Заховані мною підпільники сиділи в підвалі аж до вечора другого дня. Дядя Михайло заборонив мені випускати їх раніше і навіть хоч один раз понести їм їсти. Я думав, що вони потім будуть мене страшенно лаяти і, в усякому разі, будуть ображені на мене, що я не прийшов до них і не приніс їсти, бо цілих півтори доби ніхто з них нічого не їв.
Тільки надвечір другого дня дядя Михайло наказав мені випустити їх, але сам не пішов зі мною до підвалу. Я розумів: він зовсім не хотів, щоб хтось його бачив зі мною та ще й на нашому подвір’ї.
Підпільники покірно сиділи в ямі, коли я прийшов і, відкидавши мотлох, підняв ляду. Вони не тільки не лаяли мене, а, навпаки, були дуже ласкаві зі мною, і дякували мені, і руку тиснули, і навіть хотіли щось подарувати мені, та тільки в них нічого з собою не було, і тоді один спитав, який би я хотів подарунок від них на згадку: чи сибірського кота, чи складаний ніж, чи металевий свищик, чи балалайку.
Я сказав йому, що дуже хочу, щоб мені хто-небудь подарував пістолет ТТ.
Тоді один з них промовив:
— Такою цяцькою ми й самі граємось.
Другий додав:
— Бач, синку, пістолети, та ще такі, як ти просиш, не даруються, а здобуваються в бою. Зрозумів?
— Авжеж, зрозумів, — засміявся я. — От я й здобуду такий пістолет собі в бою.
Вони похитали головами, дивлячись на мене. На прощання я їм сказав:
— Ви не думайте, що я побоявся прийти до вас удень або пожалів для вас якої-небудь їжі. Ні, я хотів принести вам що-небудь поїсти, але дядя Михайло мені заборонив навіть відвідувати вас.
Той чоловік, який сказав про пістолет, тихо відповів мені.
— Дядя Михайло знає, що робить. Ти його завжди слухайся. Тільки нікому не проговорися, що ти нас тут переховував, бо потрапиш просто в пекло.
Вони виходили з нашого дому поодинці, сміливо, не крадучись. Я вийшов на двір останнім і раптом побачив Вовчиху.
— Сашко, — спитала вона, — що це за люди ходять у нас? Я їх тут ніколи не бачила.
— Не знаю, — відповів я, — здається, чи не переодягнена поліція. Вони обійшли всі підвали й чомусь питали про вас, тьотю, що робите і чи не скуповуєте у військових різне майно.
— Ой Сашко, це вони справді у тебе питали?
— Питали…
— А що ти їм відповів?
— Я сказав, що ви працюєте зубною лікаркою і ні в кого нічого не купуєте, а заробляєте на роботі.
— Молодець, Сашко, ти розумний хлопчина, хоч ми з тобою й сварилися не раз. Заходь якось до мене, я тебе почастую добрими цукерками, а схочеш — то й вином.
Я, звичайно, чи, вірніше, мій язик збрехав цій жінці, але на цей раз мій язик зробив правильно, бо в мене вже народилася думка — а чи не здобути пістолет у фашистських офіцерів, коли вони будуть гостювати у Вовчихи.
Але подальші події примусили мене тимчасово забути про пістолет. Останніми днями Ромчин батько не раз викликав мене, доручав односити які-небудь записки і завжди попереджав, щоб я нізащо не говорив нікому про це. Я залюбки виконував його доручення. Але все ж таки це були занадто дрібні доручення. Просто взяв, одніс — і все…Мені хотілось іншого. І тепер, коли дядя Михайло викликав мене, я подумав: «А може, оце вже буде справжня робота?»
Я миттю з’явився до нього.
— Сашко, — сказав він, — чи ти поїхав би з моїм дорученням до одного міста?
— А чого?
— Одвезти записку…
Мабуть, на моїм обличчі він побачив розчарування, бо раптом сказав:
— Ну як не хочеш, то я нав’язувати тобі цього доручення не буду.
— Ні, ні, дядю Михайле, я охоче… Кажіть, коли і куди треба їхати.
