Ані слова більше! — вигукнув Робін, скочивши на ноги, — Я знаю одне, що сьогодні зробив чудесну справу, залучивши до ватаги прекрасного бійця на палицях. А кілька синців та гуль — невелика платня за такий скарб. Дозволь іце раз потиснути тобі руку, Артуре! А тепер ходімо за тим оленем, якого я тобі перешкодив уполювати.
— Завжди готовий! — відповів Артур. — Гайда, брате Джоне. Віднині хай к бісу ідуть діжки з дубильним розчином та смердючими коров'ячими шкурами! Мені також хочеться дихнути свіжим повітрям, і я до самої смерті не розлучуся з вами!
Розділ шістнадцятий
ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СЕРА РІЧАРДА ЛІ
Привітно мовив лицар,
Шляхетний і простий:
— Щасти, о Робіне, тобі
І ватазі всій твоїй!
Минуло кілька місяців. Над Шервудським лісом запала довга зимова тиша. Але Робін Гуд із своїми друзями не втрачали бадьорості і вигадували безліч розваг, збираючись навколо палахкотливого вогнища перед печерою. Чернець Тук тим часом збудував собі поблизу капличку і преспокійно оселився в ній з своєю зграєю собак.
Зима нарешті скінчилась, і від неї не лишилося й гадки. Встигла розквітнути й згаснути благодійна весна. Йшло друге ліго перебування Робіна Гуда в лісі. А королю, шерифу та єпіскопу й досі не вдавалося зловити розбійників, які, гуляючи на волі, набиралися буйних сил. Ватага зростала з кожним днем, поповнюючись відбірними людьми. До неї прилучилися такі молодці як Артур Бленд та Давід з Донкастера, відомий чоботар і заводій на всю округу. Тепер під командою Робіна Гуда перебувало не менше ста сорока чоловік. З них утворилося сім загонів, очолюваних сімома найхоробрішими розбійниками, помічниками Робіна. Лісовики, як і раніш, спорожняли гаманці багатіїв, допомагали бідним, а вечорами бенкетували, ласуючи королівською олениною. Невловимість розбійників доводила сухореброго шерифа Ноттінгема до шаленства.
Цей служака й справді був би втратив свою посаду, якби не помер король Генріх II і його місце не заступив Річард Левине Серце.
Порадившись між собою, Робін Гуд і його друзі вирішили шукати ласки нового короля, заприсягтись йому на вірність і попроситись у королівські лісники. З цією метою до Лондона було послано Вілла Пурпурового, Вілла Стютлі та Маленького Джона. Вони мали насамперед знайти Маріан і через неї передати послання королеві. Проте посланці хутко повернулися з невтішною звісткою. Нового короля в Лондоні не було, він вирушив у хрестовий похід, а з принцом Джоном, його братом, краще не мати ніяких справ, бо це хитра, жорстока й підступна людина. Усе, що становило легку здобич, він прибирав до своїх рук. Не один маєток перейшов у його власність, в тому числі й маєток графа Хантінгдона, батька Маріан, давнього ворога Робіна, який нещодавно помер.
Маріан опинилась у скрутному становищі. Вона не тільки втратила маєток, але й позбулася заступництва королеви. Бідолашній сироті надокучав своїми настирливими залицяннями підступний принц Джон. Бачачи беззахисність дівчини, він замислив викрасти її і відвезти в один із своїх замків.
Робін Гуд і гадки не мав про нещастя дівчини, хоч друзі й переказували йому, що принц захопив Хантінгдонський маєток. Проте доля Маріан весь час турбувала його, і серце Робіна не знало спокою. Він ні на мить не переставав думати про дівчину з дня незабутніх змагань у Лондоні.
Та ось одного ранку на початку осені, коли золотяться краєчки листу і набрякають достиглі каштани, а весь неозорий простір лісу виповнюється пахощами квітів та стиглих ягід, Робін Гуд ішов у глибокій задумі вздовж невеличкої галявки. Незважаючи на те, що думками він був з Маріан, мир і спокій навколишнього світу передались і йому. Табунець оленів, що безтурботно пощипував траву на протилежному боці галяви, не збудив у нього великого інтересу.
Проте за якусь мить ця мирна лісова картина змінилась на його очах. Із-за дерев блискавкою вихопився величезний олень, і купка лагідних самиць з жахом метнулась врозтіч. Оскаженілий звір, змірявши нестямним поглядом розшитий золотом зелений плащ Робіна, нахилив голову і навалом посунув на юнака. Натиск був такий шалений і несподіваний, що Робін навіть не встиг накласти стрілу на тятиву лука. Він стрибнув за дерево і схопився за зброю, а розлючений звір з страшною силою врізався в стовбур і відкотився геть. Дерево здригнулося й обдало Робіна рясним дощем листу.
Гай, гай, мій друже, добре, що ти стугонув не мене! — зауважив Робін, ладнаючи стрілу, — Не заздрю тому, хто під такий настрій зустрінеться на твоєму шляху.
Та не встиг ватажок закінчити своїх слів, як звір крутнувся на місці і вп'явся хижим поглядом у кущі на протилежному боці галявини. Там чиясь ніжна рука розсувала віти, і з-поміж них виринула струнка постать пажа. Це була Маріан. Вона знову повернулася до зеленого лісу.
Дівчина й гадки не мала про те, що на неї дивиться пройнятий жахом Робін та чатує в нестримній люті олень.
Маріан опинилась якраз навпроти звіра, і Робін не зважився пустити стрілу. Власний лук дівчини теліпався у неї за плечима, а меч її був безпомічний проти такого ворога. Ось вона помітила звіра, і губи її округлились, ніби вона збиралася наполохати його свистом.
