День великих змагань лучників почався чудовим ясним світанком, який розбудив нетерплячку у всіх жителів Лондона, починаючи від гордовитого придворного вельможі й кінчаючи скромною дівчиною-служницею. Довколишні села теж попрокидалися вдосвіта, й люди цілими валками потяглися на Фінсбурзькі поля. Величезний простір, ярус за ярусом, з трьох боків оточували суцільні помости, в центрі яких були споруджені криті ложі для титулованої знаті й іншого дворянства. В дальньому кінці стояло десять строкатих наметів для десяти загонів королівських лучників. Кожен загін складався з двадцяти стрільців під командою уславленого капітана. На всіх десяти наметах виблискували королівські герби і під свіжим ранковим вітерцем полоскались різноколірні вимпели.
Кожен капітан мав власний прапор і власну емблему. Перший ішов пурпуровий вимпел особистого зброєносця короля — Тепуса, який вважався найкращим лучником Англії. Далі — жовтий вимпел Кліфтона Букінгемшірського, синій — Гільберта Уайтхендського, відомого на весь Ноттінгемшір, зелений — Елвіна Уельського і білий — Роберта Клаудсдейльського. Решту п'ять загонів очолювали капітани, які теж не раз доводили своє молодецтво.
Як було уже сказано, король дуже пишався своїми лучниками й організував цей турнір спеціально для того, щоб показати всім їхню майстерність та принагідно поповнити їхні ряди.
Сходчасті помости заповнилися сьогодні досить рано, і людські голоси гули, наче бджоли у вулику. Король з королевою та численним почтом ще не прибули. Не видно було й королівських лучників. Через те глядачі гамували своє нетерпіння веселими жартами або ж заводили суперечки, в яких кожен захищав свого улюбленого лучника. Поміж помостами без упину снували заповзятливі продавці вимпелів, пропонуючи просто з рук свій барвистий крам — невеличкі стрічки з кольорами тих загонів, які мали змагатися на турнірі. Не менш жваво робили свою справу й численні лотошники, що торгували пиріжками, тістечками, сидром, бо багато людей, аби зайняти вигідне місце, прибігли сюди, навіть не поснідавши.
Поки натовп сперечався про те, хто з улюблених лучників має найбільше шансів перемогти, поступово заповнились і центральні трибуни та ложі. А невдовзі срібноголосі сурми сповістили про наближення короля й королеви.
В дальньому кінці поля, біля наметів широко розчахнулися ворота і з'явився вершник у пурпуровому одязі на білому коні. Не відриваючи від рота сурми, він кидав у небо дзвінкі звуки, а слідом за ним шикованим рядом їхало шестеро прапороносців. Весь натовп звівся на ноги, і над полем розляглося могутнє «ура». На арену виїхав король Генріх II. Він сидів на баскому білому бойовому коні, одягнений у темне оксамитове вбрання, гаптоване атласом і золотом. Білосніжний страусовий плюмаж гойдався на його капелюсі, якого він раз по раз піднімав над головою, відповідаючи на привітання глядачів. Поруч нього їхала королева Елеонора, велична й чарівна в своєму парчевому костюмі для верхової їзди. За королем і королевою з'явилися принц Річард та принц Джон у лицарських шоломах і кольчугах. Далі тяглася ціла процесія придворних кавалерів і дам, а за ними виступали всі десять загонів лучників. Вони об'їхали по колу турнірну арену, і натовп зустрічав їх ще з більшим ентузіазмом, ніж самого короля.
Король і королева спішилися, сходами піднялися в королівську ложу й сіли на два трони, що стояли під смугастим балдахіном, укриті червоною, гаптованою золотом попоною. Ліворуч і праворуч од них, теж в окремих ложах, розмістився почет. Шаруділи оздоблені діамантами опахала, виблискували дорогоцінні персні й намиста. Гарненькі пажі снували туди й сюди, передаючи останні накази короля.
На поле виїхав герольд. Срібний звук його сурми розлігся над безладним гомоном натовпу. І враз запала мертва тиша. Двісті лучників вишикувалися вздовж арени у дві довгих мальовничих шеренги. Капітани, на знак особливої милості до них, стояли біля королівської ложі.
Слухай, Тепусе, — звернувся король до свого зброєносця, — піди виміряй відстань до цілі.
А яка буде винагорода? — запитала королева.
Про це зараз сповістить герольд, — відповів король, — Перший приз — сорок золотих фунтів; другий — сорок срібних пенні; третій — срібний ріжок, інкрустований золотом. Більше того: якщо ці призи завоюють королівські загони лучників, переможці додатково одержать дві бочки рейнського вина, дві бочки англійського пива і п'ять найжирніших оленів, які лиш гуляють у королівському заповіднику Деллом Лі. Гадаю, це непогана винагорода? — закінчив король усміхаючись.
