Нашим сусідом по коридору був один артист. Я пам’ятаю його з давнього часу, ще як був зовсім малий. Він мав звичку вголос прочитувати різні п’єси, особливо написані віршами. Коли він голосно читав у своїй кімнаті, я цілими годинами висиджував під його дверима. Одного разу він побачив мене під своїми дверима, затягнув до себе і дозволив бувати в нього завжди, коли він читає або вивчає ролі. Він називав мене «публікою»…
Мабуть, через те мені подобалося слухати його, що я сам любив голосно читати й показувати на обличчі різні штуки. Я навчився добре читати, як каже мати, ще коли мені не минуло й шести років.
Згодом, коли артист при мені репетирував роль, я підказував йому текст, бо його часом зраджувала пам’ять. Особливо до серця припала мені одна роль — я її потім сам вивчив — якогось старовинного героя, грека, чи що, який наприкінці вбиває себе кинджалом. Мій знайомий актор робив це так уміло, що «публіці», цебто мені, здавалося, що він мертвий, а насправді він був живісінький, швидко підхоплювався з підлоги, підморгував «публіці» і знову починав штрикати кинджалом собі під пахву. Ще дуже подобалась мені п’єса «Макбет», у якій мій актор грав самого Макбета. Щоправда, я в цій п’єсі не міг нічого второпати, але було дуже цікаво дивитись, як цей актор репетирує. А ще більш подобалась мені п’єса про Павлика Морозова в дитячому театрі на вулиці Карла Маркса. Я ходив на цю п’єсу аж три рази.
Я добре вмів не тільки читати різні твори, але і співати під різних птахів, гавкати по-собачому, нявкати, передавати торохтіння автомашини, літаків. А особливо любив я підробляти голос і рухи різних знайомих людей. Я міг цілу годину показувати своє мистецтво приятелям, а вони тільки очі витріщали, слухаючи.
Сусід-артист любив мене, а були такі сусіди, які чомусь ненавиділи мене за моє вміння розігрувати ролі й зображувати різних відомих усім людей. Наприклад, лікарка Вовчиха. Вона ходила до своєї квартири нашим коридором. На її дверях був напис: «Зубна лікарка Вовчинська», але ми її звали просто Вовчихою, бо не любили.
В неї в квартирі був кабінет, у якому вона лікувала людям зуби, але я чув, як люди в нашому дворі казали, що вона скуповує, а потім продає різні коштовні речі. Ніхто з людей у нашому дворі в неї не бував і не приятелював з нею. До неї ходив один чоловік, якого ми звали Кривим, бо він шкутильгав на одну ногу. Для нас він був загадковою людиною, бо завжди приходив до Вовчихи ввечері, коли було темно, і щоразу мав з собою маленький чемоданчик, що в ньому, як ми були певні, були якісь коштовності.
Вовчиха була вже літня жінка, а вдавала з себе зовсім молоду. Завжди була нафарбована й розкішно вдягнена. Коли вона виводила свого білого пухнастого шпіца прогулювати, то завжди наспівувала «тря-ля-ля, тра-ля-ля…». Я просто ненавидів і її «тра-ля-ля», і її шпіца, як і він мене. Завжди при нагоді я намагався копнути його носком, або влучити грудкою, або нацькувати на нього нашого Цапка. Просто мені самому дивно, як я ненавидів цю викохану на подушках псину. Обоє вони, і Вовчиха, і шпіц, ненавиділи і мене. Цей гидкий шпіц знав навіть, у якій квартирі я живу, і завжди, коли його хазяйка йшла з ним повз наші двері, він починав голосно гавкати.
Зате моє артистичне читання подобалося Сергієві Валентиновичу. Він не забув ще про ту історію, коли поставив мені двійку з арифметики. Просто дивно, що він ніколи нічого не забуває. Якось на уроці рідної мови він викликав мене розповісти прочитаний дома твір. Це було оповідання з старих часів про те, як сільський хлопчик повіз панові ялинку, і в лісі застала його завірюха, і як його шукали його рідні й родичі.
