Бабуся понесла на базар продавати свою вовняну хустку: вона казала, що однаково до зими не виживе і хустку можна продати, бо ми увесь час їмо тільки пшоняну кашу, та й пшоно вже не мали за що купувати. А я думаю, що бабуся житиме ще довго і ми разом з нею ще зустрінемо Червону Армію, і я таки стану або машиністом, бо мене тягне паровоз, або кіноартистом, бо й це мені подобається. Коли б не війна, увесь світ побачив би в кращій картині сезону Сашка Жука в ролі героїчного піонера!..
Я так уявляв собі все це, ніби й справді це було в житті… Раптом мені здалося, що надворі пролунав стиха наш умовний свист, яким ми завжди подавали один одному сигнал. Я навіть упізнав: це свистіла Ромка, а Юрчик завжди свистів різкіше. Знову мені стало сумно-сумно… І знову я немовби почув уже далі від мене тихий свист Ромки. Так, наче пройшла вона в нас попід вікнами, свиснула, потім, як завжди, пішла далі, до воріт — і знову свиснула, не сподіваючись на мене. Мить — і я вискочив з кімнати надвір. Не було нікого. Я вибіг за ворота — нікого. Мої очі крізь сльози ледве бачили речі попереду мене. Я вже повернув до своїх дверей, як раптом хтось кинувся до мене:
— Сашко! Сашко! Голубчику! Ти!..
Так, це була Ромка, справжня!..
Першу мить ми не могли нічого вимовити, не було слів. Тільки в нас у хаті ми, нарешті, оглянули одне одного. Ромка була худа, виснажена. Її очі поховалися глибоко в западинах.
Тепер ми сиділи, взявшись за руки, на тапчані. Ми вже сміялися з радості, вже я встиг розповісти про свої пригоди, але Ромка знову стала сумна.
І мені було якось ніяково чи страшно питатися про це в неї.
Прийшла бабуся з вузликом пшона в носовій хустці. Ромка стрибнула до неї й почала цілувати бабусю. І бабуся була рада, і в хаті в нас стало весело, шумно. Навіть Ласун у клітці, настовбурчивши пір’я, раптом загукав: «Добрий ранок! Добрий ранок!» Дурний папуга, йому сто років, а він і досі не відрізняє, коли ранок, а коли вже й вечоріє…
Ромка розповіла нам, що війна застала її матір тяжко хворою, і вони не могли виїхати в тил. Батько одвіз матір до родичів на село в Харківську область, думаючи, що фашисти туди не прийдуть.
Коли він прощався з матір’ю, повертаючись до Києва, Ромка спитала:
— А ти коли виїдеш з Києва?
Але він не ждав, що вона запитає, та й зам’явся, а потім і каже:
— Бачиш, доню, я ще й сам не знаю… Може, я й зовсім не виїду.
Ромка сказала тоді:
— Я буду завжди з тобою.
А він сказав:
— Не можна. Ти ще мала.
Та коли батько поїхав назад до Києва, Ромка через кілька днів теж повернулась до Києва, залишивши матері про це записку. Їй так і не пощастило вмовити батька, щоб він покинув Київ і їхав туди, куди їхали всі його товариші і робітники й інші радянські люди.
Потім прийшли фашисти, і тепер Ромка у сварці з батьком.
Того вечора ми довго гуляли в нашому порожньому осінньому саду, бо на вулицю так пізно не можна було виходити. Потім ми сиділи під шовковицею.
— Ромо, — нарешті запитав я, — а чого в тебе такі очі, наче ти хвора або цілими днями плачеш?
Вона відповіла не відразу й мовчала так довго, що мені здавалося, немов вона й забула про моє запитання. Але вона раптом почала говорити:
— Сашко, дай мені чесне піонерське, що нікому не скажеш.
— Чесне піонерське!
— Сашко, — почала Ромка, — я зовсім не хвора і не плачу цілими днями, хоч іноді й плачу.
— Чого?
— Ну як — чого? Де твоя мати?
— Виїхала з заводом на Урал.
— А де Юрчиків батько?
— Кажуть, його мобілізували на фронт військовим інженером, а мати з Юрчиком кудись виїхали.
— От бачиш… І кого не спитай, у кожного батько або на фронті, або виїхав з заводом у тил, а мій…
Вона трохи помовчала, але я й без слів зрозумів її.
— Ти говорила з ним?
— Скільки разів! Майже щодня ми сваримося. Він каже, що я нічого не розумію, що це, зрештою, не моя справа… Знаєш, Сашко, от коли прийдуть наші і питатимуть, що робив тут мій батько, що я їм скажу? Що мій батько був машиністом? Возив фашистам снаряди на фронт?
Минуло кілька днів. Ромка часто приходила до нас. Коли батько її їздив з поїздом, вона залишалася дома сама. Звичайно, поряд жили сусіди, і вони допомагали їй, бо вона була ще мала і не все вміла робити.