– Їхати треба завтра. Місто тобі, здається, знайоме. Адже ми з тобою зустрічались в ньому — пам’ятаєш — на вокзалі в перші місяці війни. Через це я й посилаю саме тебе. Тільки чи пустить тебе бабуся?
— Я щось вигадаю, і вона пустить.
— Сядеш у поїзд і поїдеш. Адже дорога тобі знайома. За добу й доїдеш. Станція тобі теж знайома. Там є касир, Семен Порфирович. Не забудеш?
Другого дня дядя Михайло зашив мені в сорочку малесенький клаптичок тонкої матерії — не більший за вербовий листок. Я нічого більше не брав з собою в дорогу, щоб не мати вигляду подорожуючого хлопця. Всім мало здаватися, що я ось тільки вийшов з своєї хати і просто через хлоп’ячі витівки підкатуюсь то на приступці вагона, то в кузові автомашини.
Для бабусі була вигадана історія про те, що я їду не сам, а з одним знайомим хлопчиком до його родичів на село погостювати на тиждень. Бабуся, звичайно, повірила. Те ж саме я мусив сказати й Ромці та Юрчикові, бо дядя Михайло заборонив мені розповідати будь-кому про те, що я їду з його дорученням. Він і мені не сказав, що я везу листа до партизанів, але я в цьому не сумнівався.
І ось наступного дня я немовби вийшов просто собі з дому, а насправді я виїхав у далеку і, мабуть, небезпечну й дуже цікаву подорож.
На асфальті біля опери лежав труп дівчини. На грудях її був шматок картону з написом «Партизанка». Люди спинялись біля неї на хвилинку і мовчки проходили далі. Якась жінка своєю хусточкою витерла кров на обличчі в дівчини. Одне око в дівчини було напіврозплющене. Я довго дивився на її спотворене від тортур обличчя і все не міг рушити далі. Наче прикувала партизанка мене нерухомим поглядом напіврозплющеного ока.
Якийсь дуже старий чоловік, що стояв тут, узяв мене за руку й промовив:
– Іди собі, хлопчику, далі. Іди, дитино. Це не для тебе видовище.
І я, згадавши про свою справу, швидко побіг далі.
Один залізничник на вокзалі порадив мені шукати на товарній станції вантажного поїзда.
Я швидко розшукав вантажний поїзд, що йшов у потрібному мені напрямку. За кілька хвилин до відходу я обійшов усіх кондукторів, але ніхто з них не погоджувавсь брати мене до себе. Тоді я зачекав, поки поїзд рушив, і скочив на приступку тормозної площадки. Тим часом поїзд набирав швидкості.
Кондуктор помітив мене тільки тоді, коли поїзд ішов майже повним ходом. Це був старий і похмурий кондуктор. Він подивився на мене спідлоба й не сказав спочатку нічого, а почав копатися в своїй скриньці. Все-таки я помітив, стоячи на приступці, що він раз у раз позирав у мій бік.
— Ну влізай уже сюди, чого ж став на приступці, — нарешті сказав він, — довго ти отак їхатимеш?..
– Їхатиму, поки ви, дядю, дозволите…
— А я тобі не дозволяв і стільки їхати. Я ось тебе здам на першій станції військовому комендантові…
Я почав удавати, що дуже злякався, і спустив ногу з приступки так, немов хочу стрибати на повній швидкості.
— Куди, скажений!.. — вигукнув кондуктор. — Голова ще ціла?.. Він навіть схопив мене за руку і втягнув на площадку.
— Сиди отут.
І посадив мене на свою дорожню скриньку. Сам він сів край тормозної площадки, поставивши ноги на верхню приступку. Тепер він дивився не на мене, а в поле, але кожного разу, промовляючи до мене, він напівобертався в мій бік.
— Сам із Києва?
— З Києва.
— А їдеш куди?
— На село.
— Думаєш, там краще?..
Щоб якось не проговоритися йому, чого я їду, я почав говорити йому те, що я вичитав у одній старій книжці для дітей, у якій хлопчик-сирота їде на село до родичів, бо немає чого їсти в місті, всі його забули, всі його женуть від себе, не дають йому їсти, лають. Він не має притулку, його втягують у своє коло міські босяки, різні там злодюжки й так далі…
— Та вже не знаю, чи там краще, — відповів я, — знаю тільки, що гірше, ніж тут, не буде.