— На арифметиці ти балакучий, — сказав він, — побачимо, що ти нам скажеш зараз.
Але я сміливо вийшов до дошки, обсмикнувся, зробив паузу, щоб дати вчителеві змогу оглянути мене — чи блищать мої чоботи, чи всі ґудзики на місці і чи стрижений я, а потім почав. Я бачив, як потяглися всі учні до мене, слухаючи, як і сам учитель не зважився перебивати мене поправками, а я вимахував руками, показував на обличчі страждання хлопчика, який збився з шляху під завірюху, удавав з себе жінок, що голосять і тужать, і навіть коня, який втомлено хропе, і шум верховіття в лісі…
Я бачив, як Женька на першій парті втирала сльози і як пильно вдивлявся в моє обличчя вчитель, але я розпалився і не зважав ні на кого…
Коли я закінчив, учитель чомусь довго сидів біля столу, опустивши голову. Щось, мабуть, думав. Я кахикнув, щоб привернути його увагу. Він підвів голову.
— Добре, — сказав він, — добре. Тільки половини того, що ти розповідав тут, зовсім немає в книжці. Це вже ти вигадав…
Щоб не сердити вчителя, я нічого не сказав йому, але сам подумав: як же це вигадав? Адже в оповіданні сказано, що хлопчик не повернувся на ніч додому, значить, мати його побивалась… А хіба кінь не дихає тяжко, як потрапить у глибокий сніг? І сказано, що ліс шумів, значить, треба все це показати, розповідаючи.
Все ж таки вчитель був дуже задоволений з мого читання і почав умовляти мене, щоб я записався до драмгуртка в Палаці піонерів. Він обіцяв поговорити з піонервожатим, щоб той допоміг мені в цьому.
Я вирішив підтягтися, щоб в останньому за цей рік табелі були в мене тільки четвірки й п’ятірки. Вчитель теж, мабуть, вирішив допомогти мені. Принаймні майже на кожному уроці з арифметики він або викликав мене до дошки, або питав на місці. На арифметиці він не давав мені спокою. Як тільки прийде до класу, то ще на ходу говорить:
— Ану, Жук, до дошки!..
А коли, бува, вчитель і не скаже цього, то обов’язково серед учнів хтось вимовить при появі вчителя на арифметиці:
— Ану, Жук, до дошки!..
Сергій Валентинович тоді теж згадає і викличе мене рішати задачу.
Мати й бабуся зовсім не вміли вирішувати задачі, і годі було шукати в них допомоги. Часом, б’ючись над задачею кілька годин, я просто бував у розпачі й уже, не тямлячи себе, вигукував до папуги:
— Скажи хоч ти, Ласуне, як вирішити ці задачі?
Але ні папуги, ні будь-які інші птахи не тямлять в арифметиці зовсім, бо коли б вони вміли лічити бодай до десяти, то не висиджували б яєць, які підкидає їм зозуля в гнізда…
Але найтяжча наука для мене — це поведінка. Не знаю, чи точна це наука, чи якась інша, але вона мені, прямо скажу, не вдається. Підручників з цієї науки не дають, а п’ятірку вимагають.
А тут ще ця історія з патроном…
Вже зовсім розтав сніг, і земля протряхла. Ми — я, Ромка і Юрчик — пішли прогулятися по дніпрових горах. Ми дуже любили наш садок за будинком і старезну шовковицю в ньому з укопаною під нею лавою, на якій збирались ми щодня весною, влітку і восени. Яри й пагорби Собачки відкривали нам більше простору. Та ніщо не могло зрівнятися з дніпровими горами!
Треба було тільки перейти впоперек Собачку, потім Кловським узвозом і Кріпосним завулком вийти до Першотравневого саду, що був над самими дніпровими горами. А вже під самим садом починалися численні стежки, якими були пописані всі гори понад Дніпром. Звичайно, стежки нам були не потрібні. Ми з Юрчиком любили ходити без стежок. Особливо було цікаво спускатися до самого Дніпра по кручах і урвищах, хапаючись за чагарник або за кущики трави. Це було трохи небезпечно, але дуже цікаво.
