Робін з удаваним подивом обернувся.
Який там нахаба ображає мене? — мовив він спокійним голосом.
Я не нахаба! Я не нахаба! — задихаючись, підскочив до нього Мідл. — Я чесна людина, у якої був… той важливий документ і… і трохи грошей… на ковток вина…
О, та це ж той самий славний мідник, який шукав Робіна Гуда! Ну як, друже, знайшов ти його?
Знайшов, сто чортів йому в печінки, знайшов! І зараз засвідчу йому всю свою повагу!
Мідл стрибнув уперед, і його яблуневий кийок, як вихор, просвистів у повітрі.
Робін спробував витягти меч, але довго не міг цього зробити, бо весь час доводилось ухилятися від блискавичних ударів кийка. Поки ж він спромігся оголити свою зброю, мідник уже тричі торохнув його по ребрах. Після цього ролі єдиноборців помінялись. Робін Гуд сміливо кинувся в наступ і, вимахуючи блискучим клинком, змусив мідника відступити.
Шум незвичайної битви розлягався луною по лісу, — дерево змагалось проти сталі. У Робіна був чудовий клинок з гартованої криці, який йому подарувала королева, і він гадав, що вмить посіче на друзки деревиняку Мідла. Та яблуневий кийок мідника виявився не менш загартованим і міцним — Робінів меч тільки черкав по ньому, як по залізному ломові.
Невдовзі Робін з сумом переконався, що йому не дістати свого супротивника коротеньким мечем, тим часом як Мідлів дрючок раз у раз боляче цілував йому боки.
Зупинись на хвилинку, міднику! — вигукнув Робін. — Зроби мені ласку.
Буде тобі ласка! — відповів Мідл. — Тільки раніше я повішу тебе на гілляці!
Не дочекаєшся! — відповів Робін, — Сперш я повішу тебе на оцій гілляці!
Але Робін уже досяг своєї мети: заговоривши, Мідл дав йому ту довгождану мить, якої вистачило, щоб блискавично вихопити ріжок і тричі просурмити.
А-а, сто болячок тобі в печінки! — заревів мідник, відновлюючи наступ, — Ти знов за свої старі вибрики! Ну гаразд, я ще встигну з тобою розквитатися! Ти в мене ще натанцюєшся!
Робін знову почав захищатись. Та не встигли вони обмінятися й кількома ударами, як з лісу вискочило десятка зо два йоменів на чолі з Маленьким Джоном і Віллом Пурпуровим. Вони безцеремонно обеззброїли Мідла, скрутивши йому руки, а Робін тим часом сів на землю перепочити.
Невже ти так знесилів, що не можеш стояти на ногах? — мовив до нього Маленький Джон.
Атож, — кривлячись од болю, відповів Робін Гуд. — Цей клятий мідник зіграв чудовий марш на моїй бідолашній шкурі.
Оцей мідник? — здивувався Маленький Джон. — Цікаво! У мене сверблять руки спробувати, чи зможе він те ж саме зробити й зі мною.
Або зі мною, — втрутився в розмову Вілл Пурпуровий, котрий завжди, як і Маленький Джон, був готовий попрацювати кийком.
Та що ви, — засміявся Робін, — я б і сам показав йому, де раки зимують, коли б він дав мені змогу висмикнути з землі деревце. А так шкода було псувати подарований королевою меч об його грубий дрючок і ще грубішу шкіру. До того ж він мав поважну підставу до сварки зі мною. Річ у тім, що в нього був документ з наказом арештувати мене, а я цей документ викрав.
Це по-перше, — перебив його нескорений мідник. — По-друге — дванадцять срібних пенні. По-третє, окраєць хліба, що лишився в мене після вечері. По-четверте, паяльну лампу. По-п'яте, три моточки шпагату. По-шосте, шість справних ключів. По-сьоме…
Годі, годі, я все це знаю, — з усмішкою зупинив його Робін. — Я стояв під вікном корчми й чув, як ти лічив свої втрати. Тепер можеш забрати своє добро назад, тільки срібло твоє якимись чарами обернулось на золото. На додачу, якщо бажаєш, ось тобі моя дружня рука.