— А хіба в місті немає більше родичів?
Кондуктор уже зовсім повернувся до мене й уважно слухав.
— Бідна дитина, — сказав він, — таке мале, а стільки вже перетерпіло. Всього вже звідав. Як ото не натрапиш на доброго чоловіка, то життя тебе так перемеле, що не буде з тебе нічого путнього.
Я розповідав йому все те, що було написано в книзі про хлопчика, а він тільки співчутливо кивав мені й підтакував. Потім він, коли вже звечоріло й ми проїхали кілька станцій, дістав з своєї скриньки хліб, печену картоплю, цибулю й сіль. Мені він одломив більше хліба, ніж собі, й підсунув до мене картоплю й цибулину.
– Їж, синку, бо ніхто тебе в дорозі не нагодує, а з тобою ж, бачу, нічого немає…
Потім він мене знову посадив на скриньку, вкрив на ніч своїм брезентовим кобеняком і наказав заснути хоч сидьма…
— Спи собі, синку, тут тебе ніхто не займе.
Мені було соромно перед самим собою, що я в розмові дурив цю таку добру до мене людину, але інакше повестися не міг, бо все ж таки я людини не знав та, хоч би й знав, то не міг би йому сказати правду. Я втішав себе тим, що, мабуть, в цій книзі про давне життя, з якої я все йому розповідав, описана правда. А ще я думав про те, чи знайду, приїхавши, ту людину, до якої мене послав дядя Михайло, і чи не потраплю й сам у гестапо, і, коли б потрапив, то як би я себе там поводив, і тут же вирішив, що нехай там навіть з живого мене здирають шкіру, а я їм нічого не скажу про підпільників. І думав ще, чи встигну виконати доручення за той час, який мені дав на це дядя Михайло. А що, коли касир, до якого мені треба звернутися, вже не працює, або кудись поїхав, або його заарештовано і він розповів у гестапо про пароль, і тоді мене, тільки-но вимовлю пароль, миттю схоплять і, звичайно, повісять, і що я вигукну до катів перед шибеницею…
Ніч навіювала на мене сумні думки, та коли я прокинувся вранці й побачив сонце, зелені ниви, ліси, то сам здивувався, як це могли опанувати мене такі думки вночі.
З цим кондуктором було добре їхати. Вранці він годував мене знову хлібом і холодною картоплею і навіть здобув десь гарячої води, і ми напилися чаю. Шкода тільки, що він зовні виглядав дуже похмурою й мовчазною людиною. Після першої ж розмови він наче замкнувся й майже весь час мовчав.
Я мав трохи грошей, які дав мені на дорогу дядя Михайло, і на одній зупинці купив смачних і запашних суниць. Я й сам дуже любив суниці, але особливо хотів почастувати ними кондуктора, щоб віддячити йому за співчутливе ставлення до мене. Але він не взяв у мене жодної ягідки, як я не просив його з’їсти хоч трохи. Йому навіть стало чомусь так ніяково, що він, щось промимривши, заметушився і швидко кудись пішов. Довелося мені самому з’їсти всі суниці.
Та, на жаль, незабаром довелося мені розлучитися з цим чудовим кондуктором. На одній станції поїзд зупинили, і далі він не пішов. Я ще з годину чекав, аж поки не повернувся кондуктор.
— Га-га… — сміявся він якимсь дивним, немов довго стримуваним реготом, — партизани висадили міст через річку, і тепер ніякий чортяка не проїде вперед поїздом.
Він скрутив цигарку, довго смоктав її, сказав знову:
— А здорово висадили! Мабуть, тижнів на два спиниться рух на дільниці. От що, синку, нема чого тобі тут даремно сидіти, йди на дорогу, може, хто в машину візьме. Ти малий, тебе пожаліють.
Він трохи покопався в своїй скриньці й подав мені загорнутий в папір шматок хліба, картоплину й маленьку грудочку цукру.
— Візьми собі на дорогу, бо хто зна, коли ще ти доберешся до своїх родичів на село та чи й приймуть тебе.