Торік Юрчик тут уперше побачив і впіймав великого старого вужаку. Спочатку ми його боялись, а коли якийсь дорослий чоловік сказав, що це вужака, то Юрчик заховав його собі в пазуху і забрав додому. З того часу він почав дуже цікавитись різними тваринами, що плазували по землі: вужами, гадюками, ящірками… Незабаром у нього вдома була ціла колекція їх. Незважаючи на любов до гадюк, Юрчик був дуже хороший хлопець, добрий і сміливий.
Коли треба було покупатись, ми спускались до Дніпра біля водокачки й там купалися. Або йшли далі, до Аскольдової могили, де був розбитий сквер. Там було легше спускатися і краще купатись. Поблизу місцевість була просто чудова — цілі зарості кущів і дерев. А далі, за мостом, дніпрові гори ще кращі… Там глухіші стежки, а урвища і яри величезні, в густих заростях дерев і кущів. Тут легше можна впіймати вужа або ящірку — і Юрчик любив бувати саме тут.
Тоді ж Юрчик запевнив мене, що ця місцевість нагадує йому джунглі, в яких ховаються величезні гадюки і навіть тигри, хоча Юрчик, звісно, ніколи не бував у джунглях. Вужака, вистежений нами в траві чи кущах, правив нам за величезну гадюку — пітона. А от з тиграми було гірше. Я пробував дресирувати нашого Цапка на тигра, але він нізащо не хотів рикати по-тигрячому й кидатися на нас, а навпаки — тільки підлещувався до нас і намагався лизнути мене в щоку. А коли ми, поробивши собі списи, пробували гонити в кущах Цапка, щоб переслідувати його, бідний собака враз лягав на спину, злегка верещав, вертів хвостом, як пропелером, і нам було дуже важко уявити, що це хоч поганенький тигр. Цього весняного дня було тут хороше — тепло, тихо. Ми вже ходили в весняних пальтах, і нам легко було вилазити на гори і збігати в яри. Долинка біля гір вкрилася розсипами кульбаби і курячої сліпоти, і Ромці, мабуть, кортіло зробити собі букет, і вона ввесь час позирала на квіти, але в товаристві хлопців поводила себе, як і ми. Ні я, ні Юрчик, звичайно, і не дивились на кульбабу й тому подібне.
Я розстелив своє пальто на самому верху гори над Дніпром біля Аскольдової могили, і ми посідали. Дніпро вже залляв лівий берег, і луки за ним з шелюгами, і великий простір аж до далеких, оповитих у синій серпанок сіл, — все було пойнято водою. Нам здавалося, що ми сидимо над морем.
— А море буває ще ширше, — сказав Юрчик.
— Кажуть, ні з якої гори не видно другого берега моря, — промовила Ромка.
— Але човном можна переплисти, — сказав Юрчик.
— Можна, звичайно… — погодилась Ромка. — У нас є на Дніпрі свій човен. Він стоїть отам унизу, біля водокачки.
— Добре було б, — сказав я, — поїхати човном у кругосвітню подорож. Можна було б доплисти до Середземного моря, потім у океан… Треба тільки припасувати на човні вітрила, запасти багато їжі і води.
— Давайте попливемо! — вигукнула захоплено Ромка. — Цікаво подивитись на різні країни.
Юрчик раптом зареготав. Він довго глузував з нас, а потім сказав:
— Ви пливіть у кругосвітню подорож, а я почекаю тут, на горі, коли ви повернетесь… Тільки привезіть мені який-небудь подарунок, ну хоч би гадюку пітона для моєї колекції.
Він так сміявся, що мені захотілося посперечатися з ним, і, хоч я теж не вірив ні в які такі подорожі, все-таки почав доводити йому, що коли б я схотів, то поїхав би ще далі, але я не можу, бо в останній чверті мені треба одержати п’ятірку по поведінці, і взагалі я дав слово директорові й Сергієві Валентиновичу, що буду триматись, або, як каже моя мати, шануватись…
Потім ми пішли вниз, до водокачки. Але всі човни, які були там, лежали на березі перекинуті догори дном. Їх просмолювали, фарбували. Серед них Ромка впізнала і їхній човен.
