Хлопці, понурившись, не дивлячись один одному в очі, вийшли на скелю. У Васі по нозі ще текла кров. Він знесилився, і чорні плями з’являлися йому в очах.
Глоба відпустив Ніну і підійшов до них. Обличчя його, люте й червоне, зараз кривилося усмішкою.
Він підійшов до Васі, грубо схопив його за руку і штовхнув у шлюпку. Знесилений Вася не опирався і впав просто на дощане дно. Глоба підійшов до гоночного човна і каблуком став несамовито пробивати обшивку.
Тонкі стінки легко ламалися під ударами Глобиного каблука. Скоро човен вщерть наповнився водою і став тонути.
Зі сльозами на очах дивилися піонери, як гине гордість їхньої водної станції — гоночний човен. Коли вже стало ясно, що на човні нікому ніколи не вдасться більше їздити, Глоба, не звертаючи уваги на піонерів, повернувся на шлюпку.
Він двічі вдарив веслами по воді, і шлюпка відпливла від скелі Вася лежав на дні, і все-таки Глоба боявся, щоб хлопець не вискочив і не втік. Глоба не міг більше гаяти часу. Він вирішив зв’язати Васю, від’їхати трохи далі від скелі Дельфін і кинути хлопця у воду, щоб раз і назавжди звільнитися від свідка. Тим же самим мотузом він зараз міцно, морськими вузлами скрутив йому руки й ноги.
Побачивши, як Глоба в’яже Васю, школярі на скелі закричали, почали кидати в шлюпку каміння, що падало, не долітаючи, у воду. Від неможливості що-небудь зробити, чимсь допомогти товаришеві, Ніна навіть заплакала
Глоба від’їхав ще далі від скелі і раптом на мить спинився. Йому почулося ніби тихе рівне гудіння. Він прислухався, проте, крім тихого плюскоту хвиль в камінні скелі Дельфін, нічого не почув. Він став у шлюці і підняв Васю, вирішивши розправитися з ним тут-таки і якомога швидше їхати до міста, щоб встигнути на поїзд.
Вася кричав. Він кричав щось незрозуміле, але страшне, і піонери на скелі заплакали і раптом Васин надривний крик припинився.
Глоба підняв Васю в повітря.
Біла довга моторка з червоними ватерлініями, одгортаючи велику шумну хвилю, випливла з-за рогу скелі Деліфін.
Епропівеці, стояв біля високого білявого чоловіка з малиновими петлицями. Кобури в обох були розстебнуті. Позаду них виднілося схвильоване обличчя Бориса Петровича.
Крик радості пролунав над скелею Дельфін.
Піонери кричали і сміялися крізь сльози. І навіть Вася знайшов у собі сили всміхнутися. Моторка обігнула шлюпку Глоби і зупинилася біля неї.
Глоба сів на лаву і непомітним рухом відсунув до борту портфель Обличчя його, рожеве кілька хвилин тому, стало бліде, аж зелене.
— Прошу в моторку, — сказав військовий, тримаючи в руці револьвер.
Глоба сидів нерухомо. Потім різким рухом підвівся і встиг кинути у воду з таким трудом здобутий Васею портфель. Тільки Вася зрозумів справжнє значення цього руху; більше ніхто не помітив його. Борис Петрович уже встиг розв’язати вузли, які міцно, боляче затягували Васині руки, і був дуже здивований, коли, не кажучи ні слова, хлопець кинувся до борту шлюпки й поринув у воду. Глоба тихо, але злобно вилаявся. Борис Петрович запитливим поглядом глянув на епропівця і військового, але ті самі розуміли не більше за нього.
Через хвилину все з’ясувалося. Вася виринув з води, тримаючи в руці портфель.
Борис Петрович допоміг йому влізти у шлюпку. Вася віддав портфель військовому.
Над скелею Дельфін десь час стояв невгамовний радісний крик.
Глоба мовчки сидів у кабіні моторки і спостерігав, як військовий, не поспішаючи, розглядав трохи промоклі папери, видобуті з портфеля. Глянувши на фото, він тихенько свиснув.