Бідний дядя кондуктор, він цілком повірив у те, що я йому розповідав немовби про себе. Я попрощався з ним і вирішив, що обов’язково віддячу цій людині, якщо тільки коли-небудь в житті зустріну її.
Кондуктор підрахував, що йти мені до моєї станції треба ще кілометрів сто п’ятдесят, тримаючись біля залізниці. Мені нічого не залишалось, як вийти на шлях і рушати пішки, сподіваючись, що якась попутна автомашина візьме мене. Я мусив поспішати, бо дядя Михайло дав мені строк і сказав, що спізнюватись не можна.
Я розпитався про дорогу в однієї старої жінки, яка, подивившись на мене, похитала головою і сказала:
— Дай боже тобі, синку, дійти, та тільки боюся, що не дотопаєш — малий ще… та й взуття на тобі плохе, не витримає. Хіба хто на машину візьме, просися.
Довгий час треба було йти вимощеним стовповим шляхом. Але йти по каменю було важко. Незабаром я зійшов на бічну стежку й почимчикував, намагаючись поспішати.
Кожного разу, побачивши здаля вантажне авто, я вибігав на шосе й підіймав руку, але здебільшого машини навіть не спинялися, а коли спинялися, то, довідавшись, що я хочу під’їхати, рушали далі без мене.
Вибігати до машин доводилось так часто, що я за півдня пройшов зовсім мало, зате втомився вкрай. Я сів край дороги, вірніше, впав, безсилий, і вмить заснув просто на землі. Я спав так міцно, що, прокинувшись, не міг пригадати, щоб мені щось снилося. Зате не вві сні, а насправді я побачив, що мої черевики витримають недовго. Підметки повідставали, а в одному вже повилазили пальці на свіже повітря.
«Сашко, — промовив я сам до себе, — ти ж не якийсь там мамин мазунчик, ти — справжній партизан і виконуєш партизанське доручення. Не до лиця тобі придивлятися до своїх дірявих черевиків…» Я підвівся й пішов далі.
Ідучи, я з’їв кусень хліба й картоплину, що дав мені чудовий кондуктор. Не знаю, чи й наївся. Я про те зовсім не думав. Знав тільки, що мені треба не спізнитися на призначену станцію.
Незабаром на одному черевику підметок відірвався зовсім, а на другому ледве тримався й тільки заважав мені йти. Я роззувся, зв’язав шнурки й перекинув черевики через плече так, щоб один висів на грудях у мене, а другий — за спиною. Не знаю, скільки я пройшов. Тепер уже не до всіх машин вибігав я на шосе. Коли здаля бачив на машині постаті німецьких солдатів, я йшов собі далі. Коли не бачив цивільних, я просився на машину, і звичайно машина пролітала повним ходом повз мене й навіть не думала зупинятись.
Мені дуже хотілося пити, і коли я переходив кладкою через рівчак, то не втримався, спустився до води і з насолодою напився. Ніколи я ще не пив такої смачної води. Відпочиваючи на березі, я згадав про подаровану мені кондуктором грудку цукру і знову напився води, але хоч вода пилася й з цукром, то вже була не така смачна, як уперше.
Кортіло полежати на зеленій м’якій траві, проте я не міг собі дозволити цього й рушив далі. Незабаром в мене почали боліти п’яти, і потім мені здалося, що я голодний. Я старанно гонив від себе цю думку, бо ж однаково не мав чого їсти, але думка про їжу була дуже настирлива й ніяк не покидала мене. Це вона, ця думка, підмовляла мене просити їсти в селян, коли я проходив селами.
Я пройшов довгу вулицю, спитавшись у однієї жінки тільки про дорогу. Вона показала мені рукою напрям і швидко пішла, мабуть, кудись поспішала. Коли б не це, я, напевне, попросив би в неї шматочок хліба, як жебрак. Потім я ще кількох людей розпитував дорогу, хоч уже й знав, куди йти. Я хотів почати з дороги, а потім попросити хліба або вареної картоплі, але щоразу тільки питався про дорогу й не зважувався попросити їсти. Тільки значно пізніше я додумався до того, що люди вважали, ніби я просто вийшов з ближчої вулиці чи села і зараз потраплю додому, тому ніхто з них і не пропонував мені їсти.