Це було чудово. Тепер у нас був свій човен. Влітку ми будемо плавати по Дніпру. Будемо вчитись вудити рибу. Ромка сказала, що дядя Михайло любить рибалити. Ми будемо їздити по рибу разом з ним. Швидше, швидше б літо!..
Коли ми повертались додому, зустріли на Собачці Гришу Мірошниченка з кількома його товаришами. У Гриші був невеличкий мідяний патрон від якогось протитанкового снаряда. Звичайно, снаряда і пороху в ньому вже не було, а замість того Гриша вклав у патрон якусь загорнуту в папір суміш. Гриша запевняв, що це ракета і що, коли розбити капсуль, ракета підійметься вгору і там розсиплеться чудовим феєрверком. Взагалі це була цікава річ. У мене був складаний ніж з одламаною половиною леза, і за цей ніж я виміняв патрон у Гриші. Я думав, після того як ми пустимо феєрверк, зробити з патрона гонг, який ми приладнаємо в нашому човні. Цікавіше буде подорожувати по Дніпру.
Надвечір ми повернулись додому. У нашому дворі мене обступила малеча й почала просити, щоб я передражнив кого-небудь. Я це робив не раз, і всі слухали захоплено.
Спочатку я зобразив нашого слюсаря, коли він розмовляє сам з собою і ходить похитуючись; як він, працюючи молотком і зубилом, ударив себе по руці, і як лаявся, і як бурчав, незадоволений сам на себе. Потім я зобразив голос і ходу відомих у нашому домі людей. Глядачі голосно реготали, відразу пізнаючи, кого я наслідую.
До нашого гурту підійшли ще кілька дорослих і теж уважно слухали мене.
Нарешті я почав грати окремі місця з моєї улюбленої п’єси. І хоч малеча й не розуміла нічого, але всі були дуже захоплені моєю грою.
А коли я почав показувати, як зубна лікарка Вовчинська ходить по вулиці з собачкою, як виглядається в дзеркальце, підмальовує губи й брови, поправляє зачіску, піднімає й цілує в ніс свого собачку і як гавкає її песик, підлещуючись, то всі дуже реготали, бо враз упізнали, кого я показую.
Сусід-актор, повертаючись додому, почув регіт і собі підійшов до гурту. Я не відразу помітив, коли він підійшов і спинився позаду мене. Коли б я його побачив, я, звичайно, не став би грати, бо при ньому я соромився. Він був справжній артист.
Може, я ще довго б викидав тут усякі коники, але на подвір’ї з’явилася моя мати. Вона побачила людей навколо мене і враз усе зрозуміла.
— Годі тобі дурника вдавати, йди додому… За всякими дурницями дитина й їсти забуває, — сказала вона, потім схопила мене за руку й повела.
Я не впирався, але йдучи, почав удавати престарезного діда, який гнувся до землі, і робив я це так смішно, що мої глядачі, дивлячись мені вслід, голосно реготали.
Тієї ночі мені снилося, що ми — я, Юрчик і Ромка — боремося в якомусь відкритому морі на човні з величезною акулою, яка ніяк не відчепиться від нас і навіть уміє говорити людською мовою. З ранку й до ночі вона переслідує наш човен і загрожує проковтнути всіх нас разом з човном, тільки не робить цього, бо боїться проковтнути разом з нами і наш мідний гонг, — адже відомо, що від мідного посуду можна отруїтися, — і вона вимагає, щоб ми викинули патрон в море, Юрко вмовляє мене не викидати, а Ромка глузує з акули й показує їй язика… І так минає багато днів, і в далечині вже вирізьблюються горизонті над невидимою ще береговою лінією обриси якогось берега і дерев на ньому з якимись крапками на гіллі, і Юрчик каже, що то кокосові горіхи, а Ромка вперто запевняє, що то мавпи дивляться — чи з’їсть нас акула.