І чинбар весело подався виконувати своє доручення, хоч його значно більше цікавила не двонога дичина, а мишасті заповідні олені. Саме ця цікавість і примушувала лісників ні на мить не зводити з нього пильного ока, бо в домі Артура завжди було вдосталь м'яса, схожого на оленину більше, ніж дозволяв королівський закон. Що ж до розбійників, то славний чинбар не мав на них ніякого гніву. Навпаки, в душі він навіть заздрив їхньому привільному життю.
Та хоч Артур, йдучи до лісу, і не боявся зустрічі з молодцями Робіна, проте шерифівна все ж таки помилилася, обравши його своїм посланцем. А чому, ви зараз побачите самі.
Поклавши в торбу шмат хліба та пляшку вина, перекинувши через одне плече добрий лук, а через друге сагайдак з стрілами, Артур швидкою ходою віддалявся од міста. В руках у нього була товста й довга палиця, а на голові капелюх, пошитий із сириці, складеної втроє. Цей головний убір був такий міцний та твердий, що від нього відскакували мечі.
Артур марно не гаяв часу і, як тільки вступив з осяяної сонцем розпеченої дороги під прохолодну тінь лісу, одразу почав обережно скрадатися, вишукуючи дичину.
Трапилось так, що цього ж самого ранку Робін Гуд послав Маленького Джона в сусіднє село купити кілька пар зеленого одягу для нових членів своєї ватаги. Зима була не за горами, і на цю справу виділили чималу частку грошей, привезених з королівського турніру. З таким же дорученням, якщо пам'ятаєте, трохи раніше ходив у Бернесдейль Вілл Пурпуровий, але, нічого не купивши, ледве сам виніс ноги. Тепер випало йти Маленькому Джону. Заради компанії Робін провів його до «Семи оленів», тієї самої корчми, у якій він зовсім недавно так дотепно покепкував з мідника Мідла.
В корчмі друзі випили на щастя по кухлю свіжого прохолодного пива, і Маленький Джон подався в дорогу.
Почекавши трохи, поки Джон зникне за поворотом, Робін неквапливо закрокував узліссям і раптом уздрів Артура Бленда. Чинбар терпляче підкрадався до оленя, який самотньо пасся на галявці.
«Клянусь раєм і пеклом, — мовив Робін у думці,— передімною — найзапекліший браконьєр! І він ганяється за м'ясом, яке належить тільки нам та королю!»
А слід сказати, що Робін і його друзі, довгий час полюючи в королівських заповідниках, стали вважати себе законними співвласниками всієї дичини, яка водилася в довколишніх лісах.
«Ні, ні,— додав Робін, — треба поглянути, чим усе це скінчиться. Не буде дива, якщо під отією шапкою з коров'ячої шкури ховається довершений негідник».
І він почав перебігати від дерева до дерева, підкрадаючись до Артура з такою ж обережністю, з якою Артур підкрадався до оленя.
Так тривало доти, аж поки чинбар майже впритул наблизився до оленя й намірився розтягнути лук, щоб пустити своїй жертві під лопатку смертоносну стрілу. Але саме в цю мить Робін ненароком наступив на суху гіллячку, яка гучно хруснула під його ногою і примусила Артура різко обернутися.
Побачивши, що його викрито, Робін сміливо виступив з-за дерева й упевненою ходою пішов до незнайомця.
Стій! — закричав він, — Опусти зброю! Що ти за один, коли наважуєшся з таким нахабством вештатися тут? Скажу одверто — дуже ти скидаєшся на злодія, який прийшов красти королівського оленя.
Не твоє діло, на кого я скидаюсь! — відповів Артур Бленд. — А хто такий ти, що наважуєшся так зі мною розмовляти?
Про це ти зараз дізнаєшся! — мовив Робін, — Я сторож цього лісу! І королю відомо, що я охороняю тут його оленів. Отже, я мушу тебе затримати.