Якийсь селянин, з великими навислими бровами, страшенно худий і якийсь надто нервовий, коли я його теж спитав про дорогу, подивився на мене пильним і сердитим поглядом і замість того, щоб пояснити дорогу, спитав:
— Ти з Оболоні?
— Авжеж, — відповів мій язик, не спитавшись попереду в мене.
— А як там в Оболоні сьогодні?
— Добре…
— А вночі не наскакували оті босяки, бандити?
— Які, дядю?
— Ну, партизани — не знаєш…
Він питався в мене сердитим голосом, а я був голодний і теж розсердився на нього і сердито відповів:
— Була вночі якась стрілянина, хтось когось за щось застрелив, а кого, й за що, і хто — не знаю…
— Ага… А ти не знаєш, хлопче, чи то були партизани, чи просто хлопці сільські поміж себе пересварилися?
— Не знаю. Чув тільки, що кількох людей з управи начебто заарештували й кудись вивезли. Кажуть люди, немовби до лісу.
— До лісу?
— Так кажуть люди.
— Це вони, партизани. Ага. Ну, йди собі, хлопче, далі.
Кілька селян віддаля, що, мабуть, зустрілися і про щось розмовляли, бачили, як я говорив з старим селянином, і спитали мене:
— Гей, малий, про що тебе староста розпитувався?
— А хіба то староста?
— А ти й не знаєш? Староста, бодай йому до ранку завтрашнього не дожити!
— Він питався в мене про Оболонь, чи не було там цієї ночі партизанів.
— А ти що йому сказав?
— Сказав — були…
— Були? Ти сам бачив? Може, наші хлопці? Може, Бородатий?
— Та ні, насправді я нічого не знаю, бо я й не був в Оболоні. Це я так, щоб його трохи полякати.
— Ха-ха-ха, — реготалися селяни. — Оце так малий! Влучив якраз у саму точку. Пан староста вже й ночами не спить, усе про партизанів думає, все боїться, що вони злапають його. Та й бідовий же ти хлоп’яга.
— Я йому ще сказав, — додав я, — що партизани забрали з собою всю сільуправу до лісу.
— Ха-ха-ха… — сміялися селяни. — Було б тобі ще сказати, що партизани питалися й про нього. Мабуть, з переляку й окачурився б нарешті. Вже й так став сухий, як очерет, вже йому й шматок у горло не лізе від страху.
В цих людей я міг би напевне випросити хліба, але язик мій, завжди такий сміливий, тут наче присох до горла.
І я пішов далі.
Так я перейшов усе село. За селом на толоці пастушки пасли кілька корів. Майже безсилий, я доплентався до них і сів на землю. Хлопчаки сиділи півколом і мовчки дивились на мене. Один з пастухів ганявся по полю за коровою, що все відбивалася від череди, і голосно лаявся.
— Можна біля вас посидіти? — спитав я.
— Посидь, — відповів за всіх досить високий, у рудих патлах пастушок.
Тут же на двох каменюках стояв казанок, і в ньому кипіла вода — мабуть, варили юшку. Ох, як мені хотілося їсти!
Мені раптом спало на думку заробити в цих хлопців собі їжу. Адже їм, видно, було нудно й сумно.
— Хлопці, — промовив я, — хочете, я заграю вам спектакль?
— Який спектакль? — спитав рудий. А один хлопець сказав:
— Хай грає, подивимось.
— А що ти гратимеш? — почув я запитання.
— Макбета гратиму.
— Макбета? А що це?
— Спектакль такий. Про те, як Макбет убив короля.
Проте я згадав, що й сам не знаю, нащо він це зробив. Але сцену цю виконував наш сусід-артист, і вона мені дуже подобалась.
— Тільки мені треба, щоб хтось із вас ліг отут, а я маю нападати на нього.
— Знайшов дурнів! — промовив хтось із хлопців. Але високий рудий гримнув:
— Ану, помовч.
— Я не насправді, — пояснив я.
— Мишко, лягай ти, — скомандував рудий одному з хлопчиків. — Не бійся, живий будеш.