А Вася, боязко позираючи на епропівця, розказував Борису Петровичу всі
свої пригоди за цей день. Епропивець теж уважно слухав і тільки морщив інколи лоба, немов намагаючись щось пригадати.
Вони під’їхали до скелі Дельфін, і піонери веселим, галасливим гуртом ввалилися в моторку. Вони вітали Васю і лаяли Глобу
Борис Петрович стурбовано оглядав ранку на Васиному стегні і витягав бинти. Вася глянув на товаришів, на епропівця, на військового, на позеленілого Глобу, і йому стало так хороше, що захотілося сміятись.
За хвилину він лежав у напівзабутті на м’якій подушці в кабіні моторки і з жалем думав про те, що скрипки у нього все ж таки немае.
Тягнучи за собою шлюпку, моторка швидко поверталася до міста.
Одинокий професор, сумуючи, сидів на веранді. Перша велика біла хризантема розпустилася сьогодні. Вазон стояв перед професором, і він милувався з дрібних, закручених пелюсток, що створювали прекрасну білу квітку.
Поруч з хризантемою лежала скрипка. Вона була у футлярі, але час від часу професор підіймав кришку і тихо торкався її.
Вася не приходив. Професор жадібно вдивлявся в кожну невисоку постать, але Васі не було.
Страшні думки приходили в голову старому професорові. Він думав про те, що Глоба вкрав у нього Васю і завіз куди-небудь далеко, щоб Вася міг, як учора в кафе, заробляти музикою гроші.
Ця думка була жахлива, вона обурювала і позбавляла спокою професора.
Професор навіть хотів піти шукати Васю, але не знав, де живе його учень, і відмовився від свого наміру. Терпляче чекав він, і скрипка лежала перед ним, поруч з хризантемою.
І вже надвечір, коли професор втратив майже всяку надію побачити Васю, почулися легкі, але зовсім незнайомі кроки, і якась маленька постать, важко спираючись на паличку, прошкандибала до хвіртки.
Професор аж підвівся з крісла, коли рипнули завіси і в садок увійшов Вася. Хлопець ішов помалу, спираючись на паличку. На його обличчі заграла привітна усмішка, коли він побачив професора.
Вася зайшов на веранду, привітався з професором і побачив скрипку.
Це була не та скрипка, на якій він завжди грав, але розпитувати йому було незручно. Вася сів у крісло. Професор кілька хвилин дивився на хлопця, немов милуючись ним і радіючи.
Вася почав розказувати, і професор разом з ним пережив усі події цього незвичайного дня.
Професор дізнався про високу скелю Дельфін і яхту «Галатея», яка лежить глибоко під водою, про білого офіцера Глобу і мертвооких крабів. Про білу моторку з червоними ватерлініями…
Вася чесно розказав йому, що поринав на затонулу яхту, щоб дістати скрипку, і професор, почувши це, тихо всміхнувся. Він подумав разом і про те, що могло б бути, якби моторка спізнилася на п’ять хвилин, і здригнувся.
І коли Вася замовк, жадібно поглядаючи на нову скрипку, професор усміхнувся і сказав:
— Цю скрипку для тебе прислали з Москви. Шкода, що ввечері мені не вдалося тебе побачити.
— З Москви? — тихо й здивовано перепитав Вася.
— З Москви, — підтвердив професор. — Там не забувають навіть про таких хлопців, як ти.
Професор зробив суворе обличчя, але посмішка проступила на ньому, і Вася, ще не вірячи своєму щастю, теж ніяково всміхнувся.
Обережно, немов боячись, що скрипка зникне, як тільки її торкнутися, він простяг руку до футляра. Насмілившись, він вийняв скрипку і, все ще не вірячи, провів по струнах смичком.
Професор сидів мовчки, спостерігаючи захоплення хлопця, і обличчя його сяяло молодою променистою втіхою.
Вася обережно підніс скрипку до підборіддя, і вже тоді, забувши про все на світі, про страшний день, про скелю Дельфін і зелену темряву на потонулій яхті, про Глобу і гострий біль у нозі, заграв.
Він грав упевнено і натхненно, як великий майстер. Могутні, сильні звуки злітали з білих пружних струн.