Минуло все літо, і тільки восени мені пощастило повернутись до Києва, додому.
До київського вокзалу поїзд підійшов удень, і я, не тямлячи себе, помчав стрімголов у ворота біля вокзалу, потім вулицями через усе місто до себе, на Печерськ. Я не оглядався довкола, не прислухався, про що розмовляють люди… Швидше, швидше додому! Серце в мене так колотилося, що, підіймаючись Госпітальною вулицею, я спинився, щоб притиснути на хвилину до нього долоню…
І ось уже видно здалека наш будинок. Він зовсім цілий. І ворота… Ніби все по-старому… Ось і наш другий поверх і двері нашої квартири… Нарешті! Я вже не хапався рукою за серце, хоч і чув, як воно стукало в грудях — тук-тук, тук-тук… Я тільки притулився обличчям до дверей і ніби заснув на одну хвилину… Потім я ледве знайшов сили постукати в двері. Кроки… Ні, це не бабуся… А хто ж?..
Відчинились двері. Я влетів у кімнату… Але чому тут Кривий? Чому за його спиною Вовчинська?
— Тобі кого?
Ох, цей гидкий, тоненький голос Кривого!
— До бабусі… Де вона?..
Вовчиха голосно зареготала. А Кривий, теж усміхнувшись якимсь скривленим ротом, взяв мене за барки, штовхнув за поріг і так копнув під спину ногою, що я полетів сходами вниз… Проклятий шпіц учепився в мій одяг і проволікся за мною через кілька сходів. Вони всі троє мстилися мені…
— Мерзотники! Гади!.. — кричав я, підводячись з брудних кам’яних сходів.
Звідкілясь вибігла бабуся, схопила мене за руку і потягла за собою.
— Боже мій! Боже мій! — промовляла вона.
Ми опинилися в напівтемній кімнатці.
І ось я знову вдома, і все зовсім не так, як було раніш, до фашистів.
Бабусю вигнали з нашої квартири і дали їй вогку кімнатку, в якій тільки половина вікна була над землею. А в наших кімнатах жила тепер Вовчиха… Треба обов’язково відплатити їм усім — і їй, і Кривому, і її шпіцу… Тільки як? Коли б зі мною були Юрчик і Ромка, ми придумали б…
А бабуся стала зовсім маленька, вся висохла. Тільки очі зробилися великі і виблискували, коли зона розповідала, озираючись на двері. Усе, усе змінилося… Навіть Ласун зробився похмурий, замислений і сердито кричав на мене: «Дурень! Дурень!» — так, наче я винен був у тому, що почалася війна і прийшли фашисти…
Та я вже був не маленький і добре знав, що все прикре і тяжке в житті минає, а радісне приходить неминуче. Але скільки я не ждав, а ніщо погане не забувалось, як це було раніше, і щодня було мені однаково тяжко. Я лежав на ліжку й не виходив з нашої кімнати цілими днями. Ніколи ще зі мною такого не бувало. То я й кількох хвилин не міг всидіти на місці. А тепер цілими днями я не виходив з хати. Одного разу я не витримав. Схопився з тапчана, де я лежав, і швидко почав обходити всі сусідні двори. Я шукав знайомих мені людей, шукав моїх товаришів чи учнів, з якими я хоч і не товаришував, але знав їх по школі.
Я знав помешкання багатьох учнів нашої школи, але нікого з них чи їхніх батьків я не заставав: всі виїхали на схід. На одному подвір’ї, здається, побачив здалека матір Гриші Мірошниченка. Я не приятелював з ним, але тепер я був би радий і йому. Проте ця жінка швидко зникла в під’їзді, і я вже не був певен, що то була мати Гриші.
«Всі, всі мої друзі виїхали кудись далеко. Вони там, у наших, а мені тут доведеться мучитися серед ворогів і чужих людей…» — думав я, нишпорячи по чужих подвір’ях.
Вулицею йшли машини. На них сиділи фашисти, і мені зовсім не хотілося ганятися за машинами й пробувати почепитися ззаду. Я знав, що і в трамваях можуть їздити тільки фашистські солдати й офіцери, а нам, місцевим людям, це заборонено.
Якось удень я пішов у кіно, в якому бував часто до війни. На дверях висів напис, що заходити до кіно можна тільки фашистам. Я бачив ще кілька таких написів: на деяких крамницях, на ресторанах, на автобусах… Що ж буде? Виходить, вони все хочуть забрати в нас… Коли б швидше повертались до Києва наші війська, і нехай би повернулось те життя, яким жили ми до війни.
