Ні, не треба мене проводити далеко, — запротестував шериф.
А я не хочу втрачати приємності побути ще трохи у вашому товаристві,— відповів Робін, — іншим разом може не трапитись такої нагоди.
Він узяв шерифового коня за поводи й повів його глухою стежкою, що звивалася серед густих кущів. Так вони довго продирались крізь зарості, поки вийшли на вторований шлях.
А тепер бувайте здоровенькі, любий шерифе, — сказав Робін, — і коли вам знову закортить обібрати якогось блуд ного сина, ви пригадайте, як купували худобу поблизу Геймвелла. І коли найматимете нового слугу, гарненько придивляйтесь до нього, щоб потім вам самим не довелося йому прислужувати.
По цій мові він стьобнув присадкуватого коня свого гостя, і шериф потрюхав дорогою до Ноттінгема.
Так розповідається у старовинних баладах про те, як шериф утратив трьох добрих слуг, а потім знайшов їх знову. Ці балади й понині живуть у народі.
Розділ шостий
ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ ВІЛЛА ПУРПУРОВОГО
Підскоком хлопець виступав
Стежиною в'юнкою,
У пурпуровому вбранні
І з піснею дзвінкою.
Одного погожого ранку, невдовзі після того, як розбійники провчили гоноровитого шерифа, Робін Гуд і Маленький Джон йшли собі повагом стежкою, що вела до узлісся. Це було недалеко від тієї самої кладки, де колись між ними сталась пам'ятна сутичка, і друзі, неначе змовившись, спрямували свою ходу до струмка, щоб напитися свіжої води та трохи спочити в затишку тінистих кущів. Ранок обіцяв пекучий сонячний день. Дорога пересохла й потріскалась навіть біля струмка, який тепер ще більше вабив до себе своєю прохолодною течією.
Обабіч курного битого шляху простягались широкі лани ячменю, що встиг уже вигнати ніжне молоде стебло. Тільки поминути ці лани — і враз починається ліс: могутні дуби, граби та буки, біля підніжжя яких сором'язливо проглядають скромні фіалки, обдаровуючи подорожніх своїми життєдайними пахощами. Трохи вище кладки, на дзеркальному невеличкому плесі, плавало три квітки водяної лілеї, а серед конюшини, яка пишним килимом вкривала протилежний берег, задоволено гула працьовита бджола. Довкола розливався такий мирний та радісний спокій, що друзі полягали горілиць на землю і, не бажаючи порушувати тиші, мовчки стежили за хмарками, які гналися одна за одною в голубій високості.
Раптом з стежки до них долинули чиїсь бадьорі кроки й веселий свист, нібито йшов сам володар усього світу, а світ був створений тільки для того, щоб весело насвистувати, ходячи по ньому; та нараз свист урвався, і натомість залунала грайлива пісенька.
Нічого не скажеш, весела пташка! — промовив Робін, — водячись на лікоть. — Давай полежимо тихенько та перевіримо, чи й у гамані в нього так легко, як на серці.
Друзі принишкли й за мить побачили якогось незнайомого юнака. На ньому було пурпурове шовкове вбрання і хвацько зсунутий на потилицю дорогий капелюх з закрученим півнячим пером. Починаючи від цього пера й кінчаючи шовковими панчохами на ногах, — усе сліпило очі своїм ясно- червоним кольором. При боці у незнайомця висів добрячий меч, піхви якого були оздоблені карбованими зображеннями відважних лицарів та засмучених дам. Довге русяве волосся кучерями спадало йому на плечі, як у дівчат-школярок. Юнак ішов пританцьовуючи, ніби пустотливе дівча.
Роздивившись його як слід, Маленький Джон стиха засміявся.
Ай справді весела пташка! — повторив він слова Робіна й додав: — Хоча під тим яскравим пір'ячком нівроку міцно збите тіло. Поглянь, які в нього пружні та стрункі ноги. А які м'язисті плечі, які сильні руки під гаптованим золотом плащем! Запевняю тебе, цей жевжик принагідно може блискуче попрацювати розцяцькованим мечем.
