І чого 6 ото я гарячкував, добродію, — осадив його запал Мач. — Спершу треба піймати, потім вішати. А от мені зараз заманулося позичити у вас нашого давнього друга.
Промовивши ці слова, Мач ударом гострого мисливського ножа розсік вузли, які стягували руки в'язня, і Стютлі легко зіскочив з візка.
Зрада! — заверещав шериф, посинівши з люті. — Ловіть бандитів!
Він з тупою злістю увігнав у боки коневі остроги і кинувся вперед. Звівшись на стременах, шериф скільки мач сили замахнувся мечем над головою Мача.
Проте його колишній кухар вправно сковзнув під коня і виринув по другий бік, а страшна зброя з свистом розітнула повітря, навіть не зачепивши хороброго розбійника.
Не вийде, сер! — вигукнув Мач. — Мабуть, доведеться позичити у вас ще й меча для мого друга.
І він так же вправно вихопив зброю з шерифових рук.
Ось маєш, Стютлі! — крикнув колишній кухар. — Шериф позичає тобі свого власного меча. Ставай спиною до мене, і ми розтлумачимо цим жевжикам, почім куль груш.
Тим часом солдати, отямившись після хвилинного збентеження, пішли у наступ. Та лісовики теж не дрімали. Нараз пролунали гучні звуки ріжка — звуки, що завжди нагонили на солдатів жах, а розбійників скликали до гурту. Робін та його хлопці, поскидавши верхній одяг, сміливо рвонулися вперед:
Локслі! Локслі! Перемога! Порятунок!
За хвилину розпочався запеклий бій. Солдатів шерифа і на цей раз охопила паніка, проте бились вони завзято, вирішивши дорого продати визволення Вілла. Шаленіючи, напосідали вони па щойно вирвану з їх рук жертву, на Мача, на прочанина. Лісовикам ледве вдалося навальним натиском прорвати кільце оточення і пробитись на допомогу товаришам. Діялось щось неймовірне. Ранам та синцям уже ніхто й не дивувався. В цій сутичці не знайшлося байдужих. Більшість міщан, що вже давненько таїли ненависть до шерифа і симпатизували Робіну, не лишались осторонь, а допомагали втікачам. І поміч їхня була як ніколи доречна.
Ціною великих зусиль Робін пробився крізь натовп до шибениці і зробив це вчасно: двоє солдатів, видершися з списами на візок, лаштувалися напасти звідти па прочанина та Вілла Стютлі.
Сильним, несхибним ударом меча Робін вибив списа з рук одною нападаючого, а другому влучною стрілою пробив горло.
Хаії щастить тобі, отамане! — вигукнув на радощах Вілл Стютлі. Не сподівався вже зустрітися з тобою.
Перемога! — ревнула в один голос ватага, і солдати шерифа, ледь живі з ляку, почали відступати. Однак це ще не була перемога, бо солдати відступали організовано до східної брами, заманюючи туди сміливців, щоб потім оточити їх з усіх боків. Проте і тут вони прорахувались. Намір атакуючих був зовсім інший. Вони лише вдали, що підуть крізь найближче розташовані ворота, і цим збили солдатів з пантелику. Самі ж вони раптово повернули до західної брами, яка й досі перебувала в руках Артура Бленда.
Такий маневр лісовиків був незрозумілий, і люди шерифа раділи, як діти, вважаючи, що цього разу їм пощастило загнати ворога в пастку. Солдати кинулись були слідом, але лісовики швидко зникли за ворітьми і перейшли міст під наглядом Артура Бленда.
На п'яти відступаючим насідали солдати. Артур не встиг навіть зачинити брами і розвести моста. Зробивши своє діло, він кинув ключі і приєднався до товаришів. Вийшовши за межі міста, ватага подалась до лісу.
Попереду лежав добрий шмат дороги.
Проте сміливці трималися мужньо. Раз по раз вони оберталися і зливою стріл стримували переслідувачів.
Стютлі був у самій гущавині бійців і бився за двох. Малий прочанин також був тут, проте участі в боротьбі не брав, а все тулився до Робіна Гуда та бурмотів щось собі під ніс, ніби молився.