Вже майже нічого не залишилося з речей у нашій кімнаті: бабуся все повиносила на базар, бо не було з чого жити. Вона вже хотіла продати й Ласуна, але я гаряче просив бабусю, щоб не продавала, присягався слухатись її в усьому. Мій улюблений папуга був на деякий час врятований. Але треба було мені щось думати: чи не можна було чимсь заробити собі на їжу. Про одяг ми вже тоді й не думали. Всі наші люди ходили в дранті, бо одяг був надто дорогий і ніхто з нас не спроможний був його купувати. Та й нащо він був нам? Фашисти могли б його забрати в нас задарма.
Часом, нудьгуючи, я ходив по сусідніх дворах. Я знав тут не тільки дітей, що вчилися в одній школі зі мною, але й усіх пожильців. Тепер тут жили якісь незнайомі люди, яких я вперше бачив. Більшість із них говорила не зрозумілою мені мовою. Мабуть, понаїздили з чужих і ворожих країн. А старі пожильці евакуювались.
Бабуся сказала мені, що зовсім недавно бачила Ромку в нас на подвір’ї. Я принаймні по двадцять разів щодня приходив під їхні вікна, і вони були зачинені, а на дверях висів замок.
Власне, з Ромчиним батьком я одного разу зустрівся…
Але спочатку я мушу сказати, що було зі мною раніш, коли я тікав полем від десантників, які вийшли з цукроварні. Я тоді прибіг на село і почав кричати, що з’явились фашисти і вбивають наших людей. Спочатку мені не повірили, але потім, почувши недалеко стрілянину з кулеметів і гармат, дуже стривожились. Голова сільради довго дзвонив кудись телефоном, потім сказав присутнім у сільраді людям, які нетерпляче чекали кінця його телефонної розмови:
— Так що, люди, мабуть, чи не війна й справді… Щось воно на кордоні скоїлося…
Якась дівчина, одвела мене до своєї матері, й там у них я залишився надовго, бо за кілька годин ми вже точно довідались, що почалася війна і що німці зовсім близько, бо всі ці села були розташовані недалеко від самого кордону.
В тієї дівчинки, що одвела мене до своєї хати, був ще малий братик — Василько. Другого дня він повів мене до своїх товаришів, і ми спочатку гуляли разом, а потім я запропонував піти на цукроварню й довідатися, що сталося з нашою кіногрупою. Невже їх усіх постріляли, як і дядю Антона?
Я розповів хлопчикам, як я бачив десант німців і як вони стріляли наших людей.
Хлоп’ята не повірили, проте згодились піти зі мною на завод роздивитись. Адже це було не дуже далеко. Незабаром ми вже були на цукроварні.
Завод був порожній. Робітників, що працювали на ремонті заводу, теж не було тепер. Навіть людей, що жили на території заводу чи поблизу й постійно працювали на заводі, не було ніде. Стара бабуся, яка нерухомо сиділа біля одного будиночка на рядні, розповіла нам, що всі люди після нападу фашистського десанту на завод спакувалися й на машинах та підводах кудись рушили. Зосталося кілька старих та хворих. Від них довідався я, що мало не всю нашу кіногрупу захопили фашисти. Що тепер з цими нашими людьми?
Ми довго блукали по заводу, вилазили по всіх закутках. Скрізь було порожньо. Випадково потрапили ми до підвалу, де зберігалася кіноплівка. Металічні коробки з кіноплівкою були поперекидані, і з них випало кілька кружалець змотаної кінострічки. Хлоп’ята набрали собі кінострічок, а я згадав про те, як знімався в картині, і почав шукати ці стрічки. Мені пощастило знайти невеличкий шматок такої стрічки. На ній не можна було розпізнати обличчя, але один хлопчик запевняв, що впізнав мене. Звичайно, він сказав неправду, але все-таки всі вони раптом почали ставитись до мене з більшою повагою, ніж до того. Я згорнув стрічку в малесеньке кружальце і заховав у кишеню.
З цукроварні ми побігли до річки і покупалися, потім знову розглядали проти сонця кіноплівку. Кілька малесеньких клаптиків цієї стрічки я подарував кожному з моїх нових товаришів, і в мене відразу стало її вдвічі менше. Дуже високо в глибокій блакиті пролетіли літаки. Дехто з хлопців побачив їх, але я, скільки не напружував свій зір, не міг відшукати їх у небі. Я чув тільки ледве чутний далекий гуркіт пропелерів. Мабуть, у хлоп’ят був більш напрактикований зір, ніж у мене.