Хлопець ліг біля мене. Рудий сказав:
— Ну, тепер грай.
Я почав грати. Де й поділась моя втома і голод! Я тільки бачив вирячені на мене з подиву очі хлоп’ят, їхні витягнуті обличчя й розкриті роти. Коли я з ножем кинувся на «короля», то почув вигук жаху в моїх глядачів і побачив перелякані обличчя. А хлопчик, який був моєю «жертвою», лежав ні живий ні мертвий.
Коли я скінчив, хлопчики хвилину сиділи мовчки.
— Здорово! — нарешті прохопилось у рудого.
— Отак буде й з фашистами! — додав я. Хлопчики здивовано дивилися на мене.
— Де це ти навчився? — спитав мене рудий.
— Я артист! — відповів я. — Я знімався в кіно.
— Брешеш! — сказали всі пастушки хором.
— Ага, брешу? Брешу?
І я почав копатися в кишенях, поки не знайшов клаптик кінострічки, де я знімався:
— На, дивися! Брешу?
Хлопці недовірливо взяли стрічку й почали розглядати її проти сонця. Звичайно, на стрічці було важко розпізнати обличчя, на ній я навіть сам не впізнавав себе, але один з пастушків упевнено сказав:
— Він! Упізнав! Оце здорово! А в якій це картині?
— Ця картина не була закінчена. Війна перешкодила, — пояснив я.
Хлопці з повагою повернули стрічку мені.
— А тепер, — сказав рудий, — тягни там юшку, бо, мабуть, уже википіла…
В казанку хлопці варили суп з перепеленятами, яких вони повидирали з гнізд і самі випатрали. Пташенята були зовсім малі, голопуп’янки, але юшка була дуже смачна. Мені дали ложку, і я підсів до казанка. Побачивши, що я їм юшку без хліба, рудий розломив свій шматок надвоє і більший кусень дав мені. І я почував, як разом з перепелячою юшкою вливається в моє тіло втрачена в дорозі сила й бадьорість. Перший обід у подорожі я заробив своїм трудом, як артист.
Потім я проспівав хлопчикам нашу пісню:
Пісня їм дуже сподобалась, і я навчив їх співати її.
День був великий. Я поспішав пройти якнайбільше, поки настане вечір. Мої кишені були напхані тепер цибулею, вареною картоплею, огірками. Це все надавали мені пастушки, довідавшись, що я пішки йтиму дуже далеко і що зі мною немає ніякої їжі. Їм було жалко розлучатися зі мною. Один із них подарував мені пару печених яєць і порадив ночувати в ближчому селі, де в нього була сестра. Він розповів, як її знайти, щоб не блукати по селу. Який я був вдячний цьому хлопцеві!
Я й справді легко розшукав сестру того пастушка, і вона відразу дозволила мені ночувати в них. Чоловік її був у Червоній Армії, а вона залишилася сама з двома дітьми: хлопчиком років дев’яти й дівчинкою років на три молодшою за брата. Вечеряв я разом з ними. Після вечері діти так розгулялися зі мною, що довго не хотіли лягати спати, бо я таки вмів гратися.
Господарка повкладала всіх спати на полу, а сама лягла на лаві біля вікна. Втомлений тяжким для мене днем, я враз міцно заснув.
Сонце ще тільки зводилось над обрієм, як я рушив далі. Та враз я відчув, що вчора попідбивав собі ноги, йдучи босий. Вони боліли. Я не звик стільки ходити та ще босоніж. Ні, я таки не був певен, що дійду, якщо не трапиться машина. Їжа тепер непокоїла мене менше. Хазяйка, де я ночував, не пустила мене в дорогу без їжі. Вона повісила мені через плече невеличку торбу, поклала туди хліба, картоплі і навіть пляшку молока.
Проходили машини, і я знову просив підвезти мене. Не брали. Я відпочивав щодалі частіше і відчував, як раз у раз мені важче зводитись на ноги і йти, йти…
Проходячи села, я вже не розмовляв ні з ким, а тільки розпитувався, як вийти мені на стовповий шлях, щоб іти попід залізницею, яка, звичайно, не працювала. На деякі машини я вже не звертав уваги і навіть не обертався в їх бік. І ось раптом з однієї машини хтось гукнув на мене:
— Хлопшику! Хлопшику!