А скажи, друже, у тебе є помічники? — спокійно запитав Артур, — Бо не народився ще той, хто міг би затримати мене сам один.
Помічників у мене більше аніж досить, — відказав Робін, — Ось добрячий тисовий лук, а ось, при боці, гострий крицевий меч. Але для тебе, голубе, вистачить і дубового дрюка. Дай мені кілька хвилин, і я з задоволенням виб'ю з твоєї макітри усе нахабство.
Обережніше, друже! Гучними словами не вб'єш навіть миші, не кажучи вже про оленя, який встиг забігти казна-куди, поки ти тут репетував. Обирай собі зброю. Твій меч не страшніший для мене за соломинку, так само як і твій лук та стріли, бо ти скопитишся від першого мого удару.
Люди добрі, — гнівно вигукнув Робін, — чи бачили ви такого нахабу?! Ну гаразд, я ж тебе зараз навчу пристойності!
Він гарячково скинув пояс з мечем, пожбурив просто на землю свій лук і одним ривком видер з корінням молоде деревце, яке першим потрапило під руку. Мисливський ніж швидко докінчив справу, чисто обчухравши гілля.
Давай починай, хлопче! — мовив Артур Бленд, коли Робін приготував собі зброю. — І нехай мене забере чума, коли я не вичиню твою шкуру краще, ніж шкуру теляти на чоботи!
Зажди, — відгукнувся Робін, — здається, мій дубець
довший за твій. Давай їх зрівняємо, перш ніж ти спробуєш вичинити мою шкуру.
А мені це зовсім байдуже, — відповів хоробрий Артур, — В мого дубця цілком достатня довжина, в чому ти дуже скоро переконаєшся. Вісім з половиною футів, за один раз збиває з ніг бичка, — чинбар змахнув кийком над головою, — сподіваюся, що те ж саме чекає й тебе.
По цьому вони поплювали на долоні, міцно взялись за кийки і стали повільно кружляти один навколо одного, шукаючи вразливого місця.
Та сталося так, що Маленькому Джону цього дня дуже пощастило. По дорозі до села він зустрів торговця, в якого завжди купував одяг, і коротко сказав, що йому треба. Торговець охоче пообіцяв привезти все потрібне в ліс на початку наступного місяця. Виконавши доручення, Маленький Джон з насолодою повернувся під прохолодний захисток лісу й швидко подався тією стежкою, по якій щойно проходив Робін Гуд.
Раптом до його вушей долинули сердиті голоси. Один з них, безперечно, належав його ватажкові.
Слово честі, — буркнув під ніс Маленький Джон, — це Робін зчепився з кимось із королівських людей! Треба поглянути, як вони лоскотатимуть один одному ребра.
І він теж, ховаючись за деревами, обережно підкрався до галявки, на якій Робін і чинбар Артур кружляли з палицями в руках, сердито поїдаючи один одного очима, мов два розлючених пси.
Ха! Цікава картинка! — знову пробурмотів Джон, який любив паличні двобої понад усе на світі і був лісовим чемпіоном з цього виду спорту. Він тихенько заліз під густий кущ, як тоді, коли Робін нахвалявся провчити Вілла Пурпурового, і, нишком посміюючись та ляскаючи себе по стегнах, приготувався дивитися захоплююче видовище.
А подивитися і справді було на що. Джон то душився од сміху, то затамовував подих, стежачи, як двоє сильних звитяжців вимахують кийками, — довшими за зріст людини і завтовшки як їхні руки. Вони то зближались, то відступали один перед одним, але ніхто не зважувався завдати першого удару.
Нарешті Робін не витримав і зробив блискавичний випад. Гуп! Його дрючок з такою силою опустився на голову супротивника, що в того з-під капелюха заюшила кров. Проте чинбар, здавалось, навіть не відчув цього і тут же — бах! — відповів Робінові ще дошкульнішим ударом. Бійка почалася Удари сипалися градом, хоч мало з них досягало мети, бо ще в повітрі вони зустрічали контрудари. Довкола немов розлягався гучний барабанний бій, а дубова кора сипалась густіше, ніж у самій чинбарні Артура.