Коли ми повернулись на село, то побачили скрізь на вулицях і подвір’ях метушню й заклопотані обличчя колгоспників. Ми враз порозбігались по своїх хатах і дізналися, що люди покидають село і йдуть далі від кордону, щоб не опинитися посеред бою, який кожної хвилини може розпалитися навколо. Василькова мати повісила мені та Василькові через плече по невеличкій торбі з харчами, і всі ми вийшли на вулицю й приєдналися до лави людей, які вже вирушили з села.
Ті, що були з малими дітьми, та старі люди їхали підводами. А ми вже були не малі діти, то йшли пішки. Нам навіть веселіше було пішки. Ми ганялися один за одним, гукали, свистіли на собак…
Особливо нам стало цікаво, коли натовп з польової дороги вийшов, нарешті, на шосейний шлях. Ми раптом побачили силу-силенну війська, яке прямувало на захід, на фронт. Йшла піхота, потім артилерія, обози, їхали машини з вантажем під брезентом, а з боків ішли бійці. Вони поспішали. Звичайно, ми повинні були поступитись їм і йшли по дорозі, що бігла увесь час попід шосе. Навіть коли військова колона пройшла, ми не звернули на шосе, бо знали, що незабаром нам зустрінеться інша. Так і було насправді. Ми раз у раз зустрічали колони нашого війська, і бувало, що цілими годинами не могли обминути їх.
Першу ніч ми ночували просто неба, біля річки. Для нас, хлопчаків, це було цілком зручно. Ми купалися в річці й печерували раків, але зварити їх нам не дозволили, бо не можна було розпалювати багаття. Дошкуляли нам тільки комарі. Ми з Васильком спали під одним рядном.
Вранці ми рушили далі. Йшли цілий день, а пройшли небагато, бо з нами було багато старих і слабих людей, яким треба було часто відпочивати.
Надвечір, коли сонце покотилось по верху недалекого лісу, ми зустріли колону артилерії на гусеничних тракторах. Я бачив таку в Києві на парадах і розповідав про неї Василькові, який ще ніколи не бачив таких могутніх гармат. Ми, хлопчаки, цілою юрбою далеко відстали від своїх людей, бо широко розкритими очима захоплено дивились на гармати, в жерла яких легко міг би влізти кожен з нас. Ми навіть перебігли між двома гарматами на другий бік шосе, щоб вечірнє сонце не сліпило нам очі й не заважало роздивлятися.
Раптом зчинилося щось таке, чого спочатку я не міг збагнути: бійці, які сиділи поруч гармат, позскакували з тракторів і, стріляючи вгору, побігли в різні боки. Гармати почали з’їжджати з шосе й поповзли теж у поле. Бійці, що сиділи на вантажних машинах біля кулеметів з чотирма стволами, заметушились і почали стріляти. «Літаки!» — раптом промайнуло в мене в голові, і в ту ж мить я побачив ланку літаків, які налетіли на колону з того боку, де заходило сонце. Тепер я почув і ревіння пропелерів, якого ще секунду тому не чув через гуркіт тракторів, і побачив, як перед колоною вибухнуло кілька бомб і як злетіло в повітря груддя землі з вогнем і димом. Щось наче підхопило мене й швиргонуло на землю. В ту ж мить я підхопився й кинувся в жито. Я наштовхнувся на Василька, підвів його, і ми побігли в бік від шосе житами.
— Стій! — гукнув я, бо не міг втриматися, щоб не оглянутись назад, на колону. Ми спинились. На шосе майже не видно було машин і тракторів: вони розсипалися в полі. Деякі були охоплені полум’ям, кулемети тепер уже з жита строчили по літаках, які раз у раз залітали на дорогу.
— Лягай, малеча! — раптом ми почули біля себе.
Це гукав якийсь боєць, що біг повз нас. Але ми не встигли навіть попадати, як зовсім низько над нами проревів фашистський літак, стріляючи з кулемета. Останнє, що я встиг побачити, — це чорні тупі хрести на крилах літака. Якась незбагненна сила повалила мене знову на землю, щось обпекло мені бік, і темний-претемний морок звис наді мною…
Як довідався я потім, мене, пораненого в бік, поклали на санітарну двоколку і забрали з військовою колоною. Потім залишили в ближньому селі, в хаті однієї жінки, тітки Катерини. Ця жінка розповіла мені, що вона вмовила трохи пізніше лікаря з частини, що ночувала в селі, зробити мені операцію. Мені зашили рану, а їй залишили ліки й розповіли, як треба доглядати мене далі.