Це їхали вантажною машиною фашистські солдати.
— Куди йшов? — спитали вони мене.
Я махнув рукою вперед. Вони закивали до мене, закликаючи в машину. Я не повірив, але все ж підійшов. Вони втягли мене в машину й поїхали.
На дошках у кузові машини сиділо більше десятка солдатів. Вони щойно пообідали й були веселі від випитого спирту. Вони почали про щось питати мене, показуючи в різні боки руками й вимовляючи назви сіл. Я, звичайно, не розумів нічого і показав рукою вперед, туди, куди мені було треба.
Машини мчали з великою швидкістю. Ми проїхали багато кілометрів і нарешті прибули до одного великого села, де вже стояли на майдані такі ж машини з солдатами.
Я пішов по селу. В одної тітки я попросив напитися. Поки я пив, вона когось лаяла:
— А бодай би ви без голів отут позалишалися!.. Щоб на вас холера напала!
— Кого це ви лаєте, тьотю? — спитав я.
— Та вже ж нікого… як не отих ненажерливих фріців. Думаєш, чого вони поприїздили? Заготівлі скоту село не виконало, от вони й приїхали… Бачиш, оточили село — це щоб ніхто й теляти не вигнав у степ. Почнеться, сину, таке тут зараз, що краще б і не бачити, й не чути…
Я зрозумів усе. Про таку заготівлю скоту мені вже розповідали вчора пастухи. Зараз почнуться арешти селян, биття їх у сільуправі, грабунок, а може, й палитимуть хати. Швидше, швидше звідси! Я маю своє завдання і тільки про нього мушу думати. І я вийшов з села знову на стовповий шлях, відчуваючи, як слабнуть мої ноги і як боляче мені ступати.
Пізніше мені пощастило впроситися на якусь порожню вантажну машину. Машина пройшла ряд сіл, в одному з них спинилася і далі не пішла. До сусіднього села було вісім кілометрів. Сонце вже було низько над далеким лісом, та я вирішив іти. Не можна було гаятися. За всяку ціну треба було завтра прийти на станцію, де я мав передати зашиту записку.
Я пройшов менше половини дороги до ближчого села, як уже стемніло. Я міг би йти і вночі, коли б не втомлені й підбиті ноги. Вони вже зовсім відмовлялися йти. Коли виходив з останнього села, я не помітив на обрії грозової хмари, яка швидко росла й застилала все небо. Це через неї так рано стемніло. Незабаром шлях розійшовся на два боки, і я не знав, яким піти. Я звернув ліворуч і пішов, хоч і не знав, чи йду туди, куди слід. Було вже темно, і я не бачив, чи є десь поблизу залізнична колія, від якої я весь час намагався триматись недалеко, бо вона мала напевне привести мене до моєї станції. Почалася гроза, і настала така темінь, що я не міг бачити й за п’ять кроків поперед себе. На щастя, дощ був теплий, і я зовсім не змерз. Тільки ногам йти було ще важче.
Десятки блискавиць раз у раз пронизували хмари, немовби падаючи на мене, небо вибухало громами. Тяжко було мені й моторошно самому в полі, та ще, мабуть, збившись з дороги. Я спробував був заспівати, та з пересохлого горла вирвався якийсь не чутний навіть самому мені хрип і враз обірвався. Я не мав сили не те що співати, а навіть голосно промовити слово.
Злива незабаром минула. Далі й далі спалахували блискавиці, слабше гримів грім. Вже давно закінчився мощений шлях, і я йшов понад звичайною польовою дорогою.
В небі засяяли зірки. Стало трохи видніше, і я побачив перед собою величезну калюжу. Треба було обійти її. Я взяв просто в поле і незабаром побачив, як щось зачорніло поперед мене.
— Гей там! — гукнув я, зібравши всі сили.