Бога ради, леді! — вигукнув Робін, але слова його застряли в горлі.
Звір люто засопів і метнувся до цієї нової привабливої жертви, метнувся так раптово і з такої близької відстані, що про захист годі було й думати. Маріан відскочила, але звір зачепив її рогом і збив з ніг. Олень зупинився, обернувся до жертви і, нагнувши голову, приготувався пришпилити дівчину до землі. Безжальні роги вже нависли над Маріан, а вона, бліда й спантеличена раптовістю нападу, силкувалася підвестись і витягти свого меча. Хвилина — і було б уже по всьому.
Та ось пролунав різкий голос Робіна.
Лежи, Маріан! — крикнув він, і дівчина інстинктивно скорилася наказу. Цієї ж миті, свиснувши над самісінькою її головою, стріла Робіна з убивчою силою вп'ялась межи очі оскаженілій тварині.
Велетень заточився і, мов підкошений, упав на знепритомніле тіло дівчини.
За хвилину Робін був біля Маріан і відтягнув важезну тушу оленя. Потім він підхопив дівчину на дужі руки й хутко поніс до струмка, який зрошував долину. Тремтячи від думки, що Маріан уже мертва, він незграбно плюснув їй в обличчя водою. Але ось у бідолахи задрижали вії, і юнак, ледь стримуючи сльози радості, посилив свої намагання повернути її до життя. Невдовзі дівчина легенько зітхнула:
Де я? Що зі мною?
Ти в зеленому лісі, мила дівчино. Бач, які з нас погані хазяїни, — так неласкаво тебе зустрічаємо.
Маріан розплющила очі й сіла.
Здається, ви врятували мене від вірної смерті, сер. Та ось вона впізнала Робіна, і сяюча усмішка заграла на дівочому обличчі. Голова її безсило впала на груди Робіна. Тремтячи всім тілом, Маріан ледь чутно мовила: О, це ти, Робіне. Я, я. Дякувати богові, я був поблизу і зміг вчасно прийти тобі на допомогу, — в голосі Робіна звучало глибоке хвилювання, — Клянуся, люба моя Маріан, що вже ніколи не відпущу тебе від себе.
Кілька хвилин панувала мовчанка. Дівчина все ще довірливо тримала голову на грудях юнака, а він. опам'ятавшись, раптом вигукнув:
Боже, яка ж погана з мене сестра милосердя! Я навіть не поцікавився, чи цілі в тебе ребра.
Цілі, цілі,— відповіла Маріан, схоплюючись на ноги, щоб довести правдивість своїх слів. — Отак знепритомніти через якусь дурницю! Ходімо звідси.
Ні, не це я мав на увазі,— заперечив Роб. — Куди нам поспішати? Краще розкажи мені про себе і про те, що нового в Лондоні.
Дівчина розповіла йому, як принц захопив землі її батька і як він обіцяв повернути їх лише тоді, комі вона зважить на ного залицяння. Але вона знала, що принц готує зле для неї, би водночас він домагався руки принцеси.
Оце, Робіне, і все, — закі ічила вона просто. — Ось чому я знову перебралася на пажа і прийшла до тебе в зелений ліс.
Робін аж мінився з лиця, слухаючи про поневіряння Маріан, і ще міцніше стискав держак свого меча.
Клянуся оцим мечем — подарунком королеви Елеонори. що має захищати всіх жінок: віднині вже ані принц Джон, ані його посіпаки ніколи тебе, мила, не скривдять.
Так Маріан повернулася до зеленого лісу. Ватага радо привітала гостю і присяглася їй на вірність, а мила дружина Алана Дейля доклала всіх зусиль, щоб створити дівчині справді домашнє оточення.
Цей знаменний день був багатий на пригоди в Шервуд- ському лісі, а тому варт згадати про випадок, що спричинився до подальших подій.
Тоді, коли Робін і Маріан зіткнулися в лісі з оленем. Маленький Джон, мірошниченко Мач та Вілл Пурпуровий вирушили до битого шляху на Бернесдейль, аби вистежити якогось поважного лицаря чи гладенького святого отця, чиї гаманці потребували полегшення.
Невдовзі на Вотлінг-стріт, — так звали той битий шлях, що простягнувся від Дувра в Кенті до Честера, — вони побачили самітного лицаря, який, понуривши голову і байдужий до всього на світі, їхав верхи на конячині.
Диви, яке опудало! — звернувся Маленький Джон до своїх товаришів, — Одначе в приказці мовиться, що зовнішність часто оманлива. Тож нехай їздець на шкапині буде сьогодні нашим гостем.
Одяг на вершникові був лицарський, але старий та подертий і висів мішком. Забрало цього вояки було насунуте на самі очі, а голова схилилася до грудей; одна нога ледве трималася у стремені, а друга безпомічно звисала в повітрі. Виснажена, мов кістяк, шкапина ледве переставляла ноги.
Маленький Джон підійшов до лицаря і звелів йому зупинитись; адже не завжди можна покладатись на зовнішність людини, щоб вирішити, чи є в неї гроші.
Вклонившись, Маленький Джон чемно запросив незнайомця погостювати в них у лісі.
Мій господар збирається сьогодні пообідати разом з вами, — мовив Маленький Джон, — і ось уже три години голодний очікує вас, сер.
Не можу, любий друже. — ввічливо відповів лицар, — У мене горя хоч відбавляй, і мені не до бенкетів. А втім, я вдячний вашому господарю за виявлену до знедоленої людини ласку. Хто він?
А хто ж, як не Робін Гуд, — випалив Маленький Джон і взяв коня гостя за вуздечку.