Просто дивно, як усе змінилося в моєму житті! Щодня зранку я їздив на кіностудію. Щоправда, мене викликали зовсім не щодня, але я з’являвся й без виклику. Чого тільки не надивився я там! Дехто навіть почав говорити, що я всім заважаю.
Коли в знімальному залі розбирали один дуже гарний павільйон — стіну палацу зі сходами і балконом, — велика дошка впала зверху так близько, що ледве не бабахнула мене по голові. Робітники дуже злякалися, і один з них гримнув на мене:
– Іди звідси геть! Щоб я в вічі тебе не бачив тут!.. Плутаються попід ногами, а потім відповідай за них…
Я на нього й трохи не образився: адже цей робітник зовсім не знав, що я кіноартист.
От з режисером було важче. Він виявився зовсім не такий уже лагідний… Особливо чіплявся він до мене. То примусить разів з десять пробігти по тій самій стежці, перш ніж накаже операторові зняти мене. То вираз мого обличчя йому не сподобається, і він почне мені вичитувати та гримати: і це не так, і оте не так, треба ось як… А зробиш так, як він вимагає, виявляється, знову не так. І розсердиться, розкричиться, навіть слова образливі часом кидає при людях: «молокосос», «щеня»… А яке я щеня? Всім відомо, що я Сашко Жук… За мене вступилась одна артистка — тьотя Люба. Після цього режисер уже не обзивав мене цими словами, а знаходив інші, але теж неприємні.
Та я нікому з своїх приятелів не розповідав, як важко працювати в кіно.
Зате дома всі були ласкаві зі мною і завжди хотіли догодити мені. Мати просила бабусю, щоб та наглядала за мною, стежила, скільки їм, коли лягаю спати, чи встигаю виспатись… Бабуся часто бурчала: «Ой боже! Зовсім мала дитина, а до самого вечора на роботі…» І стежила, щоб я одягався у все чисте, і щовечора, начепивши свої окуляри мотузком з одного боку, густим-прегустим гребінцем вичісувала мені волосся. І навіть Ласун жодного разу не крикнув на мене «шибеник».
Незабаром я почув приємну для мене новину: ми виїздили з кіноекспедицією в ліси, ближче до кордону. Звичайно, на вокзалі, коли наша кіногрупа від’їздила, мене проводили Юрчик і Ромка. Мати теж була на пероні. Вона купила мені новий костюм і нового кашкета, бо кіноартистам належить одягатися пристойно. Окрім того, вона просила адміністратора групи наглядати за мною. Він заспокоював її, запевняючи, що це його обов’язок.
На прощання мати передала мені невеличкий клуночок, у якому була моя чиста білизна. Окремо в паперовому пакунку зі мною були пиріжки з сиром і м’ясом. Більш нічого я не схотів брати з дому, навіть від грошей відмовився, бо адміністратор групи сказав, що в нього є належні мені на відрядження гроші і він мені даватиме, коли треба буде.
Зовсім несподівано прийшов Сергій Валентинович. Я ще здаля побачив у натовпі його сиву голову. Він когось шукав очима. Потім побачив нас і підійшов. Мати була дуже здивована, коли помітила його біля нас.
— Приїхав на вокзал тебе провести, Сашко, — сказав Сергій Валентинович. — Думав, що тебе нема кому й проводжати, аж ось цілий гурт до тебе на вокзал вийшов.
Мати була дуже зворушена, що Сергій Валентинович прийшов на вокзал заради мене, дякувала йому, а потім промовила до мене:
— Отож, Сашко, шануйся… Бачиш, як за тебе турбується Сергій Валентинович.
Я думав, що Сергій Валентинович теж буде навчати мене, щоб я без материного догляду поводився як слід, але він про це не сказав жодного слова, а тільки поцікавився, чи скоро я повернуся, взагалі говорив про різні справи, про кіно, про відомих кіноартистів, з якими йому доводилось зустрічатися, але нічого не говорив мені про поведінку.
— Якщо кінознімання не закінчиться до початку навчання, — сказала мати, — то я тобі не дозволю зніматися зовсім.
Звичайно, вона даремно турбувалася: режисер мені обіцяв, що більше місяця мене не триматимуть у групі. А з експедиції ми мали повернутися тижнів за два, якщо, звичайно, увесь час будуть сонячні дні і знімання не припинятиметься.