Рана була тяжка, бо пролежав я, не встаючи з ліжка, майже півтора місяця. Але ще тяжче було мені від того, що в селі, де я тепер жив, були вже фашисти. В самому селі вони бували лише інколи, але вся ця місцевість давно вже була в їхніх руках. Коли я лежав у ліжку, вони, буваючи на селі, заходили до хати й вимагали молока, масла, яєць… Іноді їли у хаті, і тоді я міг придивитись до них зблизька.
Одного разу вночі до села приїхала якась фашистська частина й почала робити трус по всіх хатах. Були і в тітки Катерини, яка потім, коли вони пішли, розповіла мені, що фашисти шукали партизанів, бо, мабуть, мають відомості, що в нашому селі вони бувають. Про партизанів, що діяли в роки революції, я дещо читав, а про сьогоднішніх ще не чув. Тітка Катерина розповіла мені, хто вони такі і з ким воюють, та наказала нікому про них не говорити, бо до хати часом заходили люди і звертались іноді й до мене.
За кілька днів до мого одужання партизани вночі напали на село й захопили фашистів, які приїздили заготовляти на селі худобу. Були вони і в нас у хаті. Я бачив їх своїми очима і навіть трохи говорив з ними. Один — високий, вусатий, з гвинтівкою й гранатами за ременем — спитав, як мене звати та звідки я і хто мій батько та мати. А я на все відповів і казав, що хочу піти в партизани. Він і трохи не здивувався, а похвалив мене і сказав, що, як тільки я одужаю, вони обов’язково візьмуть мене в партизани і дадуть зброю. Я, звичайно, промовчав, що не вмію стріляти, бо мені було соромно признатися, а до того ж вони тоді не погодилися б узяти мене до себе. Може, через те, що я хотів піти в партизани, я й одужав швидше. Незабаром у мене завелися товариші на селі — такі ж хлоп’ята, як і я. Ми цілими днями гралися разом. Я придумав гру в партизанів, але з цієї гри в нас нічого не вийшло, бо партизани повинні бити фашистів, а ніхто з хлопців не хотів грати фашиста. Ми спробували вважати за фашистів опудала на городах, якими лякали горобців, щоб не сідали на соняшники. Але нічого приємного від знищення таких «фашистів» ми не мали, навпаки — декого з хлопців матері ще й набили, бо опудала по городах були потрібні.
Одного разу партизани об’явилися на селі вдень. Я побачив знайомого вусатого партизана й підійшов до нього:
— Дядю, ви обіцяли мене взяти в партизани… — сказав я йому.
— Не пам’ятаю… — відповів він.
— Та як же не пам’ятаєте? Коли ви заходили на село до тітки Катерини, тоді й пообіцяли прийняти мене до партизанського загону… Я тоді хворий лежав.
— А, то це ти!.. Бач, який молодець — уже й одужав?
— Уже. Візьміть мене з собою.
Тоді він засміявся, насунув мені кашкета на самий ніс і сказав, що, як я підросту ще трохи, тоді візьме. А мені здавалося, що я останнім часом і без того вже значно підріс.
Після того мені стало ще нудніше залишатися на селі. Так минуло літо і настала ясна рання осінь. Ми довідались, що вже й Київ узяли фашисти. Я почав збиратися до Києва.
Тітка Катерина поклала в мою торбу невеличкий буханець хліба, печеної картоплі, цибулі й кілька варених яєць. На прощання заплакала й провела мене за село. Але не тільки вона проводила. Цілий гурт хлопців оточив мене. Вони йшли аж до хутора, кілометрів за два від свого села. Тяжко мені було, коли я розлучався з ними.
До станції було кілометрів десять. За кілька годин я був уже там. Станція була невеличка, і проти вокзалу простяглося чисте поле. Я відійшов від колії, ліг на траву й поїв хліба й цибулі. Я мусив берегти їжу, бо не знав, коли приїду додому.
Пройшов військовий поїзд і не спинився. Незабаром прийшов вантажний. Я обійшов його від останнього до першого вагона, але ніяк не можна було десь непомітно притулитися. Скрізь були або охоронці, або кондуктори, які проганяли мене, коли я просив їх, щоб вони дозволили під’їхати. Незабаром поїзд рушив.