Дурниці,— заперечив Робін, — це просто жіночий хвіст з королівського двору. Віддам свій лук за ламаний шилінг, якщо він не кинеться з ревом тікати, угледівши звичайнісіньку палицю. Залишайся тут під кущем і зараз побачиш, який я жарт устругну. Схоже на те, що в його шовковому гаманці грошиків більше, ніж будь-кому дозволено мати в Шервуді чи Бернесдєйлі.
По цій мочі Робін спритно вискочив із схованки й загородив дорогу червоному незнайомцеві. Той, як ми знаємо, ніскільки не квапився і ще був далеченько від місця, де спочивали друзі. Помітивши Робіна, він не прискорив і не уповільнив ходи, а безтурботно ішов собі далі, роздивляючись на всі боки, ніби його цікавило все на світі, крім Робіна.
Стій! — гукнув йому ватажок розбійників, — Чого ти прешся просто на людину, неотесаний лобуряко!
А чом це я мушу зупинятись, любий друже? — спокійно відповів незнайомець і вперше окинув поглядом Робіна.
Тому, що я наказую тобі зупинитись, — мовив Робін.
А хто ти такий? — ще спокійніше запитав незнайомець.
До мого імені тобі немає діла, — відказав Робін, — але знай, що я громадський збирач податків і розподілювач дзвінкої монети. Якщо в твоєму гаманці завелося грошей більше ніж треба, мій обов'язок — полегшити його, бо в тутешній місцевості є чимало достойних людей, яким цих самих грошей конче бракує. Отже, ласкавий джентльмене, прошу без зайвих розмов витягти свій гаманець, щоб я точно упевнив ся, скільки він важить.
На ці слова незнайомець відповів такою приємною усмішкою, ніби почув комплімент від знатної дами.
Ти, бачу, цікавий хлопець, — незворушно мовив він, — І говориш такі потішні речі. Якщо ти не скінчиш своєї мови, кажи далі, бо цього чудового ранку я нікуди не хочу поспішати.
Я сказав усе, що мені треба, і, гадаю, досить ясно, — відповів Робін, починаючи червоніти з гніву, — А коли не ясно, то можу розтлумачити інакше — тільки це буде не зовсім приємно для твоєї ніжної шкіри. То краще не опинайся та давай сюди гамана. Обіцяю по справедливості поділити все, що в ньому є.
Гай-гай! — вигукнув незнайомець, здвигнувши плечима. — Дуже шкодую, але не можу показувати свого гаманця першому-ліпшому зустрічному грубіянові, якому заманеться па нього подивитись. До того ж мені самому потрібен кожен мідяк, що у ньому лежить. Тепер прошу тебе — відступися з дороги!
Е ні, не діждешся! Коли ти зараз же не поступишся, я заговорю з тобою інакше!
Любий друже, — лагідно мовив незнайомець, — хіба я не вислухав терпляче все, що ти хотів сказати? Отже, я зробив усе, що обіцяв зробити. Сумління моє спокійне. А тепер мені треба йти далі. Тор-льо-льо-роль-льо-льо! — заспівав він, рушаючи з місця.
Стій, кажу тобі, стій! — закричав, гарячкуючи, Робін, бо знав, що Маленький Джон бачить усе це з-за кущів і, певне, аж душиться від сміху. — Зупинися негайно, бо я тобі швидко відчикрижу оті пишні кучері! — і він погрозливо замахнувся дрючком.
Ох-хо-хо! — з сумом мовив незнайомець і похитав го ловою, — Горенько ти моє. Доведеться-таки полоскотати мечем цього нахабу. А я ж віднині сподівався бути наймиролюбнішою людиною!
І, глибоко зітхнувши, він оголив свій блискучий клинок.
Облиш зброю, — сказав Робін, — таку гарну крицю не варто ламати об звичайнісінький дубовий дрючок, а це станеться від першого ж мого удару. Вибери собі в отому молоднячку такого дубця, як у мене, і тоді ми поміряємося силою.