Підійшла висока артистка в рогових окулярах — тьотя Люба. Я ставився до неї з пошаною, бо вона завжди була до мене уважна й допомагала мені своїми вказівками, а ще тому, що, побачивши мене вперше на зйомці, вона сказала режисерові нишком:
— Хлопець — просто знахідка…
Вона думала, що її ніхто збоку не чує, а я стояв за декораціями і все чув.
Тепер, підійшовши до нас, вона сказала матері:
— Ви Сашкова мама? Будьте спокійні за свого хлопчика, йому серед нас буде добре. Я вам обіцяю наглядати за ним.
Мати подякувала їй, причому попередила, що за мною треба стежити пильно, бо я дуже недисциплінований. Не вистачало, щоб мати ще розповіла їй про мої колишні витівки. Я був невдоволений.
Незабаром нас запросили йти до вагона. Почали прощатись. У матері на очах заблищали сльози. В Ромки теж. Не люблю сліз. Я на зйомки їду, а вони плачуть. Усім нам махали хусточками й руками на пероні, а я дивився на місто й думав: от як воно буває!.. В ці дні ми з Ромкою і Юрчиком мали кататися човном по Дніпру, а вийшло, що я їду поїздом і зовсім не в тому напрямку…
Вже й звечоріло. Давно зник у далечині Київ, і у вікні нічого не було видно, а я все стояв і думав про свою гру в картині, про школу, про Ромку й Юрчика, про матір і Сергія Валентиновича, який так несподівано прийшов провести мене…
Хтось поклав мені на плече руку. Я обернувся. Біля мене стояла тьотя Люба.
— Сашко! — сказала вона. — Ходімо, я покажу тобі полицю, де ти спатимеш… їсти хочеш? В мене є солодкий пиріг з повидлом…
Це було б дуже довго розповідати, як ми три тижні жили в експедиції майже на самому кордоні, як я мало не щодня знімався в кінокартині і мав успіх серед артистів, як мені доводилось перед кіноапаратом перепливати справжні річки, продиратись крізь справжні хащі в густому лісі, як мені перепадало від режисерів за різні витівки, від яких не міг утриматись, і як я одного разу виліз на височенний димар цукроварні.
Ні, про цей випадок, мабуть, краще розповісти докладніше.
З усіх людей в нашій кіностудії я найбільше здружився з тьотею Любою та ще приятелював з кінооператором Фокіним — дядею Антоном. Робота біля кіноапарата мені дуже подобалась, і я завжди, якщо не знімався сам, то допомагав дяді Антонові і не раз навіть сам крутив за ручку. До того ж ми майже щоранку ходили вдвох з ним вудити рибу. Я в нього навчився, як це робити.
Ми жили в гуртожитку цукроварні, яка була на літньому ремонті, і тому приміщення було вільне. Цукроварня стояла край села, і навіть здалеку в лісі можна було побачити її височенний цегляний димар. Ми знімали картину, в якій було кілька прикордонних епізодів.
Доводилось нам ловити «шпигунів» і «диверсантів», які повинні були перебиратися через наш кордон з сусідньої держави, доводилось повзти з собакою в лісі й перестрілюватися з «диверсантами» і навіть бути «пораненими», і хоч справжніх ран у нас не було, а тільки треба було грати поранених, та на обличчі і в рухах режисер наказував нам удавати такі страшні муки, так стогнати, що мені часом здавалося, ніби я й справді поранений…
Одного разу, коли мені наказали лізти на високе дерево, тьотя Люба запротестувала. Вона сказала, що це небезпечно для мого життя. Але режисерові хотілося, щоб я обов’язково видерся на високу й абсолютно гладеньку майже до самого верху сосну. Тьотя Люба боялася, що я впаду, а мені, навпаки, — дуже подобалась моя роль. Вони сперечалися, чи лізти мені на сосну, чи шукати високу драбину, по якій би я виліз на дерево, сів на гілку, а потім драбину прийняли б і знімали б мене так, наче я й справді сам по стовбуру видерся на сосну. Ну, тут я з тьотею Любою був не згодний. Виходить, що я вилізу на сосну по драбині, а всі глядачі у всьому Радянському Союзі будуть думати, що я й справді сам видерся на сосну по стовбуру… І поки режисер сперечався з тьотею Любою, я вправно і швидко поліз на сосну. Це помітив дядя Антон і зазняв мене, коли я ліз на дерево. Потім, коли всі обернулись, шукаючи мене, я вже сидів на гілці високо над землею.