До вечора пройшло з десяток поїздів, і на жодному з них я не міг влаштуватися. Я вирішив почепитись до вагона вночі і непомітно проїхати хоч кілька перегонів.
Вже почало трохи смеркати, коли прийшов ще один вантажний поїзд. Я знову обійшов усі вагони від останнього до першого. «А чи не спробувати на паровозі?» — подумав я.
Біля паровоза порався помічник машиніста. Я пройшовся повз нього раз, другий, але заговорити не зважився. Проте я ходив увесь час коло паровоза. Пройшов, насвистуючи, якийсь високій чоловік у формі залізничника. Біля паровоза він притишив ходу й легко свиснув. З паровоза визирнув машиніст. І хоч уже трохи смерклося, я раптом, на превеликий свій подив і радість, упізнав Ромчиного батька, Михайла Юхимовича.
Поки я стояв, остовпівши від подиву, залізничник пішов до вокзалу, а за хвилину туди ж рушив і машиніст. Я пішов слідом за ним з наміром попроситися в нього на паровоз. Хіба міг би він відмовити мені, адже я працював у нього на паровозі у Києві цілий день.
Я наздогнав дядю Михайла на пероні і схопив його за руку.
Як він здивувався, побачивши мене!
— Сашко! Та звідки ти? Ми вже вважали в Києві, що ти загинув…
Мабуть, у мене на очах були сльози, бо він заговорив іншим тоном:
— Ну добре, добре, раз ти живий, значить, добре, заспокойся. Приїдеш до Києва, там тебе жде бабуся, а мати виїхала.
Він дав мені кілька яблук. Я коротко розповів йому, що зі мною трапилося в дні війни, і попросився на паровоз.
— Ну звичайно, звичайно, — враз погодився він. — Я тебе довезу до самого Києва… Погуляй тут, я зараз вийду, ось тільки загляну до буфету і потім заберу тебе на паровоз.
Все-таки я не втерпів і зазирнув до залу, де був буфет. В залі станції біля невеличкої буфетної вітрини стояв той самий залізничник і розглядав у вітрині різні страви. Я бачив, як до буфету підійшов дядя Михайло і теж нахилився до вітрини. Здається, вони нишком перекинулись кількома словами. Потім залізничник пішов з залу, а дядя Михайло купив у буфеті цигарок і, запаливши одну тут же, поволі пішов до дверей.
Я швидко вийшов на перон і відійшов трохи далі. Коли я обернувся здаля, то побачив, що дядя Михайло мене шукає. Він помахав мені рукою.
— Не буде, Сашко, діла, — не можна тобі їхати зі мною…
— Чому, дядю?
— Та бачиш… не можна… не можна… заборонено…
І, мабуть, побоюючись, щоб я не розплакався, він додав:
— Але ти не хвилюйся — я тебе так не залишу.
— А може, мені можна буде сісти до кондуктора на тормоз?
— Ні, Сашко, на цей поїзд тобі не слід сідати, чуєш, — не слід. Я тобі забороняю. Зрозумів?
Він повів мене з вокзалу на перон. Тим часом підійшов другий поїзд. Ромчин батько пішов на паровоз до машиніста й домовився, щоб той довіз мене до Києва на паровозі й приглянув за мною в дорозі. Я був такий вражений його небажанням узяти мене на свій паровоз, що навіть забув спитати, де зараз Ромка, і згадав про це тільки тоді, коли поїзд дяді Михайла рушив і останній його вагон з червоним ліхтарем позаду зник у мороці.
Помічник машиніста дістав десь оберемок сіна й помостив для мене на тендері, прямо на вугіллі. Та я довго не засинав і ніяк не міг розгадати, чому Ромчин батько сам не погодився одвезти мене до Києва і заборонив мені їхати його поїздом.
І було мені дивно, що він не виїхав з іншими в тил, і працює на фашистів, і возить їхні війська і вантажі… І що повинна думати про свого батька Ромка, і що вона зараз робить, і з ким дружить? І як я житиму в Києві без матері, з самою бабусею, і що, коли Сергій Валентинович теж виїхав?.. Він хоч і суворий був до мене, але, видно, турбувався про мене теж. Напевне, він допоміг би мені тепер.
Поїзд наш стояв цілу ніч. Вже й ранок настав, а ми все стояли на місці, і ніхто не міг сказати, чому ми не їхали. На станції вже було кілька поїздів, а жоден не пішов далі. Тільки увечері нарешті дали сигнали, і наш поїзд рушив…