Але ніхто не відгукнувся. Тим часом на горбі щось вимальовувалось схоже на невеличку хатку. Мені так хотілося зустріти якесь житло з людьми, що я твердо вірив у те, ніби на горбі хата, і прямував на неї. Кілька разів я падав у якусь високу траву, спотикаючись, у борознах. Нарешті дійшов, тільки сили мені вже не вистачало, щоб знайти вікно й постукати. Я підняв руку і, ледве доторкнувся до чогось твердого й холодного, опустився безсилий тут же, пірнаючи в забуття. Останнє, що я відчув, була вогка й тепла земля піді мною. «Треба пошукати…» — промайнуло в моїй голові, але так і не встиг я подумати, що саме треба пошукати… Земля, здавалося, почала падати піді мною, і якась солодка втома раптом налила мене вщерть.
…Коли я прокинувся, то не враз пригадав, де я і чому тут опинився. Наді мною миготіли вже збляклі зірки, сіріло на сході, та кругом була ще темрява. Я обмацав землю навколо себе. Тепер зрозумів: я напівлежав, обіпершись об розбитий танк, покинутий серед ячменів.
А навколо мене буяло життя, незважаючи на те, що світанку ще не було. Настирливо кричав десь зовсім недалеко деркач, наче дратувався зі мною. Підпадьомкало враз кілька перепелів, високо десь не перестаючи торжествував жайворонок, у недалекому лужку гуділа птиця бугай. Птахи наче змагалися один з одним, і здавалося, що деякі кричать тут, біля моїх ніг. Я навіть обережно підвів голову, щоб подивитись, і раптом побачив двох зайченят, що гралися коло мене. Потім над нами закричав сич, і зайці зникли в хлібах.
Я спробував поворухнутись і відчув у всьому тілі непереможну втому й біль. Ноги були неначе прикуті до землі. І я вирішив лежати так і не ворушитись, щоб до ранку набратися сили. І ось почало уявлятися мені, що я лежу біля танка тяжко поранений і прощаюся з життям, і мені солодко слухати останню, мабуть, тільки для мене розпочату пісню жайворонка вгорі, і перепелячий марш, і настирливе й наче зловтішне деркачеве: «Прощай! Прощай!..» І радісно мені, героєві бойової слави, вмирати отут, під своїм танком, на полі бою за свій народ…
«Піонер Сашко! — ніби промовляю я сам до себе. — А коли ти не зможеш сьогодні звестися на ноги, щоб іти вперед, як ти передаси листа партизанам?»
«Я поповзу по землі, як вуж, — відповів я сам собі. — Так, як на моєму місці зробила б Зоя…»
«А якщо тебе схоплять і віддадуть у руки гестапівцям, і будуть тебе там мучити й випитувати відомості про партизанів?»
«Я мовчатиму, хоч би мене вішали, і тільки плюватиму в обличчя катам. Так, як Зоя…»
«Але ж ти зараз лежиш, безсилий навіть звестися на ноги, а тобі ще йти далеко-далеко…»
«Ні, неправда, що я безсилий! В кожної людини в серці є дивна сила, яку тільки деякі люди зважуються витратити, та й то тільки раз у житті. Коли вже знесиляться вони, ослабнуть руки, і ноги, і все тіло, тоді серце враз напоює тією силою людину, щоб вона могла виконати своє останнє завдання і потім померти…»
«Немає такої сили, це ти вигадав, Сашко».
«А я кажу — є така сила… дивна сила. Мені про неї розповідав капітан Стариков. Хіба не буває так, що смертельно поранений боєць скаче на коні з донесенням до командира, передає донесення і враз падає мертвим? Хіба не було таких льотчиків, що витримували бій відразу з п’ятьма фашистськими літаками, а самі були поранені, і літак був побитий зовсім, і все-таки льотчик провадив бій до перемоги, а потім дотягував літак до свого аеродрому, рапортував про перемогу і падав мертвий?.. А всі дивилися на його літак і не могли збагнути, як він тримався в повітрі, такий розбитий. А тому, що в серці льотчика вибухла дивна сила. Так і я — доберуся до станції і передам доручений мені лист… і серце моє…»
Я не помічаю, як настає світання… Як ще дужче гомонять і співають птахи… Як на колосках блищить роса…
Я не помічаю й того, як засинаю міцним ранковим сном, заколисаний піснями степу.