— Ну от, — сказав режисер тьоті Любі, — а ви тут сієте паніку. — І він гукнув мені в рупор, щоб я удавав на сосні, буцім озираю місцевість і ніби побачив вдалині щось підозріле.
Увечері, коли ми ходили по лісі, дядя Антон сказав мені:
— Коли б не Люба, довелося б тобі, Сашко, дертися не на сосну, а на заводський димар…
— Димар? — здивувався я.
— А так… на димар. Режисер спочатку думав про димар, а коли тьотя Люба запротестувала й проти сосни, то він відмовився від свого наміру.
Я був розчарований. Виходить, посилаючи мене на сосну, режисери робили мені знижку…
— Я вилізу на димар завтра, — сказав рішуче я. Дядя Антон не погодився:
— Обійшлося без того, і добре вийшло.
Обміркувавши все вночі, я вирішив вилізти на димар. Вранці, ще до схід сонця, я прийшов на подвір’я заводу, знайшов невеличку драбину, щоб по ній вилізти на першу скобу, й притягнув драбину. На подвір’ї ще не було нікого. Я швидко виліз по драбині й став на першу скобу. Потім обережно поліз із скоби на скобу вгору. Мені здавалося, що скоби не витримають моєї ваги, і я впаду. Але то тільки здавалося. Все-таки було боязко. Лізти на сосну я не боявся, бо вона була нижча за димар, і, головне, я звик багато лазити по деревах, а на димарі мені ще жодного разу не доводилось бувати.
Обережно переставляв я ноги по скобах і ніяк не міг перебороти почуття страху. Тоді я вирішив потренуватися кілька днів, поки звикну до висоти. Проте я з першого разу виліз вище за триповерховий будинок.
Кілька разів я крадькома приходив на подвір’я кочегарки й лазив на димар — щораз вище й вище. Нарешті я досяг самого верху димаря і вже зовсім не відчував страху. Я навіть міг би сісти зверху на димар, якби там не було сажі, а вимазатися нею я не хотів. Димар височів над полями й лісами. Чудова картина була переді мною. Було видно далекі галявини, річки, озера, струнке шосе простяглося вдалину і зникало в лісових хащах.
Того дня одна прекрасна думка промайнула в моїй голові. Цілий день я думав, як здійснити те, що я замислив.
В реквізиті нашої кіногрупи був великий червоний прапор. Я вирішив потайки встановити той прапор на самому верху димаря. Але спочатку треба було його здобути у реквізитора. Так просто мені його не дали б. Треба було шукати випадку. Я нікому не казав про свій намір, аж поки через два дні не трапилась мені нагода.
За селом провадилися кінозйомки, в яких потрібний був і прапор. Коли зйомки закінчилися, я забрав прапор з собою, сказавши, що сам нестиму його до реквізитора. Але замість того я змотав його й заховав у себе під ковдрою.
Вночі я погано спав, бо дуже боявся проспати світанок. Адже все треба було зробити на світанку, бо пізніше мені перешкодили б.
А проте я мало не проспав, бо під ранок заснув дуже міцно. Коли прокинувся, надворі вже розвиднялося. Сонце ще не сходило. Я швидко підхопився. В гуртожитку всі спали міцним ранковим сном. Обличчя дяді Антона було повернуте до мене, але він голосно хропів, а коли люди хропуть, вони міцно сплять.
Я взяв згорнутий прапор і потихеньку вийшов на подвір’я. Коли я брав приховану звечора за штабелями дров драбину, мене помітив сторож:
— А це ж нащо ти робиш?
Мені звичайно, було зовсім не важко вигадати першу-ліпшу байку, і я, не випускаючи з рук драбини, яка тяглась одним кінцем по землі, заторохкотів:
— Бачите, дідусю, це ми сьогодні будемо знімати на картину димар з прапором, отже, треба заздалегідь, поки не поприходило начальство, встановити прапор. А оскільки ні один актор не зважиться дертися на таку височінь, то я погодився взяти це на себе.
— А записка про дозвіл є? — спитав він.
– Є, дідусю, й записка. Вона в режисера. Я сам читав.
Я швидко підставив драбину до першої скоби на димарі й поліз.
Хоч який з мене добрий був верхолаз, а довелося кілька разів відпочивати, поки вибрався я на самий верх димаря. Дуже високо треба було лізти.