Раніш я багато думав про те, як помститись Вовчисі. Не минало дня, щоб я не вигадав для цього щось нове. Та скільки я не вигадував, зробити нічого не міг.
Якось увечері шпіц Вовчинської бігав на подвір’ї без догляду. Я сидів біля відчиненого вікна нашої кімнати. Коли шпіц спинився на мить біля мене, я кинув йому варену картоплину, яку бабуся залишила мені на вечерю. Поки шпіц ковтав картоплину, я прив’язав йому до пухнастого хвоста бляшанку з-під консервів. Потім я свиснув на шпіца, він помчав від мене, бляшанка забрязкотіла по забрукованому двору. Песик перелякався і почав, як очманілий, метатись по подвір’ї. Іноді він спинявся і жалібно скавчав, крутився на одному місці, намагаючись впіймати самого себе за хвоста. Потім пробував втекти від консервної коробки, яка ніби переслідувала його. Та чорта з два! Я прив’язав її до його хвоста міцним мотузком від старого бабусиного фартуха…
Що тільки діялось на нашому подвір’ї!.. Вовчишина робітниця Мотря разом з кількома хлопцями ганялася за оскаженілим собакою, сама Вовчиха верещала з переляку, перехилившись з вікна і не знаходячи собі місця з розпачу, а сусіди реготали до сліз… Я був задоволений, — так, наче по двору метався з прив’язаною до хвоста коробкою не шпіц, а сама Вовчиха…
Та незабаром мені стало жаль цього собачати. Я виліз крізь вікно у двір, загнав шпіца до сарая, відв’язав консервну коробку — і все закінчилось.
— Спасибі тобі, Сашко! — сказала з вікна другого поверху Вовчиха. — Коли б не ти, у мого шпіца міг би з’явитися нервовий шок…
Та хіба це була помста? Ні, один я нічого не міг зробити. Ромка допомогла б мені. Але їй було не до моїх справ. Їй самій потрібна була допомога. Я дуже жалів бідну дівчинку. Так хотілося розважити її…
Якось на Хрещатику я побачив Гришу Мірошниченка. Він сидів на малесенькому ослінчику, а перед ним стояла невеличка скринька з щітками й гуталіном. Він зробився чистильником.
Я ніколи не приятелював з Гришею, а тому й не згадав про нього в ці дні. З його товаришами в мене не раз бували сварки і бійки. Тепер я зрадів Гриші, наче він був мені другом. Мені здалося, що й він зрадів, побачивши мене.
— Ану ж, пошмаруй мені черевики! — гукнув я й поставив на скриньку ногу.
Гриша почав вистукувати на скриньці щітками якийсь мотив і одночасно висвистувати той же мотив. Потім він виляснув пальцями в повітрі й простягнув до мене долоню. Це означало «дайош гроші!».
— Багато заробляєш? — спитав я.
Він підморгнув мені і знову вистукав щітками інший бадьорий мотив. Я нічого не встиг подумати, як мій язик сам прохопився:
— Приймай до компанії…
Він вистукав і висвистів з надзвичайною вправністю ще один мотив, потім раптом почав швидко чистити мені черевики. Мені було аж ніяково стояти в такому дранті, як у мене, і в таких блискучих від гуталіну черевиках.
З того дня я теж став чистильником. Гриша за один день навчив мене цієї справи, і взявся дістати для мене скриньку, і позичив грошей на щітки й гуталін.
Тепер я, незважаючи на протести бабусі, щоранку виходив до міста, де зустрічався з Гришею Мірошниченком, і ми вдвох сідали десь на розі Хрещатика і бульвару Шевченка, яким німці дали зовсім інші, свої назви, а ми називали ці вулиці тільки по-своєму, як і до війни.
Цілими днями ми з Гришею були на вулиці в центрі міста, і життя міста проходило перед нашими очима. Багато ми бачили такого, що залишилося в нашій пам’яті назавжди.
Одного разу ми бачили на вулиці труп жінки, що стрибнула на тротуар з вікна п’ятого поверху. Потім ми довідались, що її забирали силою на фашистську каторгу, і вона вирішила краще загинути.
Якось, ідучи до міста з своєю скринькою і щітками, я несподівано наздогнав Ромчиного батька. Мені навіть здалося, що він сам, здаля побачивши мене, притишив кроки.
— Куди поспішаєш? На заробітки?
— На заробітки.
Він трохи подумав, помовчав, а тоді сказав:
— Навряд чи бачилися б ми з тобою тут, коли б отоді, як ти просився, я взяв тебе з собою на паровоз. Пам’ятаєш — ти добирався тоді до Києва…
Я, звичайно, пам’ятав, але, як тоді, так і зараз, не розумів, чому він не взяв мене на паровоз, і вже хотів був спитати його про це, коли дядя Михайло додав:
– І добре зробив, що не взяв, бо на перегоні нас там добре обстріляли партизани, а куля не розбирається, міг і ти потрапити під неї…
— Партизани?! От шкода, що я не причепився до того поїзда.