Ставте де завгодно ціль, — мовив Кліфтон, упевнений у ласці короля, — За таку щедру винагороду ми готові стріляти на будь-яку відстань.
Ну, не будемо так далеко заходити, — одказав король. — Але відстань повинна бути пристойна. Тепусе, встанови цілі за двісті кроків.
Тегіус низько вклонився і пішов встановлювати десять цілей з вимпелами десяти королівських загонів лучників. Тим часом герольд оголосив умови змагання та встановлені призи. До участі в турнірі допускалися всі. Спершу королівські лучники мали пустити по три стріли в ціль з вимпелом свого загону. Так буде визначено по одному найкращому стрільцю від загону. Ці десять стрільців будуть змагатися на цілях, відкритих для кожного, хто забажає спробувати свою стрілецьку майстерність; причому кожен учасник також мав право лише на три стріли. Наслідки стрільби по відкритих цілях визначать переможців турніру.
Натовп зустрів ці умови змагання одностайним вигуком схвалення. Королівські лучники змахнули над головами своєю зброєю і поставали проти цілей.
Стрільба почалася одразу по всіх цілях, і треба було дуже уважно стежити, щоб чогось не проґавити. Тому над полем встановилася напружена тиша. Двадцять лучників робили водночас по три постріли й відходили назад, а їхнє місце займали інші. Інколи, щоб визначити переможця, доводилося призначати додаткові постріли, бо чимало було таких випадків, коли стріла одного лучника лягла в центр, а стріла другого розчахувала її навпіл. У кожного лучника стріли мали свої позначки, щоб легше було вести підрахунки, і до кінця першого раунду ці стріли так густо обтикали цілі, що вони стали схожі на великі круглі щітки. Глядачі були просто в захопленні, а король став ще більше пишатися з того, що в нього такі добрі стрільці.
Нарешті було оголошено наслідки першого туру. Як і можна було сподіватись, Тепус вийшов перший у своєму загоні. Він поклав у самісінький центр цілі шість стріл підряд. Гільберт Уайтхендський відстав од нього всього лиш на одну стрілу, а Кліфтон — на дві. Два інших капітани теж мали по чотири стріли в центральному колі, але трохи далі від середини. В решті загонів звичайні рядові стрільці обстріляли своїх капітанів.
Переможці відсалютували королю й королеві і пішли перепочити та замінити тятиви на своїх луках. Починалася найвідповідальніша частина турніру. Старі цілі було знято, а натомість поставлено нові — тепер уже за двісті сорок кроків. Король наказав герольду оголосити, що відкривається змагання на звання першого лучника Англії і що в ньому можуть взяти участь всі бажаючі. Проте результати першого туру виявились такими переконливими, що багато йоменів, які спершу були намірились вийти на арену, тепер не наважилися цього зробити. І тільки якихось десять-дванадцять чоловік поповнили ряди претендентів на призи.
Ого! — здивовано мовив король. — Це, певне, славні молодці, якщо вони не бояться стати супроти моїх лучників!
А ви певні, що оті десятеро хлоп'ят — кращі лучники Англії? — запитала королева.
Не тільки Англії, а всього світу — відповів король, — Що це так, я можу закластися на п'ятсот фунтів золотом.
Я приймаю ваш виклик, — поміркувавши, мовила королева, — і спробую довести вам протилежне, якщо ви згодитесь на одну умову.
Яку? — запитав король.
Я виставлю п'ять лучників, і якщо вони вийдуть переможцями, ви гарантуєте їм свою ласку.
Авжеж, гарантую! — добродушно відповів король. — Тільки попереджаю, що ви дуже ризикуєте програти, бо ніде немає таких стрільців, як Тепус, Кліфтон і Гільберт!
Гм, — мовила королева, наморщивши лоба, ніби вона розгубилась і не знала, як бути. — Тоді я мушу знайти собі спільників, які підтримають моє парі. Хлопчику, поклич сюди сера Річарда Лі та мілорда єпіскопа Герфорда!
За кілька хвилин обидва вони були в королівській ложі.
Сер Річарде, — мовила королева, — я звертаюсь до вас як до лицаря. Чи ви мені радите побитися об заклад з королем, що я можу знайти кращих лучників, ніж Тепус, Гільберт і Кліфтон?
Ні, ваша величність, — відповів сер Річард, стаючи на коліно, — тут немає нікого, хто побив би цих славних стрільців. Хоча… — він понизив голос до шепоту, — мені доводилось чувати про тих, що розгулюють в Шервудському лісі, обираючи собі досить дивні мішені…
Королева усміхнулася й відпустила його.
А тепер скажіть ви, мілорде єпіскопе Герфорда, — мовила вона далі. — Чи підтримали б ви мій заклад проти короля?