На самому верху димаря я дістав з кишені клубок дроту, заготовленого ще звечора, і добре прикрутив до двох скоб держално прапора. Спробував, чи не хитається, і почав роздивлятись довкола.
Саме в цей час з-за лісу виглянув краєчок сонця, і перші промені заграли на хвилях мого тріпотливого прапора. Над близькими і далекими озерами й галявинами ще стояв густий туман, і здавалося, що я стою над хмарами і підіймаю над ними, в самому небі, мій червоний прапор, який радісно тріпоче над моєю головою, вітаючи сонце з добрим ранком.
Легко було мені там, високо над землею, і якась хвиля радості забивала мені дух. Сонце підводилося з-за далеких меж і стягало з землі ковдру нічного туману. Хвилинами мені здавалося, що все це тільки сон. Пташки пролітали піді мною, співаючи. Мені й самому захотілося щось заспівати тут, угорі, над хмаринами туману й над птахами.
Ніколи ще я не шкодував так, як зараз, що на грудях у мене не палахкотить червоний галстук.
— Будь готовий, Сашко! — вигукнув я сам до себе і сам собі відповів: — Завжди готовий!
А через кілька хвилин, коли я ступнув на землю, хтось узяв мене за плече. Це був дядя Антон.
— Нащо ти це зробив? — спитав він.
Але мені було так легко і радісно, що я не відразу міг відповісти.
Ми пішли до гуртожитку. Там ще всі спали. Гуртожиток здавався мені темним. Біля ліжка дяді Антона лежало наготовлене рибальське спорядження.
Через півгодини ми вже йшли величезною лукою до річки. В довжелезних покосах сохло на луці запашне сіно. Роса ще сивіла і на покосах, і на крислатих вербах, а рідкий туман піднявся над річкою врівень з нижнім гіллям дерев і поволі ворушився, як живий. Я придивився і побачив, як парувала річка теплою рідкою парою, і ставши ногою в воду, відчув пестливу теплінь її повільних струменів.
— Як добре тут, дядю Антоне!
Над деревами підносився верх димаря цукроварні, і на ньому тріпотів на вітерці встановлений мною прапор. Задивився на прапор і дядя Антон.
— Ну й шибайголова ти! — сказав він. — Як це тобі спало на думку! А дивись, як добре, — наче йому й місце там, на димарі…
Ми порозмотували вудки, поначіплювали наживку на гачки й закинули їх у воду, а вудлища повстромляли в піскуватий берег. Впоравшись, дядя Антон запалив цигарку, пустив дим угору і, стежачи за кільцями, що поволі розтавали в повітрі, сказав:
— Бачиш, он літаки?..
В ту ж мить до нас долинув гуркіт… Дев’ять літаків летіли над нами, потім почали кружляти над узліссям. І раптом ми побачили, як кілька цяток відділилися від літаків. За мить розкрилися парашути й загойдалися у височині.
— Цілий десант! — радісно загукав я до дяді Антона. — Дивіться, дивіться, ще й ще… Як багато!..
Незабаром парашутисти почали приземлятися, а з літаків викидалися все нові й нові. Я був захоплений. Ніколи ще мені не доводилось бачити стільки парашутистів і так близько. Мені раптом схотілося гратися в війну.
— Це сині! — гукнув я дяді Антонові.
— А ти хто? — сміючись спитав він.
— А я — червоний! Я червоний розвідник, я розвідую місце, де викинувся десант синіх.
І я зник у кущах, граючись сам з собою у війну. Я почав підкрадатися чагарником ближче до десанту, що збирався на протилежному березі річки вдалині. Я бачив, як збиралися парашутисти маленькими групами, лагодили зброю — автомати й ручні кулемети. Групи поспішали в різні боки й зникали. Чути було постріли й кулеметні черги. Одна група швидко рушила в напрямку, де дядя Антон уже захопився своїми вудками й не хотів більш нічого бачити навколо. Незабаром з того боку пролунали постріли, але кущі й дерева перешкодили мені побачити, що там робилося.
Тим часом я, наче справжній розвідник, придивлявся до десанту, розмовляв сам з собою, віддаючи сам собі накази й подяки за пильну службу розвідником.