Ось Робін приклав до рота уславленого ріжка, щоб просурмити збір, але цієї ж миті ворожа стріла пробила йому руку. Прочанин зойкнув і рвонувся до ватажка.
Шериф, що був поблизу, теж помітив рану Робіна Гуда и аж скрикнув на радощах.
Ха! Тепер ти не скоро стрілятимеш, розбійнику! — вигукнув він.
Стережись, друже! — почувсь у відповідь голос Робіна, який, перемагаючи біль, ладнав стрілу. — Я приберіг одненьку для тебе. Ось маєш!
З цими словами він пустив у голову шерифові свою несхибну стрілу. Шериф у смертельному переляці впав ницьма, але не досить швидко, щоб уникнути помсти. Стріла зрізала пасмо волосся па маківці шерифа і, якби пройшла трохи нижче, то, напевне, спровадила б його світлість на той світ. Коли шериф упав, то це на якусь мить розладнало лави переслідувачів, і Робін та його хлопці змогли відірватись од них.
Прочанин, увесь тремтячи, витяг носовичок, щоб пов'язати рану Робіну, та ватажок, забачивши його тендітну ручку, здригнувся і, рвучко обернувшись, зірвав з юнака каптур.
Маріан! — вигукнув він. — Ти тут!
Це була справді Маріан. Це вона допомогла врятувати Вілла. Дівчина, що мужньо трималась у найскрутніші хвилини бою, зараз схилила голову, ніби в чомусь завинила.
Я не могла інакше, Робе, — сказала вона просто. — Я знала, що ти не пустив би.
Їхню розмову порушив Вілл Стютлі.
Боже милосердний, ми в пастці! — вигукнув він, показуючи на вершину гори, куди вони всі поспішали.
Там із-за похмурих мурів замку з галасом висипав цілий загін воїнів, озброєних списами та сокирами. Зраділий шериф нараз поновив переслідування.
О леле! — вигукнула Маріап, — Ми загинули!
Тримайся, серденько! — втішав дівчину Робін, міцніш пригортаючи її до себе. Але і в нього стислося серце, коли він озирнувся навколо, шукаючи виходу з цього скрутного становища.
О! Що ж то бачать його очі? На чолі загону, який ішов їм назустріч, був Річард Лі. Він усміхався і збуджено махав рукою.
Гуде! Гуде! — вигукував Річард Лі,— Тримайся! Ми йдемо на підмогу!
Чи може бути більш хвилююче видовище, а чи звуки, солодші за ці? З криками радості кинулись лісовики назустріч своїм визволителям, і незабаром уся ватага знайшла захисток за мурами замку. Міст заскреготав і звівся, брязкаючи ланцюгами. Гуп! — і важчезна брама зачинилася перед самим носом шерифа. Обличчя служаки перекосилося з люті, а очі налилися кров'ю.
Розділ двадцять перший
ЯК СЕР РІЧАРД ЛІ ПОВЕРНУВ СВІЙ БОРГ
— Ти зрадник — загорлав шериф.
— Розбійників ховаєш!
Він ворог лицарів усіх
Закон ти незважаєш!
Відчиніть! — ревнув шериф до вартового, — Ім'ям короля наказую, відчиніти— А хто ти такий, щоб покрикувати на моїх підлеглих? — почувся владний голос, на вежі з'явився Річард Лі.
Ти знаєш мене добре, зраднику — лютував шериф, — Передай у мої руки ворогів короля, яких ти взяв під захист.
Добродію, — спокійно відповів йому лицар, — Я певен, що зробив сьогодні добре діло, і зробив я його на своїй власній землі, на яку ви зараз незаконно вдерлися. За свої дії я відповідатиму тільки перед королем. Хай захистить його господь!
Красно говориш, нахабо! — загорлав шериф, остаточно втрачаючи владу над собою, — Я теж служу королю, і якщо ці злочинці не будуть видані мені негайно, я штурмом заволодію замком і спопелю його.
Ви краще покажіть мені свої повноваження, — сказав сер Річард коротко.
Вистачить і мого слова! Слова шерифа Ноттінгема.