— А то чому?
— А тому, що я давно хотів…
Язик мій, як завжди, проти моєї волі почав був розповідати про те, що я давно хотів зустрітися з партизанами, щоб піти до них. Але на цей раз я таки придержав свого язика і не розповів нічого. Хіба можна було розповідати такі речі Ромчиному батькові? Адже він працював на фашистів.
— Ну, ну, то що ти хотів? — спитав він.
— Я? Нічого… Та я так просто… А що партизани зробили тоді з ешелоном?
— Спинили ешелон, набрали зброї різної, припасів, а потім обілляли вагони бензином і підпалили…
— А паровоз?
— Не знаю, я тоді втік з паровоза в ліс… Чув тільки, як щось вибухнуло, мабуть, котел на паровозі.
— А що ж було з вами?
— А я пішки добрався до ближчої станції.
— А ваш помічник?
— Він, очевидно, пішов у партизани. Ну, мені сюди треба… Бувай здоров!
Він пішов у один бік, а я в другий. Та тільки щось у моїй голові вертілося нерозв’язане… Щось таке вертілося, і все ніяк я не міг ухопитися за кінчик нитки… Не міг чогось пригадати чи не міг зрозуміти…
Повз мене пройшов якийсь чоловік у формі залізничника. Він мені чомусь нагадав того, який нещодавно перемовлявся з дядею Михайлом біля буфетної вітрини на тій станції, на якій я просився на паровоз, хоч це був, звичайно, не він.
«Стій, Сашко? — раптом гукнув я сам до себе. — Знайшов! Єсть!» З несподіванки я навіть спинився. Так, справді, тут щось було цікаве… Ромчин батько не захотів сказати, чого не взяв мене на той поїзд, а я згадав, як дядя Михайло перемовився тоді про щось з людиною в залізничній формі і після того раптом відмовився взяти мене на поїзд і посадив на інший… Я вже йшов зовсім поволі, зробивши для себе це відкриття… Ну, звичайно, Ромчин батько, мабуть, був попереджений залізничником про напад партизанів на поїзд і через те не схотів брати мене з собою. І він був до того ще знайомий з цим чоловіком і був з ним у змові, бо ж інакше не зрозумів би його сигналу і не пішов услід за ним, щоб зустрітися коло буфету, бо там їхня зустріч нікому не впала в око. Там товчуться різні люди. А той залізничник — то, мабуть, переодягнений партизан, а дядя Михайло, виходить, теж… партизан. Невже це й справді так? Я оглянувся довкола, чи не підслухав хто моєї думки, хоч це була тільки думка, сувора таємниця, — і навіть мій балакучий язик не прохопився тут жодним словом.
Я то йшов, то спинявся і незчувся сам, як уже опинився на Хрещатику і сів на розі бульвару Шевченка. Мої думки так заворожили мене, що я замість жовтого крему поклав на жовтий чобіт якогось чоловіка чорний крем. Чоловік ударив мене рукавицею по обличчю і пішов шукати іншого чистильника. Ну, й чорт з ним — певне, якийсь фольксдойч або якась інша мерзота…
Ні, сидіти біля цієї скриньки я більше не міг. Я швидко склав речі й побіг додому. Як здивувалася бабуся, коли побачила мене так рано. Я сказав їй, що в місті ходить чутка, буцімто буде облава людей, щоб посилати їх до Німеччини, і, хоч мені це не загрожувало, але могла зчинитись метушня і мало що могло трапитися з кожним, хто в цей час буде на вулиці…
Бабуся мені легко повірила, і я пішов шукати Ромку. Я ще не знав, чи сказати їй про мою таємницю, чи ні, адже батько їй не сказав правди…
Дома Ромки не було. Я пішов у сад до нашої шовковиці. Листя вже облетіло з кущів, і я ще здаля побачив Ромку. Якимось нерухомий, похмурим поглядом вона мовчки дивилась мені назустріч. Я зрозумів — вона на когось розгнівалась. Я сів поруч.
— Ти все гніваєшся на батька?
Вона помовчала, потім одвернулася вбік і тихо сказала:
— Я піду від нього…
— Ти хочеш покинути батька?
— Так, завтра вранці. Коли б я знала дорогу До партизанів, я пішла б до них. Але однаково я піду від нього. Я вже вирішила.
— Ні, ти не покинеш його!
— Покину, я вирішила.
— А я кажу — не покинеш.
— Покину, покину, і ніхто мене не вдержить!..
Вона вже хотіла бігти від мене, але я схопив її за руки, силоміць посадив на лаву й примусив вислухати мене. І вона слухала спочатку з недовірою, потім задумалась, потім почала, як навіжена, сміятися з радості, і стрибати на лаві, і, схопивши мене за руки, кружити навколо себе…