Незнайомець розважливо поміркував — поспішати, очевидно, було не в його звичці — і зміряв Робіна поглядом від ніг до голови. Після цього він одв'язав піхви, поклав їх разом з мечем на землю, а сам неквапливо подався до молодого дубового гайка. Розсуваючи тонке пагіння та гілля, юнак уподобав міцне присадкувате деревце і, вхопившись за нього обома руками, не став зрізати, а щосили шарпонув на себе. Деревце висмикнулось із землі разом з корінням, неначе стеблина ячменю, і незнайомець пішов з ним назад, обчищаючи на ходу гіллячки з таким буденним виразом, ніби виривати дерева було для нього звичайнісінькою і найлегшою справою.
Маленький Джон бачив усе це із своєї схованки й ледве стримався, щоб не засвистіти з подиву.
Царице небесна, — буркнув він собі під ніс, — не хотів би я зараз бути на місці нашого ватажка!
На Робіна також справила враження неабияка сила незнайомця, проте він нічим не показав цього і не відступив ні на крок. Коли ж його супротивник став до бою, Робін тільки виставив свій дубовий дрюк і приготувався до захисту.
Того дня на березі лісового струмка усіх трьох чекала несподіванка. Ні незнайомець, ані Робін, ані Маленький Джон, який лежав за кущами, не сподівались, що саме так обернеться бійка. Попри всю його дивовижну силу й рідкісну витримку, незнайомець наразився на такого супротивника, який завдавав ударів з майстерністю справжнього лісовика. Робін, у свою чергу, також дуже скоро переконався, що незнайомця майже неможливо вразити, бо його неначе захищав суцільний дубовий паркан. А Маленький Джон, бачачи все це, тільки качався під кущами з безгучного сміху.
Шалено розмахуючи дрючками, бійці то наступали один на одного, то відступали, збиваючи з дерев зелене гілля та кору і намагаючись завдати противникові якнайдошкульнішого удару. Курява здіймалась над ними стовпом, і вони задихались від пилу.
Сторонній людині здалося 6, що ці два чоловіки намагаються добути вогонь, така густа хмара вже огортала місце побоїща. Робін тричі поцілив дрючком вирядженого в пурпурове юнака, і кожен удар був такий, що легко повалив би на землю трохи слабшого супротивника. А юнак вправився торохнути Робіна двічі, зате другим ударом мало не вибив з нього дух. Спершу Робіну припало по руках, та хоч дрючок лише краєчком черкнув по пальцях, проте мало не потрощив суглобів, так що Робін не міг підвести свою зброю. Поки ж він стрибав на місці з болю та, задихаючись у пилюці, сипав прокльонами, дрючок юнака ще раз розсік густу хмару куряви і влучив йому по ребрах якраз під пахвою. Робін перевернувся в повітрі, мов цурка, і гепнувся в куряву на дорозі. Проте, незважаючи на біль, він, неначе гумовий, одразу ж скочив на ноги і намірився знову розпочати атаку, коли в справу втрутився Маленький Джон.
Стій! — вигукнув він, умить викотившися з-під кущів і хапаючись за зброю незнайомця, — Стій, кажу тобі!
Що ти! — спокійно відповів незнайомець, — Адже я не збирався його бити, поки він лежав. Та коли вас там цілий виводок біля струмка, клич сюди всіх своїх жовторотих, я зумію і їм дати прочухана.
Клянуся оленями всього Шервудського лісу, цього не буде! — вигукнув Робін. — Ти гарний хлопець і справжній джентльмен. Я більше з тобою не битимусь, бо мені таки добре болять руки й ломить тіло. Відтепер ніхто в усьому лісі тебе навіть пальцем не займе.
Робін і справді мав досить-таки пом'ятий і зовсім не войовничий вигляд. Одяг на ньому забруднився, одна панчоха сповзла униз, оголивши коліно, рукава шкіряної куртки тріснули по швах, по обличчю струмками стікав піт, змішаний з пилюкою. Маленький Джон з усмішкою глянув на свого ватажка.
Бачу, бачу, шановний отамане, — мовив він, — наварив каші, та самому її довелося їсти. Давай я виб'ю з тебе пилюку.
Та з мене й так її добре вибили! — відповів Робін.-»