Ні, ваша величносте, — відповів гладенний єпіскоп. — Прошу мене вибачити, але я не поставив би навіть пенні на такий заклад, бо, клянусь своєю срібною митрою, вам не знайти нікого, хто б зрівнявся з лучниками короля.
Але уявіть, що я б оце знайшла людей, відомих вам як неперевершених майстрів у стрільбі з лука, — пустотливо наполягала королева, — чи побилися б ви за них об заклад? До речі, я чула, що поблизу Ноттінгема та Плімптона можна зустріти таких молодців.
Єпіскоп полохливо оглядівся довкола, ніби сподіваючись побачити в себе за спиною розбійників Робіна Гуда. Потім знову обернувся до королеви й помітив у її очах неприхований сміх.
«О господи! — з тугою подумав він. — Уже й тут знають про той нещасний випадок зі мною!» А вголос, набравшися духу, додав:
Ваша величносте, то все пусті балачки й перебільшення. Пробачте мені, але я радніше збільшу ставку короля в цьому закладі, бо певен, що його лучники непереможні.
Це ваша справа, — вдавано байдуже відповіла королева. — Скільки ж ви хочете додати?
Ось мій гаманець, — з важким серцем видушив з себе єпіскоп, — у ньому майже сто фунтів.
Гаразд, досить і цього, — мовила королева, відпускаючи його, а потім, обернувшись до короля, який розмовляв у цей час із сусідньою ложею, додала: — Я згодна на вашу ставку — п'ятсот фунтів!
Чудово! — засміявся король, ніби почув надзвичайно дотепний жарт. — Просто дивно, що могло викликати у вас такий азарт?
Та я ж казала: мені пощастило знайти п'ятірку людей, яких я сміливо виставлю проти ваших найкращих лучників.
Ну, коли так, то ми швиденько перевіримо, на що вони здатні, — мовив король, — Давайте зробимо так: нехай кінчаться змагання по відкритих цілях, а потім тих своїх лучників, які ввійдуть у першу п'ятірку, я виставлю проти ваших героїв. Згодні?
Згодна, — відповіла королева. Поманивши до себе Маріан, яка сиділа в сусідній ложі разом з іншими фрейлінами, королева прошепотіла їй щось на вухо. Дівчина зробила реверанс і вийшла.
Тим часом десять переможців першого туру змагань зайняли місця перед новими цілями. Поруч них вишикувалася дюжина добровольців з публіки. Натовп знову завмер у мовчанні, напружено стежачи за польотом стріл. Звитяжці націлялися довго, зате й стріляли майстерно. І кожного разу, коли стріла впиналася в центр цілі, по рядах пролітало голосне зітхання, що нагадувало прибережний шум моря. Тепер перше місце завоював Гільберт Уайтхендський. Тепус майже зрівняв з ним рахунок, але одна з його стріл на якийсь волосок відхилилася вбік. Третій ішов Елвін Уельський, а четвертий — рядовий стрілець, на ім'я Гоффрі. Кліфтон мусив удовольнитися аж п'ятим місцем. Лучники з поспільства також стріляли чудово, але вони нервувалися, боячись глузувань, і це їх привело до поразки.
На поле знову вийшов герольд. Та замість того, щоб оголосити переможців турніру, він повідомив, що відбудеться ще один, заключний і вирішальний, тур. Його величність король сказав, що два стрільці в попередньому турі поділили перше й друге місця, а три інших теж заслуговують нагороди. Тепер ця п'ятірка виступить проти п'яти лучників, яких обрала королева — сьогодні вони ще не стріляли.
Вражений такою несподіваною новиною, натовп збуджено загудів. «Кого ж обрала собі королева?» — запитували всі одне в одного. Гомін серед трибун дедалі наростав, коли раптом на кінці поля широко розчинились ворота, і перед глядачами з'явилося п'ять молодців. Попереду них верхи на коні їхала леді. Новоприбулі спокійно прямували до королівської ложі. Леді одразу пізнали всі: то була міс Маріан, фрейліна її величності королеви. Та ніхто з присутніх не знав тих, хто супроводив дівчину. Четверо з її провідників були одягнуті у все зелене, а п'ятий, мабуть ватажок, у ясно-пурпурове. На головах у всіх п'ятьох хвацько сиділи чорні капелюхи, прикрашені закрученими білими перами. Із зброї кожен мав лише дебелі тисові луки, повні сагайдаки стріл та короткі мисливські ножі.
Наблизившись до ложі, де сиділи король з королевою, невідомі лучники допомогли Маріан спішитись, а потім смиренно скинули свої головні убори.
Ваша величносте, — мовила дівчина, звертаючись до королеви, — ось ті, за ким ви мене посилали. Вони готові змагатися під вашим прапором і здобути для вас перемогу на цьому турнірі.
Королева перехилилась через бар'єр і дала кожному зелений шарф, гаптований золотом.