Від щирого серця приймаю її, як і власні грошики! — вигукнув Мідл. — І клянуся своїм робочим струментом та курткою, яку я зараз же видеру в лукавого корчмаря — ти мені страшенно полюбився! Якби твої хлоп'ята взяли мене до себе в компанію, я б служив вашій ватазі душею і тілом. Ну скажи, хіба вам не потрібен мідник? Напевне ж потрібен! Бо хто ж краще за мене погострить для вас мечі, хто так добротно полагодить посуд, хто перший стане до бою, коли зненацька наскочить ворог? — І на закінчення цієї палкої промови він лунко закричав: — Латаю діряві каструлі й пательні!.. Луджу-у-у-у казанки й дурнуваті макітри!..
Розбійники так і покотилися зо сміху.
Ну, хлопці, що скажете? — запитав Робін Гуд. — Годиться він для нашої компанії?
Годиться! — відповів за всіх Вілл Пурпуровий, ляснувши Мідла по спині, — Весела підібралася трійця — отець Тук, мірошниченко Мач і славний мідник Мідл! З ними не похнюпиш носа!
Розбійники гаряче потисли новому членові ватаги руку, а Мідл заприсягнувся їм на вірність і викинув геть з думок підступну дочку шерифа.
Розділ п' ятнадцятий
ЯК РОБІНА ГУДА ЛОВИВ ЧИНБАР АРТУР БЛЕНД
Жив в Ноттінгемі славний чинбар. Го-гей, го-гей, го-гей! Дужий, мов дуб, веселун і штукар.
На ймення Артур Бленд.
Раз на світанні він в Шервуд пішов.
Го-гей, го-гей, го-гей!
«Скільки товарцю для підошов,
М'яса для добрих людей».
Олені-красені —
Жирні, прудкі —
Скачуть і там, і тут…
Раптом виходить назустріч йому
Вільний стрілець Робін Гуд.
Не один день змарнувала в чеканні дочка шерифа, сподіваючись одержати хоч якусь звістку від балакучого мідника. Але так нічого й не дочекавшись, вона, нарешті, вирішила, що її посланець не зміг розшукати розбійника. їй навіть на думку не спадало, що Мідл уже встиг прижитися в лісі і, насвистуючи бадьорі мелодії або розмовляючи з ченцем Туком, править леза мечів та точить гостряки стріл для всієї ватаги Робіна.
Тим часом шерифівна згадала ще про одного чоловіка — ноттінгемського чинбаря, на прізвище Артур Бленд, який уславився перемогами на багатьох турнірах. Він завоював чимало хороших стрілецьких призів, але по-справжньому неперевершений був у рукопашній боротьбі та в паличнім двобої. Три роки підряд Артур Бленд незмінно клав на землю усіх своїх супротивників, аж поки в одній наизапеклішій сутичці Ерік Лінкольн вибив йому ребро. Проте й після цього він зберігав за собою славу непереможного бійця на палицях, і жоден сквайр Ноттінгемшірського графства не зважувався зупинити на дорозі хороброго Артура.
Важенний дрюк, товстенний дрюк
Він на плечі носив,
І, мов траву, отим дрючком
Він ворогів косив.
Так мовиться у старовинній пісні про його казкове багатство.
«Ось хто мене не підведе!» — вирішила подумки шерифівна й, покликавши Артура до себе в будинок, намовила його спіймати Робіна Гуда.
Доручення сподобалось Артуру. Його тішила думка, що тепер він зможе серед білого дня поганятися за королівськими оленями, а не скрадатиметься за ними при місячному сяйві. Королівському ж лісникові, який наскочить на нього, він скаже сміливо: «Я прийшов сюди у королівських справах!»