знову наперед і не пропускаючи жебрака. — Поглянувши на твою товсту пику, одразу скажеш, що доброго харчу тобі вистачає; а я от ходжу голодний! Тож позич мені грошей до наступної зустрічі, щоб я міг зайти в найближчий шинок.
Хай тобі бог дасть, а я не маю чого позичати, — сердито пробурчав жебрак. — Ти не старший за мене і спроможний сам заробити на їжу. Отож іди, куди йшов, і не чіпляйся до мене. А якщо ти надумав постити, аж поки одержиш чого-небудь від мене, то знай, що довго тобі доведеться ходити з порожнім животом.
Не довше, аніж я провчу нахабу оцим кийком! — вигукнув Робін. — Кажу востаннє — давай гроші, бо відлупцюю, як Сидорову козу! А коли й це не навчить тебе пристойному поводженню, тоді подивимося, що може зробити стріла з шкірою старця!
Жебрак посміхнувся й відповів на це нахваляння тим же:
Ну що ж, голубе, підходь з своїм ціпком. Думаєш, я злякався твоєї лозини? А щодо лука та стріли, то ось моє слово!..