Раптом одна група десантників виринула недалеко від того місця, де я ховався в кущах, і, на свій подив, я почув якусь не зрозумілу мені мову. Десантники вели, штовхаючи прикладами автоматів у спину, старого сторожа цукроварні, якого, мабуть, схопили, коли він повертався після зміни до себе на село. Я нічого не міг зрозуміти. За що схопили старого сторожа? Що це були за люди? Коли вони пустять Никифора, я, звичайно, розпитаюся в нього докладно про все… Але що це?.. Автоматна черга прошила повітря, і старий сторож, відкинувши руки, впав на місці. Я застиг від жаху. Убили людину! Тут, на моїх очах… Ось як це буває!.. Але що це за люди? Що за вороги? За що вбили старого? За те, що він був на території десанту? Але ж і я теж тут? І дядя Антон… Треба поспішати до нього, попередити.
Не виходячи з кущів, я продирався назад, до дяді Антона. Несподівано я почув голоси поблизу. Я ліг на землю, трохи підвівши голову. Повз мене, всього за якихось десять кроків, пройшли, поспішаючи, кілька десантників. Вони збуджено гомоніли, але я не міг нічого зрозуміти. Вони говорили не нашою мовою. І раптом я побачив на рукавах у них свастику. Фашисти! Я ледве примусив себе перележати, поки вони пройшли й зникли за кущами. Потім я поспішив туди, де залишив дядю Антона.
Отже, це були фашисти. Вони закинули до нас десант. Що робити? Як попередити ближчі частини Червоної Армії? І де їх шукати?
Нарешті я повернувся до дяді Антона. Він лежав на траві. Мені здалося, що він спав. Частина його вудок плавала коло берега. Одна вудка ще стирчала в землі, і якась риба, впіймавшись на гачок, водила волосінь по воді…
— Фашисти! — гукнув я. — Фашистський десант!
Дядя Антон не ворухнувся. І раптом від жаху по спині в мене пробігли мурашки. Дядя Антон лежав у калюжі крові. Вони вбили його! Я закричав з переляку, кинувся до річки й почав бігом носити воду в пригорщах, лити на обличчя дяді Антонові. Але він не розплющував очей, не поворухнувся. Я хапав його за плечі, пробував термосити й увесь час вигукував: «Дядю Антоне, дядю Антоне, прокиньтесь!» Ні, вони вбили його. Зрозумівши це, я в розпачі впав на пісок і довго й голосно плакав. Потім, не тямлячи себе, підхопився й побіг. Мабуть, сльози заважали мені далеко бачити, тому що, коли я біг понад ровом, яким була обкопана величезна лука, я почув дзижчання кулі над головою і враз після того звук пострілу, але хто стріляв — не бачив. Я впав, скотився до рову і поповз. Вчора я так само повз по дну цього ж рову, переслідуючи «порушників кордону», а дядя Антон з кіноапаратом знімав мене на плівку.
Та ось я побачив високу залізобетонну огорожу цукроварні. На димарі заводу маяв на вітрі червоний прапор. Тепер ми не будемо його знімати. Нехай красується на злість фашистам!
Але тільки я виткнувся з-за дерев гайка, як враз побачив кілька фашистів біля кулемета. Вони вже були тут!
Я кинувся назад у гайок і побіг далі, щоб обійти огорожу й вийти на протилежний кінець заводу. Але й там стояла група фашистів з автоматами та ручним кулеметом, а на території заводу лунали постріли.
Мені стало страшно від того, що я не знав, куди мені тепер подітися і що робити. Я ліг за горбом край гайка і, визираючи звідти, стежив за цукроварнею. Звідси мені видно було головні ворота заводу й один боковий вихід.
Так я лежав довго, не знаю навіть, скільки часу. Траплялися секунди, коли я не вірив, що все діється справді, а не вві сні.
З воріт заводу вийшла група людей, оточена озброєними десантниками. Я впізнав серед них режисера, кількох наших акторів і робітників заводу. Вони були завернули по дорозі, але фашистські солдати спрямували всю групу просто на гайок, де лежав я. Хтось із захоплених в полон, мабуть, почав опиратися німцям. Пролунав постріл, і позаду групи людей залишився чийсь труп.
Вони наближались до мене. Тоді я відповз від дерева, схопився на ноги й кинувся бігти щодуху…
Я наштовхувався на дерева, плутався в кущах, падав, здряпував собі шкіру на обличчі об гілки. Потім гайок залишився позаду. Я біг стежкою в пшениці. Чи не женуться за мною? Я обернувся. Ні, за собою я не побачив нікого. Далеко з-за гайка підіймався димар цукроварні, і на ньому маяв гордо на вітрі мій прапор.