Так вони тупцювались і тупцювались, вдавлюючи п'яти глибоко в грунт, щоб не ослизнутись, і землю під ними неначе зорала пара роботящих волів. Не менше години їх палиці мелькали в руках, мов ціпи над снопами, і що далі, то дужче обидва звитяжці дивувалися вправності один одного.
А Маленький Джон під захистом куща ледве стримувався, щоб не закричати з щирого захоплення.
Нарешті Робін спромігся почастувати свого супротивника таким ударом по голові, який напевне б звалив бугая. Проте капелюх Артура з потрійного шару сириці добре прислужився господареві: палиця ковзнула по ньому, і Артур відбувся лише хвилинним запамороченням. Щоправда, спершу він поточився назад, але все ж таки устояв на ногах. Робін затримав палицю, занесену для нового удару, та зробив це на своє нещастя, бо чинбар блискавично прийшов до тями й так торохнув його по ребрах, що він тільки блиснув п'ятами й покотився по траві.
Зупинись! Зупинись! — зібравши рештки сил, закричав Робін. — Зупинись, і я дозволю тобі вільно розгулювати в лісі!
Цим я завдячуватиму своєму дубцеві, а не тобі,— спокійно мовив Артур.
Гаразд, гаразд, нехай буде й так. Але прошу, скажи, як тебе звати і хто ти такий. Я люблю знайомитися з хлопцями, які можуть завдавати таких нищівних ударів.
Я чинбар, — відповів Артур Бленд, — і вже багато років працюю в Ноттінгемі. Якщо коли-небудь завітаєш до мене з шкурами, обіцяю вичинити тобі товар дурно, без ніякої плати.
Не говори про це, — скривившись, мовив Робін. — Сьогодні ти добряче вичинив мою власну шкуру. Але в цьому лісі є й інші, і я 6 дуже хотів, щоб ти спробував зробити те ж саме з ними. Слово честі, ти не пошкодуєш, якщо кинеш своє ремесло і підеш зо мною. Це кажу тобі я, Робін Гуд!
О, з великою радістю! — вигукнув Артур, гаряче стискаючи Робінові руку. — Тільки от біда — я зовсім забув, чого прийшов у Шервудський ліс! Мене послала сюди одна особа з шерифового дому, щоб зловити тебе!
З цим же приходив сюди один мідник, а зараз він у нашій ватазі,—усміхнувшись, промовив Робін.
Оце справді новий спосіб поповнювати ватагу! — вигукнув чинбар і голосно зареготав, — А не скажеш мені, Робіне Гуде, де зараз Маленький Джон? Я дуже хотів би його бачити. Адже він мені родич по матері.
Я тут, Артуре! — почувся басистий голос, і Маленький Джон клубком викотився з-під куща на густу шовковисту траву. На очах у нього виступили сльози; од сміху він так знесилився, що тепер навіть не подужав звестися на рівні ноги.
Побачивши Маленького Джона, вражений чинбар підскочив до нього і, допомігши йому підвестись, міцно обняв за шию. Два велетні довго плескали один одного по спинах, радіючи несподіваній, але бажаній зустрічі.
Ну, брате! — мовив Маленький Джон, переборовши нарешті приступи сміху, — Од самого народження я не бачив такого удару. Ти пожбурив його, наче кеглю!
А ти радієш, що він мене так уперіщив по ребрах? — з серцем запитав Робін.
Ні, що ти, отамане! — відповів Маленький Джон, — Але я оце вдруге спостерігаю тебе у бою з-під куща і не можу стримати свого захоплення. Слово честі, тобі нема чого червоніти, бо це ж сам Артур Бленд — чемпіон Ноттінгема! Супроти нього треба виставляти не менше двох-трьох чоловік.